Розкриття проблеми правди і совісті у творах про трагедію Чорнобиля
У верхів'ях Дніпра на березі річки При п'ять стоїть мальовниче місто Чорнобиль. Воно старовинне — своє літочислення воно починає з 1118 року, а невеличке, у XX столітті тут проживало понад 20 тисяч осіб.
Люди займалися своїми справами, ходили на роботу, і ніщо не передвіщало біди.
Колись Павло Тичина, перебуваючи на доядерній Чорнобильщині, писав про цю землю як щедру на врожаї, гомінку в селянських турботах, де вирувало життя, що не вщухало часом і вночі:
...так о тій порі
зачмихав трактор і бабахкання на весь Чорнобиль розляглось...
Це було колись. Оспівані з любов'ю Лесею Українкою ліси й озера цієї місцевості, тепер тяжко вражені невидимою чорною хворобою. Дичавіє земля, хоча ще квітують і родять сади. Ніхто не споживає тих гірких плодів, ніхто не йде до лісу по його колись цілющі дари.
Через страшну трагедію нашого віку — Чорнобиль — вимушено кидають все люди, які прикипіли серцем до рідних домівок, милах окові краєвидів, до политої їхнім потом землі, де вони народились, де знайшли притулок їхні пращури. Поет А. М. Лісовський пише:
Залишились хати, наче адови, Хмара болю над світом пройшла. І чорніють від смутку підкови На безлюдних порогах села. Але ніхто насправді не знає, де закінчується та небезпечна зона, де не зможуть нас дістати невидимі сліди радіації.
Чорне коло невідомо скільки років залишиться незагойною виразкою на лоні природи, закарбується в серцях людей, які покинули рідні домівки, обжиті, об-лаштовані місця.
Як відповідь на страшну Чорнобильську трагедію була написана поема Івана Драча «Чорнобильська мадонна».
Поет закликає перевірити свої діяння і свою совість, його турбує майбутнє, що насувається на людство.
Іван Драч пройнятий ненавистю до винуватців аварії, гнівно засуджує їхні непродумані дії, неуцтво, кар'єризм:
За мудрість всесвітню дурних академій ' Платим безсмертям — життям молодим... Чорнобильська мадонна стає уособленням, втіленим закликом до відповіді за все, не гідне людини, втіленою невідворотністю, суду совісті, останнім нагадуванням про відповідальність за майже вже загублений світ. На своїх руках сива чорнобильська мати несе «хворе дитя» і це хворе дитя — наша планета, наша земля, людство.
Минають роки, віддаляючи нас від того тяжкого лиха, яке випало на долю українського народу. Скільки людей забрала смерть, та ще не одне покоління буде відчувати на собі цей тяжкий відбиток смерті тієї весни 198 6 року.
Чорнобильський вибух, на великий жаль, продовжує тримати життя сотні тисяч наших земляків під прицілом, нещадно губить жигтя людей.
Художнє осмислення Чорнобильської трагедії у творах українських письменників
Перший удар на себе,
Перший вогонь на себе,
Так одчайдушний Данко
Людям віддав своє серце.
3 атомом стати до бою —
3 полум'ям смертоносним,
І заступити собою
Світ, що малий і дорослий.
М. Сингаївський
Спочатку з'являється заграва. Вона росте, розгоряється, і ось уже сліпучо-біла лавина котиться до міста. Вогонь охоплює будинки, вулиці, спалахують автомобілі. Дерева чомусь займаються швидко, як свічки, хоча зараз розпал весни... Вогняна лавина котиться містом. Залишається лише потріскана, наче в зморшках, земля. Страхіття це сталося 26 квітня 1986 року, коли на Чорнобильській АЕС вибухнув четвертий блок. Ця трагедія приголомшила весь світ. На всій планеті не було байдужих до цієї сумної події, вона схвилювала всіх, відгукнулась болем у серцях мільйонів. їдуть вантажівки, йде допомога до Чорнобиля, Прий'яті. Відважними і героями, як відомо, не народжуються, ними стають. Деякі пожежники виходили на дах енергоблоку повторно. Усі вони знали, що борються' з вогнем в умовах небезпеки, але ніхто поста не залишав і продовжував бій. На п'яту годину ранку пожежу було ліквідовано ціною життя відважних і безсмертних. Чорнобиль став зловісним знаком щонайсильніших саморуйнівних дій людини, найдраматичнішою поразкою1 в її такому нерозумному протиборстві з природою. З'явившись під знаком біблійної «зірки Полин», той чорний Чорнобиль став якщо не розплатою, то найсерйознішою пересторогою нашому варварству та легковажності.
На цю страшну трагедію відгукнулися в пресі письменники О. Гончар, Б. Олійник, І. Драч. Поезія не мовчала. Майже одночасно з'явилися поеми Л. Горлача, С. Йовенко, Б. Олійника, І. Драча. Чорнобильська трагедія. Цим усе сказано. Гуде набат тривоги, набат — вісник біди, але ж він не похоронний дзвін, а заклик до дії, самовідданої, рятівної. Поклик рішучий. Споконвіку велося: зачувши набат, всі — і старі, і молоді — кидали все і йшли боронити отчий край. Живі — відгукніться!
І відгукнулись. Тема Чорнобильської трагедії знайшла відображення у творчості багатьох, ось вони: В. Яворівський «Марія з полином у кінці століття», Ю. Щербак документальна повість «Чорнобиль», Д. Павличко поезія «Листок», Б. Олійник поема «Сім», М. Луків поема «Біль і пам'ять», М. Сингаївський «Обпалена мужність», Л. Горлач поема «Зона», С. Йовенко поема «Вибух», І. Драч «Чорнобильська мадонна».
Реаліст і романтик, уїдливо іронічний і трепетно ніжний, одне слово, Драч, яким він є, створюючи надзвичайно своєрідну поему «Чорнобильська мадонна», звірявся, за його визначенням, із художніми критеріями світового рівня — «від Рубльова до Леонардо да Вінчі». Пролог до поеми сповнений тривоги, відчаю і навіть гніву, та знайти слова, аби хоч трохи відтворити емоційне потрясіння, породжене Чорнобилем, справді, дуже важко:
Я заздрю всім, у кого є слова. Немає в мене слів. Розстріляні до слова. Мовчання тяжко душу залива. Ословленість дурна і випадкова життя, що донедавна сприймалося, як вічне й незнищенне, а сьогодні підлягає реальній загрозі знищення. У центрі розповіді-болю доля жінки-матері, і висвітлює автор цю класичну гуманістичну тему справді своєрідно, навіть несподівано. Схвильований, аж розпачливий, тон прологу змінюється невигадливою розмовною інтонацією еолдата будівельного батальйону, але те, про що розповідає він, не вкладається у рамки здорового глузду. Сюжет дійсно фантастичний: щоранку на піщаних дюнах будівельники бачать сліди босих ніг, що ведуть до четвертого блоку. Розшуки, вистежування не дали ніяких результатів.
От проява непевна яка!
Може, мати ішла в саркофаг?
До Валерія Ходемчука? «Хрещатицька мадонна», яка несе в руках «сплетене ніщо...» — чи не є вона символом людства, що підписало собі смертний вирок?
Поема має два чітко виражених плани. Перший — складається з низки портретних етюдів, створених під безпосереднім враженням від побаченого на власні очі. Це «Стара бабуся в целофані», що потайки випасає в зоні корову — видиво кумедне і надто страшне, «знак людської незахищеності, безду-му. Ескортована під руки з ураженого оберегу стара жінка цілує квітку «прямо в стронцій» — ніщо не може відділити її від землі, відлякати, навіть смерть. Вона єдина із землею, живе тільки з нею, а ні — помирає. Це і імітатор войовничої порядності, великий учений, високий керівник, який мало думав про людей, вганяючи атомний гігант у джерельне серце Придніпров'я. Це — солдат і генерал, трактористка, грубувата, вироблена постатьякої зігріта гумором. Це — напівбожевільна мати на Хрещатику, приголомшений трагедією фізик. Другий план — це лірико-філософські роздуми поета, який у творчих муках шукає достовірних фарб, рівновеликих трагедії. І. Драч звинувачує, засуджує, закликає здерти з душі лід байдужості, безвідповідальності, недбальства, цинізму:
Пучками голими
З душі здираю лід...
Як ранить пучки чи...
Як душу тяжко ранить... Автор закликає всіх до самооцінки, до цього закликає час усіх, не тільки вчених:
Хоч засторогу я несу гірку,
Не каменую Чесн ий Храм Н ауки...
Благає поет: хоч зараз не виявляти поспіху, коли вік уже призвів до таких болісних помилок і прорахунків. Блискучий фінал поеми. Драч — нещадний і суворий, він не шукає оптимістичних альтернатив, не намагається «підсолодити» правду жорстоку й очевидну:
Хто ж там, сиву, посміє займати?
Сіль пізнання — це плід каяття...
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету... Це хворе дитя!..
Рік — мить в історії людства, рік не дуже великий строк і в житті будь-якої людини. Але за такий рік, чорнобильський, ми стрімко подорослішали, подорослішали на цілу епоху, ми стали вимогливішими до самих себе, до тих, у чиїх руках людське існування й доля природи. На жаль, життя свідчить, що психологія людини перебудовується чи не найповільніше, що сердечність — це набагато стабільніший стан, аніжтривога і занепокоєність. Саме ці нездоланні мури штурмує своєю поемою І. Драч. Нам, жителям "України, із висоти шісгнадцяти-річчя Чорнобильської трагедії належить прагнути, щоб подібне лихо не спіткало нас більше ніколи, щоб ця страшна подія була останньою у нашому житті, нехай чорнобильським дзвоном"пам'яті відлунюється у серці кожного.
Люди займалися своїми справами, ходили на роботу, і ніщо не передвіщало біди.
Колись Павло Тичина, перебуваючи на доядерній Чорнобильщині, писав про цю землю як щедру на врожаї, гомінку в селянських турботах, де вирувало життя, що не вщухало часом і вночі:
...так о тій порі
зачмихав трактор і бабахкання на весь Чорнобиль розляглось...
Це було колись. Оспівані з любов'ю Лесею Українкою ліси й озера цієї місцевості, тепер тяжко вражені невидимою чорною хворобою. Дичавіє земля, хоча ще квітують і родять сади. Ніхто не споживає тих гірких плодів, ніхто не йде до лісу по його колись цілющі дари.
Через страшну трагедію нашого віку — Чорнобиль — вимушено кидають все люди, які прикипіли серцем до рідних домівок, милах окові краєвидів, до политої їхнім потом землі, де вони народились, де знайшли притулок їхні пращури. Поет А. М. Лісовський пише:
Залишились хати, наче адови, Хмара болю над світом пройшла. І чорніють від смутку підкови На безлюдних порогах села. Але ніхто насправді не знає, де закінчується та небезпечна зона, де не зможуть нас дістати невидимі сліди радіації.
Чорне коло невідомо скільки років залишиться незагойною виразкою на лоні природи, закарбується в серцях людей, які покинули рідні домівки, обжиті, об-лаштовані місця.
Як відповідь на страшну Чорнобильську трагедію була написана поема Івана Драча «Чорнобильська мадонна».
Поет закликає перевірити свої діяння і свою совість, його турбує майбутнє, що насувається на людство.
Іван Драч пройнятий ненавистю до винуватців аварії, гнівно засуджує їхні непродумані дії, неуцтво, кар'єризм:
За мудрість всесвітню дурних академій ' Платим безсмертям — життям молодим... Чорнобильська мадонна стає уособленням, втіленим закликом до відповіді за все, не гідне людини, втіленою невідворотністю, суду совісті, останнім нагадуванням про відповідальність за майже вже загублений світ. На своїх руках сива чорнобильська мати несе «хворе дитя» і це хворе дитя — наша планета, наша земля, людство.
Минають роки, віддаляючи нас від того тяжкого лиха, яке випало на долю українського народу. Скільки людей забрала смерть, та ще не одне покоління буде відчувати на собі цей тяжкий відбиток смерті тієї весни 198 6 року.
Чорнобильський вибух, на великий жаль, продовжує тримати життя сотні тисяч наших земляків під прицілом, нещадно губить жигтя людей.
Художнє осмислення Чорнобильської трагедії у творах українських письменників
Перший удар на себе,
Перший вогонь на себе,
Так одчайдушний Данко
Людям віддав своє серце.
3 атомом стати до бою —
3 полум'ям смертоносним,
І заступити собою
Світ, що малий і дорослий.
М. Сингаївський
Спочатку з'являється заграва. Вона росте, розгоряється, і ось уже сліпучо-біла лавина котиться до міста. Вогонь охоплює будинки, вулиці, спалахують автомобілі. Дерева чомусь займаються швидко, як свічки, хоча зараз розпал весни... Вогняна лавина котиться містом. Залишається лише потріскана, наче в зморшках, земля. Страхіття це сталося 26 квітня 1986 року, коли на Чорнобильській АЕС вибухнув четвертий блок. Ця трагедія приголомшила весь світ. На всій планеті не було байдужих до цієї сумної події, вона схвилювала всіх, відгукнулась болем у серцях мільйонів. їдуть вантажівки, йде допомога до Чорнобиля, Прий'яті. Відважними і героями, як відомо, не народжуються, ними стають. Деякі пожежники виходили на дах енергоблоку повторно. Усі вони знали, що борються' з вогнем в умовах небезпеки, але ніхто поста не залишав і продовжував бій. На п'яту годину ранку пожежу було ліквідовано ціною життя відважних і безсмертних. Чорнобиль став зловісним знаком щонайсильніших саморуйнівних дій людини, найдраматичнішою поразкою1 в її такому нерозумному протиборстві з природою. З'явившись під знаком біблійної «зірки Полин», той чорний Чорнобиль став якщо не розплатою, то найсерйознішою пересторогою нашому варварству та легковажності.
На цю страшну трагедію відгукнулися в пресі письменники О. Гончар, Б. Олійник, І. Драч. Поезія не мовчала. Майже одночасно з'явилися поеми Л. Горлача, С. Йовенко, Б. Олійника, І. Драча. Чорнобильська трагедія. Цим усе сказано. Гуде набат тривоги, набат — вісник біди, але ж він не похоронний дзвін, а заклик до дії, самовідданої, рятівної. Поклик рішучий. Споконвіку велося: зачувши набат, всі — і старі, і молоді — кидали все і йшли боронити отчий край. Живі — відгукніться!
І відгукнулись. Тема Чорнобильської трагедії знайшла відображення у творчості багатьох, ось вони: В. Яворівський «Марія з полином у кінці століття», Ю. Щербак документальна повість «Чорнобиль», Д. Павличко поезія «Листок», Б. Олійник поема «Сім», М. Луків поема «Біль і пам'ять», М. Сингаївський «Обпалена мужність», Л. Горлач поема «Зона», С. Йовенко поема «Вибух», І. Драч «Чорнобильська мадонна».
Реаліст і романтик, уїдливо іронічний і трепетно ніжний, одне слово, Драч, яким він є, створюючи надзвичайно своєрідну поему «Чорнобильська мадонна», звірявся, за його визначенням, із художніми критеріями світового рівня — «від Рубльова до Леонардо да Вінчі». Пролог до поеми сповнений тривоги, відчаю і навіть гніву, та знайти слова, аби хоч трохи відтворити емоційне потрясіння, породжене Чорнобилем, справді, дуже важко:
Я заздрю всім, у кого є слова. Немає в мене слів. Розстріляні до слова. Мовчання тяжко душу залива. Ословленість дурна і випадкова життя, що донедавна сприймалося, як вічне й незнищенне, а сьогодні підлягає реальній загрозі знищення. У центрі розповіді-болю доля жінки-матері, і висвітлює автор цю класичну гуманістичну тему справді своєрідно, навіть несподівано. Схвильований, аж розпачливий, тон прологу змінюється невигадливою розмовною інтонацією еолдата будівельного батальйону, але те, про що розповідає він, не вкладається у рамки здорового глузду. Сюжет дійсно фантастичний: щоранку на піщаних дюнах будівельники бачать сліди босих ніг, що ведуть до четвертого блоку. Розшуки, вистежування не дали ніяких результатів.
От проява непевна яка!
Може, мати ішла в саркофаг?
До Валерія Ходемчука? «Хрещатицька мадонна», яка несе в руках «сплетене ніщо...» — чи не є вона символом людства, що підписало собі смертний вирок?
Поема має два чітко виражених плани. Перший — складається з низки портретних етюдів, створених під безпосереднім враженням від побаченого на власні очі. Це «Стара бабуся в целофані», що потайки випасає в зоні корову — видиво кумедне і надто страшне, «знак людської незахищеності, безду-му. Ескортована під руки з ураженого оберегу стара жінка цілує квітку «прямо в стронцій» — ніщо не може відділити її від землі, відлякати, навіть смерть. Вона єдина із землею, живе тільки з нею, а ні — помирає. Це і імітатор войовничої порядності, великий учений, високий керівник, який мало думав про людей, вганяючи атомний гігант у джерельне серце Придніпров'я. Це — солдат і генерал, трактористка, грубувата, вироблена постатьякої зігріта гумором. Це — напівбожевільна мати на Хрещатику, приголомшений трагедією фізик. Другий план — це лірико-філософські роздуми поета, який у творчих муках шукає достовірних фарб, рівновеликих трагедії. І. Драч звинувачує, засуджує, закликає здерти з душі лід байдужості, безвідповідальності, недбальства, цинізму:
Пучками голими
З душі здираю лід...
Як ранить пучки чи...
Як душу тяжко ранить... Автор закликає всіх до самооцінки, до цього закликає час усіх, не тільки вчених:
Хоч засторогу я несу гірку,
Не каменую Чесн ий Храм Н ауки...
Благає поет: хоч зараз не виявляти поспіху, коли вік уже призвів до таких болісних помилок і прорахунків. Блискучий фінал поеми. Драч — нещадний і суворий, він не шукає оптимістичних альтернатив, не намагається «підсолодити» правду жорстоку й очевидну:
Хто ж там, сиву, посміє займати?
Сіль пізнання — це плід каяття...
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету... Це хворе дитя!..
Рік — мить в історії людства, рік не дуже великий строк і в житті будь-якої людини. Але за такий рік, чорнобильський, ми стрімко подорослішали, подорослішали на цілу епоху, ми стали вимогливішими до самих себе, до тих, у чиїх руках людське існування й доля природи. На жаль, життя свідчить, що психологія людини перебудовується чи не найповільніше, що сердечність — це набагато стабільніший стан, аніжтривога і занепокоєність. Саме ці нездоланні мури штурмує своєю поемою І. Драч. Нам, жителям "України, із висоти шісгнадцяти-річчя Чорнобильської трагедії належить прагнути, щоб подібне лихо не спіткало нас більше ніколи, щоб ця страшна подія була останньою у нашому житті, нехай чорнобильським дзвоном"пам'яті відлунюється у серці кожного.