Подвиг чи жертва
Сміливий титан Прометей пройнявся глибоким співчуттям до людей, які жили
в темряві й холоді, тоді як у богів на Олімпі був вогонь. Не злякавшись грізних попереджень головного бога Зевса про недоторканність вогню, Прометей викрав його у богів і приніс на землю. Титан знав, що його чекає страшна кара. Так і сталося: боги прикували Прометея до скелі, щодня прилітав орел, розкльовував ребра, випивав печінку, а на ранок тіло знову оживало, і мука продовжувалася вічно. Велична і мудра легенда! Прометей свідомо пожертвував собою, своїм життям заради людей, здійснив подвиг в ім'я добра.
Подвиг — це завжди жертва, але водночас це і життєвий вибір. Що штовхає людину на такий вчинок? Перш за все, небайдужість до чужого горя, співчуття до знедолених і покривджених, бажання допомогти їм навіть ціною власного життя.
На таке здатні тільки благородні, самозречені натури з високим почуттям обов'язку перед сім'єю, батьками, дітьми, друзями, народом, Батьківщиною.
Любов до рідної України, бажання їй кращої долі були сенсом життя великого сина нашої землі Тараса Шевченка. Вік кликав свій поневолений народ до боротьби за щасливе майбутнє, гостро таврував царську політику, і це призвело його до страшної особистої трагедії — десятирічного заслання в чужі краї. Тяжким випробуванням стала для поета розлука з Україною, але він гордо проголосив: «Караюсь, мучусь, ате не каюсь!»
Усе залишається людям... Ті, хто здійснив подвиг в ім'я народу, здобули моральне безсмертя, вічну вдячність і пам'ять нащадків.
Кожна людина шукає сенс життя. Я вважаю, він у тому, щоб бути потрібним людям, вірним своїй Батьківщині. Для цього не обов'язково жертвувати життям, досить бути чесною, порядною, доброю людиною, яка живе за Божими заповідями.
Життя минає дуже швидко. Здавалось, що дитинство ніколи не закінчиться і ми Але спливають дні, місяці, роки, непоміт-приходить юність, потім зрілість,
Осінь і зима нашого життя
не станемо дорослими.
но відлітають у спогади дитячі літа,
а потому — і невблаганна старість.
Цю пору життя порівнюють з осінню і зимою — холодною, суворою, непоступливою, сумною...
Мені чомусь хочеться поговорити саме про старість. Навколо так багато літніх людей. Я бачу їхні очі. На жаль, вони не завжди ясні та веселі, частіше — сумні, сповнені тривоги, а інколи й безнадії. Це вражає, викликає співчуття, наштовхує на роздуми.
Найстрашніша річ — це самотня старість. Людина ніколи не зможе змиритися з нею. Виникає складне протиріччя між молодою душею і фізичною неміччю, що стає причиною глибокої трагедії особистості, особливо якщо поруч немає рідних і близьких людей.
У давні добрі часи люди жили великими сім'ями. Старенькі дідусі й бабусі завжди відчували себе потрібними: з ними радились, до їхніх міркувань прислухались". Старих людей оточувала малеча: онуки, правнуки... В українських родинах існували певні етичні норми в ставленні до літніх людей. Радість спілкування з дітворою допомагала їм легше переживати втому, нездужання. Скільки добрих і цікавих казок переказано бабусями, скільки лагідних колискових проспівано, скільки цікавих книжок прочитано!
Зараз, у наш непростий час, молоді сім'ї прагнуть самостійності, віддаляються від старих за будь-яку ціну, залишають їх наодинці з важкими проблемами, безпорадністю, спогадами...
Мені дуже подобається вірш В. Симоненка «Старість», де поет так схвильовано розповідає про біль старості, страх самоти. Немічний дідусь, вислуховуючи докори сина та невістки, мовчки терпить всі образи, аби тільки залишитися біля дітей, «умерти на землі батьків»:
Все стерпить, хіба заплаче стиха, Дивлячись на добрих малюків. Все стерпить — докори, сором, лихо, — Лиш би вмерти-на землі батьків.
Звідки береться душевна черствість у ставленні до старих людей? Адже це порушення Божих заповідей, гріх, який карається такою ж самотою в життєву зиму. Над цим слід замислитися, бо життя минає так швидко...
в темряві й холоді, тоді як у богів на Олімпі був вогонь. Не злякавшись грізних попереджень головного бога Зевса про недоторканність вогню, Прометей викрав його у богів і приніс на землю. Титан знав, що його чекає страшна кара. Так і сталося: боги прикували Прометея до скелі, щодня прилітав орел, розкльовував ребра, випивав печінку, а на ранок тіло знову оживало, і мука продовжувалася вічно. Велична і мудра легенда! Прометей свідомо пожертвував собою, своїм життям заради людей, здійснив подвиг в ім'я добра.
Подвиг — це завжди жертва, але водночас це і життєвий вибір. Що штовхає людину на такий вчинок? Перш за все, небайдужість до чужого горя, співчуття до знедолених і покривджених, бажання допомогти їм навіть ціною власного життя.
На таке здатні тільки благородні, самозречені натури з високим почуттям обов'язку перед сім'єю, батьками, дітьми, друзями, народом, Батьківщиною.
Любов до рідної України, бажання їй кращої долі були сенсом життя великого сина нашої землі Тараса Шевченка. Вік кликав свій поневолений народ до боротьби за щасливе майбутнє, гостро таврував царську політику, і це призвело його до страшної особистої трагедії — десятирічного заслання в чужі краї. Тяжким випробуванням стала для поета розлука з Україною, але він гордо проголосив: «Караюсь, мучусь, ате не каюсь!»
Усе залишається людям... Ті, хто здійснив подвиг в ім'я народу, здобули моральне безсмертя, вічну вдячність і пам'ять нащадків.
Кожна людина шукає сенс життя. Я вважаю, він у тому, щоб бути потрібним людям, вірним своїй Батьківщині. Для цього не обов'язково жертвувати життям, досить бути чесною, порядною, доброю людиною, яка живе за Божими заповідями.
Життя минає дуже швидко. Здавалось, що дитинство ніколи не закінчиться і ми Але спливають дні, місяці, роки, непоміт-приходить юність, потім зрілість,
Осінь і зима нашого життя
не станемо дорослими.
но відлітають у спогади дитячі літа,
а потому — і невблаганна старість.
Цю пору життя порівнюють з осінню і зимою — холодною, суворою, непоступливою, сумною...
Мені чомусь хочеться поговорити саме про старість. Навколо так багато літніх людей. Я бачу їхні очі. На жаль, вони не завжди ясні та веселі, частіше — сумні, сповнені тривоги, а інколи й безнадії. Це вражає, викликає співчуття, наштовхує на роздуми.
Найстрашніша річ — це самотня старість. Людина ніколи не зможе змиритися з нею. Виникає складне протиріччя між молодою душею і фізичною неміччю, що стає причиною глибокої трагедії особистості, особливо якщо поруч немає рідних і близьких людей.
У давні добрі часи люди жили великими сім'ями. Старенькі дідусі й бабусі завжди відчували себе потрібними: з ними радились, до їхніх міркувань прислухались". Старих людей оточувала малеча: онуки, правнуки... В українських родинах існували певні етичні норми в ставленні до літніх людей. Радість спілкування з дітворою допомагала їм легше переживати втому, нездужання. Скільки добрих і цікавих казок переказано бабусями, скільки лагідних колискових проспівано, скільки цікавих книжок прочитано!
Зараз, у наш непростий час, молоді сім'ї прагнуть самостійності, віддаляються від старих за будь-яку ціну, залишають їх наодинці з важкими проблемами, безпорадністю, спогадами...
Мені дуже подобається вірш В. Симоненка «Старість», де поет так схвильовано розповідає про біль старості, страх самоти. Немічний дідусь, вислуховуючи докори сина та невістки, мовчки терпить всі образи, аби тільки залишитися біля дітей, «умерти на землі батьків»:
Все стерпить, хіба заплаче стиха, Дивлячись на добрих малюків. Все стерпить — докори, сором, лихо, — Лиш би вмерти-на землі батьків.
Звідки береться душевна черствість у ставленні до старих людей? Адже це порушення Божих заповідей, гріх, який карається такою ж самотою в життєву зиму. Над цим слід замислитися, бо життя минає так швидко...