Бесплатные школьные сочинения

Про кохання писали, мабуть, усі письменники та поети, але наскільки різними є люди, настільки різним постає це почуття у художніх творах. Видатний російський письменник Іван Бунін теж створив власну «філософію кохання». На його думку, кохання — це «темні алеї», сповнені чогось таємничого й несподіваного, це чудова мить, що часто веде до трагічного фіналу і яку дуже легко загубити або не впізнати вчасно. Потім можуть прийти тяжке розчаруван ня, смуток, і навіть загибель інколи є рятунком для почуття. У творах Буніна трапляються трагічні фінали через конфлікт між ідеальним і реальним, але за гибель героїв чомусь досить часто постає у нього світлою, принаймні має вигляд кращої з можливих розв'язок. З подібним протиріччям реального й ідеального ми стикаємось і в оповіданні «Легке дихання».

Твір за драмою- пересторогою Бертольда Брехта «Матінка Кураж та її діти» До теми війни у XX сторіччі зверталося багато письменників. Серед тих, хто засуджував війну у своїй творчості, є чимало знаменитих імен, але у Бертольда Брехта антивоєнні мотиви посідають особливе місце. З його біографії відомо, що до антивоєнної тематики він звернувся... ще коли навчався в гімназії. Одним із перших творів, що приніс йому слави, були написана 1918 року сатирична «Легенда про мертвого солдата», за яку потім фашистський уряд позбавив Брехта німецького громадянства. Саме цій темі присвячений один із найпопулярніших і найвідоміших його творів — драма-пересторога «Матінка Кураж та її діти», що вперше була поставлена в Цюриху. П'єсу написано про події 30-річної війни, але досліджуються в ній не події історичного минулого, а за задумом автора, актуальне для тих часів питання про відповідальність пересічних людей за історію.

Мистецтво виникає серед буденності — цю істину Борис Пастернак запам'ятав ще з дитинства: йому поталанило з'явитися на світ у родині відомого художника та піаністки, тож він мав змогу переконатися, що насправді немає чіткого розподілу між світами звичайного життя та творчості. Мабуть, тому проблеми мистецтва і його місця в повсякденності не лише стали провідними в його творчості, але й дістали своєрідне філософське тлумачення. Будь-що може підштовхнути творчу людину побачити прекрасне або навіть глибинні зв'язки між образами та ідеями, між найрізноманітнішими проявами людського існування та художнім всесвітом.

Усі часи мають своїх літописців. Добре, якщо їх багато — тоді у читачів їхніх творів виникає можливість поглянути на події з різних боків. А ще краще, коли ці літописці (хай вони навіть не носять цю назву, а вважаються поетами, прозаїками або драматургами) мають великий талант, здатний передати не лише фактографію, а внутрішні шари того, що відбувається: філософський, етичний, психологічний, емоційний тощо. Саме таким поетом-літописцем була Анна Ахматова. Нелегким було її життя. На долю «музи плачу» припали революція і громадянська війна, репресії сталінських часів і втрата чоловіка (якого розстріляли), голод, замовчування, спроби дискредитації її як поета. Але вона не зд ал ася, не втекла, не емігрувала, а продовжувала залишатися зі своїм народом.

Твір за поезією Райнера Марії Рільке «Орфей, Еврійіка,Гермес») У поезії двадцятого століття творчість видатного австрійського поета Райнера Марії Рільке посідає особливе місце: вона ніби синтезувала в собі різноманітні культурні традиції, але залишилась при цьому самобутньою і навіть мала значний вплив на творчість багатьох інших поетів із різних країн. Та, на відміну від розмаїття знань про культурні здобутки та літературних знахідок, багатством тем творчість Рільке не вирізняється. Провідною для нього була тема про місце мистецтва в світі, але її Рільке досліджував різнобічно: звертаючись і до вже наявних у світовій літературі образів, доповнював їх особистим тлумаченням, а також створював власні. В його поезії відбиваються здобутки різних видів мистецтва — і музики, і скульптури, й архітектури. Оетаннє було зумовлене світоглядом поета і робилося свідомо: Рільке вважав, що цілісність будь-яким творам надає розуміння сутності творчості, однакової для всіх видів мистецтва. Звідси у йо

«Тема моя, я знаю тепер це твердо, без жодних сумнівів — жива, реальна тема; вона не тільки більша за мене, вона більша за всіх нас і вона всезагальна наша тема... Цій темі я свідомо й невідворотно присвячую життя». Олександр Олександрович Блок цілковито, безмежно любив Росію, віддавав їй душу як коханій жінці. Його життя навіки переплелося з вітчизною, він приносив їй у жертву частинку себе, а вона зцілювала його душу своїм «гойним простором». Блок бачив Росію такою, якою її бачив Гоголь — надхмарною і прекрасною. Вона — дитя Гоголя, його творйво. «Вона відкрилася йому в красі й музиці, в свисті вітру та в польоті навіженої трійки», — писав О. О. Блок у статті «Дитя Гоголя». В цю ж саму трійку й сідає поет, у ній він летить безмежними полями, розмитими й брудними шляхами Росії. Та дорогою Блок бачить те, що стискає його серце — вбогість і приниженість Вітчизни:

Михайло Булгаков своїм романом «Майстер і Маргарита» дав читачеві нове Євангеліє, мовби відкривши свою власну філософію життя. Але яку ж роль відіграє в цій системі світу сатана? В Біблії чітко сказано, що він —ворог людини. То як же тоді пояснити повернення коханого Маргаригі чи голови конферансьє театру «Вар'єте»? В чому ж тоді таємниця булгаковського диявола, Та й чи диявол він як такий? Першою людиною, яка з'явилася під час «небувало спекотного заходу» на Патріарших ставах під час розмови Михайла Олександров ича Берліоза з поетом Іваном Бездомним, був англієць чи німець, одне слово — іноземець, сам сатана. «Вам відріжуть голову!» — радісно об'явив він голові управи МАССОЛЇТу... Так і трапилось: через кілька годин Берліоз опинився під трамваєм. Критики вважають, що потерпілий поплатився за своє невір'я, і що його засудив ніхто інший, як таємничий консультант. Виникає багато запитань.

Споконвіку людина прагнула творити, втілювати свою душу в полотна й симфонії, в мармур чи бронзу, і в поеми. Багато їх, творців прекрасного. Але кожен твір мистецтва ми сприймаємо відповідно до власного смаку. Одному подобається велична простота пейзажів Шишхіна або Васильківського, інший захоплюється абстракціонізмом чи то якимись іншими модерновими картинами. Комусь зігріває душу прозора лірика Сосюри, а хтось у захваті від складних асоціативних образів поем Драча... Постають перед нами земний, якийсь «домашній» колгоспний бригадир і великий письменник Стельмах, і весь спрямований до чогось вищого, готовий, мов буревісник, різати крилом хмари, Довженко.

«Я народився і жив для добра і любові», — так про себе говорив цей унікальний феномен доби, бо жив і творив Олександр Довженко для людей. Всі його твори пройняті любов'ю до України, значить — передусім українців: працьовитих, винахідливих, терплячих, співучих, мужніх... Як йому хотілося змінити світ на краще, оповити, очистити від фальші. Митець оспівував творчу людину, яка невтомно працює, яка бореться зі злом, несправедливістю, черствістю і байдужістю. Нова влада давала надію на щасливе майбутнє. Але пізніше з'явилася прірва, в яку «котилося суспільство». Коли ж відчує це Довженко, то почне прозрівати від облудного сну, і це стане для нього трагедією. Завдаватимуть нестерпних мук внутрішні суперечності. Партійні керівники нав'язували тематику творів. Довженко, як і багато ін-*ших письменників, змушений служити фальшивим ідеям. Та все ж внутрішня воля бере верх, він правдиво показував те, що його мучить.

Кіноповість О. Довженка «Україна в огні» розпочинається зворушливою картиною: «У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства, за столом у тихий літній день сиділа... родина... Лавріна Запорожця і тихо співала «Ой піду я до роду гуляти». Сім'я — першооснова будь-якого суспільства, тому все добре і погане йде саме від неї. Здавна у нашого народу виробилися певні традиції, існувала навіть родинна педагогіка, яку відобразили у своїх творах багато українських письменників. Найперша засада — це виховання дітей пращею. Остап Вишня згадував, що вік дітей визначали раніше не з а роками, а за тим, що вони вміли робити чи яку роботу їм уже можна було доручати: пасти гусей, корів, коней, жати чи в'язати. Друга важлива засада — виховання поваги до багька-матері, до старших. Діти називали батьків на Ви і вживали цю форму наїіть не за їхньої присутності. Малий Сашко із кіноповісті «Зачарована Десна» О. Довженка усвідомив свої «гріхи» й вирішив «творити до

(за творами О.Довженка «Україна в огні» О. Гончара «Собор», І. Багряного «Тигролови») Здавна в народі цінувалися й прославлялися дівоча чесність, гідність, порядність. Але чи можна поставити знак рівняння між незайманістю та гідністю й честю? Українські митці подають цікаву трансформацію цього питання, в художньо переконливих образах показують усю складність і неоднозначність життєвих ситуацій.

Олександр Довженко — письменник-боєць, патріот. 1 коли «землю його обплели траншеї, він її біль в своїм серці ніс» (Л. Забашта) і вирітиив, що «буде там, де воює народ проти жахливого смертельного ворога». Будучи воїном, він бачив усі страхіття Другої Світової війни, через те й твори йото такі схвильовані, сповнені болю й тривоги за долю людства. Тому і почав Довженко вести свій «Щоденник» у 1941 році, а в березні 1942 р. записи стають регулярними. Геніальна людина страждала, душею, тому його «Щоденник» є страшним документом, у якому автор веде свої дослідження причин і перебігу війни з фашистами. «Що ж буде з народом нашим? Виживе він у цій страшній: війні чи загине од німців, од хвороб, од вошей, од голоду, знущань і катувань, іприйдуть свої, і гинутиме він від розстрілів та засилань за участь у співробітництві. Чи пропадуть марно наші жертви?» (5.03.1942 р.) Записи були кожного дня. Довженко висловлював своссвітобачення, душевний стан, переживання, думки про події, давав оцінки р

Лірично, схвильовано, з теплим гумором розповідає письменник про природу й людей, як про єдине ціле. «Жили ми в певній гармонії з природою», — говорить він. Тут миші підказували Яремі Бобиреві, що навесні буде повінь, погодою «завідувала ворона», дід найбільше в світі любив сонце, мати, мов щось живе, голубила кожну билиночку, амисливецьбув не здатен підняти руку нату.саму ворону. Зрозуміло, чому всі радощі і прикрощі малого Сашка теж пов'язані з природою. «І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта й побачити в хаті теля, що найшлося вночі...» — перелік таких от приємностей займає цілу сторінку. Чи не з цієї гармонійної єдності людей зображених у кіноповісті з навколишнім прекрасним світом витікає їхня моральна краса?

Замріяний деснянські далі внесли в нього ніжність, радощі й скорботу, віру в торжество добра та людяності. Тому такими близькими і зрозумілими кожному поколінню людей є його твори. Для мене цього року відкрився дивовижний, «зачарований» світ літератури — твори Олександра Петровича Довженка. Здається, що людянішого, талановитішого письменника я не зустрічала. Очима його героїв можна побачити дивний, новий світ, завдяки йому починаєш думати, мріяти, вчилися бачити в душі звичайної людини прекрасне і світле. Творчість О. Довженка цікава своєю філософською, заглибленістю в життя багато рядків з його творів стали, крилатими висловами: «Любіть землю! Любіть працю на землі...»; «бачити зорі в калюжах»; «людина ще повернеться на вранішню росу»; «благословенна будь, моя Деско», «залипле чисте золото правди».

Твори великого українського письменника О. Довженка — це живлюща криниця думок, знань, почуттів, барв. Це своєрідний літопис історії українського народу. Окрилений високими ідеалами, закоханий у життя, у велич духу людини — воїна, людини — трудівника, О. Довженко натхненно оспівав поезію і романтику нашої епохи. Про нього написано багато книг, статей, поети йому присвячують вірші, бо, як пише поет І. Гончаренко:

Олександр Петрович Довженко — видатний український письменник, публіцист, кінорежисер, громадський діяч. Творийого — це живлюща криниця думок, знань, почуттів, барв, це своєрідний літопис історії свого народу. У всіх Довженківських творах постійним акордом звучить неповторна, задумлива і радісна краса мальовничих берегів Десаи, благородство і чесність трудівників землі, серед яких і минуло дитинство майбутнього митця. Довженко вказував, що одним із джерел йото творчості є «гаряча любов до природи», гостре відчуття її краси. -«У нас була казкова сіножать на Десні. До самого кінця життя вона залишається Ї моїй пам'яті як найкрасивіше місце на всій землі». Уже шістдесятирічним написав О. Довженко хвилюючу автобіографічну кіноповість «Зачарована Десна», адже на схилі літ, завершуючи свій життєвий шлях, людина завжди згадує своє дитинство.

(за творами О.Гончара О. Довженка «Щоденник», «Україна в огні» Багато з нас, людей нового покоління, навіть і не знають, що означає слово колгосп. А це ж ціла доба в історії нашого народу, причому, чи не най-трагічніша. Сама по собі ідея колективних господарств непогана. Але за роки радянської влади вона зазнала такої трансформації, що перетворила людей на рабів, відбила у них любов до землі-годувальниці. Герой оповідання О. Гончара «Кресфаг», будучи, толовою колгоспу, наважився подбати хоча б частково про своїх трудівників;. Він видав зерно на трудодні напівголодним людям. Це викликало обурення, гнівне засудження з боку керівників району, адже у них на першому місці — його величність План, «вказівки зверху», а не селяни, які своєю невтомною працею годували увесь народ.

Олена Теліга... Що ми знаємо про неї сьогодні? У свій час батько дівчини був відомим гідрографом, професором політехнічного інституту в Петербурзі. Виходець з Харківщини, Іван Шовгенів (так звали батька) після революції 1917 року повернувся в Україну, розпочав роботу в Київському політехнічному інституті У роки визвольних змагань перебував при уряді Української Народної Республіки. Разом з урядом блукав з Києва до Вінниці, Рівного, Кам'янця на Поділлі, Стаяіславова, Тарнова. У 1922 році був запрошений ректором Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина).

Серед питань, що стосуються особистостей митців та їхньої творчості, є одне, яке рідко порушується і на яке немає однозначної відповіді. В українській літературі, мабуть, як ніде у світі, багато поетів та письменників не лише співчували тій або іншій політичній течії, а були водночас визначними політичними діячами. Звичка оцінювати творчість поетів за відповідністю тій або іншій ідеології зазвичай виправдана. Хто поділяє політичні переконання поета, завжди некритично стверджуватиме, що він геніальний, навіть якщо насправді той має посередні здібності. Хто стоїть на засадах ворогуючої ідеології, так само запере-" чуватиме, що творчість політичного опонента хоч чогось варта. До того ж подібний підхід нерідко породжував «флюгерів» від поезії, що завжди намагаються дотримуватись офіційного, «найзручнішого» курсу. Та все ж таки часом треба переступати через ідеологічні забобони й відокремлювати подумки поета від політика в одній особі, талант — від переконань. Але — наскільки?

Тож нам не було запасного обходу, Єдине вело нас під кулі й ножі: Чи впасти під небом достойно народу, Чи гідність зарити в приватній межі. Так сказав наш поет-сучасник Борис Олійник про українських лицарів духу, до яких належать Олег Ольжич та Олена Теліга — митці, котрі не лише своїм проникливим художнім словом наближали світлу годину визволення Батьківщини, а й стали до лав борців і життям заплатили за вірність визвольним ідеям. «Держава не твориться в будучині, держава будується нині...» — заявляв Олег Ольжич. «Тяжке змагання наші душі зоре, щоб колосились зерна перемоги...» — твердила Олена Теліга. Правду казали римляни, що поетом не можна стати, поетом треба народитися. Як на пророків, сходить на них Дух Святий, відкриваючи речі, не доступні простим смертним. Поетами з Божою ласки були Олена Теліга й Олег Ольжич Оригінальні в образах та ідеях, горді в житті і поезії.

А.П.Чехов сказал: «В человеке все должно быть прекрасно: и лицо, и одежда, и душа, и мысли». И это высказывание русского писателя остается актуальным спустя столетие, несмотря на то, что время идет, меняются времена и нравы. Важно ли сегодня быть культурным человеком? На этот вопрос можно ответить одним простым словом: «Да!». Но, оказывается, быть культурным для многих людей очень трудно. Легче грубить, сорить, хулиганить, сквернословить, оставаться безучастным к насилию и жестокости. Культура - это и воспитание, и образование, и духовность. Воспитанный человек никогда не совершит дурного поступка, всегда придет на помощь ближнему. Образованный человек никогда не скажет грубого слова и выразит свои мысли грамотно. Культурный человек оценит произведение искусства и никогда не позволит вести себя недостойно в театре или на концерте. Меня окружает множество культурных людей, которым я благодарна за их уроки: мои родители, мои педагоги, мои друзья и просто хорошие знакомые. Я учусь у ни

Я стал участвовать в этом конкурсе, потому что мне не безразлично состояние культуры в современном обществе. Я хочу помочь своим сверстникам стать культурными людьми. Культура - наша жизнь. Культура - наша жизнь. Культура - наш закон, Но все же для кого-то Культура - это сон. Сказать так сразу: «Я культурный» - Боюсь, потороплюсь. Ведь зная минусы свои, Сейчас за плюсы бьюсь. А Вы культурный человек? Ответ уже готов? Я знаю, стыдно говорить, Что вы... Да, не таков! Признаться самому Бывает очень сложно. Но Вам я говорю, Что это сделать можно. Начну с себя, любезный друг, И очерчу желаний круг.

Я написала сочинение « Важно ли сегодня быть культурным человеком?», так как считаю, что тема очень актуальна и важна, именно сейчас нужно говорить о культуре и правилах этикета. Что собою представляет культурный человек? Это такой человек, у которого знание этических принципов, моральных норм общества превратилось во внутреннее убеждение, вылилось в нравственное чувство. Он поступает так не потому, что знает, как надо поступить, а потому, что не может поступить иначе. Этикет является неотъемлемой частью культуры человека. Поэтому любой человек, считающий себя культурным, непременно должен знать и придерживаться правил этикета. Этикет – слово французского происхождения, означающее манеру поведения. К нему относятся правила учтивости и вежливости, принятые в обществе. Нормы этикета, в отличие от норм морали являются условными,

Я решила участвовать в конкурсе сочинений по данной теме, потому что меня очень волнует состояние современной культуры и проблема взаимоотношений между людьми. Я думаю, что быть культурным человеком важно всегда. Культура- это система, которая оговаривает все стороны деятельности людей в обществе. Обычно культуру делят на две части: материальную и духовную. Всё, что создал человек, чем мы пользуемся ежедневно - всё относится к материальной культуре. Духовная культура – это уровень развития человека, его внутреннее богатство. В понятие культура входит: культура общения, поведения в обществе, национальная культура, культура в одежде и т. д. В разное историческое время представление о культуре было разным. Человечество изменяло её, совершенствовало. Свой вклад в мировую культуру внесли все народы в разные исторические периоды. Где бы ни находился человек, он изменял и развивал свою культуру по-разному. Учёные, врачи, писатели, композиторы, художники, архитекторы, актёры

Я думаю, что культура очень важна сегодня. Она как цветок: если ее оберегать, заботиться о ней, то она будет развиваться и цвести, радовать нас. Нельзя иначе, нельзя допустить, чтобы культура погибла! Я хочу сохранить нашу культуру! Прежде всего, культуру слова! Наш век высоких технологий отбросил книгу вон, И говорят теперь частенько новым языком. Язык тот слышен всюду, ума немного надо: Слова распространяются, как сорняки из сада. И слов не понимая, не зная их значенья, Их дети поглощают, как вкусное варенье. Язык тот не высокий, а очень даже низкий. На улице и дома мы слышим эти визги. От грубых фраз, порою, кровь в жилах просто стынет, И никому нет дела, кто в этой тине гибнет. Нет! Нет! Нам всем есть дело до культуры словесной! И заявляем смело: «Русский язык прелестный! Великий и могучий! Красивый и крылатый! Мы удалим сейчас же все сорняки из сада!» Давайте сохраним культурное наследие, Чтобы культурным было новое поколение!

Я решила принять участие в конкурсе, чтобы выступить в защиту культуры, чтобы доказать всем, что культура - важная составляющая нашего внутреннего мира, которая облагораживает человека и помогает в жизни. Что значит быть культурным человеком в наше время? К сожалению, в современном обществе мало людей задумывается о настоящей, подлинной культуре. Их больше занимают бытовые проблемы, материальные нужды, поиски престижной работы, комфорта и уюта. И мало кто из них обращается к духовному и нравственному началу. Культура нужна современному обществу! И, на мой взгляд, это, прежде всего, нравственная чистота. Если у тебя чистая душа, ясные помыслы, то и поступки твои будут такими же и принесут людям только добро и радость. И порой для того, чтобы быть культурным, не нужно высшее образование и масса умных книг.

Євген Маланюк і Наталка Левицькі-Холодна... Це наші земляки, які приблизно в один і той же час покинули межі своєї держави, зневірившись у більшовицькій ідеї. Вісімнадцятирічною дівчинкою покинула Наталка рідну Полтавщину восени 1920 року, що став фатальним і для Євгена Маланюка. Та любов до рідного краю вони пронесли через десятиліття, вболіваючи за його долю, за його майбутнє. Цих двох людей єднала не тільки Україна. Сталося так, що Євген, старшина армії УНР, у містечку Подебрали, де він навчався на інженерному факультеті Української господарської академії, зустрів свою землячку — українку Наталку Левицьку... і закохався в неї. Високий, стрункий і гарний молодий чоловік привернув увагу Наталії. Він знайомив її з модернованою поезією, водив на вбори літераторів, знайомлячи дівчину зі своїми друзями, не раз говорив: «Наша Анна Ахматова». На перший погляд, вони були просто друзями. Та незабаром кружне ставлення переросло межі звичайного захоплення. У першому листі Євгена до пані Нат

..Які б не прикладалися до ньсго, Євгена Маланюка, людські мірки, він виростає понад усе своєю великістю і неповторністю (Н. Левицькі-Холодна). Людина, яка ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклали па ідею революції і соціалізму, але яка не вірить, що більшовицьким шляхом можна допомогти тим ідеалам реалізуватись. Що їй робити? (В. Винниченко) сЗч На це риторичне питання В. Винниченканезнайпіля відповіді багато українських письменників, і доля їх розкидала ло всій планеті. За межами рідної землі опинився і Євген Маланюк.

Творча спадщина Богдана-Ігоря Антонича є свідченням того, що великий талант обов'язково зреалізує свої можливості за короткий час і проб'ється через перепони на дорогу передових думок часу, той шлях, який поєднує серце художника і серце його народу. Перша збірка віршів поета вийшла в світ у 1931 році, коли він після багатьох митарств навчався на філософському факультеті Львівського університету. Вона називалася «Привітання життя» й .зразу ж привернула увагу читача. Привітання життя» — де екзамен на освоєння віршованої форми. У сфері таких почуттів жив Антонич ««Трьох перстенів». З'являються вірші пейзажної лірики як символ краси рідного краю, рідної Лемківки («Елегія про співучі дерева», «Село»). У цих поезіях поет говорить про своє єднання з природою. Інші вірші («Довбуш») поет присвячує історичній темі. Його Довбуш добрий, фольклорний і занадто вразливий на жіночі спокуси. Оригінальнб автор розглядає релігійну тему. Поет визнає якусь вищу силу в образі того, хто «легкі

У кожної людини є своя система цінностей. В одного — це багатство, гро- ; ші, в іншого — слава, почесті, ще інший найбільше цінує свою родину, теплі стосунки, дружнє спілкування. Часто ці прагнення переплітаються, і людину оцінюють по тому, що в ній переважає. На перший погляд, у житті героя п'єси 0. Коломійця «Дикий Ангел» Платона Микитовича найголовніше — гроші. До їх заробітку він привчає й дітей, , спонукає їх працювати надсрочно, заощаджувати кожну копійку. Він навіть виганяє сина з дому «на власний хліб» за те, що той одружився без дозволу й не маючи засобів утримувати свою сім'ю. Уже дорослі діти здають батькові свою заробітну плату, якою він повністю розпоряджається. Коли ж уважніше придивитися до постаті Платона Микитовича, то можна зрозуміти, що це люблячий й мудрий батько, для якого гроші — мірило працьовитості й старанності, основа добробуту. Причому, Ангел-стар-ший визнає лише чесний, відповідальний труд, який приносить користь собі й оточуючим. Тому навіть порив

Таю живу я, як умію,— і згораю, і зорію. Мудре бачу у простому, а. велике — у малому... Г. Дущак Особливістю нинішньої програми в середній школі с те, що багато письменників у різні роки були вилучені з літературного процесу. До них належить II Олексій Коломієць, творчість якого була найпліднішою 60-80 роки. Оскільки з життям письменника не всі знайомі, я хочу привести деякі біографічні відомості. Олексій Федотович Коломієць, 1919 року народження, — виходець з Пол-тіініцини. Навчався на робітфаку Харківського інституту торгівлі, а потім V Хпрківськомууніверситеті. Фронтовик. У мирнийчас працював журналістом. У літературу ввійшов я» прозаїк і як драматург.

Мабуть, проблема батьків і дітей почала існувати ще тоді, відколи виникло суспільство. А в літературі неодноразово йдеться про щасливу родину, стосунки між батьками та дітьми. П'єса О. Коломійця «Дикий Ангел» з тих, що цікавить уже не одне покоління. Підзаголовком «Повість про сім'ю» автор визначив найголовнішу проблему драми. Справді, сім'я — найперший осередок нашої спільноти, в якому закладаються моральні основи людської особистості. Хто ж такі Ангели? Це сім'я, яка живе в добротному будинку, побудованому своїми руками. Чітко просліджуеться насамперед батьківська позиція: батьки повинні відповідати за своїх дітей, за честь роду.

Драма «97», перша частина трилогії про українське село 1919-1930 рр.) є трагічним літописом загибелі українського села. V просторі п'єси зіткнулися дві руйнівні сили: революційний фанатизм та голод, породжений ним. Саме про це з великим болем у душі пише автор. Тут, можливо, немає політики, а є життя, що існує само по собі, незалежно від будь-яких політичних переконань. Головні персонажі твору — фанати революційних подій, -здатні віддати своє жигтя заради «світлого майбутнього», з одного боку, а з іншого — бід ні селяни йзалож-ники — глитаї. Згадаймо образ Серьоги Смика. Колишній люмпен, він очолює нині ревком. Його захопленість ідеєю подається крізь світобачення фанатичної засліпленості. Письменник нібито не відкриває гут чогось нового, незвичайного. Проте стає моторошно від того, що ідея, за яку віддавали життя, не дала значних позитивних результатів. Смик і помирає так само фанатично, як і жив. Остаточний фінал п'єси вражає своєю агресивністю: <Не буде, гад, по-твоєму, а

Куліш — драматург був талант світового масштабу. Його громадсько-творче життя літературні критики порівнювали з феєрверком. За десять років письменницької діяльності ним написано десять драматичних творів. Це була кулеметна черга п'єс. Ніхто з сучасників драматурга не виходив на арену з таким тріумфом, як він. Теми драматичних творів М. Куліша досить різноманітні. На мене справили враження два твори: «97» і «Мина Мазайло». За останньою п'єсою я дивилася гиектакль на сценітеатру Шевченка. Ці дві п'єси написані нарівні теми. В драмі «97» письменник відтворює життя українського села 20-х років, боротьбу незаможників з голодом і глитаями.

Двадцяті роки в житті нашої держави були найтрагічнішими, що наклало свій відбиток і на розвиток новітньої української літератури. І не дивний той факт, що лише сьогодні ми відкриваємо для себе нові імена українських літераторів, яких було викреслено з національного і культурного життя: або розстріляно, або репресовано. Серед них — Микола Гурович Куліш, чия творчість заслужила високої оцінки: «талант світового масштабу». Микола Куліш.— «явище всесвітнього значення», «геніальний митець», який вивів українську літературу на світову арену. Творча спадщина М. Куліша ще і донині залишається малодослідженою. Чим це пояснюється? Тим, що він був пророком, і в цьому його трагедія. Він бачив те, чого інші не могли і не хотіли бачити, сповідував красу і добро, славив чисту людську душу, справжню людину, гармонію в житті.

«Остав Вишня. Хто він для нас? Країна веселої мудрості. Слава України, її невмирущі усмішка», — так писав про видатного українського гумориста О. Гончар. Традиції гумору в Україні давні, ще із запорозьких козацьких часів. У літературі — від І. Котляревського, Г. Квітки-Осиов'янекка, Л. Глібова та багатьох інших. Великі попередники й природна схильність до комічного вказали Остапові Вишні ту царину діяльності, яка найповніше виявила його талант. Це — художнє освоєння явищ дійсності засобами гумору, постійне «полювання» за сміхом. Завзятий мисливець Павло Михайлович Губенко часто виїжджав у мальовничі місця Слобожанщини. Він збирав гурт місцевих мисливціві потім, довгими годинами очікування «теми» чи біля мисливського вогнища вислуховував цікаві бувальщини, анекдоти, народна жарти н побрехеньки. Найцікавіше тут же занотовував. Так народжувалися його знамениті «Мисливські усмішки».

О. Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) був завзятим мисливцем і рибалкою, але на полювання він збирався з дивним девізом: хай живуть зайці! Павло Михайлович, пройшовши пекло десятирічного заслання, вирушав на полювання з єдиною метою — помилуватися густими лісами, зеленими луками, запашними сінокосами, бездонно-спокійними озерами, бузковими надвечір'ями, сріблястими нічними росами, ніжно-рожевими світанками. Своє найвище захоплення красою природи «поет полювання» передає у «Відкритті охоти», у «Мисливстві» та інших гуморесках. Ці маленькі шедеври вражають органічним злиттям двох граней характеру письменника — гумору й лірики. У «Мисливських усмішках» Остап Вишня любовно створює високохудожні картини рідної природи, виражає щире захоплення нею, розкриває її могутність і красу. Згадайте прекрасний ліричний відступ у гуморесці «Заєць». Кожне дерево в Остапа Вишні одухотворене, наділене рисами й почуттями живої

Якось Олександр Блок сказав про те, що кожній епосі властиві особливі ритми, а поети є відтворюваними цих ритмів. Кожен з них (чи то поет, чи то прозаїк, чи то драматург) має своє творче обличчя, яке ми називаємо індивіду-лльним стилем письмен ника-Твори митців визначаються своєрідністю, неоднаковими мотив»« ми і проблемами, яскравою оригінальністю. Глибинною мудрістю і ліричною теплотою віє від творі? Остапа Вишні. Він постає перед нами людиною оптимістичного таланту, яка збагатила українську багатоголосу літературу новими ритмами, самобутніми мотивами. Як письменник, Остап Вишня (справжнє прізвище — Губенко) ввійшов у літературу в 20-ті роки, і з того часу сміх для нього став найголовнішим інструментом художнього пізнання та відтворення дійсності. Особливості вишніїського сміху найкраще сформульовано самим письменником. Він не раз у колі своїх друзів говорив про те, що сміятися з людини можна тільки тоді, коли глибоко любиш її. Автор іважав, що завдання гумориста — сміятися не над с

Валер'ян Підмогильний народився 2 лютого 1901 року в селянській родині степового селища Чаплі під Дніпропетровськом. У 1917 році закінчив катеринославське реальне училище, в стінах якого написав свої перші оповідання. Валер'ян Підмогильний поволі виходив на шлях психологічного реалізму. Іван Франко писав, що «головна річ — людська душа, її стан, її руки в таких чи інших обставинах». Оце прагнення відчувати стан і рух людської душі й було провідним для новобранця літератури. Естетичний, філософський етичний аспект аналізу творів В. Підмогильного давав можливість окремим дослідникам побачити й концептуальне сприйняття світу. Людина і обставини, колективне і особисте, сліпі інстинкту природи і обов'язкова мораль, суперечності прагнень розуму і серця, все це постало першочерговою проблемою під пером прозаїка. Він одразу взяв приціл на найвищу вершину творчості — психіку особистості, яка гостро осмислює навколишній світ. Письменник намагався бачити правду життя, твердо з

Серед усієї різноманітності й неоднорідності нової української літератури від часів І. Котляревського і до сьогоднішніх днів, безсумнівно, одним Із найяскравіших її явищ стала епоха 20-ЗО-х років XX століття. Вона представлена цілою плеядою непересічних митців, як-то: М. Рильський, М. Зеров, М. Куліш, М. Хвильовий га багато інших. Однак у ряду надзвичайно талановитих письменників, поетів, драматургів того часу кожен виокремлювався з-поміж інших і своїми особистісними якостями. Наприклад, М. Хвильовий — усіх хвилював, примушуючи задаватися широким колом питань сучасності, М. Зеров — був взірцем академізму і в мистецтві й у житті, а от В. П ідмогильний був охарактеризований одним із своїх сучасників — Ю. Смоличем — як надзвичайно інтелігентна особистість та найбільш інтелектуальний письменник.

Так споконвіку було: Одні упирались з ганчіркою в руці, другі тягнулись до стяга зорі і йшли за хвостами комет, горіх розкусивши буття. Микола Хвильовий Немає у світі таких ідей, за які можна було б заплатити людським життям — чужим чи власним! Лесь Курбас Григорій Косинка і Микола Хвильовий... Люди однієї епохи, талановиті письменники, великі майстри художнього слова... Однак у кожного з них (а так буває завжди!) своя доля, свій шлях до визнання, своє світорозуміння та своє світобачення... Закономірність, що не потребує доказів... У центрі уваги обох письменників — людина, здебільшого та, що опинилася на роздоріжжі революції. Що характерне для Григорія Косинки? Обґрунтую відповідь на запитання, орієнтуючись на новелу «Мати», написану в 1925 році. Головний герой новели — Андрій, сільських хлопець, що має, мабуть, поза політичну позицію. Згадаймо деякі епізоди з новели. їдучи за лікарем, він (Андрій) потрапляє у бойову смуту: поляки мобілізують підводи. Юнак не хоче опинитися сере

Григорій Косинка (справжнє прізвище — Григорій Стрілець) — найви-датніший новеліст 20-х років. Його новелістичні дебюти в 1920-1922рр. привертали увагу як письменників, так і літературознавців. Основоположник цього жанру В. Стефандк назве його своїм сином з Дівич-гори. Відповідно до світорозуміння й світовідчуття, Косинка не став слухняним ілюстратором вигаданих владою й критикою перемог революційних ідей в п «жовтневій Україні. Він реально відтворював події, ставився до правлячої ідеології позицій народної історії і кожну ідею «виводив» з душі конкретної особистості. Йдучи у своїх художніх узагальненнях від «малого» (деталі) до «великого», від психології на перший погляд незначного факту до його філософії, талановитий художник слова відкривав драми й трагедії, а не перемоги та тріумфи революції елементи психологізму, використовувані письменником, поглиблювали ті душевні злами, що відбувалися в людині. Як наслідон, через почування н думи окремої людини рельєфніше у новелах Г. Косинки п

Та й ти не вмер. Ти пішов із житгпл, але й залишився в ньому, бо є твоє живущєе слово. Є шанування й увічнення. Тамара Мороз «Стрілець» Творчість Григорія Косинки (справжнє прізвище — Стрілець) повертається до нас з порога смерті. Життя письменника обірвалось трагічно: він був страчений за хибним звинуваченням у приналежності до групи терористів. Та справжньою причиною загибелі був його письменницький талант, його твори, в яких він не ідеалізував більшовицькі будні, а правдиво розповів про життя України після 1917 року. Григорій Косинка залишив нам невелику спадщину: прозові твори, написані в основному в жанрі новели. Його називали, як і Василя» Стефаника, майстром української новели, продовжувачем кращих традицій класичної новели. Тонкий психолог, життєлюб, людинолюб, він був письменником самобутнього характеру, який особливо яскраво спалахнув у останні дні жовтня 1919 року, коли одна за одною були написані й опубліковані чотири його новели: В хаті Штурми», «Сходка», «Передсвітом»,

У перекладі з латинської мови слово «культура» означає — обробка, вихованість. Це слово вживали як протилежне слову «натура» — природа. Тобто все, до чого доторкнулася рука людини, все штучне, неприродне — підпадало під це визначення. Але, пізнаючи навколишній світ, людина пізнавала, и разом із тим і «обробляла», саму себе, займалася освітою, вихованням. Культурна людина, на мій погляд, — це людина вихована. Вона не тільки ипсвоїла правила поведінки, що їй передали батьки та вчителі; вона постійно прагне досконалості, слідкує за собою, за своєю мовою, за своїми вчинками. Це людина, яка завжди має сміливість визнати свою помилку, ніколи несоромить-ся своєчасно вибачитись. Мабуть, це ще й чуйна людина, яка щиро співчуватиме тобі у твоєму горі, і так само щиро, без заздрощів, радітиме твоєму успіхові.

Нещодавно я почув вислів А. П. Чехова, за яким окреслюються головні ознаки вихованих людей: вони поважають людську особистість, завжди м'які, ввічливі, поступливі; не брешуть навіть у дрібницях; вони не метушливі; якщо мають у собі талант, то поважають його. Але не цей перелік позитивних рис привернув мою увагу. Мене вразили подальші рядки: «Тут потрібна безперервна денна й нічна праця, вічне читання, штудіювання, воля... Тут є цінною кожна година».

Дедалі частіше я замислююсь над питанням: «Для чого я прийшла у цей світ, у чому сенс мого існування? Що корисного можу зробити людям? Чим прикрасити рідну землю?» Саме так: прикрасити, а не байдуже пройти нею! Але, щоб бути корисним, творити добро й красу, слід, на мою думку, мати щиру і красиву душу, бути високоморальною людиною. А це, перш за все, — чисті думки, прагнення, вчинки і совість. Це і глибока повага до людей, до рідної землі з її славетною історією. Це і вміння гаряче відгукнутися на'чужий біль, прагнення допомогти, захистити будь-кого: чи то пташеня, чи сиву людину, рідну матусю чи незнайомця. Це і захоплення красою природи, і бажання самому створювати прекрасне. І над усім цим височіє сувора вимогливість до себе, до власних вчинків.

Є такий стан людської душі, коли хочеться жити і жити, злетіти в небо, сміятися і співати, дарувати свою радість усім, хто поруч. Таке почуття називають щастям. Але, мабуть, ніхто не може дати точного визначення цього поняття, як ніхто досі не визначив точно, що таке кохання. Люди прагнуть бути щасливими і споконвіку намагаються зрозуміти, як цього досягти. Справа в тому, що щастя для кожного різне, в залежності від особистості людини, від її духовної сутності, світогляду тощо. А це, у свою чергу, залежить від виховання, оточення, умов життя і ще від багатьох чинників. «Навчити людину бути щасливою не можна, — писав А. С. Макаренко, — але виховати її так, щоб вона була щасливою, можна».

Я часто чув вислови: «Не посором свого імені», «Гідно збережи своє ім'я», Щоб і пляма на твоє ім'я не впала». Чув, та ніколи не звертав уваги на глибину їхнього змісту. Але ось одного разу почув сказане на адресу знайомого: «Він дорожить сімейним іменем», і мені відкрилася споконвічна мудрість: найдорожче у людини — ім'я як синонім честі, як твоє духовне єство, твоя святиня. Скільки людина існує як цивілізована особистість, стільки, мабуть, існує і поняття честі. Це вона, честь, не дозволяла коритися ворогам, вимагала уникати полону, віддаючи перевагу смерті. Це за честь рідної України боролися її сини під час татаро-монгольської навали. Це честь свого поневоленого народу відстоювали запорозькі козаки у визвольній війні 1648-1654 років, молоді українці, загиблі під Крутами 1918 року, тисячі українців — воїнів Великої Вітчизняної війни. Я думаю, що поруч із безмежною любов'ю до рідної землі в їхніх серцях сяяло гасло честі, суто особистої та загальнонародної.

Певне, кожний із нас не раз замислювався про сутність справжньої інтелігентності, намагався подумки з'ясувати, чи відповідають риси його власної особистості, його вчинки уявному зразкові. І кожний зіткався з тим, що однозначно відповісти на питання «Яким є сучасний інтедігент?»не завжди легко. Чи збігаються поняття «освіченість» та «інтелігентність»? Чи можна виховати у собі інтелігентну людину, чи треба нею народитися? Саме на ці питання спробую відповісти. Слово «інтелігент» з'явилося порівняно недавно — у першій половині дев'ятнадцятого століття. Молодість цього поняття пояснюється тим, що поділ праці на розумову та фізичну виник лише під час науково-технічної революції, народивши новий соціальний прошарок — інтелігенцію, тобто людей, що заробляють на життя своїм розумом. Раніше, у добу феодального ладу, потреби у слові «інтелігент» не було, оскільки монополія на розумову працю належала ннключно аристократії, тобтосамим феодалам.

Ох і багато цих мрій! Але найголовніше — хочеться бути гідною тих жінок-українок, імена яких навічно закарбовані на скрижалях нашої історії. Це і Леся Українка, і Ольга Кобилянсь-ка, і Марія Заньковецька, і Олена Теліга, і Ліна Костенко... Після шкільних років ми станемо на порозі самостійного життя. Настане час визначити свої уподобання й обрати одну з доріг, на якій би можна було якнайповніше себе реалізувати. Нелегко обрати фах. На сьбгодні налічується близько чотирьох тисяч різноманітних професій. А треба обрати ту, яка приносила б людині задоволення від праці і користі людям. Я б хотіла присвятити своє життя людям. Віддати людям свій талант, свої знання, свою наснагу, хоча остаточно я ще не визначилась зі своєю майбутньою професією. В мене ще є час поміркувати, адже це надзвичайно нелегке питання. І так хочеться не помилитись... Людина народжується чистішою, як білий аркуш паперу. Так було і зі мною, коли я народилася, коли робила свої перші кроки, вчилася вимовляти свої перші

Писати про жінку завжди складно. Раніше я мало замислювалася над питанням суспільного становища жінки, вважаючи, що її одвічне призначення — бути берегинею сімейного вогнища. А тим часом чоловіки мітинґують у парламенті та на майдані біля нього, їхніми іменами перенасичено технічні видання, чоловічий розум вирішує глобальні проблеми, творить долі людства (і не тільки у позитивному значенні).

Коли людині 15-16 років, вона часто задумується над тим, який зміст вкладено в поняття «сім'я». Як на мене, сім'я — на першому етапі — єднання двох закоханих сердець, а потім вже — виховання дітей. Немає кохання — немає сім'ї. Поети називають йото величною поезією життя, вершиною духовності людини, торжеством її природних сил. Пам'ятаєте висловлювання Ж.-Б. Моль-сра: «Хто не кохав, той не жив». Ця істина є вічною. Ті, хто стверджують, що кохання взагалі немає, просто не доросли до цього прекрасного почуття. Кохання передбачає духовне порозуміння, особливий вид друзкби, безперервне спілкування, продовження роду, виховання дітей. Ті, хто кохають, не бажають розлучатися, бо сім'я для них — палац любові.

Я не скажу, щоб розумом я жив, Я не скажу, щоб серце в мене спало. Але його я тяжко пригнітив. Повинність я над все ушанував. Віддав себе я праці без вагання; Я йшов туди, де розум посилав... Б. Грінченко Борис Дмитрович Грінченко — видатне явище в українській літературі. Він — людина феноменальної працездатності, талановитий письменник-про-заїк, неповторний поет-лірик, фольклорист і етнограф, мовознавець, критик, публіцист, автор першого «Словаря української мови». Свого часу разом з іншими діячами української літератури він організував видання численних художніх і науково-популярних книжок. Працюючи в багатьох жанрах, Б. Грінченко порушував найрізноманітніші проблеми, головні серед яких — палка любов до України, до українського народу. На думку вченого А. Кримського, найбільше письменникові вдавалася про-ип. 1 з цим не можна не погодитися, бо саме в оповіданнях і повістях Б. Грін-чішко виявив себе знавцем народного життя, реально відтворив діяльність народницької інтелігенції, її

Борис Грінченко — письменник, громадський діяч, упорядник першого «Словника української мови». Ним зроблений також важливий внесок у скарбницю української літератури. Над його творчою спадщиною в сталінську добу був вчинений брутальний поглум. Піднесений у перші роки по своїй смерті та в першій половині 20-х років українськими діячами на недосяжну висоту, він був перетворений у нікчемність і, по суті, перестав існувати як явище української літератури. Вчорашній «учитель життя», «пророк», «апостол» трактувався злим ворогом українського народу. І тільки сьогодні, в час демократії, відкриваються деякі можливості для ствердження об'єктивної оцінки Б. Грінченка. Виходець з Харківської губернії, Б. Грінченко понад Десять років свого життя віддав освітній діяльності, шість з яких працював у приватній школі просвітительки X. Алчевської. Як педагог і аналітик, визначався прогресивними переконаннями, піддавав різкій критиці самодержавну систему освіти. Написав для освітян ряд розвідок, чит

І. Я. Франко — один з тих видатних письменників, у творчості яких знайшли високохудожнє втілення світові теми й мотиви. Він часто звертався до інонаціональних джерел, переосмислюючи їх згідно зі своїми поглядами. Одним з найвеличніших міфологічних образів Франко вважав образ Мойсея. Написаний у період піднесення визвольного руху на Україні, «Мойсей» став визначною віхою у творчості Каменяра, розкрив нові грані його поетичного генія, з великою силою засвідчив глибоку віру Франка у невичерпні сили народу, у світле майбутнє своєї вітчизни. До створення «Мойсею» письменника привели глибокі роздуми над тяжкою долею поневоленого, але нескореного народу. Тема народу — його минулого й майбутнього, його долі і історичного призначення серед інших народів, зокрема слов'янських, — одна з провідних у творчості Франка. Та особливо могутньо тема народу прозвучала у поемі «Мойсей». Поставивши в центр поеми проблему — народ і його проводир, взаємозв'язок між ними на шляху боротьби за кращу дол

Поема «Мойсей» — вершинний твір І. Франка, окраса і гордість вітчизняної літератури. Це глибокий філософський твір про майбутнє українського народу, про взаємини вождя і народу в процесі наполегливого шукання «обітованої землі», про могутні сили мас, здатних висунути із свого середовища в процесі визвольного руху проводирів, що приведуть до перемоги. Це притчево-плегоричне осмислення історичної долі українського народу, трагічних шляхів його духовного розвитку. У трактуванні образу Мойсея І. Франко непереверше-ний у світовій «мойсеані». За свідченнями доньки І. Франка Ганни Франко-Ключко, поштовхом до написання поеми стали емоційні переживання від споглядання статуї Мойсея Мі-иеланджело біля гробниці папи Юлія II у церкві Сан П'єтро ін Віколі у Римі під час поїздки до Італії: «Тато з поїздки привіз альбом з малюнками визначних малярів і інші пам'ятки, а також образ статуї Мойсея. Цей образ зараз же повісив у себе в спальні над ліжком». За основу поеми І. Франко обирає біблій

Порівняно із біблійною легендою, Франко змінює розміщення образів у творі, співвідношення між ними, їх ідейне навантаження, композиційну роль. У Біблії Мойсей — це посередник між іудеями і Богом, слуга вічного, виконавець волі Єгови. Останній вершить долю Ізраїлю, а тому висунении у біблійному тексті на передній план. Так, Бог, звертаючись до Мойсея, каже: «Хто дав уста людині? Або Хто робить-німим, чи глухим, чи видючим, чи темним, — чи ж не Я, Господь? А тепер іди, а Я буду з устами твоїми, і буду навчати тебе, що ти маєш говорити» (2 М. 4. 11-12).

Вірю в силу духа їв день воскресний твойого повстання. І. Франко. «Мойсей» Образ біблейського Пророка Мойсея цікавив Івана Франка ще в юності. Тому не дивно, що мотиви пророчої самозреченості присутні уже в «Каменярах», у ряді віршів збірників «З вершин і низин» і «Мій Ізмарагд». Працюючи над поемою, Франко використав багатющий історико-культур-ний матеріал з життя древніх євреїв, досконально вивчив їх міфологію, релігію, історію, географію. Робота над поемою йшла досить швидко, так як біблейська тема осмислювалась і опрацьовувалась до національної культури, історії і психології рідного народу. Твір, на мою думку, досить складний для сприйняття. Сам Франко в передмові до другого видання поеми визначив так її тему: Мойсей помер тому, що народ не визнав його. Це, як бачимо, не біблійна тема, хоч і побудована на біблійних мотивах.

Народ, у якого відсутні ті, хто ведуть його до майбутнього, ніколи не досягне його... Кожен народ має душу. Народна душа — це співці слова і духу народного. Одним із них є Іван Якович Франко. У поемі «Мойсей» він висвітлює проблему відносин між вождем і народом. Вождь і народ — це дві частини одного цілого. Якщо не буде першого — то не буде й другого, і навпаки. Вождь веде свій народ до кращої долі. Він бачить те, чого не бачать інші, й бажає передати їм свої знання, вкласти в них свою душу і своє серце. Якщо народ — це тіло, то вождь — це його очі. Чи багато здатна зробити сліпа людина? Ні. Та нікому не потрібні очі, якщо вони вже не здатні бачити, бо вождь, що втратив свій народ, втратить і свій зір, що сягає в майбутнє... Але яка доля у поводиря нації? Вона значно тяжча за долю звичайної людини, адже передбачає громадянську відповідальність. Народ лякається труднощів, які чекають його на шляху по пустелі, і євреї відвертаються від Мойсея. Але пророк живе своїм народом і не може в

Поема «Мойсей» написана великим Каменярем майже сто років тому. Та сьогодні, коли Україна стала на шлях незалежності і вже десять років ним крокує, цей твір має гостру актуальність як ніколи. Країна налічує величезну і кількість різних партій та об'єднань, які висувають своїх лідерів з їх програма, ми «за щасливе майбутнє нації». Кому повірить, за ким піде український народ, знесилений роками соціально-економічних труднощів? Які якості повинен мати той поводир нації, який виведе її на твердий шлях міці й розквіту? Відповіді на ці нелегкі питання я знаходив, коли читав Франкового «Мойсея». Він, як і Шевченкове послання «І мертвим, і живим...», кличе кожного з нас до роздумів: як жити, якими шляхами йти до щастя, яким вождям довірити свою долю.

Здобувши освіту, Рафалович стає адвокатом у глухому провінційному місті, в якому «у однім кінці чхнеш, у другім чути». Юнак вважав своїм обов'язком віддати всі сили боротьбі за кращу долю свого поневоленого народу. Як і Франко, «вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом сього народу, він, повинен своєю працею, своєю інтелігенцією відплатитися йому». Віддаючись служінню своєму народові, він розгортає програму захисту селян від експлуататорів, викриває злочини шляхти і інших хижаків. Рафалович у скорому часі виявив себе талановитим адвокатом і невтомним захисником селянства. У ті ж роки суспільної діяльності він переживав глибоку драму від трагічі ного кохання. Ще будучи студентом, Євгеній закохався в дівчину-сироту Реґі-ну. Ця перша палка любов підносила дух, вселяла надію на майбутнє, будила в нього думку, заохочувала до навчання й праці. Але Реґіну силою видали заміж. Вона виїхала з своїм чоловіком у інше місто. Відтоді довгі роки Рафалович носив у серці глибоку рану. Але з ч

Якісно новим здобутком естетико-літературної традиції в українській літературі, яка виростала на власній основі, можна вважати повість Панаса Мирного «Лихі люди» (1874). Вона започатковувала новий етап естетичного освоєння проблеми інтелігенції і народу, а дальшу розробку її спостерігаємо в творчості Франка. У «Лихих людях» Панас Мирний подає героя-інтелігента не через об'єктивну епічну історію становлення його характеру, так би мовити, способом біографічного співвіднесення героя і середовища, а через спогади-марення хворого письменника у в'язниці. У цих мареннях Петро Телепень бачить себе в різні роки життя, передає настрій тих років, намагається відтворити обставини формування характеру. Панас Мирний відкрив спосіб характеристики через суб'єктивну самосвідомість героя. Через образи кількох соціально характеристичних осіб (Попенко, Шестірний, Жук), що уособлюють різні суспільно-політичні течії (навіть більше — ідеології) письменник відображає об'єктивність соціально-

У ході постійної зміни теперішнього й минулого часів взаємодіють світи реальний та ірреальний. Останній виконує функцію спогадів, що з'являються у свідомості героя. Процес переходу в інший часовий простір відбувається поза свідомістю героя з волі автора. Події колишнього життя з'являються у Телепня на підсвідомому рівні. «Мати увійшла в хату, підійшла до кроваті і поцілувала дитину. Хлопчик обвив материну шию руками, пригорнувся своїм гарячим личеньком до її засушеного виду...

Роман Панаса Мирного «Повія» — твір величезної художньої вартості, один із найкращих соціально-психологічних романів української літератури ХІХст. В українській літературі, особливо в .усній народній творчості, яка завжди була зразком для письменника, інтимні зв'язки зображувалися стримано, високоморально. Водночас необхідно було довести, що поява на Україні такого ганебного явища, як розпуста, більшою мірою була зумовлена соціальними умовами. Письменник виявив творчий підхід до розкриття теми, яка для української літератури була, по суті, цілинною.

Неперевершений талант Панаса Мирного душевного аналізу у поєднанні з його знанням побуту народу велику користь приніс у вивченні народного життя і типів народного середовища. Письменник схильний до змалювання різнохарактерних героїв у різних ситуаціях і оточенні. Щоправда, ми звернули увагу лише на героїв-чоловіків, характеристика яких теж не відзначається однотипністю. Умовно за приналежністю до певних соціальних категорій ми розподілили типи персонажів на такі групи: чиновники, інтелігенція, різнотипні представники панства, селяни. Панас Мирний наголошує на тому, що кожен із цих представників далекий від ідеалу. Уже І. Нечуй-Левицький запропонував своїми творами «зірвати ореол святості» з українського селянина, зобразити його правдивий характер. Панас Мирний іде далі, зриваючи маску ідеального героя із різноманітних представників українського суспільства. Так, в оповіданні «П'яниця», зображаючи два покоління українського чиновництва, письменник показує загниваючу основу людини

Селянин Чіпка Варениченко міцно цементує доволі складний сюжет роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Його образ подається в еволюції. Автор розповідає нам не тільки його біографію, але й його родовід. Ми бачимо, що історія народження Чіпки незвичайна. Це дитина гріха. Його батько був байстрюком сина шляхетного генерала Володимира Семеновича й кріпачки Уляни, одружився з його матір'ю, уже маючи сім'ю в інших краях. З самого дня народження Бог наклав на Чіпку гріховну печатку. Чи може вирости з цієї дитини щось путнє? Мабуть, могло. Від природи Чіпка був добрим і діяльним, розумним і енергійним, з розвиненим почуттям людської гідності. Він невтомний шукач правди, чуткий до чужого горя, готовий виступити проти будь-якої соціальної кривди навіть тоді, коли це його безпосередньо не зачіпає. У моменти особливих душевних потрясінь, викликаних повсюдним пануванням кривди, Чіпка приходить до таких в основі своїй революційних думок: «Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Кол

На терені трагічної антинаціональної історії України, яка потягла за собою народження затаєної в душі майже кожного українця злоби на свою ущербну долю, еволюція образу Чіпки від селянина до злодія бачиться закономірною. Життєвий шлях Чіпки сповнений крутих поворотів, підйомів і падінь. Природно, що й внутрішній світ цієї людини складний, суперечливий: дббре, гуманне в ньому сплітається з недобрим і навіть лихим, як сплелася в ньому кров панська ляська й селянська українська. Син байстрюка ляського генеральчука, і обдуреної, зневаженої селянки-біднячки, Чіпка зростає у невимовних злиднях, в атмосфері недоброзичливості й ворожості з боку односельців: його батько Іван Вареник, маючи родину на Дону, за зразком свого батька Василя Семеновича, підготував Чіпці долю байстрюка. Двужонство — гріх. Сільська громада сторониться гріха, відчужується від Чіпки як від наслідку цього гріха. Чіпка-байс-трюк ще в дитинстві зазнає моральних кривд, поневірянь у наймах.

Твір зароманом Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Автори подають широку передісторію села Піски ще з часів заселення Лівобережної України. « А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду не було. Там стояло невеличке сільце, або краще невеликі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу... Огорожі — ніякої. То тепер тільки стали городи обгороджувати, а тоді — ніхто цього і в думці не мав. Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за тобою... Приходь, заори, скільки хоч — ніхто тобі й слова не скаже». Про часи найперших поселень мешканці села Піски вже й не пам'ятали. Ось і виникає питання, яке може бути поставлене як проблемне. Навіщо були потрібні авторам роману такі далекі екскурси в минуле, навіщо історія села Піски? Адже щоби показати моральну деградацію Чіпки — чи не досить було його історії у часовому відрізку одного цього життя? Але авторам для чогось потрібен був майже півторастолітній часовий зріз. М

Олесь Гончар, аналізуючи творчу спадщину автора першого в українській літературі соціально-психологічного роману, писав про те, що з появою романів і повістей Панаса Мирного в «українську художню прозу ринула повінь народного життя з усім розмаїттям людських характерів...». Так, Панас Мирний своє життя пов'язав з життям народу, свої твори присвятив емоційно багатому світові простих людей. Прагнення дослідити закономірності народного життя привело письменника до жанру великого епічного твору, який і дав можливість Панасу Яковичу зосередити увагу читача на основній проблемі часу — пошукові ідеалу в суперечливому суспільстві. Хто головний герой роману? Безумовно, народ. Та на тлі народного життя чітко вимальовуються постаті Мотрі, Чіпки, Максима, Галі й інших героїв, образи яких автор показує в розвитку. Кожен з них має свій ідеал, свій вибір у житті.

Твір за романом І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» Урочисте слово «патріот». А кого ним називають? Які моральні якості людини-патріота? Ці питання останнім часом викликають у нашому суспільстві суперечки, дискусії. Але, мабуть, не помилюся, якщо скажу, що в одному різних поглядів не буде: патріотом ніколи не назвуть зрадника. І як не переписувалися б підручники з історії, жодне покоління не напише хвалебних рядків про зрадників. Знайомлячись з однією із сторінок нашої історії, ми, завдяки роману І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький», і простежуємо процес перетворення людини у зрадника, ката свого народу. Що це? Іронія долі? Адже людина, яка мала всі шанси стати лицарем і національним героєм, продовжити славу свого прадіда, славного Байди Вишневецького, не використала всіх можливостей на благо своє і благо народу. Цікаво, що юний Вишневецький мав потенціальні риси сильної людини, навіть героя, не принижувався, приваблював непокірною вдачею і за інших умов міг д

Розглядаю зображення письменника на фото різних років і звертаю увагу на одну деталь: він ніде, навіть на юнацьких фото, не зображений усміхненим. Л його герої сміються. І читач, перечитуючи його твори, теж сміється. Ось як бу-ІИІЄ... Пригадується ще один сумний факт його біографії: він помер стареньким дідусем у маленькій кімнаті, самотнім і нікому не потрібним. От що таке доля. У такому разі сумно замислюєшся над долею письменника взагалі. Як ми чюбимо шанувати письменників після їх смерті! От саме після смерті, а не за шиття. І чим більше часу минає, тим більше шануємо і говоримо красиві слова про його вклад у розвиток літератури. І зовсім не переймаємося тим, що, можі и во, цій талановитій людині не було кому подати кухлика води, принести шматочок хліба або хоча б закрити очі. Це наше лицемірство?

Характер і світобачення Левицького сформувалися ще в дитинстві. Переконання письменника безперечно впливали на творення персонажів його творів. Щоб збагнути основні причини поведінки героїв, яких письменник «виліпив» з розмаїття власного душевного життя, варто вивчати його життєвий шлях. У автобіографії письменник подав дуже цінний фактаж, який вказує, що головною подією в дитинстві Левицького, яка наклала відбиток на все життя письменника, стала смерть його матері. Йдучи за теорією Едипового комплексу і роздумами В. Підмогильного можна побачити, що мати для Левицького стала «надцінною субстанцією, об'єктом поклоніння». Все життя Левицький шукав жінку, схожу на матір, але так і не знайшов, проживши неодруженим. Через всі роки він проніс любов до неї і залишився вірним її пам'яті. Тому до кінця життя, як найдорожчу святиню, шанував і беріг він все, що певною мірою стосувалось його матері. Тільки перше незаймане чуття і непорушна вірність домовині матері давала йому наснаги, че

Визначне місце в історії української літератури займає творчість І. Нечуя-Левицького. За своє довге життя він написав понад п'ятдесят романів, повістей, оповідань, комедій та історичних драм. Своїми творами він прокладав нові шляхи розвитку української прози. Письменник одним з перших в українській літературі відійшов від традиційної селянської тематики і змалював майже псі верстви населення тогочасної України. Він викрив і різко засудив панську сваволю, в'їдливо осміяв сільську старшину, батюшок, ченців, які вели сите, безтурботне й аморальне життя. Творчий доробок письменника — це пошук нової тематики, нових форм зображення, розширення нових жанрів. І в цьому його велика заслуга. Найбільшого успіху письменник досяг у змалюванні життя і побуту, у розкритті думок 1 сподівань трудового селянства. Творчість Нечуя-Левицького пов'язана з проблемами трудового народу, з його боротьбою за соціальні та національні права. Так, у повісті «Микола Джеря» автор показав перші паростки

Твір за повістю І.Нечуя-Левицького «Микола Джеря» Справжньою перлиною української літератури стала повість Івана Не-чуя-Левицького «Микола Джеря». Вільно й невимушено, сторінка за сторінкою розгортається життєва одіссея українського селянина-кріпака. Втікши від кріпацького ярма в далекі степи Чорномор'я, Микола вступає в нові соціальні конфлікти — з капіталістами-підприємцями, царським судом і поліцією, зрештою, з новим лихом пореформеного ладу. За композицією «Микола Джеря» — характерна для письменника повість-хроніка, послідовний життєпис героя, побудований так, що перед читачем постає вся динаміка соціальних взаємин і психологічна еволюція головного персонажа.

Твір за романом І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» Урочисте слово «патріот». А кого ним називають? Які моральні якості людини-патріота? Ці питання останнім часом викликають у нашому суспільстві суперечки, дискусії. Але, мабуть, не помилюся, якщо скажу, що в одному різних поглядів не буде: патріотом ніколи не назвуть зрадника. І як не переписувалися б підручники з історії, жодне покоління не напише хвалебних рядків про зрадників. Знайомлячись з однією із сторінок нашої історії, ми, завдяки роману І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький», і простежуємо процес перетворення людини у зрадника, ката свого народу. Що це? Іронія долі? Адже людина, яка мала всі шанси стати лицарем і національним героєм, продовжити славу свого прадіда, славного Байди Вишневецького, не використала всіх можливостей на благо своє і благо народу. Цікаво, що юний Вишневецький мав потенціальні риси сильної людини, навіть героя, не принижувався, приваблював непокірною вдачею і за інших умов міг д

Твір за романом Івана Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький») Історія України для Нечуя-Левицького лишалася невичерпним джерелом роздумів і творчих пошуків, він вважав конче необхідним розвивати національну самосвідомість, був переконаний, що саме художні твори на тему історичного минулого здатні викликати живу зацікавленість широких верств українського народу до свого минулого. Однак, змальовуючи образи історичних осіб, письменник не схильний до їхньої ідеалізації: авторська думка прагне осмислити співвіднесеність конкретних вчинків героїв з їхнім значенням для інших людей. Ця позиція дуже инразно простежується в історичному романі «Князь Єремія Вишневецький». І Іочуй-Левицький, створюючи образ головного героя, серцем і розумом відчував нікчемну сутність існування цієї людини, яка, не сприйнявши культурних і духовий* традицій власного народу, до самої смерті була його катом, безсердечним їм учителем України. На мою думку, саме на почутті відповідальності перед своїми співвітчи

1860-ті роки...Особлива пора в житті прогресивної інтелігенції Російської імперії, роки своєрідної «відлиги». Це був гарячий час у російській літературі, коли світ побачив Базарова Тургенєва і критику на нього Писарєва, а «Основа» розворушила українське питання. Атмосфера цих часів й оживає під пером І. Нечуя-Левицького у повісті «Хмари». Своєю тематикою, колом порушених проблем вона істотно відрізняється від усього того, що вже було створено письменником та його попередниками і сучасниками. Найнесподіванішим було те, що головними персонажами у творі стали українські інтелігенти. Звісно, царська цензура вороже сприйняла «Хмари», вилучалися цілі сторінки й розділи тексту, письменник змушений був скорочувати ті місця у творі, де викривалися реакційні діячі, подавалися сміливі висловлювання, об'єктивні оцінки тогочасної дійсності. Однак Нечуй-Левицький не полишав роботи над твором і упродовж майже сорока років повертався до нього, переробляв його, вдосконалював. Що ж його примушувал

Відсутність авторської симпатії до образу Воздвиженського відчувається уже в його портреті. Він один «в'ищий від усіх цілою головою» був «поводатарем» тульських студентів — «...великий, як обеліск», рум'яний, його «повні щоки були здорові якось по-сільському». Він мав «жилаві руки, кремезні плечі й шию і скидався на крамаря-коробейника». Портрет виписаний індивідуалізовано, в дусі натуральної школи. Автор неначе підкреслюючи на фоні його фізичної мочі духовну неміч, не подає широкого і розлогого портрета героя, як робить це з Дашковичем. Але портрет Воздвиженського подається перед портретом Дашковича. Структуруючи саме таку їх послідовність, автор ніби підкреслює, що, не зважаючи на свою особистісну ущербність, Воздвиженський як представник великого і «старшого братнього» народу російського матиме переваги у швидкості здійснення власної кар'єри, побудови свого благополуччя, бо всі вершки суспільного життя збирали в Україні саме росіяни. Достатньо для цього пригадати хоча б

Творча діяльність Івана Нечуя-Левицького знаменувала розширення тематичних меж, проблематики та збагачення жанрів і образних засобів української художньої літератури. Він звертав увагу на необхідність змалювати в усій повноті народне життя, показати характерні типи, побут, звичаї, взаємовідносини різних станів тогочасної України. У межах власної накресленої творчої програми Нечуй-Левицький створив велику кількість колоритних образів, серед яких і представники української інтелігенції. У пошуках рушійної сили письменник неодноразово звертався до освічених кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їхні ідейні прагнення, суперечки постають у повістях «Хмари», «Над Чорним морем», а також у творах інших прозових жанрів «Навіжена», «Неоднаковими стежками», «Гастролі», «На гастролях в Микитянах», «Дивовижний похорон».

Твір на тему: Наймирніші порухи життя земного Бесплатные школьные сочинения

Усе своє життя Іван Семенович Нечуй-Левицький «кров'ю й нервами» був зв'язаний з простим народом: глибоко знав його життя, проймався його болями ; та думками, завжди прагнув допомогти скривдженим. Письменник уважно «наглядав» за життям земляків, його спостережливе око вбирало всі барви — від трагічно-чорних до яскраво-комічних. Тому такими різними були і його твори: сумні й зворушливі повісті «Микола Джеря», «Бурлачка», «Дві московки», твори про життя інтелігенції — «Хмари», «Над чорним морем», історична проза — романи «Князь Єремія Вишневенький» та «Гетьман Іван Виговський». Серед них особливе місце посідає неперевершена повість «Каидашева сім'я» — твір, не схожий на будь-який інший ні в спадщині самого автора, ні в усій українській літературі. «Жодна література світу не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо затьмареного тугою за кращим життям, твору про трудяще село за умов капіталізму, як «Каидашева сім'я» Не-чуя», — писав Максим Рильський.

Осінь. Золота, тиха, аж наче втомлена. Починає владарювати непомітно, прицілюючись і крадучись. Ген там стоять широкі клени, випромінюючи своїми верхівками позолоту, и кою вкриває їх вона, чарівниця-осінь. А то вжеосика затремтіла, запаморочилась... Легенький вітерець доторкнув-ія до її дрібненьких листочків, і затріпотіли вони, виграючи то червонуватим, і'о жовтуватим кольорами. І ніби змовилося з ними небо — його блакить так гарно вбирає в себе їхні барви. Раптом у небі — ланцюжок... «Курли-курли» — прощаються журавлі з полями, лісами, відлітаючи до теплих країв. «Курли-курли» — мовляв, чекайте, і ми повернемось... А ось щось зашурхотіло в траві. Це їжачок. Щось собі винюхує та вишукує. Можливо яблуко, чи який гриб? Е, ні — вужа побачив, весь напружився, запирхав... Той меланхолійно «проплив» далі. Тепер їжачок спокійно й швиденько інайде гриб. Гриб? Звідки гриб? Та ось він: на перший погляд непомітний, росте собі впевнений маслюк. То тільки здається, що грибів не бачиш. Ось

Одвічне, як світ, і завжди хвилююче питання: із чого починається Батьківщина? З маминої пісні? З батьківської хати? Усе це так, проте не останнє, якщо не найперше місце належить природі. Охороняти природу — значить охороняти Батьківщину. Згадаймо наших далеких предків. Обов'язковою умовою заселення нових територій була наявність води, лісу. Якщо з тих чи інших причин чогось бракувало, то селяни копали криниці, саджали лісосмуги й фруктові дерева. Україна — це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці. Україна — розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять золоті зорі... Наші степи, долини, переліски. Скільки тут краси і яка вона різноманітна. Яке багатство барв, кольорів, відтінків! Поле жовте, аж очам боляче. Стиглий колос гнеться під вітром, сполохана хвиля біжить від краю до краю. А над цим — переливчаста пісня жайворонка, що лине десь у високості, в мерехтливому мареві. Трохи далі — торішні скирти сірі. Здалеку вони здаються велетенськи

Це почуття знову й знову доводить, що без нього життя втрачає сенс. Кохання змінює людину, в її душі ніби розквітає чарівна квітка, яка своїм тонким ароматом заповнює кожну клітину; кохання дарує людині радість, гармонію — саме таким є ідеальне уявлення про це почуття. Та чи існує таке кохання? Чи кожна людина зустріне його на своєму шляху? На мою думку, кохання, у тому разі, коли воно дійсно справжнє, — це важке випробування. Таке почуття ніколи не покине людину, які б не були обставини., Йому байдужі відстань, час, вік, розставання. Не завжди можна ототожнити ' таке почуття із щастям. Навпаки, зазвичай воно приносить великі страждання, часто закінчується трагічно: смертю, в'язницею, божевіллям. Леся Українка писала : «Ні, то ти забула, яке повинно бути кохання справжнє! Кохання — як вода, — плавке та бистре; рве, грає, затягає й топить» («Лісова пісня»). Тому людина часто обминає своє справжнє кохання і знаходить буденність, у якій і проживає тихо та спокійно своє життя — б

Запахло вітрами, запахло росою, запахло, кохана, твоєю красою... Народна творчість Щастя... Це глибоке і неосяжне слово. Безліч разів люди намагалися дати загальне визначення цього поняття, але це виявилося неможливим: не могли вони повністю охопити це відчуття, його глибину, передати всі його відтінки. Істинне значення цього слова — це поєднання визначень кожної людини, адже всі уявляють щастя по-своєму. Розуміння людиною щастя залежить від її виховання, від її духовності. Люди великої душі знаходять його у праці на користь народові, Батьківщині. Вони почувають себе по-справжньоМу щасливими, коли потрібні людям. І які б труднощі не лягали на їхні плечі, вони бачитимуть щастя у допомозі іншим, у тяжкій праці й не проміняють своє життя ні на яке інше.

Я вважаю, що нам, сучасним старшокласникам, випала виняткова доля: початок нашого дорослого життя співпадає з початком третього тисячоліття. На перший погляд, це незвичайно й цікаво, адже не кожному поколінню так щастить. Та це лише на перший погляд, бо знаю, що в серці кожного з нас зачаїлась тривога, насторожене очікування: що чекає мене попереду, у дорослому житті? Думаю, не помилюсь, коли скажу, що кожний старшокласник вже більш-менш визначив своє майбутнє (чи то сам, чи то за допомогою дорослих). Та які б плани ми не укладали щодо особистого життя, всі вони, з'єднані воєдино, скеровані на головне — служіння своїй країні, сприяння її зміцненню, розквіту, її звеличення у світових масштабах. Я твердо в цьому переконаний і вважаю саме це головним покликанням і призначенням моїх однолітків.

Україна XIX століття. 40-ві роки. Саме в цей час формується тут нова, демократична інтелігенція, яка відділяється від буржуазно-ліберальної і починає брати активну участь у політичній боротьбі. В Києві у 1846 році створюється таємна політична організація, яка набуває антикріпосницького характеру. Так з'являється Кирило-Мефодіївське товариство. До цього братства входили Т. Шевченко, М. Гулак, А. Навроцький та інші. Вони виступали проти кріпосного права, боролися за його ліквідацію. Але не всі члени Кирило-Мефодіївського товариства мали одні погляди на шляхи здійснення цієї мети. Частина членів братства поділяла революційно-демократичні погляди, які вносив Т. Шевченко. Інша частина, до якої належали П. Куліш, Н. Костомаров, пропагувала ідеї української буржуазії. і Передова група цієї організації (а до неї й належав Т. Шевченко) висувала такі вимоги: відміну кріпацтва, звільнення всіх слов'янських народів від національного гніту, об'єднання їх у вільну федеративну республік

Після прочитання творів Т. Шевченка було б помилкою вважати, що \ письменник обмежувався лише близькими йому темами, а також сюжетами з життя рідного йому селянства. Автор добре знав надбання світової культури, і це давало йому можливість звертатись до будь-якої з історичних епох, робити свої (до речі, сміливі) висновки. Коли він говорить про криваву боротьбу повстанців, то пригадує події Варфоломіївської ночі; а коли розповідає про неофітів, то порівнює їх з декабристами. Отже, як бачимо, Шевченко часто звертається до біблійних мотивів, до псалмів староєвропейських пророків. Саме звідси він брав теми для своїх творів, епіграфи. У псалмах та легендах євангельських поет-демократ бачив багато справжньої поезії. Звідси і черпав він матеріал для своїх творів, переспівував їхі Думки легендарних пророків, біблійні мотиви доводили, що людська праця — це краса, справедливість і любов. Шевченко звертався до Біблії як до літературного твору, а не як до святого письма, звідси він брав образи, м

Для Бориса Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою — виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу — народом. Не визнавав ні детективної белетристики, ні поезії задля по-ишії — справжньою вважав лише літературу, яка виправдовує своє існування і контексті історичної долі народу, а що народ наш заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Літературу, на його думку, творить народ. У цій свідомій заанґажованості виявляється традиціоналізм Бориса Харчука. Одначе висновок щодо традиціоналізму важко потвердити творчістю письменника, якщо, ясна річ, розглядати її як щось цілісне, а не обмежуватися одним чи кількома творами, взятими «задля прикладу». Бо літературний доробок прозаїка не просто великий за обсягом — він ще й навдивовижу розмаїтий, його ш< зведеш до вичерпної «спільно-знаменникової» характеристики.

Є імена в нашій літературі, які ввібрали до себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім'ям для нас, українців, стало ім'я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія ось уже майже понад 150 років викликає у людей почуття захоплення своєю красою, своєю силою і народною мудрістю. Шевченко Т. Г. прийшов у літературу тоді, коли чаша народного терпіння переповнилася вщерть. Неорганізований народний протест, не виявлений до кінця народний гнів збирався над російською імперією як грандіозна хмара, що насувалася, наливаючись свинцем. Кругом все тихо, Од молдаванина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує. І раптом вибух...

Свою Україну Любіть її... Бо время люте, В останню тяжкую тинуту За неї господа моліть Небагато знайдеться навіть у світовій літературі діячів такого рівня, як Шевченко в Україні. У той час він був нібито пророком: людина, яка не боїться царського уряду, освітлює життя кріпаків, селян, сам він був кріпаком, але й був дуже освіченою людиною. Він умів і малювати, і писати вірша. Найбільшим ідеалом для нього була Україна, вільна, нескорена. Але дуже важко було Україні у складі царської Росії. Навіть свої сини її продавали та розграбовували: Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають. Не міг на це дивитися Шевченко без жалю, боліло його серце за свою країну, за своїх земляків, за що і діставалося йому немало від уряду і заарештовували, і з країни висилали, і писати забороняли. А и можна таку сильну людину подало ти? Ніякі заборони, ніякі закони та арешти не могли, не можуть і не зможуть ніколи примусити замовчати серце вірного сина України, людини, яка не б

Слово «містерія» походить від грецької і означає «таїнство». Містерія в літературі — масова драматична вистава на сюжети релігійних легенд. Як же зрозуміти назву поеми Т. Шевченка «Великий льох»? Як збагнути творчий задум автора? Адже так важко переказати зміст твору. Ця поема поєднує в собі два роди літератури: лірику й епос. Автор порушує в алегоричному змісті важливу проблему: чи є винні? І доведе, що «кожному воздається за ділами його». Поема «Великий льох» є гострою сатирою на політику Росії, це протест проти соціального і національного гніту українського народу. А також Шевченко співчуває російському люду, бо його так же гнобили експлуататори, як і наш. Очевидно, що алегоричний характер образів твору був узятий із вертепу, який існував у той час.

Чи довго ще на сім світі Катам панувати? Тарас Шевченко належить до найбільших народних поетів всесвітньої історії літератури. Його поезія національна й інтернаціональна. Він підніс не тільки тему українського народу, що стогнав під гнітом царизму, але й інших поневолених націй. У своїх творах великий поет пристрасно ставав на захист гноблених, викриваючи й засуджуючи тих, хто знущався з народів, принижував їх. Поеми «Сон» і «Кавказ» є свідченням великої громадянської сміливості Шевченка, незламності його духу. - Поему «Сон» великий Кобзар у підзаголовку назвав «комедією». Таке жанрове визначення підкреслювало її викривальний, сатиричний характер. Основне ідейне спрямування Шевченкового «Сну» — політичний осуд ца ризму як інституту влади. Образ царя Миколи І є уособленням самодержавства з його людиноненависницькими, хижацькими принципами. Увага ліричного героя,,на мою думку, чи не найбільше зосереджена на цьому образі. Свій гнів та обурення оповідач спрямовує передусім проти ца