Наші духовні провідники (книга в нашому житті)
Я не пам'ятаю своєї першої книги; здається, вони завжди були поруч зі мною І коли я, ще не вміючи читати, розмальовувала їх сторінки, і коли по декілька разів на день бігала у сусідню дитячу бібліотеку. Я трепетно люблю книги: нові, що пахнуть друкарською фарбою; старі, зачитані і клеєні-переклеєні, які бережуть тепло долонь своїх читачів.
Книги — морська глибина: Хто в них пірне аж до лна. Той, хоч і труду мав досить. Дивнії перли виносить, —
писав з пошаною Іван Франко.
У мене навіть існує власний ритуал знайомства з книгою. Спочатку я беру її в руки, долоні звикають до неї: гладять обкладинку; проходять легким дотиком по сторінках. Я наче чекаю: чи відповість книжка і мені своєю довірою та увагою, чи відверто розкриє мені свої таємниці? Дивно, але іноді серце залишається німим, жодного поруху не відчуваю. «Не моє», — щось підказує мені, і я чесно відкладаю книжку вбік.
Та частіше на мій дотик книга відгукується радістю, неначе просить: «Візьми мене! Я тобі розповім так багато цікавого! Повір, ми станемо добрими друзями!» Я починаю хвилюватися, шось тремтить у душі, сповненій радісним передчуттям. .
Нарешті я розгортаю книгу — і поринаю у світ, який вона розкриває переді мною. З цієї самої хвилини мені вже важко зупинитися,
обірвати читання, закрити книгу недочитаною. Ясна річ, коли вона велика за обсягом, коли щось треба терміново зробити, я з сумом залишаю читання: тут нічого не вдієш. Тоді, здасться, десь у потаємних куточках душі ворушиться несподіваний докір і сором перед книгою, наче обірвав розмову з уважним і розумним другом, живою людиною, яка, перейнявшись твоїми турботами, давала тобі найкращу пораду.
Так, я інакше не можу сказати.про книгу, бо вона — завжди мій справжній друг. Друг, який навчить, підкаже, допоможе розібратися у важких ситуаціях (а як же їх зараз у мене багато). Мій духовний провідник розрадить мене в сумі, розповість мені про життя інших людей, покличе в захоплюючу подорож у інші часи і в інші країни. Хай немає у мого друга рук і ніг, хай не відчуваю я його фізичної сили, але та сила мудрості, духовної величі, якою він ділиться зі мною, не може рівнятися ні з чим.
Тому я переконана, що найбільша сила, яку. дають книги, — це той духовний потенціал, котрий стає стрижнем усього життя людини, його роздумів та вчинків. Кажучи коротко, книги творять людину, навчаючи її мудрості й доброти.
...Та, на жаль, я помічаю, що люди читають все менше і менше книжок. Чому? Невже нецікаво? Так, книжку потіснили телеекран і комп'ютер. Так, книга на прилавках інколи несусвітньо дорога. Так, складні економічні умови відвертають увагу потенційних читачів, котрі мають приділяти багато часу здобуванню їжі, далеко не духовної.
Але книги чекають. Вони" стоять у крамницях, на бібліотечних полицях і смиренно чекають на нас, читачів, своїх друзів. їм є про що нам розповісти, чому навчити. Вони будуть терпляче зберігати свої таємниці, щоб одного разу радісно віддати їх нам. їм вистачить терпіння чекати на цю шасливу мить. А чи вистачить нашого життя...
Хліб і книжка. Вічні дві святині, Що лежать поважно на столі, Стверджуючи мудрість дум людини. Безкінечність щедрості землі
(К. Кулієв).
Книги — морська глибина: Хто в них пірне аж до лна. Той, хоч і труду мав досить. Дивнії перли виносить, —
писав з пошаною Іван Франко.
У мене навіть існує власний ритуал знайомства з книгою. Спочатку я беру її в руки, долоні звикають до неї: гладять обкладинку; проходять легким дотиком по сторінках. Я наче чекаю: чи відповість книжка і мені своєю довірою та увагою, чи відверто розкриє мені свої таємниці? Дивно, але іноді серце залишається німим, жодного поруху не відчуваю. «Не моє», — щось підказує мені, і я чесно відкладаю книжку вбік.
Та частіше на мій дотик книга відгукується радістю, неначе просить: «Візьми мене! Я тобі розповім так багато цікавого! Повір, ми станемо добрими друзями!» Я починаю хвилюватися, шось тремтить у душі, сповненій радісним передчуттям. .
Нарешті я розгортаю книгу — і поринаю у світ, який вона розкриває переді мною. З цієї самої хвилини мені вже важко зупинитися,
обірвати читання, закрити книгу недочитаною. Ясна річ, коли вона велика за обсягом, коли щось треба терміново зробити, я з сумом залишаю читання: тут нічого не вдієш. Тоді, здасться, десь у потаємних куточках душі ворушиться несподіваний докір і сором перед книгою, наче обірвав розмову з уважним і розумним другом, живою людиною, яка, перейнявшись твоїми турботами, давала тобі найкращу пораду.
Так, я інакше не можу сказати.про книгу, бо вона — завжди мій справжній друг. Друг, який навчить, підкаже, допоможе розібратися у важких ситуаціях (а як же їх зараз у мене багато). Мій духовний провідник розрадить мене в сумі, розповість мені про життя інших людей, покличе в захоплюючу подорож у інші часи і в інші країни. Хай немає у мого друга рук і ніг, хай не відчуваю я його фізичної сили, але та сила мудрості, духовної величі, якою він ділиться зі мною, не може рівнятися ні з чим.
Тому я переконана, що найбільша сила, яку. дають книги, — це той духовний потенціал, котрий стає стрижнем усього життя людини, його роздумів та вчинків. Кажучи коротко, книги творять людину, навчаючи її мудрості й доброти.
...Та, на жаль, я помічаю, що люди читають все менше і менше книжок. Чому? Невже нецікаво? Так, книжку потіснили телеекран і комп'ютер. Так, книга на прилавках інколи несусвітньо дорога. Так, складні економічні умови відвертають увагу потенційних читачів, котрі мають приділяти багато часу здобуванню їжі, далеко не духовної.
Але книги чекають. Вони" стоять у крамницях, на бібліотечних полицях і смиренно чекають на нас, читачів, своїх друзів. їм є про що нам розповісти, чому навчити. Вони будуть терпляче зберігати свої таємниці, щоб одного разу радісно віддати їх нам. їм вистачить терпіння чекати на цю шасливу мить. А чи вистачить нашого життя...
Хліб і книжка. Вічні дві святині, Що лежать поважно на столі, Стверджуючи мудрість дум людини. Безкінечність щедрості землі
(К. Кулієв).