Створення узагальненого портрета та проблеми історичної пам'яті у поемі А. Ахматової «Реквієм»
Усі часи мають своїх літописців. Добре, якщо їх багато — тоді у читачів їхніх творів виникає можливість поглянути на події з різних боків. А ще краще, коли ці літописці (хай вони навіть не носять цю назву, а вважаються поетами, прозаїками або драматургами) мають великий талант, здатний передати не лише фактографію, а внутрішні шари того, що відбувається: філософський, етичний, психологічний, емоційний тощо.
Саме таким поетом-літописцем була Анна Ахматова. Нелегким було її життя. На долю «музи плачу» припали революція і громадянська війна, репресії сталінських часів і втрата чоловіка (якого розстріляли), голод, замовчування,
спроби дискредитації її як поета. Але вона не зд ал ася, не втекла, не емігрувала, а продовжувала залишатися зі своїм народом.
На самому початку її творчості ніщо не свідчило про те, що колись Анна Ах-матова спроможеться написати поему «Реквієм». Ніщо, крім великого таланту. Не випадково її (як і М. Гумільова) було визнано одним із лідерів акмеїзму, однієї з модерністських течій «Срібного століття» російської поезії, одним із принципів якого було (на думку С. Городецького) брати в мистецтво ті миттєвості, які можуть бути вічними. Досконала поетична техніка, що культивувалася в середовищі акмеїстів, та типова для них схильність до широкого узагальнення доповнювалася в Ахматової, яка спочатку обмежувалась традиційною для поетес темою кохання, ще й тонкою психологічністю.
Але життя вносило свої корективи в тематику, не давало вичерпуватись особистими проблемами, тим більше, що причини трагедій Анни Ахматової були й причинами трагедій усього народу. Й особисте спліталося із загальним, а поетичний талант дозволяв перетворювати страждання на незрівнянні рядки віршів.
Я тоді була з своїм народом,
Там,.де мій народ, на лихо був, — пише Ахматова.
Так, вона завжди була там, де тисячі тисяч звичайних радянських жінок, і відрізнялася від них лише тим, що мала змогу поетично змалювати те, що бачила.
Поема «Реквієм», один з центральних творів усієї творчості Анни Ахматової
була написана після того (і під час того), як поетеса «провеласімнадцять місяців
у тюремних чергах у Ленінграді». Поема складається ніби а окремих віршів, не
має зовні стрункого сюжету, але насправді композиція її досить чітка, а перехід
від одного епізоду-миттєвості (нагадаємо — вічної миттєвості) створює навіть
певну наскрізну дію. Прозаїчний уривок «Замість передмови» пояснює, звідки
виник задум, «Присвячення» декларує авторське ставлення до теми і власне те,
про що йтиметься в основній частині, але вже у «Присвяченні» замість займен
ника «я» стоїть «ми»:
Ми не знаєм, будневі підлеглі,
Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт
Та важкий державний крок солдат.
Отже, Анна Ахматова розповідає не лише про себе, її лірична героїня — це,
крім неї, ще й усі «мимовольні подруги», що пройшли кругами пекла від арешту
близьких людей черезчекання до вироку. «Ні, ценея.цехтосыншийстраждає»,
— не лише відсторонення від власного стану душі, а знову натяк на узагальнення.
Хіба можна розділити, про кого саме йдеться в рядках:
В домі — голод і пітьма.
Хвора жінка в нім. Сама.
Мужа вбито. Син в тюрмі.
Хто заплаче по мені?
Навіть просте використання займенників свідчить про те, що Ахматоваство-рює узагальнений портрет усіх жінок, щорозділилиз нею таку саму долю.
Не милосердя лиш собі одній.
Для всіх благаю, хто стояв зі мною. — пише вона вже в епілозі, де підбивається своєрідний підсумок теми. Епілог поеми частково теж присвячення, у ньому висловлюється бажання назвати всіх страдниць поіменно, але тому, що це неможливо, Анна Ахматова закликає віддати їм (і не лише їм) шану іншим способом — запам'ятати про страшні часи, коли
...безвинна судомилась Русь
Під кривавими каблуками
І під шинами чорних «марусь»
так, як присяглася пам'ятати вона. Навіть пам'ятник собі вона просила поставити там, «де стояла я триста годин», щоб не забути про все і після смерті.
Тільки пам'ять такого масштабу біль поета, який читачі зможуть відчути, як свій власний, може, й виступлять запобіжником для відвернення таких трагедій у майбутньому. Не можна забувати страшні сторінки історії — вони здатні розгорнутися знову. Але щоб не забувати, треба знати про їхнє існування. І добре, що серед сотень офі-ційних поетів, що прославляли радянський устрій, знайшовся один «змордований рот, яким прокричав стомільйонний народ». Цей відчайдушний крик сильніший за бадьорі побрехеньки, бо хто його чув, навряд чи забуде, якщо є в нього серце. Саме цим поезія буває інколи важливішою за документалістику: дізнатися про якийсь факт — не одне й те саме, що відчути його душею. І саме тому будь-яка влада, заснована на насильстві, намагається знищувати поетів, але, навіть вбиваючи їх фізично, все ж таки виявляється нездатною примусити їх замовкнути назавжди.
Саме таким поетом-літописцем була Анна Ахматова. Нелегким було її життя. На долю «музи плачу» припали революція і громадянська війна, репресії сталінських часів і втрата чоловіка (якого розстріляли), голод, замовчування,
спроби дискредитації її як поета. Але вона не зд ал ася, не втекла, не емігрувала, а продовжувала залишатися зі своїм народом.
На самому початку її творчості ніщо не свідчило про те, що колись Анна Ах-матова спроможеться написати поему «Реквієм». Ніщо, крім великого таланту. Не випадково її (як і М. Гумільова) було визнано одним із лідерів акмеїзму, однієї з модерністських течій «Срібного століття» російської поезії, одним із принципів якого було (на думку С. Городецького) брати в мистецтво ті миттєвості, які можуть бути вічними. Досконала поетична техніка, що культивувалася в середовищі акмеїстів, та типова для них схильність до широкого узагальнення доповнювалася в Ахматової, яка спочатку обмежувалась традиційною для поетес темою кохання, ще й тонкою психологічністю.
Але життя вносило свої корективи в тематику, не давало вичерпуватись особистими проблемами, тим більше, що причини трагедій Анни Ахматової були й причинами трагедій усього народу. Й особисте спліталося із загальним, а поетичний талант дозволяв перетворювати страждання на незрівнянні рядки віршів.
Я тоді була з своїм народом,
Там,.де мій народ, на лихо був, — пише Ахматова.
Так, вона завжди була там, де тисячі тисяч звичайних радянських жінок, і відрізнялася від них лише тим, що мала змогу поетично змалювати те, що бачила.
Поема «Реквієм», один з центральних творів усієї творчості Анни Ахматової
була написана після того (і під час того), як поетеса «провеласімнадцять місяців
у тюремних чергах у Ленінграді». Поема складається ніби а окремих віршів, не
має зовні стрункого сюжету, але насправді композиція її досить чітка, а перехід
від одного епізоду-миттєвості (нагадаємо — вічної миттєвості) створює навіть
певну наскрізну дію. Прозаїчний уривок «Замість передмови» пояснює, звідки
виник задум, «Присвячення» декларує авторське ставлення до теми і власне те,
про що йтиметься в основній частині, але вже у «Присвяченні» замість займен
ника «я» стоїть «ми»:
Ми не знаєм, будневі підлеглі,
Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт
Та важкий державний крок солдат.
Отже, Анна Ахматова розповідає не лише про себе, її лірична героїня — це,
крім неї, ще й усі «мимовольні подруги», що пройшли кругами пекла від арешту
близьких людей черезчекання до вироку. «Ні, ценея.цехтосыншийстраждає»,
— не лише відсторонення від власного стану душі, а знову натяк на узагальнення.
Хіба можна розділити, про кого саме йдеться в рядках:
В домі — голод і пітьма.
Хвора жінка в нім. Сама.
Мужа вбито. Син в тюрмі.
Хто заплаче по мені?
Навіть просте використання займенників свідчить про те, що Ахматоваство-рює узагальнений портрет усіх жінок, щорозділилиз нею таку саму долю.
Не милосердя лиш собі одній.
Для всіх благаю, хто стояв зі мною. — пише вона вже в епілозі, де підбивається своєрідний підсумок теми. Епілог поеми частково теж присвячення, у ньому висловлюється бажання назвати всіх страдниць поіменно, але тому, що це неможливо, Анна Ахматова закликає віддати їм (і не лише їм) шану іншим способом — запам'ятати про страшні часи, коли
...безвинна судомилась Русь
Під кривавими каблуками
І під шинами чорних «марусь»
так, як присяглася пам'ятати вона. Навіть пам'ятник собі вона просила поставити там, «де стояла я триста годин», щоб не забути про все і після смерті.
Тільки пам'ять такого масштабу біль поета, який читачі зможуть відчути, як свій власний, може, й виступлять запобіжником для відвернення таких трагедій у майбутньому. Не можна забувати страшні сторінки історії — вони здатні розгорнутися знову. Але щоб не забувати, треба знати про їхнє існування. І добре, що серед сотень офі-ційних поетів, що прославляли радянський устрій, знайшовся один «змордований рот, яким прокричав стомільйонний народ». Цей відчайдушний крик сильніший за бадьорі побрехеньки, бо хто його чув, навряд чи забуде, якщо є в нього серце. Саме цим поезія буває інколи важливішою за документалістику: дізнатися про якийсь факт — не одне й те саме, що відчути його душею. І саме тому будь-яка влада, заснована на насильстві, намагається знищувати поетів, але, навіть вбиваючи їх фізично, все ж таки виявляється нездатною примусити їх замовкнути назавжди.