Якби я був режисером, про що б зняв фільм?

Звісно ж, про людей. По-перше, нічого цікавішого у світі все одно не існує. А по- друге — такі вже ми є: про що б не почали мову, все одно звертаємо на самих .себе-. І якщо книга вийшла цікава, то вже будьте певні — про людей. І якщо пісня — теж. І навіть якщо художник змалює не портрет, а пейзаж або якийсь натюрморт, то все одно поважні люди, дослідники, кажуть, що це — про людей, про їхні почуття й бачення світу. А про щось епічне й казати нічого, бо ще геніальний митець Лев Толстой натякнув, що єдине, що варте нашої уваги, — це стосунки, які виникають між людьми в екстремальних умовах. Ще й книжку так назвав — «Війна і мир», тобто «Війна і суспільство» (було за часів Толстого таке слово в російській мові — «мір», де літера «і» з крапочкою).

То ж не дивно, що геть усі цікаві фільми знімають тільки про людей. А оскільки, за однією з постмодерністських теорій, весь світ, що нас оточує, є хаосом, враження від нього у людей хоч і звичні, і гармонійні (бо люди теж до порядку не схильні), але вкрай неприємні, то сучасний режисер, що поважає себе й акторів, повинен знімати виключно фільми про людей в звично-екстремальних умовах. Щоб не було соромно за марно прожиті роки.
Якби я був режисером, я б екранізував роман двох харків'ян, що пишуть під псевдонімом Г. Л. Олді — «Ноперапон, або за образом і подобою». Може, тому, що усі їхні твори дуже сценічні — нічого й переробляти не треба, а може, просто тому, що вони мені дуже подобаються. За формою це — звичайний детективний роман з двома паралельними сюжетами та кількома ліричними відступами. Про звичайного городянина, який усе життя мріяв стати найкращим з бійців-рукопашників. Усе життя шукав таємницю, блюдечко з блакитним краєчком, диво, яке одразу зробить його най-сильнішим. А хто шукає, той і знаходить — але не завжди те, що хотів. Отак і городянин на прізвисько Монах натрапив на рекламу бойової техніки, яка повинна була за три місяці зробити його непереможним, на дві касети з емблемою — тигряча морда на мішені—й написом «ваша ціль — вижити». Вони й справді змінили довірливого шукача легких шляхів. Хіба такого не буває?

Хіба і без брехливого Звіра з емблеми не крали в людей індивідуальність, перетворюючі їх на речі, а річ — на зброю? І хіба під час того протиприродного перетворення поясняли людям-речам-зброї справжню мету їхньої трансформації? І так само, як «у житті», врятувати, «зняти з гачка» можуть лише люди — учитель, друзі, випадковий знайомий. Як завжди.
Бо справжні витвори мистецтва тотожні тим подіям, що часто тра
пляються під час нашого некомфортного існування в хаотичному сві
ті. І я б хотів зняти небрехливий фільм про нас — з талановитою ко
мандою, фільм, де актори не платили б гримерові за зміну зовнішнос
ті, щоб не впізнали знайомі. Фільм — гордість країни, а не її сором на
зразок україно-німецької екранізації «Важко бути богом», яку не зміг
додивитись до кінця, бо старший брат почав кидати капці в екран,
а потім схотів викинути у вікно телевізор.

Популярные сообщения из этого блога

Краткое содержание ЖУРНАЛ ПЕЧОРИНА

Опис праці Щедре серце дідуся

Твір про Айвенго