Характер основного конфликта в комедии Грибоедова "Горе от ума

Александр Сергеевич Грибоедов был одним из умнейших людей своего времени. Он получил блестящее образование, знал несколько восточных языков, был тонкий политик и дипломат. Грибоедов погиб в 34 года мучительной смертью, растерзанный фанатиками, оставив потомкам два замечательных вальса и комедию "Горе от ума".
"Горе от ума" - социально- политическая комедия. Грибоедов дал в ней правдивую картину русской жизни после Отечественной войны 1812 года. В комедии показан процесс отхода передовой части дворянства от косной среды и борьбы со своим классом. Читатель может проследить развитие конфликта между двумя общественно-политическими лагерями: крепостников (фамусовское общество) и антикрепостников (Чацкий).
Фамусовское общество традиционно. Жизненные устои его таковы, что "учиться надо, на старших глядя", уничтожать вольнодумные мысли, служить с покорностью лицам, стоящим ступенькой выше, а главное – быть богатым. Своеобразным идеалом этого общества являются в монологах Фамусова Максим Петрович и дядя Кузьма Петрович:

"Мильон терзаний" Чацкого

А.С.Грибоедов вошел в русскую литературу как автор одного произведения. Его комедию "Горе от ума" нельзя поставить в один ряд с бессмертным творением А.С.Пушкина "Евгением Онегиным", так как "Евгений Онегин" стал для нас уже историей, энциклопедией жизни русского дворянства начала XIX века, а пьеса Грибоедова была, есть и будет современным и животрепещущим произведением до тех пор, пока из нашей жизни не исчезнут карьеризм, чинопочитание, сплетни, пока в нашем обществе будут господствовать жажда наживы, жизнь за счет других, а не за счет собственного труда, пока будут живы охотники угождать и прислуживаться.

Все это вечное несовершенство людей и мира великолепно описано
в бессмертной комедии Грибоедова "Горе от ума". Грибоедов создает це-
лую галерею отрицательных образов: Фамусов, Молчалин, Репетилов, Ска-
лозуб и т.д. Они как бы вобрали в себя все отрицательные черты разви-
тия современного им общества.

Но всем этим героям в одиночку противостоит главный герой ко-
медии - Александр Андреевич Чацкий. Он приехал в Москву, "из дальних
странствий возвратясь", только ради Софьи, своей возлюбленной. Но ,
вернувшись в некогда родной и любимый дом, он обнаруживает очень силь-
ные перемены: Софья холодна, высокомерна, раздражительна, она больше
не любит Чацкого.

Пытаясь найти ответ на свое чувство, главный герой взывает к
прежней любви, которая до его отъезда была взаимной, но все напрасно.
Все его попытки вернуть прежнюю Софью терпят полное фиаско. На все
пылкие речи и воспоминания Чацкого Софья отвечает: "Ребячество!".

С этого начинается личная драма юноши, которая перестает быть
узко личной, а перерастает в столкновение влюбленного человека и всего
фамусовского общества. Главный герой один выступает против армии ста-
рых "воинов", начиная нескончаемую борьбу за новую жизнь и за свою лю-
бовь.

Он сталкивается с самим Фамусовым и спорит с ним по поводу об-
раза и пути жизни. Хозяин дома признает правильность жизни своего дя-
дюшки:

Максим Петрович: он не то на серебре,

На золоте едал; сто человек к услугам.

Совершенно ясно, что и сам он не отказался бы от такой жизни, потому
он и не понимает Чацкого, требующего "службы делу, а не лицам". Любов-
ный и социальный конфликты соединяются, становясь единым целым. Для
героя личная драма зависит от отношения общества к нему, а обществен-
ная осложняется личными отношениями. Это изматывает Чацкого и, в ре-
зультате, для него складывается "мильон терзаний" по меткому выражению
Гончарова.

Состояние неопределенности в жизни приводит его в неистовство.
Если в начале действия он спокоен и уверен в себе:

Нет, нынче свет уж не таков...

Вольнее всякий дышит

И не спешит вписаться в полк шутов,

У покровителей зевать на потолок.

Явиться помолчать, пошаркать, пообедать,

Подставить стул, поднесть платок.

То в монологе на балу в доме Фамусова видна вся неуравновешен-
ность души и ума. Он выставляет себя посмешищем, от которого все шара-
хаются. Но, одновременно, его образ очень трагичен: весь его монолог -
следствие несчастной любви и неприятия обществом тех мыслей и чувств,
тех убеждений, которые Чацкий отстаивает на протяжении всей комедии.

Под тяжестью "мильона терзаний" он ломается, начинает противо-
речить здравой логике. Все это влечет за собой совершенно невероятные
слухи, которые кажутся необоснованными, но весь свет говорит о них:

С ума сошел, ей кажется, вот на!

Недаром? Стало быть...

С чего б взяла она!

Но Чацкий не только не опровергает слухи, но, всеми силами, сам того
не ведая, подтверждает их, устраивая сцену на балу, потом сцену проща-
ния с Софьей и разоблачения Молчалина:

Вы правы, из огня тот выйдет невредим,

Кто с вами час побыть успеет, подышит воздухом одним,

И в ком рассудок уцелеет...

Вон из Москвы! Сюда я больше не ездок,

Бегу, не оглянусь, пойду искать по свету

Где оскорбленному есть чувству уголок!

В порыве страсти наш герой не раз грешит против логики, но во
всех его словах есть правда - правда его отношения к фамусовскому об-
ществу. Он не боится говорить все всем в глаза и справедливо обвинять
представителей фамусовской Москвы во лжи, ханжестве, лицемерии. Он сам
- яркое доказательство того, что отжившее и больное закрывает дорогу
молодому и здоровому.

Образ Чацкого остается незаконченным, рамки пьесы не позволяют
до конца раскрыть всю глубину и сложность натуры этого персонажа. Но с
уверенностью можно сказать: Чацкий укрепился в своей вере и, в любом
случае, найдет свой путь в новой жизни. И чем больше будет вот таких
Чацких на пути Фамусовых, Молчалиных и Репетиловых, тем слабее и тише
будут звучать их голоса.

Характер основного конфликта в комедии Грибоедова "Горе от ума

Александр Сергеевич Грибоедов был одним из умнейших людей своего времени. Он получил блестящее образование, знал несколько восточных языков, был тонкий политик и дипломат. Грибоедов погиб в 34 года мучительной смертью, растерзанный фанатиками, оставив потомкам два замечательных вальса и комедию "Горе от ума".
"Горе от ума" - социально- политическая комедия. Грибоедов дал в ней правдивую картину русской жизни после Отечественной войны 1812 года. В комедии показан процесс отхода передовой части дворянства от косной среды и борьбы со своим классом. Читатель может проследить развитие конфликта между двумя общественно-политическими лагерями: крепостников (фамусовское общество) и антикрепостников (Чацкий).
Фамусовское общество традиционно. Жизненные устои его таковы, что "учиться надо, на старших глядя", уничтожать вольнодумные мысли, служить с покорностью лицам, стоящим ступенькой выше, а главное – быть богатым. Своеобразным идеалом этого общества являются в монологах Фамусова Максим Петрович и дядя Кузьма Петрович:

Идеи декабризма в комедии Грибоедова "Горе от ума".Чацкий и декабристы.

"Горе от ума" - социально- политическая комедия. Грибоедов дал в ней правдивую картину русской жизни после Отечественной войны 1812 года. В комедии поставлены злободневные общественные вопросы того времени: о государственной службе, крепостном праве, просвещении, воспитании, о рабском подражании дворян всему иностранному и презрении ко всему национальному, народному.
Комедия Грибоедова показала причины возникновения декабризма, кроме того, поставленные в "Горе от ума" общественные вопросы разрешаются автором так же, как решали их декабристы.
В комедии Грибоедова "Горе от ума", как в зеркале, отразились этические и эстетические воззрения декабристов.

Изображение Руси в "Слове о полку Игореве"

"Слово о полку Игореве" уже не один век волнует умы историков, лингвистов, поэтов, просто любителей древности. Оно как магнитом притягивает к себе взоры многих и многих людей, даже целых поколений. Это произведение волнует загадочной историей своего открытия и опубликования, волнует проблемой подлинности, которая так и не решена до конца. Найденная Мусиным-Пушкиным рукопись в списках 14 века была преподнесена Екатерине II, но во время пожара в Москве сгорела. До нас дошел не подлинник, а список с оригинала, найденного Мусиным-Пушкиным, сделанный в XYIII веке.
О чем же рассказывается в этой поистине бессмертной книге. Сюжет ее тоже загадочен. В центре внимания автора не победа, а поражение. Поражение заштатного князя Новгород-Северской земли Игоря в 1185 году.
В 1184 году объединенными усилиями русских князей под предводительством киевского князя Святослава половцы были разбиты и опасность, казалось бы, надолго отступила от русской земли.

Мої роздуми над долею дитини-сироти після прочитання вірша Т. Шевченка «Мені тринадцятий минало»

Коли живеш у сім'ї, коли у тебе є і матуся і тато, коли з першого дня життя тебе огортають щоденно любов і турбота рідних людей, то цей родинний затишок, це щастя стає звичним і навіть непомітним. Але ось я прочитав вірш Т. Г. Шевченка «Мені тринадцятий минало» — і моя душа озвалася таким хвилюванням, таким болем, такими ніжними й вдячними почуттями до рідних, що й не вимовить словами! Яким же різним є поняття щастя, «раю» для мене і для тринадцятирічного героя вірша!
Для його відкритої душі цей «рай» — скрізь! 1 Господнє небо, і сяюче сонце, і село, і веселе ягня — це те, від чого на серці хлопчика «так любо, любо стало, неначе в Бога». Ми бачимо, що душа його налаштована на добро, яке відлунює у словах молитви: «Тоді так приязно молилось...» Це — світ душі Тараса-хлопчика, малого сироти.
Та є ще дійсність, у якій

Ідея незнищенності справжнього кохання, краси, вірності в баладі Шевченка «Тополя»

Що таке кохання і що таке справжнє кохання? А що таке закоханість? Спробуємо відповісти на ці питання, спираючись на баладу Т. Г. Шевченка «Тополя». Нагадаємо її короткий зміст: дівчина покохала козака, якийсь час з ним зустрічалася. Далі він її залишив, обіцяв повернутися. Минуло кілька років, а дівчина все чекає. Мати збирається її видавати за іншого. Дівчина йде до ворожки, та дає їй зілля. Дівчина випиває його і обертається на тополю. Спробуємо знайти в цьому нехитрому сюжеті кохання, красу і вірність.

Чи виконали ми заповіт Шевченка?

...Вітер. Він прийшов із синьої глибини Дніпра, з диких широких степів, вологих густих лісів. Приніс із собою свіжість води, гіркий запах полину, солодкувато-прохолодний — кориці: саме так пахне ліс восени. Повітря насичене новинами. Вони кружляють між небом та землею.
На шо чекає вітер? Кому він приніс звістку?
...Він стоїть на високій Чернечій горі, звідки бачить все навкруги. Неперевершену стрімкість ріки, глибину лісу. Спостерігає небо. Воно плине над його головою, сумне, високе, горде. Забите штормовими хмарами, воно змінює все, що є неправильним.
Тому вони так схожі. І нерозривні. Глибокі, постійні, високі, єдині...
Єдині для Народу, землі, культури. Так само, як небо, простягається десниця Шевченка над нашою Україною, над нашими серцями.

Відображення історії українського козацтва в поемах Шевченка «Іван Підкова», «Тарасова ніч»

Особливу його увагу привертала героїчна визвольна боротьба народу України.
До шевченківських-творів, присвячених героїчній боротьбі запорізьких козаків проти султанської Туреччини, належать насамперед поеми «Іван Підкова» і «Гамалія».
У поемі «Іван Підкова» оспівує один із сміливих морських походів запорожців, очолюваний отаманом Підковою, до берегів султанської Туреччини, на її столицю Царград. Як відомо, Іван Підкова — історична особа. У другій половині XVI ст. він неодноразово очолював воєнні походи запорозьких козаків проти турецько-татарських агресорів. Похід, змальований в поемі «Іван Підкова», відбувався в умовах бурі, коли Чорне море стогнало і вило. На цьому фоні ще яскравіше виявляється мужність і високе військове мистецтво козаків. Отаман Підкова показаний у поемі досвідченим організатором, який користується загальною повагою і авторитетом серед учасників походу.

ШЕВЧЕНКО ТАРАС (1814-1861)

Письменник, художник, громадський діяч. Центральна постать не тільки українського літературного процесу, ай української культури взагалі. Став культовою постаттю, своєрідним символом духовності української нації, її самосвідомості.
Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури та літературної мови. Збагатив літературу новими темами, ідеями, був новатором у пошуках нових художніх форм та засобів. Романтична творча система Шевченка відзначається синкретизмом стилів, природною реалістичністю світосприйняття.
1814 р. 9 березня— народився в с. Моринцях на Київщині (тепер Черкаська обл.) у родині кріпаків пана Енгельгардта;
1815 р. — родина оселяється у с. Кирилівка;

На крилах поезії («Веснівки» М. Шашкевича)

Народився в с. Підлісся на Львівщині в родині священика. Навчався в Золочівській німецькій школі, Львівській та Бережанській гімназіях, з 1829 р. — у Львівській духовній семінарії та на філософському відділенні університету. У 1830 р. був виключений із семінарії, продовжив навчання в університеті. У 1834 р. поновив навчання в семінарії, але вважався «політично неблагонадійним».

Станіслав Чернілевський: поет, кіносценарист, особистість

Народився в с. Жвані на Вінниччині у багатодітній родині. Рано втратив батька. Середню освіту здобував у школах-інтернатах. Закінчив Вінницький педагогічний інститут і деякий час працював учителем. Потім вступив на факультет кінорежисури Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого, оскільки з дитинства мріяв займатися кіномистецтвом. Працював на Київській кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка.
Поет, кіносценарист. Найвідоміша збірка поезій «Рушник землі» (1984). Лауреат премії імені Василя Симоненка.

Чим запам'ятався мені Павлик із оповідання Спиридона Черкасенка «Маленький горбань»

Народився в м. Новому Бузі на Херсонщині у селянській родині. Отримав освіту у вчительській семінарії, викладав у школах Катеринос-лавщини, Донбасу. Потім переїхав до Києва, де був редактором, працював у театрі М. Садовського, писав підручники для дітей. У20-х роках жив на Закарпатті, в Ужгороді, потім переїхав до Праги.
Творчість С. Черкасенка починалася з творів для дітей: оповідання та казки увійшли до збірки «Маленький горбань» та інші оповідання» (1912), друкувалися в періодиці, у Львові в 1937 році вийшов романтично-пригодницький твір для юнацтва «Пригоди молодого лицаря. Роман з козацьких часів». Більше відомий як драматург своїми модерними п'єсами «Казка старого млина» та «Про що тирса шелестіла... ».

Чим сподобався і запам'ятався мені Павлусь — герой повісті А. Чайковського «За сестрою»?

Народився в м. Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано залишився сиротою.-У гімназії зацікавився історією та культурою України, очолив таємний молодіжний гурток. Навчався у Львівському університеті. Після його закінчення працював адвокатом, займався просвітницькою діяльністю. Уроки національно-визвольних змагань входив до уряду Західноукраїнської Народної Республіки. З 1919 року жив у Коломиї, помер від важкої хвороби.
Прозаїк. Писав оповідання, повісті, гуморески, романи, вагома частина творів на історичну тематику. Найвідоміші: «Олюнька», «Сагайдачний», «Козацька помста», «За сестрою», «Сонце заходить» — були видані не тільки в У країні, алей у Австрії, Чехії, Польщі, США, Канаді.

Мажор і мінор у повісті Миколи Хвильового «Іван Іванович»

Сатирична повість «Іван Іванович» з'явилася вперше в журналі «Літературний ярмарок» у 1929 році. Епіграфом до твору послужили слова Миколи Гоголя, де йдеться про прагнення митців «викопувати» для своїх творів персонажів із глухих, нічим не примітних місць, зображувати бідність і недосконалість життя. І ось Микола Хвильовий знайшов ту «глуш» і той «закуток», які, на його думку, можуть стати предметом зображення у повісті.
Головний герой твору був виграний за «вольтер'янство» з третього курсу юридичного факультету; тож він мав майже вищу освіту. Жив пін у нагірній частині «від голови до п'ят революційного» міста на вулиці Томаса Мора. Закутком цей район назвати важко: скрізь асфальт, клумби, по дорозі пролітають автомобілі. Скрізь панує порядок у «новій революційній інтерпретації». Сім'я Івана Івановича творить «новий комуністичний побут», як говорить голова родини. Але у цьому_ «новому» побуті залишається це досить багато старого і далекого від ідеалів комунізму. Бо коли дружина Івана Івановича — товаришка Га-лакта (Марфа Галактіонівна) читає Леніна і Маркса, ії рука тягнеться за Мопассаном. У родині є син Май і донька Фітка.

Мотиви лірики Василя Стуса

Тема України проходить майже через усі поезії В. Стуса. Хоч би що він не пи-' сав: про свою дружину й сина, про себе й свою самоту, про дроти: Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть — завжди і скрізь,; названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої Батьківщини. Україна — це трунок, що п'янить поета і надихає його, це трутизна, що вбиває його тіло й веде до загибелі.

Релігійні мотиви в поезії Василя Стуса

Василь Стус жив у світі, гаслом, якого були слова німецького філософа Фрідріха Ніцше «Бог мертвий». Український поет описує цю світоглядну катастрофу в такий спосіб:
Немає Господа на цій землі:
Не стерпів Бог, з-перед очей тікає,
Аби не бачити нелюдських кривд,
Диявольських тортур і окрутенства.
Новий бог «почвар і люті» прагне
Помалу небо ,
Додолу опускати, аби світ
Безнебим став. Вітчизною шалених
Катованих катів. Пан-Бог — помер.

Україна в житті і творчості Василя Стуса

Народився в с. Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Навчався в педагогічному інституті м. Сталіно, в аспірантурі інституту літератури АНУРСРім. Т. Г. Шевченка. Упродовж життя змінив багато професій: вчителював на Кіровоградщині й Донеччині, працював на шахтах, був будівельником, кочегаром, інженером у конструкторському бюро тощо. У 1965 р. був відрахований з аспірантури за виступ протесту в київському кінотеатрі «Україна". У 1972р. — арештований та засуджений до п'яти років таборів та трьох років заслання, відбував покарання в Магаданський області. У 1980 р. засуджений вдруге, засланий до Пермського краю. Рік перебував у камері-одиночці. Помер в карцері. У 1989 р. Прах Стуса було перевезено до Києва і поховано на Байковому цвинтарі.

Образи селян у повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»

Багато майстрів слова є в українській літературі. І одним із них виступає творець української побутової повісті Іван Нечуй-Левицький. Як яскраво описує він українську природу, українське село і людей, які мешкають у цьому селі. У повісті «Кайдашева сім'я» автор так майстерно створив своїх
персонажів, що вони, ніби живі, сходять зі сторінок книжки. Всі дійові особи дуже колоритні, по-своєму оригінальні, неповторні.

Повість І. С. Нечуя- Левицького «Кайдашева сім'я» як підручник народознавства

НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ ІВАН (1838- 1918) Народився в м. Стеблеві на Черкащині в родині священика. Отримував освіту в Богуславському духовному училищі. Київській духовній семінарії, Київській духовній академії, але священиком не став. Працював учителем у Полтавській духовній семінарії, у гімназіях польських міст Каліша, Сідлеця, Кишенева (Молдова). У1885 році виходить у відставку, переїздить до Києва, де живе до кінця життя, похований на Байковому кладовищі.
Автор прозових творів «Дві московки» (1868), «Хмари» (1874), «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сімя» (1879), «Князь Єремія Вишне-вецький» (1897), «Гетьман Іван Виговський» (1899), Старосвітські батюшки та матушки» (1888) та ін.; драматичних творів «На Кожумяках» (1875), «Маруся Богуславка» (1875); літературно-критичних статей. Перекладав (разом із П. Кулішем та І. Пулюем) перше повне видання Біблії українською мовою.

Образи головних героїв повісті В. Нестайка «Тореадори з Васюківки»

Народився в м. Бердичеві на Житомирщині в родині службовців. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету. Працював у редакціях журналів «Дніпро», «Барвінок», у видавництві «Молодь», де було надруковано його першу книгу «Шурка і Шур-ко». Пише кіносценарії, твори для дітей, найвідоміші з яких: «В країні сонячних зайчиків», «Пригоди Грицька Половинки», «Незвичайні пригоди у лісовій школі», «П'ятірка з хвостиком» та інші. Рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури книжку «Тореадори з Ва-сюківки» включено до особливого Почесного списку Г.-Х. Андерсена, а фільм за цим твором одержав Гран-Прі на Міжнародному фестивалі в Мюнхені. Повісті й оповідання В. Нестайка перекладені багатьма мовами світу.

Мої роздуми над проблемами сім'ї та родинного виховання

Роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — це твір, який розкриває своєрідність життя та побуту українського народу, змальовує найважливіші громадсько-політичні події з його історії.
Однією з проблем, які розкриває автор, є проблема родинного життя та виховання в її соціальному та психологічному аспекті.
Головний герой роману — селянин Чіпка Вареник. Виховувався він без батьківської опіки, адже батько його, маючи дві родини, був покараний — відісланий у москалі. З дитинства Чіпка терпів знущання інших дітей та їхніх батьків, тому що тогочасна мораль не сприймала безбатченка як повноцінного громадянина суспільства. Мати, виснажена тяжкою працею, хоч і любила свого сина, але була не в змозі приділяти йому достатньо уваги. Виховувала хлопця баба Оришка, розповідаючи йому все, що знала сама — Народні казки, легенди, біблійні перекази.

Пошуки ідеалів і проблема вибору в романі Панаса Мирного

Чіпка, як і Максим Гудзь, не може спокійно дивитися на те, як ставляться поміщики до селян, бачити, як у суді обдурюють просту людину, розуміти, що трудівникові ніколи власними силами не вирватись із злиднів. Життя не раз ставило його перед вибором: власний спокій чи активна життєва позиція. Він обирав останнє. Хоч це коштувало йому дуже дорого, бо часто йшов він шляхами зла і втрачав усе, що було кращого в житті: любов до матері, кохання Галі, щиру дружбу Грицька. Неможливість перебороти беззаконня навела героя па невеселі роздуми: «Сказано: великий світ, та нема де дітися! Коли б можна, — увесь би цей світ виполонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!» Та замість справжніх пошуків правди він грабує, бешкетує, пиячить, виправдовуючи свою поведінку: «Хіба ми ріжемо? Ми тільки рівняємо бідних з багатими».

Образ народного бунтаря Чіпки в соціально-психологічному романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

І одним з таких народних бунтарів був Чіпка — головний герой роману. Життя у злиднях, зневажливе ставлення до Чіпки сільських дітей, невідступне прізвисько «виродок» мали згубний вплив на формування його характеру. Ще змалку в Чіпчиній душі з'явилася ненависть до людей, яка потім зруйнувала його життя. Але разом з цим у дитячій душі зароджувались і щирість, чесність, доброта, розвитку яких сприяли лагідні казки і розповіді люблячої бабусі Оришки. Тому, багато розмірковуючи над стосунками між людьми, Чіпка казав: «Я, бабусю, добрий... Я злого не робитиму... Я буду добрий, бабусю...».
1 вийшов із Чіпки щирий, чесний, відвертий і працьовитий парубок — борець за правду. Але чітко виявляється і слабкість характеру Чіпки, бо коли в нього незаконно відібрали землю, він зламався, втратив віру в справедливість, вирішив, що нема в житті щастя. Чіпка став пропивати все, що заробив власною працею, завів собі друзів-розбишак.

Згубний вплив процессу денаціоналізації на людську особистість

Справжнє прізвище — Рудченко. Народився в м. Миргороді на Полтавщині. Навчався в повітових училищах Миргорода і Гадяча. Працював у канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода. З 1871 року ідо смерті жив у Полтаві, займаючи різні посади в губернському скарбництві.
Прозаїк. Перші спроби пера припадають на 1869— 1870 рр. Писав оповідання, повісті, нариси, найвідоміші його твори — романи «Повія», «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Провідна тема прози Мирного — життя пореформеного села, роздертого гострими соціальними контрастами: з одного боку — безвихідь похмурого існування бідняків, з іншого — погоня за наживою зухвалих і цинічних гнобителів.
Письменницький талант Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка) гідно поцінований у мистецькому світі. Художня проза цього видатного майстра, за словами Олеся Гончара, нагадує нам «повінь народного життя з усім розмаїттям людських характерів». Правда про це народне життя йде до нас зі сторінок гостропроблемного соціально-психологічного роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», написаного Панасом Мирним у співавторстві з І. Біликом рідним братом письменника.

Блискуча гра фантазії у поезії Ірини Жиленко

ЖИЛЕНКО ІРИНА Народилася в Києві. Рано втратила батьків. Навчалася і працювала одночасно. Закінчила вечірнє відділення Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Спочатку працювала вихователькою в дитячому садку, потім — у редакціях газет та журналів.
Поетеса. У творчому доробку багато поезій для дітей (книжки «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Казки буфетного гнома», «Двічі по два дорівнює кульбабці» таін.

Особистість — ліричний герой

Вибір «шляху» української культури відбувається на трьох рівнях: нації, покоління, особистості. Перед українським етносом це питання постає у вигляді трагічної дилеми «патріотизм / еміграція», де вірність нації — важкий хрест, а еміграція тлумачиться як зрада Батьківщини І надійно сховані золоті червінці, які тягнули на дно, / зводячи на пси твій потяг вирватися за межі Вітчизни» («Якось-таки ти виріс...»), і(>сурдна спроба протистояти долі («Цитатник»), аналог самогубства і >< Іммігрант зонг») або нонсенс для внутрішньо вільної людини («Верни, який ми втратили»). Поет виступає речником покоління, відчуваючи його відчайдушне намагання знайти смисл життя і можли-иість самопосвяти в байдужому світі, саморобну героїку «революції», «війни» («Пластунка №>), прагнення великих звершень у «десятий рік революції» («Авіахем»), висуваючи соціалістичних (Ернесто Че Гева-ра, Мао Цзедун) або ісламських екстремістів (бін Ладен) як романтизований приклад політичної волі.

Алегоричність образу коня Шептала в однойменному оповіданні Володимира Дрозда

Народився в с. Петру шині на Чернігівщині в родині селян. Заочно закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка. Працював редактором у видавництвах, був головним редактором журналу «Київ».
Прозаїк. Автор повістей («Ірій»), романів («Катастрофа», «Самотній вовк», «Спектакль», «Балада про Сластьона», «Листя землі» та ін.).
У творах В. Дрозда переплелася фантастика і життєва правда, письменник звертається до народних переказів, легенд, притч, казок, міфології, збагачує творчість різними формами психологічного аналізу. Це дозволяє урізноманітнити і поглибити аналіз морального стану наших сучасників.

Балада про соняшник

Навчання нагадує мені намисто, бо кожну його довгу нитку супроводжують великі і малі намистинки відкриттів. Перед тим, як чомусь навчитись, ми спершу відкриваємо для себе.види мистецтв та їх витвори, коштовність яких осягаємо з часом.
Усе життя ми збільшуємо кількість разків намиста, а разом з ними ібільшується і кількість намистинок на Імотузочках.
Найвідомішим і найвитонченішим мистецтвом дехто називає поезію. Дійсно, вона є великою помітною намистиною у ґердані нашої свідомості.

Портрет суспільства у «новорічній казці» І. Драча «Крила»

Сутність творчості І. Драча — розповідь про людину зокрема і людство взагалі, про життя і смерть, пошук ідеалу, істини й краси та форми вираження її. Лірика його — модерна, поет свідомо шукає для себе нових жанрів, працює над поетикою, формою вираження почуттів і розумів. Автор збірок поезій: «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «До джерел» (1972), «Корнь і крона» (1974), «Київське небо» (196), «Храм сонця» (1988), «Лист до калини» (1990) та ін., поем «Дума про Вчителя» (1977), «Соловейко-Сольвейг» (1978), «Чорнобильська мадонна» (1986) та ін.; повістей (збірка «Ідудо тебе», 1970). Перекладач поезій А. Вознесенського, Г. Лорки, Н. Хікмета, Ю. Словацького, Я. Елюара та інших.

Доля народу у кіноповісті О. Довженка «Україна в огні»

1943 рік. Українські міста і села палають у вогні, перетворюються на руїни. Народ переживає трагедію, коли наші війська змушені були тимчасово відступити. Почалася довга окупація, яка спричинила партизанську боротьбу.
Саме в цей час О. Довженко створює кіноповість «Україна в огні» — один з кращих творів воєнного часу. Та ця кіноепопея не сподобалась Сталіну. Він її заборонив друкувати. Чому так сталося? Чому «Україну в огні» назвали антирадянським, націоналістичним твором? А причина в тому, що автор був відвертий з читачами, сказав гірку правду про тогочасні колгоспи, про Червону Армію, про органи внутрішніх справ. Про те, як доведено український народ до зубожіння, до безправ'я, як в людях вбито гідність і почуття національної гордості.
Довженко говорив: «Написав я «Україну в огні» з огненним болем у серці і палким стражданням за Україну, що перебувала в німецьких] лапах, з болючим жалем і страхом за її долю...»

«Україна в огні»: доля народу крізь призму авторського бачення й оцінки

«Війна стала великою, як життя, як смерть. Воюс все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже, на довгі роки буде основною темою мистецтва... Україна мусить родити «найсильніші твори про народ у війні...» — читаємо у Довженковому «Щоденнику», що став своєрідним документом доби, свідченням потворної природи тоталітаризму. І такий шедевр Олександр Довженко створив. Створив, вистраждав, виплекав. Усе пережите і передумане за перші роки війни оформилось у кіноповість «Україна і огні». Ємка, точна назва...
Територія України невідворотно опинялась під важким чоботом німця. «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок... Плакала Україна. Вона плакала гірко, гірко ридала, свою долю гірко проклинала».
У кіноповісті Довженко ставить питання: чому ж так сталося? І сам намагається відповісти, розібратися. Бо сам уже давно зрозумів, що перемога будь-якою ціною буде здобута. І що чекає тоді його землю, її людей? Тяжким ударом виявилась для Довженка непідготовленість Радянського Союзу до війни. «Не було у нас культури життя — нема культури війни. Тому страждаємо багато і по-дурному».

Зображення війни в кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні»

Кривава, попалена, розбита, порубана, знедолена, в загравах пожеж — такою була Україна в буремні роки війни. Страшне горе принесли німецькі зайди. Чотири роки чинили наругу над людьми ці негідники! У кіноповісті «Україна в огні» Довженко засуджує фашизм. Засуджую і я носіїв коричневої чуми. Вони викликають у мене ненависть і презирство.
Україна — це передусім українці. У повісті вони змальовані працьовитими, винахідливими, терплячими, співучими та мужніми. Але не всі. Ось Павло Хутірний став зрадником, бо не розумів вічних істин, не знав рідної історії.

Образ рідного краю в кіноповісті «Зачарована Десна»

В одному з листів до матері й сестри Довженко сповіщав: «Пишу одну повість про діда, батька, матір і про все, одне слово., наше союзницьке життя, ще коли я був маленьким». Проте задум написати поему в прозі, в якій оспівати рідний край, його працьовитих, добрих людей, був здійснений письменником лише в 1955 р.
Як і більшість творів Довженка, «Зачарована Десна» написана не лише для читання, але й для екранізації, а тому немає чіткого сюжету і послідовності розповіді. Основну сюжетну лінію створюють опо-віді-спогади автора, овіяні романтикою сільського життя, любов'ю до І пташиного щебету в саду, до плескоту весняної повені, до ніжно-журливого кумкання жаб у болоті, до дівочих співів, колядок, щедрівок, обжинок, до «гупання яблук у саду», до сільської музики — високого й чистого дзвону коси,— все це викликало радість і втіху, яку Довженко трепетно й ніжно згадує як незабутнє, що живе в його доброму й поетичному серці.

Морально-етичні проблеми кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

Майстри слова надавали важливого значення народній моралі, показові її впливу на формування характеру і світогляду людей. Шевченківська жага поставити слово на сторожі поневоленого народу була провідною зорею її житті і творчості кращих українських письменників.
З цього погляду заслуговує пильного аналізу кіноповість О. Довженка «Зачарована Десна», яку без перебільшення можна назвати найкращим автобіографічним твором в українській літературі повоєнних років. її автор, відмовившись від традиційного переказу вражень дитячих літ, ніби підняв завісу над найважливішим, найпотаємнішим і показав, як у трудовому середовищі формувався світогляд майбутнього митця, які об'єктивні чинники впливали на становлення його уявлень про прекрасне і потворне, про правду і кривду.

Світ уявлень і вражень малого Сашка

Народився вс. В'юнище на Чергівщині. Навчався у Сосницькому міському училищі, Глухівському учительському інституті (з 1914 по 1917 роки вчителював у Житомирі), комерційному інституті, Академії мистецтв. Обіймав посаду секретаря Київського відділу народної освіти, посаду комісара Першого театру УРРім. Т. Г. Шевченка. У 1921 році його було відряджено на дипломатичну роботу спочатку до Варшави, а потім до Берліна. Деякий час мешкав у Харкові, де працював художником-ілюстратором. У 1926 році переїздить до Одеси, там на кінофабриці знімає свої перші фільми. З перших днів Великої Вітчизняної війни йде на фронт військовим кореспондентом. З 1943 року — мистецький критик московської преси. З 1944 року працює на «Мос-фільмі».
Прозаїк, кіносценарист. Найвідоміші твори митця: кіноповісті «Земля» (1930), «Арсенал» (1929), «Україна вогні» (1943), «Повістьполум'яних літ» (1944), «Поема про море» (1956), автобіографічна повість «Зачарована Десна» (1957), «Щоденник» (1941-1956).

«Інститутка» Марка Вовчка: волелюбна романтична вдача героїв, прагнення до особистої свободи

Марко Вовчок — визначна українська письменниця середини XIX століття, яка своєю творчістю заклала підвалини для подальшого розвитку оповідних жанрів; в українській літературі.
Однією з повістей, які правдиво й переконливо висвітлюють умови життя селян в Україні за часів кріпацтва, є соціально-побутова повість «Інститутка». Тема повісті с звичною для творів першої половини XIX століття: соціальні протиріччя між селянами-кріпаками й поміщиками, умови життя кріпаків у панському маєтку, негативний вплив на людину дореформених реалій.
Марко Вовчок приділяє багато уваги розглядові гострих соціальних проблем. Вона розкриває перед читачем взаємини поміщиків із селянами, на прикладі чоловіка інститутки торкається теми панського ліберіізму, висвітлює явище рекрутчини, розповідаючи про перебування Прокопа у москалях.

Романтичний образ Максима Тримача

Справжнє ім'я — Марія Олександрівна Вілінська. Народилася в с. Єкатерининське Орловської губернії в родині російського поміщика, в минулому офіцера царської армії. Виховувалася у своєї тітки в родині Писарєвих (батьків відомого російського критика Дмитра Писарєва). Навчалася в Харківському пансіонаті, після закінчення якого оселилася у тітки в Орлі. Одружилася у 1851 р. з Панасом Маркевичем (був заспаний до Орла за діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві) і виїхала з ним в Україну. Родина жила в Чернігові. Тут Марія Олександрівна зацікавилася українською культурою, записувала і вивчала фольклор, долучилася до культурно-освітньої роботи. Пізніше жила і працювала в Києві, Немирові.

Природа і людина у творах Миколи Вінграновського

Народився в м. Первомайську на Миколаївщині в селянській родині. Навчався в Київському інституті театрального мистецтва імені І. Кар-пенка-Карого, у Всесоюзному державному інституті кінематографії в Москві. Працював на Київській кіностудії імені О. Довженка актором, режисером, сценаристом.
Поет, прозаїк. Автор поетичних збірок «Атомні прелюдії», «Сто поезій», «На срібнім березі», «Київ», «Поезії», «Цю жінку я люблю» та інших, роману «Наливайко», творів для дітей. Лауреат Міжнародної премії фундації Антоновичів, Державної премії імені Т. Г. Шевченка. Багато письменників оспівують свій рідний край, виражають свою любов до нього,, захоплюються його красою. Одним з таких письменників є Микола Вінгра-новський. У поезії «Грім» яскраво відтворена картина літної грози. Зазвичай грім лякає людей, але у цьому вірші грім показаний добрим дідусем, що допомагає дітям зібрати врожай — обтрусити гілки слив, груш:

Мудрість і краса української народної балади

балади («Бондарівна», «Ой на горі вогонь горить», «Ой летіла стріла», «Козака несуть»)

Серед інших видів усної народної творчості балада приваблює ліричністю, поетичністю, фантастичними картинами, дивними метаморфозами, неповторною красою звичайних людей, загостреним драматизмом їх доль. Українська балада надзвичайно емоційна, хвилююча, сильно впливає на людські почут-' тя, примушує співпереживати героям, замислюватися над самим життям. У баладі завжди криється народна мораль, повчання або застереження. Навіть якщо зло залишається непокараним, все одно симпатії слухачів залишаються на боці скривджених, на боці слабкої жертви, яка не змогла постояти за себе. Це виховує здатність співпереживати, відчувати людський біль, жаль, розчарування.

Родинно-побутові пісні про кохання, про сімейне життя, про трагічні сімейні обставини

Ідейно-тематичний зміст родинно-побутового циклу пісень надзвичайно різноманітний. Вони охоплювали найважливіші події і явища з родинного життя селян, з винятковою повнотою відображали їхню психологію, погляди, мораль. У них немає чітко виражених «трудових сюжетів», розповідей про важку працю, але зображення подій ведеться на фоні трудового життя, що надає їм життєвої правдивості.
Найбільшу частину українських побутових пісень становлять пісні про кохання, в яких оспівано багатогранність людського життя, розкрито світ людських переживань.
Пісні про кохання відбили високі моральні якості трудової молоді. Щирість, довір'я, взаємоповага, радість кохання, гіркота вимушеної розлуки, туга за коханою, зрада — ось основні мотиви, що проймають ці пісні.

Мова «Слова про похід Ігоря»

Поема «Слово про похід Ігоря», будучи найвищим художнім досягненням староруської літератури, одночасно являє собою найвизначнішу пам'ятку давньоруської літературної мови. Причому воно є свідченням самобутності цієї мови, що витворилася на народній східнослов'янській основі.
«Слово» насичене специфічними словесно-образними засобами, тропами як метафоричного, так і метонімічного походження. Та незважаючи на це, воно не справляє враження образної перенасиченості, не втрачає простоти.

Мотиви патріотизму в народних піснях

Патріотичні пісні відбили титанічну бон ротьбу українського народу проти соціальні ного і національного гноблення, проти зовнішніх і внутрішніх ворогів! У XV—XVI ст. український народ зазнав тяжкого лиха від турецько-татарських нападників, що яскраво відбилося в піснях цього пріоду. У одній з найдавніших звучить оголена реалістична розповідь про варварство турків і татар:

За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять Село наше запалили І багатство розграбили.
У поширеній пісні «Зажурилась Україна» не лише змальовано кар тину безчинства ворогів, а й звучить заклик до опору:

Жанрова своєрідність дум, їхня історична основа

Досить популярним і оригінальним жанром усної народної творчості України є народна дума. Дума — ліро-епічний твір переважно героїчного змісту про важливі події української історії. Дума — жанр народної творчості, який знаходиться на межі між епосом і лірикою. З одного боку, вона не може бути віднесена до епічних гворів, бо має багато показників ліричного жанру, римування, строфічність та ін. З іншого — так само не можемо зарахувати цей вид усної народної творчості до лірики, бо має неабиякі характеристики епічного твору: сюжет і композицію.

Дума «Маруся Богуславка»: душевна роздвоєність головної героїні

Чимало дум склав народ про муки українських невільників у татаро-турецькому полоні в XVI—XVII століттях. Жорстокість ворогів не мала меж: бранців продавали на ринку, непокірних гноїли в темницях, на галерах, дітей віддавали в спеціальні військові школи, звідки вони виходили яничарами, літніх людей убивали. Розлучали матір з дочкою, брата з сестрою. Та не могли вбити у бранців любові до рідної землі, волелюбного духу. Перед ними, як зірка, світився яскравий образ далекої вітчизни.
Патріотичний подвиг української дівчини-невільниці оспівано в думі «Маруся Богуславка». «Дівка-бранка Маруся, попівна Богус-лавка» приходить до темниці, в якій уже тридцять літ сидять козаки, і звільняє їх. Невільники повертаються додому «на ясні зорі, на тихі води, у край веселий».

Історична пісня у духовній скарбниці народу

Історичні пісні є народною святинею, у них горить любов до Батьківщини, виблискує слава минулих подвигів. Ці твори були покликані до життя насущними проблемами тогочасної дійсності. Тому саме вони дають змогу сьогоднішнім поколінням глибше зрозуміти характер свого народу, який, за висловом козацького полковника Івана Богуна, скидає шапку «лише перед Богом, та й то за власною охотою!»
Багато пісень було створено про звитяжну боротьбу козаків з турками й татарами: «За річкою вогні горять», «Соколику-сину! Вчини мою волю», «Ой вийду я на могилу», «Ой з-за гори чорна хмара, мов хвиля, іде» та інші. Серед цих творів варто виділити пісню «Зажурилась Україна». У ній звучить заклик до оборони рідної землі, до помсти ворогам за смерть маленьких дітей і полон українських юнаків і дівчат. Звертаючись до свого товариша, козак просить його покинути заняття мирні («ґринджоли малювати»), а готуватися до рішучої сутички з ворогом:

Фольклор — скарбниця народної мудрості

Усна народна творчість являє собою величезну культурно-літературну скарбницю української мови.
На мій погляд, це цінне надбання, без якого був би неможливим повноцінний розвиток і становлення сучасної літератури.
Якби хтось засумнівався в самобутності української культури (а такі люди є), то найкращим аргументом була б українська народна творчість.
Наші предки, створюючи приказки і прислів'я, мали на меті описати всі явища, що з ними відбувалися і передати надбаний досвід своїм нащадкам. Вони жили у гармонії з природою.
Проводжаючи зиму і зустрічаючи весну, співали веснянки, влаштовували свято. Дівчата збирались на вигоні за селом и танцями, співами привертали увагу весни. Для маленьких діточок матері випікали «жайворонків». Це було наче уособленням весняного настрою.
У давнину люди були більш віруючими. У створенні фольклору нзяли участь і церковні мотиви. Наприклад, важливим святом стало Різдво. Колядки, які, ходячи по хатах, співала молодь, стали усталеною традицією. По селах ще й досі вважається за правило кожного року на Різдво вітати одне одного колядками.

Чи виховує малу дитину колискова пісня?

Ніч спускається на землю, сідає на колиску дитини і співає ніжним голосом пеньки:
Подаруймо санки-дрімки. Санки-дрімки в колисоньки, А ростоньки у костоньки, Добрий розум у головеньки.
І вливається у серце дитини материнська любов, її турбота, її за-В«ст і побажання найкращої долі. Слова колискової пісні вплітаються {мелодійний візерунок, і виникає .своєрідний оберіг.
У колисковій пісні мати замовляє свою дитину від лиха та пророче їй благо на здоров'я:
Бодай спало, не плакало,
Бодай росло, не боліло.
Головонька і все тіло —
Отцю й матці на потіху,
Добрим людям на услугу.

Народні уявлення про добро і зло в Казках

Кожний народ створив багато чудових і і цікавих казок. У них відображено життя і народу, його мрії і сподівання на кращую долю та боротьбу з гнобителями. Ще із сивої давнини народ виплека і усно передав нащадкам- чудові фантастичні мрії про неперемо» добро, правду і вселюдське щастя.
Темою, яка об'єднує усі народні казки в окремий жанр, є утве дження людини як особистості, її боротьба проти сил, що заважають1 її щастго.
Виразниками, носіями цієї основної теми є казкові персонажі, які за народною уявою поділяються на добрих і злих.

Який зв'язок існує між характером і професією?

У світі багато різних професій, як і багато людей з різними характерами. Мої друзі, наприклад, хочуть обрати різні спеціальності. Хтось мріє бути лікарем сто жахається крові і всього такого
а хтось, навпаки, про-Хтось хоче бути бухгалтером, а хтось ненавидить сидіти весь день та рахувати цифри. Він прагне цікавої роботи, яка пов'язана з переїздами та спілкуванням з багатьма людьми. Є, так би мовити, суто жіночі та суто чоловічі професії. Як, наприклад, вчителька та муляр. Звісно, що в кожному правилі є свої винятки, і ми з вами знаємо вчителів-чоловіків та жінок, що працюють на будівництві. Та все ж таки, чому люди обирають різні професії? Якось я запитав у своїх однокласників ким би вони хотіли бути і чому.
Люди наділені різними здібностями. Хтось пише вірші, хтось помножує усно шестизначні числа.

Якби я був режисером, про що б зняв фільм?

Звісно ж, про людей. По-перше, нічого цікавішого у світі все одно не існує. А по- друге — такі вже ми є: про що б не почали мову, все одно звертаємо на самих .себе-. І якщо книга вийшла цікава, то вже будьте певні — про людей. І якщо пісня — теж. І навіть якщо художник змалює не портрет, а пейзаж або якийсь натюрморт, то все одно поважні люди, дослідники, кажуть, що це — про людей, про їхні почуття й бачення світу. А про щось епічне й казати нічого, бо ще геніальний митець Лев Толстой натякнув, що єдине, що варте нашої уваги, — це стосунки, які виникають між людьми в екстремальних умовах. Ще й книжку так назвав — «Війна і мир», тобто «Війна і суспільство» (було за часів Толстого таке слово в російській мові — «мір», де літера «і» з крапочкою).

Роль громадянина

...Держава не твориться в будучині, Держава будується нині.
О. Ольжич
Все розберіте... та й спитайте Тоді себе: що ми?.. Чиї сини ? Яких батьків ? Ким ? За що закуті
Т. Шевченко
Батьківщина... Де вона, наша Батьківщина? «Там, де чується наша українська мова й пісня, там, де люди шанують давні українські звичаї, всюди там, де люди пам'ятають про спільну долю й недолю, там, де хочуть вільного українського житгя», — скажете ви. Але ж це неправда. Слова, звісно, прекрасні, але вже давно перетворені на шаблон. Все світле, щире, добре ми перетворили на шаблон...

Обереги моєї душі

Духовний світ людини. Він глибокий, багатогранний, не пізнаний до кінця. Чим він багатший, тим цікавіша людина, тим змістовніше й прекрасніше її життя.
На сторожі нашої духовності, нашої душевної чистоти стоять вічні обереги, про які народ говорить: це загальнолюдські цінності. Мамина колискова, молитва до Бога, батьківське благословення, родинне вогнище — такий далеко не повний перелік тих скарбів, які очищають і ошляхетнюють нашу душу, оберігають її від скверни і прагматизму, користолюбства, зрадливості...

Мій улюблений актор

Це Арнольд Шварценегер. Мабуть така заява дуже старомодна — культ Голі-вуду скінчився років десять тому, і діти українських степів уже не мріють душу закласти за можливість хоч би одним оком подивитись на Каліфорнію, країну усмішок і апельсинів. Дома цікавіше. І, мабуть, зовсім не патріотично називати улюбленим актором американця австрійського походження, коли історія вітчизняних кіно й театру знає багатьох, талановитіших за старого Шварца. До того ж фільми я із задоволенням дивлюся російські, слухаю «Арію» і «Кіпєлова», найкращим артистом усіх часів і народів вважаю Володимира Висоцького і зневажаю попсу в усіх її проявах, навіть дуже якісну й дорогу. А все, що має лейбл «Масіе іп ША», — це якісна й дорога попса. Принаймні, все сучасне, тому що Голівуд, як і вся культура в радіусі п'ятдесяти штатів, перебуває в глибокій творчій кризі. Багатомільйонні бюджети й професійна реклама не можуть приховати головне: сюжети й.амплуа акторів не мінялися вже більше двадцяти років — і в країні виросло покоління, яке й не знає, що кіно може бути іншим. А блок бастери не вносять нічого нового і більш за все нагадують почесний кортеж на пишних похоронах.

Мої враження від Москви (лист)

Давно тебе не бачила. Але дуже хотілося б з тобою поспілкуватися. Так багато вражень, життя нестримно несе мене своїми потоками, але мені вдається вправно керувати течією.
Знаєш, я ніколи не жалкую, шо витратила тоді гроші на поїдку до Москви. Яке чудове і водночас незвичне місто, занадто велике, щоб його можна було охопити та зрозуміти, воно живе своїм життям. Звісно, що на нас, таких як усі, що приїздять сюди на хвилинку, подивитися, сфотографуватися та забрати з собою вражену уяву, Москва зовсім не чекала. Вона зустріло нас туманом. Ти уявляєш? Я стільки чекала на цю зустріч... Понад чотирнадцять годин дороги, автобус, ці постійні міліцейські пости, перевірки, митниця... А тут туман... Звичайно,.хотілося побачити велич міста у променях сонечка, які б вигравали на золотоверхих соборах та церквах міста. А ти знаєш, як багато тих соборів у місті,_ а які вони чудові, у них відбиті цілі епохи та віки, заходиш і наче поринаєш у інший світ, інший вимір, час тут не має ніякого значення. Собор Василя Блаженного знаний на цілий світ, відомо, що майстри, які збудували цей собор, були страчені для того, щоб не зробили такої краси в іншому місті.

Вірування українців

Науковці складають історію України, користуються інформацією з різних джерел: літописи, дослідження археологів, свідоцтва давніх мандрівників і торговців... І виходить, що з часів Володимира Великого ця історія, наче коралі й дукати на нитку, нанизує події на проблему офіційної релігії. Першим за ту нитку взявся князь Володимир: у пошуках ідеологічної основи майбутньої держави він встановив пріоритет загальнослов'янських богів перед душами предків. Яке ж намисто сплелося за тисячу років?
Другою перлиною стало православ'я — і вже візантійські ієрархи борються проти «бісівських танців». Католицтво Польщі й Литви: за шістсот років воно розійшлося із православ'ям не лише у питанні персоніфікації Святого Духа, і ніяка Унія не може виправити становища. Руїна: «латинщики» й «схизматики» завзято рубають одні одних, уніатів та іудеїв. Російська імперія проголосила державною релігією православ'я — і смиренні святі отці не схильні терпіти й прощати. І тому іудеї, що не зреклися віри батьків, не можуть жити, де схочуть, а лише у «місцях осідлого проживання».

Найвизначніші постаті світової та вітчизняної культури

Чому люди люблять усе порівнювати? Бо так вони пізнають світ. Те ж саме стосується й явищ культури. Потрібно визначити позитивне й негативне, щоби розмістити свої знання в систему. У літературі ці «найвизначніші постаті» позначають словом «канон» у значенні взірцевості, найвищих проявів творчого духу людства. Наприклад, американський літературознавець Геролд Блум уважає центром європейського літературного канону Шекспіра. Також, на його думку, осердя цього канону складають Гомер, автори Біблії, Данте, Ґете й Сервантес.

Відгук на фотовиставку

У черговий раз у Харкові відбулася виставка фотохудожника В. Оглобліна «Мандрівка в один бік». Історія її виникнення така. Оглоблін — фотокореспондент однієї з місцевих газет. Кілька років тому він отримав редакційне завдання їхати «світ за очі», у віддалений район Сибіру, писати черговий репортаж. Збираючи матеріал, він надибав сталінські концтабори у різному стані: від повністю покинутих і практично зруйнованих до... дбайливо законсервованих і готових хоч завтра «гостинно» прийняти у свої бараки «свіжі порції» в'язнів. Зацікавившись, наступного разу поїхав у ті краї спеціально за інформацією про концтабори.

Україна й особистість

У чому полягають взаємини моєї вітчизни й пересічного її громадянина? У тому, що країна потребує відданості й патріотизму своїх громадян для захисту й збільшення своїх досягнень. Ми ж чекаємо від неї забезпечення наших свобод і прав на достойне життя. Держава не може існувати без громадян — вона з них складається, а окремій особі вона може допомогти в житті, запропонувавши шляхи самореалізації, кар'єри, особистого соціального прогресу.
Людство суттєво міняло своє ставлення до держави: від обожнення (поза державою не існує нічого) до прокляття (держава — фантом, який завжди й усюди переслідує людину). Частково такі погляди можна зрозуміти, оскільки держава виникає там, де є певна маса людей. Можна сказати, що, куди б ми не пішли, ми беремо державу з собою. З іншого боку, «утримання» держапарату, «гра в державу» обходиться недешево. Громадяни платять податки для того, щоб воювати з сусідами, судити злочини, встановлювати закони й насаджувати їх виконання.
Наше завдання — навчитися поважати владу й слідкувати за підтримкою всіх тих законів, які ми вважаємо правильними. Нам треба позбуватися комплексу кримінального світу, який у принципі не терпить жодних обмежень своєї свободи. Така позиція злочинна, тому що не буває законів без обмежень і без законів не буває свободи. Крайнощами або спотвореними взаєминами держави й громадянина є манкуртство (те ж русофільство, наприклад, тобто протистояння власній політичній системі на користь іншій) або шовінізм (яскравий приклад тієї ж Америки, коли гасло «Америка для американців» перетворився на символ обмеження свободи інших людей).

Мій життєвий вибір

Рано чи пізно кожна юнка й кожний юнак повинні вирішити для себе ці найважливіші питання. Яке місце в моєму житті займе релігія? Яку професію вибрати? Хто ж, нарешті, стане моєю законною половиною? Від того, як ми їх вирішимо, залежатиме решта нашого життя.
Яке місце в моєму житті займе релігія? Свідомо чи ні, але ви й так шукаєте саме ту вісь, навколо якої буде обертатися ваше подальше існування. Якщо істинні духовні цінності закладені у вас із дитинства, то, зрозуміло, душа ваша прямуватиме до Бога. Якщо ви гадаєте, що сенс вашого життя — в отриманні насолод, то тим самим ви позбавляєте його смислу й усякої вартості.

Чому слід берегти рідну мову і від кого її захищати?

Історія повідомляє, що були часи, коли знання рідної мови вважалося немодним, непрестижним. Коли навіть малограмотні люди намагалися віддати своїх дітей до шкіл із російським навчанням, думаючи, шо тоді їх діти стануть розумнішими, культурнішими.
Зверніть увагу, як розмовляють у нашому місті. Більшість просто «емігранти» власної мови, що користуються суржиком і позиченою напівскаліченою російською мовою. І як тут не згадати талановитого письменника М. В. Гоголя й його повість «Тарас Бульба»: «Свій зі своїм не бажає розмовляти, свій свого продає... Переймають хтозна-які звичаї, гордують мовою своєю». Саме від таких людей і слід захищати рідну мову. її слід оберігати від шаленої кількості запозичених слів (якщо в нас є власні відповідники). Треба обмежити їхню кількість.

Що я знаю про походження назви рідного міста

Харків! Тут кожний камінець пахне річкою, тут кожна будівля — це жива історія, тут стільки фресок і картин, скульптур та мозаїки. шо здається, ніби місто — це один величезний музей. Крізь віки він проніс своє благородство і неповторну красу.
...Гортаючи сторінки історії сивих віків, уважно вчитуючись у хвилюючі розповіді, пісні, легенди, літописи, ми щоразу зустрічаємося з таємницями назв, які мовби починають оживати, розкриваючись перед допитливим дослідником.
Оповита серпанком легенд та переказів і назва міста Харкова. Нині відомо декілька версій її походження. 1 часто буває тяжко з'ясувати, де закінчується вигадка, а де починається історія.
За одними даними, місто Харків названо на честь першого поселенця на вільних землях — козака Харитона (скорочено — Харко).

Християнство

Початкова (язичницька) релігія була заснована на боротьбі за своє довкілля, за своє існування. Вона ж і виробила певне ставлення до цього довкілля — до сонця, води, землі, дерев. Це ставлення і дало початок язичницьким віруванням, які були найтісніше пов'язані з життям, з довкіллям та природою. Вони, ці вірування, вимагалися самим господарським побутом, були практичними і необхідними людям на кожному кроці. Саме тому язичництво ми можемо назвати релігією реального життя.
Пізніше християнська релігія наповнила вірування язичників гуманістичним змістом, дала нові назви язичницьким святам. Наприклад, День народження води (Дани) сьогодні припадає на Водохре-щення. День народження Лади — прадерева Всесвіту — нині святкують як Вербну Неділю, ушанування рослинності співпадає з Трійцею, яка буяє завдяки поєднанню трьох сил: природи, людино-Бога і космосу. Християнські свята Покрова та Благовіщення мають своїми витоками язичницькі День Приї та День Орла (ось чому весілля грають від 21 вересня до 14 жовтня — від свята духу материнства до Дня Світла, шо благословляє плід на життя).

Традиції і символи українського народу

Сьогоднішнє і давнє — без вузла, І час наспів цей вузол зав язати, Аби полуда з пращура сповхіа І вийшов родовід з курної хати. Лідія Шевело
Кожна нація, кожен народ має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. У народі існує повір'я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Максим Рильський любив повторювати: «Той, хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього». Кожен народ, кожна нація тримається на прадідівських традиціях, звичаях, символах, віруваннях. І тільки вивчаючи і знаючи ці традиції, ми зможемо передавати культурну спадщину свого народу, набуту віками, нащадкам. І таким чином підтримувати козацький рід,'якому, як відомо, «немає переводу».
Український народ має.безліч прекрасних і цікавих традицій та звичаїв. Я б, у свою чергу, хотіла звернути увагу на традиційні і водночас своєрідні й незвичайні уявлення українців про рослинний світ.

Роль гумору

Праця моїх батьків теж нервова. Мій батько працює лікарем у міській лікарні. Кожен день він приймає понад тридцять пацієнтів. Хвора людина дуже нервує, коли їй приділяють мало уваги. Але мій батько добре знає, як поводитися з такими людьми. Він завжди у доброму гуморі, чи то вдома, чи на роботі. Ставлячи діагноз хворому, він може розказати якийсь дотепний випадок із своєї практики і тим самим підняти настрій людині. Недарма кажуть, що хвилина сміху ліпше, ніж найдорожчі ліки.

Поетика народної пісні

Мабуть, рідко можна знайти таку людину, яка б не захоплювалась українською народною піснею. Чим же вона так вабить слухачів?
Насамперед, своєю особливою поетичною мовою і стислою, влучною, образною. Наприклад:
Із-за гори, із кручі Буйне військо виступає.
Після прочитання цих коротких рядків і нашій уяві постає крута гора, із-за якої виступає велике військо, виблискує зброя, чується іржання коней і стукіт копит.
Поетичність пісень досягається з допомогою таких художніх засобів, як епітети, порівняння, гіпербола, пестливі слова. Часто в піснях окремі вислови повторюються. Нерідко окремі рядки співаються двічі.
Такі повтори допомагають ясніше висловити головну думку, посилюють мелодійність пісень, роблять їх побудову злагодженою і стрункою.
Неповторна краса пісні у злитності слова і мелодії.
Сама мова пісні віршована, ритмічна, а тому дуже милозвучна. Ця милозвучність посилюється ще й мелодією.

Війна! Якою б вона не була, — це найбільше зло на землі

Від переможного травневого салюту минуло вже чимало часу, та в нашій пам'яті живуть і житимуть подвиги героїв, звершені у дні війни. Вони оспівані в багатьох творах митців нашої країни.
Видатний український поет Микола Бажан пише про них у поемі «Нічні роздуми старого шахтаря», що під час війни став солдатом-сагіером, звільнив свій край та пів-Європи від фашизму і повернувся в рідний'Донбас. Хоч повоєнна земля була, як рана, скрізь голод і холод, «дроти загорожі», — народ не склав безсило рук, бо розумів: це тимчасово.
Кожен завдячує нині «полеглим і посивілим солдатам» за право мирно, щасливо жити в рідному краю. Багато, надто багато не повернулось з фронтових доріг. Живим пам'ятником для тих, кого «смерть забрала з живого списку», тим, «що в землях чужинських довічну із сорок п'ятого мають прописку», став на землях Європи Парк солдатської Вічної Слави. Вірш «Парк Вічної Слави» — данина вдячності героям, що визволили країни Західної Європи від фашизму, принесли їм свободу і незалежність. Світ повинен низько схилити голову перед нашим народом, його доблесними воїнами. Це вони зупинили ворога, прикрили подальший шлях розповсюдження агресії й інші країни, на інші континенти.
Вони задушили фашизм, вибили зброю з його чорних рук.

Мої плани на майбутнє

Щоб краше розповісти про мої плани на майбутнє життя, я пропоную вам уявити символічний багатоповерховий будинок. Перший поверх у ньому займає здобуття вищої освіти після закінчення школи. Я мрію навчатися на психологічному факультеті вищого навчального закладу, оскільки вважаю, що прогрес суспільства над&гі залежатиме від всебічного використання психічних можливостей людини, які до сьогоднішнього дня розкриті ше дуже мало.

За що я люблю свою школу

Майже кожного ранку я прокидаюся в чудовому настрої, бо скоро вже йти до школи. Збиратися мені недовго — вмитися, причесатися, одягтися швиденько, прибрати постіль та поснідати — ось я і готовий! Добре, що матуся привчила мене з вечора збирати портфель та готувати на стільці чистий одяг на завтра, це дуже економить час. Поки снідаю на кухні, поглядаю у вікно; там видно стежку, якою дітлахи поспішають до школи. Отже, й мені вже час іти. Цілую матусю та мерщій біжу за приятелями.
Школа вже чекає на нас. Не вірите? А от і правда. Інколи мені здається, що вона прокидається з приходом школярів, оживає, гуде, як вулик. Першими вітаються з нами величезні рослини у передпокої — неначе пальми на морському узбережжі. Надворі — сніг, а тут — зимовий сад. Чергові стежать за чистотою і порядком, вчителі молодших класів забирають своїх малят. Ось і мої однокласники стоять коло вікна, вже щось обговорюють — мабуть, змагання із боротьби, що відбулися вчора в школі. Дівчата теж часу не гають — шепочуться про щось своє. За кілька хвилин пролунає дзвінок, і в шкільних коридорах запанує тиша. Але не сонна тиша, як-вночі, скоріш ділова — кожен займається своєю справою.

Харківська школа романтиків

На початку XIX століття Харків став першим центром справжнього літературного життя в країні. Сталося це завдяки відкриттю в нашому місті 1805 року університету, з якого починається нова ера в історії Слобожанщини, і, як вважав його засновник В. Н. Каразін, «Харків для Вітчизни стане тим, чим Афіни були для Греції».
На той час Україна втратила всі свої колишні вольності і перетворилася на звичайну провінцію Росії. За таких умов у 30-х роках XIX століття в Харкові з'являється гурток, який об'єднав бажаючих працювати в наукових галузях і літературі для того, щоб не дати імперським чиновникам остаточно знищити українську культуру. Він одержав назву «Харківської школи романтиків», складався переважно з людей, безпосередньо пов'язаних з університетом, і став видатним явищем у суспільному житті.

Києва – Могилянська академія: мануле й сьогодення

«Прекрасні студенти! Вірю в Україну,
дивлячись на них!» — таку лаконічну, але точну оцінку випускникам Києво-Моги-лянської академії дав професор Мюнхенського університету Роланд Піч. Тим самим він відзначив не тільки високий клас спеціалістів університетського рівня, а й найвищу якість навчання в уславленому навчальному закладі.
Освітянські традиції були закладені ще на початку XVII століття, коли Київська братська школа розпочала свою діяльність, розташувавшись на дарованій Галшкою Гулевичівною землі. Це трапилося 15 жовтня 1615 року, і саме монастир на ній землі став першим помешканням майбутньої Києво-Могилянської академії.

Наші духовні провідники (книга в нашому житті)

Я не пам'ятаю своєї першої книги; здається, вони завжди були поруч зі мною І коли я, ще не вміючи читати, розмальовувала їх сторінки, і коли по декілька разів на день бігала у сусідню дитячу бібліотеку. Я трепетно люблю книги: нові, що пахнуть друкарською фарбою; старі, зачитані і клеєні-переклеєні, які бережуть тепло долонь своїх читачів.
Книги — морська глибина: Хто в них пірне аж до лна. Той, хоч і труду мав досить. Дивнії перли виносить, —
писав з пошаною Іван Франко.
У мене навіть існує власний ритуал знайомства з книгою. Спочатку я беру її в руки, долоні звикають до неї: гладять обкладинку; проходять легким дотиком по сторінках. Я наче чекаю: чи відповість книжка і мені своєю довірою та увагою, чи відверто розкриє мені свої таємниці? Дивно, але іноді серце залишається німим, жодного поруху не відчуваю. «Не моє», — щось підказує мені, і я чесно відкладаю книжку вбік.

Моя улюблена книга (роман П. А. Загребельного «Роксолана»)

У центрі Стамбула на самому видному місці стоїть кам'яна стела-пам'ятник українській дівчині зі співучим ім'ям Роксола-на. Він — не лише присвята винятковій дочці України, а й возвеличення палкої віри в красу життя, символ боротьби жінки за свою особистість та неповторність, за право бути щасливою.
Образу Роксолани присвятив свій роман і Павло Загребельний, який відповів на питання, як і чому Роксолана, котра, здається, не зробила нічого виняткового чи надзвичайно видатного в історії людства, «не загубилася і не згубилася в вік титанів» епохи Відродження. Вона зуміла відстояти свою людську і жіночу гідність у суспільстві, де зробити це було практично неможливо.
Відтоді, як я вперше прочитала цей роман, пройшло немало часу. Може, тому, що за своїм віком я тоді ще не могла осягнути всього прочитаного, багато чого мені здалося незрозумілим. Та ось нещодавно я знову із захопленням перечитала «Роксолану», і роман мені настільки сподобався, що став улюбленим літературним твором. Я знаю, що буду ще не раз повертатися до нього, щоб знову й знову зустрітися з дивовижною своєю давньою співвітчизницею.

«Яке в сповитку — таке й довіку» (традиції родинного виховання)

В Україні з раннього віку діти засвоювали правила моральної поведінки, переймали усталені в сім'ї звичаї. Саме родина, усвідомлюючи свою відповідальність перед суспільством, закладала в дитині ті перші основи добропорядності, які згодом ставали життєвою позицією.
Уже колискові пісні, де тільки й слів, що про котика, який має дитину бавить, були напутніми настановами на майбутнє: «Не вчись, каже, красти, а вчись робити».
Щоб діти в родині дружили між собою, «тримались одне одного», завжди залишали для менших доношувати першу сорочечку старшої дитини. А щоб дитина дружила не тільки з рідними, а й з чужими дітьми — своїми ровесниками, то про це також мала подбати мама. Коли траплялось, що двоє жінок з дітьми до року зійдуться десь в одному місці, то кажуть: «Сонце і місяць — то двоє, ростіть дітки обоє». І, звичайно, та дитяча дружба, замовлена мамами в ім'я Сонця і Місяця, що були у нашого народу божествами, мала бути надзвичайно міцною.
Дитину до року «молили»: мама чи бабуся складала дитині ручки й замість неї проказувала слова вечірньої чи післяобідньої молитви. У два роки дитину вже вчили молитись саму. У рік дітей навчали вітатись зі старшими — «давать чолом»: маля само чи по чиїйсь указці підходить до кого-небудь і піднімає ручку, щоб той здогадався, що воно йому хоче «дати чолом». Дорослий простягає свою долоню, і тоді дитина вдарить своєю долонькою і, повернувши чужу руку долонею вниз, поцілує її.

Мандрівка містами України (про що розповідають імена міст)

З давніх-давен у людей виникло прагнення проникнути в сутність географічних назв. Кожна з них немовби запрошує прочитати її неповторну і приховану віками історію, кличе відгадати покриту нашаруваннями сторіч істину. Народження деяких назв сягає прадавньої давнини. З тих пір — унаслідок вічної зміни картини світу і розвитку мов — відбулися значні перетворення і в найменуваннях міст. Нерідко вихідну форму слова можна встановити тільки за історичними джерелами або реконструювати мовознавчими методами.
Тож я пропоную спробувати підняти завісу таємниці над іменами найстаріших міст нашої України.
Оповідь про заснування Києва містить «Повість временних літ», за якою (із посилання на старовинну легенду) три брати: Кий, Щек і Хо-рив та їх сестра Либідь — були засновниками цього міста, нинішньої столиці України. Брати стояли на чолі східнослов'янського племені полян, а на честь старшого брата Кия було названо Київ шляхом додавання до особового імені «Кий» префікса -ів (-евь).

Подвиг чи жертва

Сміливий титан Прометей пройнявся глибоким співчуттям до людей, які жили
в темряві й холоді, тоді як у богів на Олімпі був вогонь. Не злякавшись грізних попереджень головного бога Зевса про недоторканність вогню, Прометей викрав його у богів і приніс на землю. Титан знав, що його чекає страшна кара. Так і сталося: боги прикували Прометея до скелі, щодня прилітав орел, розкльовував ребра, випивав печінку, а на ранок тіло знову оживало, і мука продовжувалася вічно. Велична і мудра легенда! Прометей свідомо пожертвував собою, своїм життям заради людей, здійснив подвиг в ім'я добра.
Подвиг — це завжди жертва, але водночас це і життєвий вибір. Що штовхає людину на такий вчинок? Перш за все, небайдужість до чужого горя, співчуття до знедолених і покривджених, бажання допомогти їм навіть ціною власного життя.

Як би мені хотілося провести канікули?

І моя тяжка праця принесла свої плоди: я не отримав жодної шістки. Мої батьки пообіцяли мені, якщо я не отримаю жодної шістки, дозволити поїхати мені в дитячий табір на море. Мій найкращий друг був там вже тричі, і йому дуже сподобалось. Цей табір знаходиться в Криму майже на самому березі моря у невеличкому селищі. Мій друг розповідав мені, що там веселі вожаті, що вони влаштовують цікаві конкурси та змагання між дітьми. Що там купаються в морі щодня, що відзначають День Нептуна та День іменинника. До того ж я б хотів знайти собі нових друзів, подивитись на Крим, бо я там жодного разу не був. Це моя найбільша мрія про літо. І я думаю, що вона здійсниться.

У чому полягає сенс життя

Життя — це нескінченний циклічний процес. Життя було, є і буде. Але деякі люди асоціюють це слово із словом «існування». З одного боку, це доцільно, а з іншого — ні! Є навіть такий філософський вираз: «Треба жити, а не існувати!» Саме слово «існування» у більшості людей асоціюється із чимось штучним, неживим. Наприклад, існувати може пристрій, будівля тощо. А «життя» тяжіє більше до істот, щось таке чисте і красиве, багатогранне, неповторне.

У чому краса і багатство української мови?

Український поет Володимир Сосюра в часи Великої Вітчизняної війни закликав:


• Любіть Україну у сні й наяву,

• Вишневу свою Україну.

• Красу її, вічно живу і нову,

• І мову її солов'їну.

У кожному художньому творі ми знаходимо золоті зерна добра, барвистої краси мови.

Проблема «митець і народ» у романі Ліни Костенко «Маруся Чурай»

Найчільніше місце у творі займає інша проблема літератури — митець і народ, митець і суспільство. Головна героїня роману Маруся Чурай цілком справедливо показана Ліною Костенко як геніально обдарований митець, як один із творців українських пісень, що набули наиширшого розповсюдження і принесли всесвітню славу нашого народу, у часи, коли жила Маруся Чурай, українська писемна література через певні умови була ще слабко розвинутою. Проте народ мав своїх митців, які були його голосом, його душею. Маруся Чурай — одна з них. За Ліною Костенко, вона мала власне розуміння завдання митця, суспільного значення його творчості. Поетеса, змальовуючи образ своєї попередниці — української піснетворки XVII століття, внесла у його структуру багато чого зі свого часу, зі своїх особистих стосунків з українським «застійним» суспільством 70-80-х років:

ДВОЙНИКИ И АНТИПОДЫ РАСКОЛЬНИКОВА

Достоевский в романе «Преступление и наказание» -задумывается над вечными вопросами: «В чем смысл жизни? Какова сущность добра и истины? Где грань между добром и злом?» Ответы на эти вопросы и ищут герои романа. Достоевский считает, что «человек не родится для счастья. Человек заслуживает свое счастье, и всегда страданием,.. Есть такая вечная радость, за которую можно заплатить страданием». Зло в произведении Достоевского — это то искушение, которое не обходит ни одного из его героев, но одни находят в себе силы устоять перед ним, а вторые не могут понять, что за его внешней привлекательностью кроется ложь.
Раскольников живет в мире, где полно униженных и оскорбленных, в мире, из которого нет выхода. Даже комнатенка его под самой кровлей пятиэтажного дома, которую он снимает у квартирной хозяйки, скорее похожа на гроб, чем на человеческое жилье. Живя в этой тесной каморке, видя вокруг чудовищную несправедливость, Раскольников создает теорию, которая страшна и нелепа в своей сущности. Он делит людей на два разряда: обыкновенных, которые сплошь ничтожества и «твари дрожащие», и высших, «властелинов судеб», которые приравниваются к Наполеонам. К таким «сверхчеловекам» он относит и себя, тем самым оправдывая свое преступление. Но теория Раскольникова терпит крах, потому что, хотя он и «преступил черту», и вроде бы доказал, что он Наполеон, на самом деле уподобился той же «твари дрожащей». Раскольников мало чем отличается от Лужина, лживого и лицемерного. Он в душе и сам понимает, что тот его двойник, но не хочет и не может в этом признаться.

Проблема «нерівності душ» у романі Ліни Костенко «Маруся Чурай»

Проблема «нерівності душ» у романі реалізується за допомогою образів Марусі й Гриця. Незвичайність любовного сюжету у романі випливає із незвичайності самої Марусі Чурай. У її глибокій натурі живе дуже сильне максималістське начало, вона керується принципом: «Все — або нічого». Грицева мати каже про Марусине серце, що воно «горде і трудне». Трудне — бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. Але нещастя Марусі в тому, що її «горде і трудне» серце, не питаючи розуму, вибрало саме Гриця Бобренка.
Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з'являється в романі Ліни Костенко драма «нерівня душ» — поетично-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого і справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Осмислюючи у в'язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Художнє осмислення загальнолюдських цінностей у творчості Ліни Костенко

Її називають «царицею поезії в Україні». Щира й безкомпромісна, вона ніколи не продавала свого таланту, відстоюючи чесність і високу художність поетичного слова. Відлига шістдесятих років застала Ліну Костенко разом із Василем Симоненком на чолі великої групи україн-ських поетів і письменників, які боролися за літературну свободу. А потім було багаторічне мовчання — важка «німота слів», напружене протистояння «невидимому страшному монстру», що намагався обламати вільні крила її поезії. Влада боялась її творів, що відкидали офіційну ідеологію й будили національну самосвідомість і людську гідність народу. І хоч вірші поетеси заборонялись, вони все одно знаходили шлях до серця читача. У теперішньому духовному відродженні україн-ської нації є вагомий внесок і Ліни Костенко. У її слові є живий волелюбний дух наших предків, драматична доля рідного краю, пісенна душа України. Поетеса намагається осмислити й донести до читача невмирущі скарби людського духу.

«Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі» (творчість Ліни Костенко)

Мудрими людьми мовлено, що нація не існує як така без носіїв величного,
творчого начала, без людей, які уособлюють совість, цвіт усього народу. Слава1
Богу, наш народ має таких творців. Ліна Костенко входила до невеликого кола
тих митців, які завжди несли слово правди своєму народові. У доробку поетеси!
є значна кількість творів, у яких вона розмірковує над суспільною роллю ху-,:
дожника, над проблемою «митець і мистецтво». Вірш «Доля» засвідчив розумій--'
ня та відчуття суспільного статусу художнього слова, покликання поета в цьому1
світі:

«Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі»

(з улюблених поезій Ліни Костенко)
Я — жниця поденна, Тяжка моя нива, -За ціле життя я не вижну її. Ліна Костенко Ліна Василівна Костенко — це мужність і зрілість сучасної української поезії, її безкомпромісність, непоступливість у принципових, доленосних питаннях, небуденний талант у поєднанні з почуттям відповідальності перед минулим, сучасним і майбутнім.
Для багатьох шанувальників її поезії Ліна Костенко стала загадковою жінкою з легенди. І світло цієї легенди, як світло високої зірки, долинало навіть тоді, коли поетеса вимушена була мовчати «цілу вічність — шістнадцять років».
Мудрими людьми мовлено, що нація, як така, не існує без людей, які уособлюють совість, талант, цвіт усього народу. Слава богу, наш народ має такий цвіт. Але ж як мало його. Як нещадно побивано його у всі часи. Кривава лапа монстра тоталітаризму нависала над кращими із кращих.
У темній людській пустелі приникло, здавалося, все живе. Але народ таки чув мужній, совісний жіночий голос. І дивувалися — невже можна бути людиною? Невже можна себе поважати? Невже можна бути гідним своєї землі і вболівати за її долю?
Душа здригнеться і в астралі.
Де,ж те як писанка село?

Особливості індивідуального стилю Ліни Костенко

Ліна Костенко — феномен української літератури XX століття: поет, самобутній філософ, безстрашний творець, багата духовним світом. В чому ж геніальність цієї людини? Очевидно, в дивовижно яскравому світі художнього слова.
Людмила Тарнашинська писала: «Покликання поета — не тлумачити, не з'ясовувати, а передавати в слові своє відчуття часу, його ритм, а його аромат, так само, як не взаємообумовленність того, що ми звемо минулим, торішнім тай майбутнім». І дійсно, поезія Ліни Костенко відтворює плинність часу, кожної миті, яку вона благословляє:
Звичайна мить
Звичайна хата з комином
На росах і дощах .
Настояний бузок Оця реальна мить Вже завтра буде спомином, А післязавтра — казкою казок. Основні мотиви її творчості — це історія нашого народу, філософічність буття, тема поет і поезії, тема кохання, тема моралі,
Вражає читача щирість висловленої думки, емоційність слова, за допомогою
яких розкривається людська душа. І саме над нею найчастіше замислюється
письменниця. її хвилює те, що спотворює душу, що знищує життя:
Не так страшна та річка Лета
Не так цензура та гірка
Як самознищення поета
Врехнею власного рядка.

Розкриття проблеми правди і совісті у творах про трагедію Чорнобиля

У верхів'ях Дніпра на березі річки При п'ять стоїть мальовниче місто Чорнобиль. Воно старовинне — своє літочислення воно починає з 1118 року, а невеличке, у XX столітті тут проживало понад 20 тисяч осіб.
Люди займалися своїми справами, ходили на роботу, і ніщо не передвіщало біди.
Колись Павло Тичина, перебуваючи на доядерній Чорнобильщині, писав про цю землю як щедру на врожаї, гомінку в селянських турботах, де вирувало життя, що не вщухало часом і вночі:
...так о тій порі
зачмихав трактор і бабахкання на весь Чорнобиль розляглось...
Це було колись. Оспівані з любов'ю Лесею Українкою ліси й озера цієї місцевості, тепер тяжко вражені невидимою чорною хворобою. Дичавіє земля, хоча ще квітують і родять сади. Ніхто не споживає тих гірких плодів, ніхто не йде до лісу по його колись цілющі дари.
Через страшну трагедію нашого віку — Чорнобиль — вимушено кидають все люди, які прикипіли серцем до рідних домівок, милах окові краєвидів, до политої їхнім потом землі, де вони народились, де знайшли притулок їхні пращури. Поет А. М. Лісовський пише:
Залишились хати, наче адови, Хмара болю над світом пройшла. І чорніють від смутку підкови На безлюдних порогах села. Але ніхто насправді не знає, де закінчується та небезпечна зона, де не зможуть нас дістати невидимі сліди радіації.

Жага й талант поетичного визнання (штрихи до портрета І. Драча)

Поет, якого ще недавно зачислили до молодих, здобуває сьогодні світове ім'я. В чому секрет цієї слави?
По-перше, втому, що Іван Драч порушує й поетично осмислює такі теми, проблеми, які бентежать кожнутрудову людину планети; по-друге, він так уміє сказати про своє, власне, особисте, що воно стає власним, особистим для мільйонів читачів. На літературній ниві поет «вибухнув відразу». І хоч перша збірка «Ніж у сонці» викликала як негативні, так і позитивні судження, все ж було ясно одне: в літературу прийшов оригінальний поет, який мав своє, індивідуальне бачення, яке виявилося відразу в'безмежності внутрішнього світу людини, в її історичному розвитку й перспективі. Одним з найулюбленіших прийомів І. Драча у прагненні до возвеличення людини було прирі внюв ан ня всіх планет до людської постаті. Планети автор наділяє людськими рисами. У «Баладі про соняшник» хлопчик раптом побачив сонце:
Красиве засмагле сонце,

«Я б побажав тобі когось отак любить, як я тебе люблю...» (за поезією В. Симоненка)

Юність завжди бере своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення шугає скронях, ніжним світом любові спалахує в серці. І те п'янке, незбагненно солодке почуття переливається в чарівну Поезію. Василь Симоненко зізнається:
Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти? Інтимна лірика — особлива сторінка творчості митця. Вразливість його натури, щедрість і чистота почуттів тут виявилися настільки сильно, що найпростішими, найзрозумілішими словами поетові вдалося виразити найсокровенні-ше, відкрити глибини майже не пояснюваного:
Ну скажи — хіба не фантастично, Що у цьому хаосі доріг... Я тебе зустрів і не зберіг! Лише світла любов до матері і Батьківщини своєю наповненістю і значущістю може порівнятися'із почуттями до коханої жінки:

Що значить для мене — Земля? Подорожні нотатки

Старенький автобус, що, здається, через кожні півметра «кашляє» і «чхає» десь глибоко в своєму серці — моторі, нарешті вибирається з задимленого міста, котре ще тільки просинається, хоч ніколи не буває зовсім тихим і спокійним. Під «хурчання» мотора в голову приходять різноманітні думки: ще вчора ти відчував себе звичайною людиною, яка разом з іншими перебігала дорогу на червоне світло, майже не бачила зір в небі, яких «гасять» своїм світлом вуличні ліхтарі та заступають сірі коробки багатоповерхівок, а сьогодні отримав зовсім інший статус. Турист! Хоча, який ти турист? Адже ветераном автобусного руху, який може от-от розвалитися , далеко не заїдеш. Та чи й треба вибиратися в заморські Єгипти чи спекотні Кіпри, щоб відчути красу нашої Землі?

Філософський плин думок обривається. Тобто його обриває водій, судячи з віку теж, мабуть, ветеран, що кермує стареньким автобусом: «Гей, там, приїхали! Ваша зупинка!»
Жовтою плямкою автобус покотився далі по асфальтівці, на якій і закінчуються сучасні досягнення цивілізації. Далі починається ліс. Ще дуже рано, тільки сіріє, тому лише невеличкі деревця н а узліссі відливають смарагдовою барвою, а весь ліс сприймається темно-синьою вологою стіною.

Вибір професії Твір-міркування

Кожен з нас знає про роль зірок у Всесвіті, де все постійно змінюється. Набуває нових форм і наша свідомість; під впливом законів природи, закономірностей змінюється наш настрій, наші емоції, кольори нашого життя. І десь у 16-17 років постає проблема: для чого живеш, яку роль виконуватимеш у цьому світі. Переконана: в короткому існуванні ми мусимо встигнути знайти своє місце, бо часу не помилки у нас немає, тим паче на їхнє виправлення.
З дитинства мрію стати вчителем. Девізом свого життя обрала слова:
Із безлічі професій на Землі,
Які вже є, яких ще будуть вчити, —
Є головна, як віщий, сущий хліб,
І назва цій професії — Учитель.

Жити спішити треба! (роль громадянина у відродженні і зміцненні української державності)

«Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні?» — чітким відлунням б'є у серце ритм слів, написаних Василем Симоненком в минулому столітті, яке позначилося на долі нашої країни тоталітарним режимом. Але минає час, і епохи змінюються. Формуються нові моральні засади співжиття в суспільстві. Та для кожного, хто приходить в цей світ, незмінним залишається пошук власного місця у житті, проблема вибору між честю і безчестям, між муками совісті і ситим спокійним існуванням.
«Ти знаєш, що ти — людина — цей заклик поета і сьогодні для нас звучить актуально, спонукає до роздумів про той історичний момент в якому випало жити. Перелом століть, перелом, викликаний переходом від однієї суспільної формації до іншої — ось якими складними викликами часу позначено долю кожного з нас і українського суспільства загалом. Можливо, колись про цей час напишуть великі літературні твори, яку будитимуть уяву тих, хто ще прийде на цю землю, тривожитиме їх душу. Можливо, наступні покоління навіть будуть заздрити нашим сучасникам, які стали безпосередніми учасниками багатьох подій, що вже назавжди ввійшли в історію країни.

Яким я уявляю майбутнє України Твір-сповідь

Дорога моя ненько! Рідна Україно! Квітучий неповторний краю... Моє серце, душа, душа моя переповнюються великою Любов'ю до тебе, до твоїх безмежних лісів і степів, до унікальної неповторної архітектури, до народу, талановитого і щедрого, люб'язного й доброзичливого, добропорядного і чесного... Паралельно з любов'ю вживається в мені тривога. Чим вона викликана? Можливо, тим, що за політичними амбіціями наші «державні мужі» забули про свій люд?! А може, тим, що сьогодні втрачено ідеали, знизився рівень духовності, поваги до людини, зокрема старшого покоління?! Усе частіше на екранах телевізорів ми бачимо старенькі обличчя наших дідусів і бабусь, що захищали рідну землю в далекому 1941-1945 роках, відбудовували державу після страхітливих воєнних, років, ставили її на ноги, бо безмежно бажали й дбали про своє майбутнє й життя своїх дітей...

Наші духовні провідники Твір-нарис

Кожен з нас шукає вій ідеал. Це може бути людина, твір мистецтва, витвір художнього слова, літературний герой. Обраний ідеал стає провідником і особливо, тоді, коли він духовно багата людина.
Для мене ідеалом є Київський князь Володимир Мономах, який сів на великокняжий київській стіл 1113 року. Його дії як князя були спрямовані на зміцнення Київської Русі: він зумів об'єднати навколо Києва близько трьох чвертей усіх руських земель і припинити на деякий час їхній феодальний розпад; уславився як оборонець Русі від половецьких нападів. Його визнавала Візантія, Західна Європа. Мономах зумів помножити вагу Київської Русі на міжнародній арені.
Але народ України знає князя не лише як державного діяча, а й талановитого письменника, який у своєму невеликому творі «Повчання» розповів про найважливіші моменти свого життя і своєї доби, виявив широку начитаність. За жанром це твір-повчання дітям. Він був досить поширений у середньовічній літературі. За зразки Володимир міг мати повчання Соломона синові з «Притч Соломона», заповіді дванадцяти патріархів, англосаксонські «Батьківські повчання» та ін.

Софійський собор Твір-опис пам'ятки за власним спостереженням

Свою спадщину — Київ — князь Ярослав Мудрий прикрасив не гірше від найяскравіших міст світу. Дехто натякав князеві на його марнотратство: навіщо то золото? І навіщо церкву поставлено на пагорбі? Але князь Ярослав знав, що робив. Нехай усі — і чужоземці і мандрівники, і друзі, та й вороги — одразу бачать, який багатий, красивий і могутній Київ.
Київський Софійський обор дає нам уявлення про велич і красу архітектури Київської Русі. В усій Європі жодна споруда її т. не могла зрівнятися з київським собором, завдовжки без виступів він 37 метрів, завширшки — 55. Храм має п'ять нефів — поздовжніх коридорів, які на східному фасаді завершуються п'ятьма вівтарними напівкруглими виступами — апсидами, оточений внутрішньою і зовнішньою галереями. Із західного боку височать дві башти зі сходами, що ведуть на другий поверх. Вінчають собор тринадцять куполів, які поступово збільшуються від малих по краях до найбільшого центрального. Купол і дах вкриті листовим свинцем.

Уроки історії, які ми маємо знати Твір-розповідь

Історія народу, його культура — ті компоненти без яких неможливе повноцінне існування людства, бо, як говорять, без минулого немає сьогодення, без сьогодення — немає майбутнього. Тож і хочу нагадати своїм ровесникам деякі сторінки історії України.
Можна було б починати розповідь від монголо-татарської навали, яка не тільки знищила нашу державність, а й фізично вигубила народ, так підірвала біологічні сили, що він став легкою здобиччю сусідів, попав до них у неволю. Однак всупереч несприятливим обставинам фізичні й.духовні сили народу поступово зростали, нагромаджувались. Про це свідчать численні повстання, найбільшим з яких була національно-визвольна боротьба 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького Україні в оточенні могутніх сусідів не пощастило вибороти незалежність. Переяславська угода сала новим поворотним пунктом у нашій історії, новим напрямком, умовами, що визначали наше буття до останнього часу. І я, мабуть, відновлю в пам'яті ті найголовніші віхи, які характеризують цей шлях.

Ми матір називаємо Святою

Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можеш тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна матір рідну вибирати...
В. Симоненко

с Мати... Це наймиліше в світі слово. Мати...

Як тебе не любити, Харкове мій!

Мабуть, кожна людина вважає, що її місто або село, де вона народилася і живе, — найкращий куточок землі. Та це і зрозуміло, бо це місто — єдине, неповторне. Воно викохало тебе на своїх долонях, збагатило своєю касою, подарувало друзів. Ти — його частинка, його надія.
Таким для мене є мій Харків: добрий і чесний трудівник, допитливий дослід- . ник, культурний діяч. Це друге за величиною місто України. Воно розташоване на перехреотяірік Лопань, Уди та Харкова. В ньому дивовижно переплітаються сива і славна давнина і запал молодості, модернізовані новобудови й величезні шедеври архітектури минулих століть. Він серйозний! поважно тихий. Головна і найкраща вулиця міста, його історичний центр — вулиця Сумська.
Я щиро й ніжно люблю свій рідний куточок землі. Найбільше він мені подобається у весняному цвітінні каштанів і яблунь, сповнений ароматом бузку і свіжого зеленого вбрання.
А який він загадково дивний взимку! Цієї пори року він найбільш красивий увечері; коли на білій ковдрі снігу велично сплять дерев а, вгамовуються і затихають будинки.
Золотом вкритий мій Харків восени. Мені здається вона у нас особлива, може це тому, що в місті багато дерев, і коли вони скидають своє листя нам під ноги, вся земля стає золотою.
Літо уквітчує вулиці Харкова.

Власні міркування Якою мовою спілкується сучасна молодь в Україна?

Багато хто, не замислюючись, відповість, що російською. Чому? Хіба причина посягає в незнанні української мови? Навіть ті, хто не спілкується рідною мовою вдала, цілком пристойно володіють нею, адже мають змогу добре опанувати її в школі. Справа зовсім не у виборі мови, а в тому, що такі слова, як «українська свідомість», «патріотизм» викликають у молоді якщо не оскому, то бажання далеко втекти.
У чому ж причина такого сумного явища? Протягом багатьох років нищилося все, що раніше називалося українським. Це не могло не спричинити змін у нашому генотипі, тому викривлене поняття деяких слів зовсім не заленсить від нашої молоді. Таке слово, як «патріотизм» набуло в Радянському Союзі мало не лайливого значення.

Рідна мова — найбільше багатство

Існує така легенда. Створив Господь на світі звірів прудкими, сильними, птахів з крилами, які допомагали їм шугати високо в небі. Тільки людині він не дав ні великої сили, ні міцних крил. Зажурилася людина й прийшла до Бога, почала нарікати на свою долю.
Всевишній вислухав скарги людини на важке життя і сказав, що має вона найцінніший скарб, якого не дано звірям і птицям — мову. Адже мова сильніша за будь-і*су силу, скоріша за найпрудкішу тварину. Пообіцяв Бог, що мова все замінить людині, ніде не дасть загинути. Однак і людина повинна розуміти, який неоціненний скарб отримала — берегти мову, як зіницю ока. А якщо втратить вона її, то загубить і душу, і силу.

Бунінська філософія кохання (за оповіданням «Легке дихання»)

Про кохання писали, мабуть, усі письменники та поети, але наскільки різними є люди, настільки різним постає це почуття у художніх творах. Видатний російський письменник Іван Бунін теж створив власну «філософію кохання».
На його думку, кохання — це «темні алеї», сповнені чогось таємничого
й несподіваного, це чудова мить, що часто веде до трагічного фіналу і яку дуже
легко загубити або не впізнати вчасно. Потім можуть прийти тяжке розчаруван
ня, смуток, і навіть загибель інколи є рятунком для почуття. У творах Буніна
трапляються трагічні фінали через конфлікт між ідеальним і реальним, але за
гибель героїв чомусь досить часто постає у нього світлою, принаймні має вигляд
кращої з можливих розв'язок.
З подібним протиріччям реального й ідеального ми стикаємось і в оповіданні «Легке дихання».

Образ Кураж — пророча метафора майбутнього Німеччини

Твір за драмою- пересторогою Бертольда Брехта «Матінка Кураж та її діти»
До теми війни у XX сторіччі зверталося багато письменників. Серед тих, хто засуджував війну у своїй творчості, є чимало знаменитих імен, але у Бертольда Брехта антивоєнні мотиви посідають особливе місце. З його біографії відомо, що до антивоєнної тематики він звернувся... ще коли навчався в гімназії. Одним із перших творів, що приніс йому слави, були написана 1918 року сатирична «Легенда про мертвого солдата», за яку потім фашистський уряд позбавив Брехта німецького громадянства.
Саме цій темі присвячений один із найпопулярніших і найвідоміших його творів — драма-пересторога «Матінка Кураж та її діти», що вперше була поставлена в Цюриху.
П'єсу написано про події 30-річної війни, але досліджуються в ній не події історичного минулого, а за задумом автора, актуальне для тих часів питання
про відповідальність пересічних людей за історію.

Ідея спорідненості життя та творчості, побуту й екстатичності у творах Бориса Пастернака

Мистецтво виникає серед буденності — цю істину Борис Пастернак запам'ятав ще з дитинства: йому поталанило з'явитися на світ у родині відомого художника та піаністки, тож він мав змогу переконатися, що насправді немає чіткого розподілу між світами звичайного життя та творчості. Мабуть, тому проблеми мистецтва і його місця в повсякденності не лише стали провідними в його творчості, але й дістали своєрідне філософське тлумачення. Будь-що може підштовхнути творчу людину побачити прекрасне або навіть глибинні зв'язки між образами та ідеями, між найрізноманітнішими проявами людського існування та художнім всесвітом.

Створення узагальненого портрета та проблеми історичної пам'яті у поемі А. Ахматової «Реквієм»

Усі часи мають своїх літописців. Добре, якщо їх багато — тоді у читачів їхніх творів виникає можливість поглянути на події з різних боків. А ще краще, коли ці літописці (хай вони навіть не носять цю назву, а вважаються поетами, прозаїками або драматургами) мають великий талант, здатний передати не лише фактографію, а внутрішні шари того, що відбувається: філософський, етичний, психологічний, емоційний тощо.
Саме таким поетом-літописцем була Анна Ахматова. Нелегким було її життя. На долю «музи плачу» припали революція і громадянська війна, репресії сталінських часів і втрата чоловіка (якого розстріляли), голод, замовчування,
спроби дискредитації її як поета. Але вона не зд ал ася, не втекла, не емігрувала, а продовжувала залишатися зі своїм народом.

Образ Орфея як персоніфікація сили мистецтва, що приборкує природу

Твір за поезією Райнера Марії Рільке «Орфей, Еврійіка,Гермес»)
У поезії двадцятого століття творчість видатного австрійського поета Райнера Марії Рільке посідає особливе місце: вона ніби синтезувала в собі різноманітні культурні традиції, але залишилась при цьому самобутньою і навіть мала значний вплив на творчість багатьох інших поетів із різних країн. Та, на відміну від розмаїття знань про культурні здобутки та літературних знахідок, багатством тем творчість Рільке не вирізняється. Провідною для нього була тема про місце мистецтва в світі, але її Рільке досліджував різнобічно: звертаючись і до вже наявних у світовій літературі образів, доповнював їх особистим тлумаченням, а також створював власні. В його поезії відбиваються здобутки різних видів мистецтва — і музики, і скульптури, й архітектури. Оетаннє було зумовлене світоглядом поета і робилося свідомо: Рільке вважав, що цілісність будь-яким творам надає розуміння сутності творчості, однакової для всіх видів мистецтва. Звідси у його віршах надзвичайна виразність і пластичність образів: і зорових, і ритмічних, і музикальних, й інших. Отже, природжений талант самого Рільке доповнювався свідомою концепцією, знання якої допомагало пізніше його послідовникам. Хоча б через це з його точкою зору на головний предмет дослідження варто ознайомитися.
Можна поспостерігати еволюцію поглядів Рільке на мистецтво. У ранніх творах поет вважав мистецтво ірраціональним процесом, що народжується незалежно від волі поета і керується інтуїцією. Переживання поетичного відкриття світу були головним мотивом. Пізніше Рільке прагне зрозуміти справжні джерела творчості й її сутність. Підсумком творчих шукань поета став збагачений його власним розумінням образ Орфея.

Проникливе відчуття вітчизни (за творчістю О. Блока)

«Тема моя, я знаю тепер це твердо, без жодних сумнівів — жива, реальна тема; вона не тільки більша за мене, вона більша за всіх нас і вона всезагальна наша тема... Цій темі я свідомо й невідворотно присвячую життя».

Олександр Олександрович Блок цілковито, безмежно любив Росію, віддавав їй душу як коханій жінці. Його життя навіки переплелося з вітчизною, він приносив їй у жертву частинку себе, а вона зцілювала його душу своїм «гойним простором».
Блок бачив Росію такою, якою її бачив Гоголь — надхмарною і прекрасною. Вона — дитя Гоголя, його творйво. «Вона відкрилася йому в красі й музиці, в свисті вітру та в польоті навіженої трійки», — писав О. О. Блок у статті «Дитя Гоголя». В цю ж саму трійку й сідає поет, у ній він летить безмежними полями, розмитими й брудними шляхами Росії. Та дорогою Блок бачить те, що стискає його серце — вбогість і приниженість Вітчизни:

Диявольська спокуса Розуму

Михайло Булгаков своїм романом «Майстер і Маргарита» дав читачеві нове Євангеліє, мовби відкривши свою власну філософію життя. Але яку ж роль відіграє в цій системі світу сатана? В Біблії чітко сказано, що він —ворог людини. То як же тоді пояснити повернення коханого Маргаригі чи голови конферансьє театру «Вар'єте»? В чому ж тоді таємниця булгаковського диявола, Та й чи диявол він як такий?
Першою людиною, яка з'явилася під час «небувало спекотного заходу» на Патріарших ставах під час розмови Михайла Олександров ича Берліоза з поетом Іваном Бездомним, був англієць чи німець, одне слово — іноземець, сам сатана. «Вам відріжуть голову!» — радісно об'явив він голові управи МАССОЛЇТу... Так і трапилось: через кілька годин Берліоз опинився під трамваєм. Критики вважають, що потерпілий поплатився за своє невір'я, і що його засудив ніхто інший, як таємничий консультант.
Виникає багато запитань.

Моє ставлення до Олександра Довженка

Споконвіку людина прагнула творити, втілювати свою душу в полотна й симфонії, в мармур чи бронзу, і в поеми. Багато їх, творців прекрасного. Але кожен твір мистецтва ми сприймаємо відповідно до власного смаку. Одному подобається велична простота пейзажів Шишхіна або Васильківського, інший захоплюється абстракціонізмом чи то якимись іншими модерновими картинами. Комусь зігріває душу прозора лірика Сосюри, а хтось у захваті від складних асоціативних образів поем Драча... Постають перед нами земний, якийсь «домашній» колгоспний бригадир і великий письменник Стельмах, і весь спрямований до чогось вищого, готовий, мов буревісник, різати крилом хмари, Довженко.

Олександр Довженко: трагізм творчої долі

«Я народився і жив для добра і любові», — так про себе говорив цей унікальний феномен доби, бо жив і творив Олександр Довженко для людей. Всі його твори пройняті любов'ю до України, значить — передусім українців: працьовитих, винахідливих, терплячих, співучих, мужніх...
Як йому хотілося змінити світ на краще, оповити, очистити від фальші. Митець оспівував творчу людину, яка невтомно працює, яка бореться зі злом, несправедливістю, черствістю і байдужістю.
Нова влада давала надію на щасливе майбутнє. Але пізніше з'явилася прірва, в яку «котилося суспільство». Коли ж відчує це Довженко, то почне прозрівати від облудного сну, і це стане для нього трагедією. Завдаватимуть нестерпних мук внутрішні суперечності.
Партійні керівники нав'язували тематику творів. Довженко, як і багато ін-*ших письменників, змушений служити фальшивим ідеям. Та все ж внутрішня воля бере верх, він правдиво показував те, що його мучить.

Родинні традиції й виховання в сім'ї очима українських митців

Кіноповість О. Довженка «Україна в огні» розпочинається зворушливою картиною: «У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства, за столом у тихий літній день сиділа... родина... Лавріна Запорожця і тихо співала «Ой піду я до роду гуляти». Сім'я — першооснова будь-якого суспільства, тому все добре і погане йде саме від неї. Здавна у нашого народу виробилися певні традиції, існувала навіть родинна педагогіка, яку відобразили у своїх творах багато українських письменників.
Найперша засада — це виховання дітей пращею. Остап Вишня згадував, що вік дітей визначали раніше не з а роками, а за тим, що вони вміли робити чи яку роботу їм уже можна було доручати: пасти гусей, корів, коней, жати чи в'язати.
Друга важлива засада — виховання поваги до багька-матері, до старших. Діти називали батьків на Ви і вживали цю форму наїіть не за їхньої присутності.
Малий Сашко із кіноповісті «Зачарована Десна» О. Довженка усвідомив свої «гріхи» й вирішив «творити добрі діла»: «Піду на вулицю шанувати великих людей. Дід казав, що за це прощається багато великих гріхів на тім світі. Піду знімати перед ними шапку й казати «здрастуйте».

Що з дівочою гідністю?

(за творами О.Довженка «Україна в огні» О. Гончара «Собор», І. Багряного «Тигролови»)
Здавна в народі цінувалися й прославлялися дівоча чесність, гідність, порядність. Але чи можна поставити знак рівняння між незайманістю та гідністю й честю? Українські митці подають цікаву трансформацію цього питання, в художньо переконливих образах показують усю складність і неоднозначність життєвих ситуацій.

Олександр Довженко про причини й перебіг другої світової війни («Щоденник»)

Олександр Довженко — письменник-боєць, патріот. 1 коли «землю його обплели траншеї, він її біль в своїм серці ніс» (Л. Забашта) і вирітиив, що «буде там, де воює народ проти жахливого смертельного ворога». Будучи воїном, він бачив усі страхіття Другої Світової війни, через те й твори йото такі схвильовані, сповнені болю й тривоги за долю людства.
Тому і почав Довженко вести свій «Щоденник» у 1941 році, а в березні 1942 р. записи стають регулярними. Геніальна людина страждала, душею, тому його «Щоденник» є страшним документом, у якому автор веде свої дослідження причин і перебігу війни з фашистами.
«Що ж буде з народом нашим? Виживе він у цій страшній: війні чи загине од німців, од хвороб, од вошей, од голоду, знущань і катувань, іприйдуть свої, і гинутиме він від розстрілів та засилань за участь у співробітництві. Чи пропадуть марно наші жертви?» (5.03.1942 р.)
Записи були кожного дня. Довженко висловлював своссвітобачення, душевний стан, переживання, думки про події, давав оцінки різним ситуаціям.

Моральна краса духовна велич людини в кіноповісті Олександра Довженка

Лірично, схвильовано, з теплим гумором розповідає письменник про природу й людей, як про єдине ціле. «Жили ми в певній гармонії з природою», — говорить він. Тут миші підказували Яремі Бобиреві, що навесні буде повінь, погодою «завідувала ворона», дід найбільше в світі любив сонце, мати, мов щось живе, голубила кожну билиночку, амисливецьбув не здатен підняти руку нату.саму ворону. Зрозуміло, чому всі радощі і прикрощі малого Сашка теж пов'язані з природою.
«І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта й побачити в хаті теля, що найшлося вночі...» — перелік таких от приємностей займає цілу сторінку. Чи не з цієї гармонійної єдності людей зображених у кіноповісті з навколишнім прекрасним світом витікає їхня моральна краса?

Моральна краса духовна велич людини в кіноповісті Олександра Довженка

Замріяний деснянські далі внесли в нього ніжність, радощі й скорботу, віру в торжество добра та людяності. Тому такими близькими і зрозумілими кожному поколінню людей є його твори.
Для мене цього року відкрився дивовижний, «зачарований» світ літератури — твори Олександра Петровича Довженка. Здається, що людянішого, талановитішого письменника я не зустрічала. Очима його героїв можна побачити дивний, новий світ, завдяки йому починаєш думати, мріяти, вчилися бачити в душі звичайної людини прекрасне і світле.
Творчість О. Довженка цікава своєю філософською, заглибленістю в життя багато рядків з його творів стали, крилатими висловами: «Любіть землю! Любіть працю на землі...»; «бачити зорі в калюжах»; «людина ще повернеться на вранішню росу»; «благословенна будь, моя Деско», «залипле чисте золото правди».
Очень интересные новости

загрузка...