Ідея гармонії людини і природи (за драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня»)

Люди повинні пам’ятати, що природа — це не просто дім, в якому ти живеш, це те, що живе поряд з тобою, можливо, не схожим на людське, але повнокровним життям. Геніальна поетеса Леся Українка зрозуміла цю істину — і перед очима живими картинами постали чудові місячні ночі, лісові хащі, глибини прозорої води, лугові тумани. І вся ця лісова, водяна, польова сила прийшла до неї, щоб письменниця увіковічила їх, дала безсмертя. Як удова мережка, заткана зірками на срібній основі, з’явилась «Лісова пісня» — твір, що викликав подив і зачудування сучасників, що зачаровує і хвилює нащадків. Особливо яскраво постає в драмі-феєрії образ природи як супутника людського життя. Поява людини викликає тривогу серед мешканців лісу й озера.: Русалка, почувши, що «тута мають хижку будувати», висловлює свій гнів і погрожує:

Ой, ті люди

З-під стріх солом’яних! Я їх не зношу!

Водяник не підтверджує Русалку, адже йдеться про дядька лева, а він приятель лісовим мешканцям.

Так намічається лінія: людина і природа, залежність їх взаємин від духовного світу людини, її характеру.

Русалка говорить про людей взагалі, а Водяник — конкретно про дядька Лева. Отже люди є різні. Уперше про волю й неволю згадується в діалозі Русалки і Водяника, який наказує своїй неслухняній доні не зринати «три ночі місячні поверх води», а у відповідь чує: «Я — вільна, як вода!» У цій суперечці вже звучить якась тривога, та вона одразу ж стихає. Лунає прекрасна й неповторна, сповнена могутньої творчої сили мелодія Лукашевої сопілки. Справжнє високе мистецтво, його чарівна сила, здатні пробуджувати всі земні сили. Після зу

стрічі з Лукашем Мавка сприймається як реальна людина. Музика передчасно розбудила її, глибоко вразили її чутливу душу. «Весна ще так ніколи не співала»,. — каже Мавка, відчуваючи незвичайну щирість і красу мелодії. Справді, то не весна — на сопілці грала людна.

Лісовик квапиться застерегти свою доню:

…минай людські стежки, дитиною бо там на ходить воля, — там жура тягар свій носить. Обминай їх, доню: раз тільки ступиш - і пропала воля: Мавка щиро дивується: Ну, як таки, щоб воля — та пропала? Вдруге звучить мотив про волю і неволю, тепер уже в житті людському і про неможливість знищення волі у вільному світі — в майбутньому, духовно багатому, прекрасному житті, за принципами якого живе Мавка. Природа має чарівні властивості:

Спить озеро, спить ліс і очерет. Верба рипіла все: «Засни, засни…» І снилися мені все білі сни. Таку прекрасну картину зимової казки-сну створює поетеса. Мавчині слова зачарували Лукаша. Заслухавшись, він з подивом вимовляє: «Як ти говориш…». А у відповідь чує захоплені: «Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені, а я поколишуся». І, слухаючи мелодії Лукашевої сопілки, мимоволі озивається тихесенько на Той самий голос:

Як солодко грає, Як глибоко крає,

Розтинає білі груди, серденько виймає!

Картина розквіту природи символічна: так розквітає сама людина, одухотворена високою красою мистецтва. Саме тут, серед вільної природи, безпосередньо і невимушено розвиваються щирі взаємини Лукаша та Мавки.

Природа оддячує своїх добрих, щирих дітей, які бережуть і примножують її щедроти.

Таким люблячим природу як власний дім у творі обдарованих буйною фантазією людей, які можуть впіймати казку вітру, землі, місяця, води, пташки, дерева, трав, а силою свого мудрого слова одухотворити добро, красу чи знешкодити зло; він з тих людей, які в лісі можуть «зустріти» Лісовика й Перелесника, Мавку й Русалку, Водяника, Потерчат і Куця.

Мудрість і сила людини — в єднанні з природою, яка втілена теж в образі Мавки. Лісова красуня ненав’язливо підказувала, коли землю орати, коли сіяти, де і коли, яке дерево використати для потреб господарства, тому «так, як сей рік», коли жила в Лукаша Мавка, «хіба коли родило». Вона ще й оселю прикрасила «умаїла квітами попідвіконню — любо подивиться!». Отже, для Мавки працювати — це творити «красиве і корисне», розумно втручаючись в природу. Бо вона — це часточка землі, її духу животворящого. Саме такою вона покидає людський світ, але не таїть в собі зла:

Я обізвуся до них Шелестом тихим вербової гілки, Голосом ніжним тонкої сопілки, Смутними росами з вітів моїх. Символами рідної землі, її краси постають верба і сопілка. Образ верби проходить через увесь твір: верба, що брала Мавку на зиму в своє лоно: вербичка, якою Мавка стала після прокльонів Килини, а потім спалахнула1 ясним вогнем; вербиця, що виросте з легкого, пухкого попелу спаленої вербички. Наскрізним є й образ сопілки. Вона розбудили Мавку, покликала її до життя й любові, солодко грала, глибоко краяла душу. До майбутніх поколінь

безсмертна Мавка обізветься теж «голосом ніжним тонкої сопілки», мелодією, яку напровесні Лукаш «вигравав, мрії збираючи в гаю», і яка її так вразила. Отже, інших вона теж будитиме від сну. Мистецтво й краса — вічні, вони завжди викликатимуть у людей добрі почуття.

Лесю Українку називають у народi дочкою Прометея, бо вона пройнялася творчiстю Тараса Григоровича Шевченка i понесла далi естафету правди, добра i людяностi. Її лiрика сповнена глибокої пристрастi, нiжної задушевностi, щирої любовi до рiдної землi, навколишньої природи, до свого нескореного народу.

Драма-феєрiя «Лiсова пiсня» — це надзвичайний твiр Лесi Українки — видатної української поетеси, письменницi, фiлософа, драматурга. У цьому творі простежується багатство думки, поетичнiсть образiв та гармонiчна єднiсть реальностi та фантазiї. В «Лiсовiй пiснi» Леся Українка ставить та намагається вирiшити вiчнi питання: життя й смертi, кохання та ненавистi, вiрностi і зради, пошуку правди, справедливостi.

Однак у драмi-феєрiї є дещо таке, що сьогоднi звучить особливо гостро — це трагiчна тема вiдносин людини з природою. Головнi герої «Лiсової пiснi» — це представники людства та природи. Лукаш — простий селянин, представник людського світу. Мавка — дитина природи, лiсова дiвчина, яка закохується в Лукаша та йде до нього жити, залишаючи лiс, в якому пройшло все її життя, йде до нього, незважаючи на те що вся природа проти цього. Її дiдусь Лiсовик попереджає Мавку, що люди жорстокi, погано ставляться до природи, що вони нiколи не зможуть прийняти її за свою. Але Мавка, попри всi вiдмови, пiшла жити до Лукаша та зазнала там лише нещастя, труднощi, горе.

Велику роль у «Лiсовiй пiснi» вiдiграє природа. Лiс «реагує» на всi переживання Мавки, на її душевний стан. Мавцi добре, i лiс прокидається, на деревах розпускаються бруньки; Мавцi тяжко вiд розлуки з Лукашем, i «…все покривається протяглим сумним вовчим виттям… Безлистий лiс ледве мрiє проти попелястого неба чорною пустиною, а далi по узлiссi снується розтрiпаний морок».

Лiс, з одного боку,— всеперемагаючий природний початок, i лiс,— крихкий беззахисний свiт, який немов кричить: «Захисти мене, не чiпай мене! Збережи мене!» У творi лiс — це джерело творчостi, краси. Не даремно дядько Лев так старанно береже старого дуба-велетня, навiть вiдмовляється його продати купцям. За повагу до природи, доброту, щирiсть його любить Мавка, поважає Лiсовик:

То ж дядько Лев сидiтиме в тiй хижi, а вiн нам приятель… Люблю старого. Таж якби не вiн, давно б уже не стало сього дуба. Лiсовi жителi по-рiзному ставляться до людей. Русалка їх просто ненавидить:

…Ой, тi люди

з-пiд стрiх солом’яних!

Я їх не зношу.

Я їх топлю…

Лiсовик же, хоч i не має такої неприязнi, знає, що серед людей бувають i гарнi, але все ж таки попереджає Мавку:

…Минай людськiї стежки, дитино,

бо там не ходить воля,—

там жура тягар свiй носить.

Обминай їх, доню: раз тiльки ступиш —

i пропала воля!

Та Мавка його не слухає, вона зачарована грою Лукаша. Вона вiрить, що всi люди такi ж гарнi, добрi, вiдкритi, ласкавi, як Лукаш. Лукаш теж закохується у Мавку, але цьому коханню не судилося бути щасливим, бо Мавка — лiсова дiвчина, а Лукаш — людина.

Дядько Лев високо цiнить природу, шанує її, як Мавка. Вiн навiть померти хоче у лiсi пiд старим дубом:

… Як буду вмирати, то прийду,

як звiр, до лiсу,— отут пiд дубом хай i поховають…

У цьому творi Леся Українка говорить про те, що людина i природа — це єдине цiле, що людина повинна дбати про навколишнiй свiт. Сьогоднi, коли вiдроджується наша культура, духовнiсть, наша мова, «Лiсова пiсня» потрiбна читачевi. Вона безкрайня, як безмежна природа, поезiя та краса.

Популярные сообщения из этого блога

Краткое содержание ЖУРНАЛ ПЕЧОРИНА

Опис праці Щедре серце дідуся

Твір про Айвенго