Основні мотиви лірики Антонича
Творча спадщина Богдана-Ігоря Антонича є свідченням того, що великий талант обов'язково зреалізує свої можливості за короткий час і проб'ється через перепони на дорогу передових думок часу, той шлях, який поєднує серце художника і серце його народу.
Перша збірка віршів поета вийшла в світ у 1931 році, коли він після багатьох митарств навчався на філософському факультеті Львівського університету. Вона називалася «Привітання життя» й .зразу ж привернула увагу читача. Привітання життя» — де екзамен на освоєння віршованої форми.
У сфері таких почуттів жив Антонич ««Трьох перстенів». З'являються вірші пейзажної лірики як символ краси рідного краю, рідної Лемківки («Елегія про співучі дерева», «Село»). У цих поезіях поет говорить про своє єднання з природою. Інші вірші («Довбуш») поет присвячує історичній темі. Його Довбуш добрий, фольклорний і занадто вразливий на жіночі спокуси.
Оригінальнб автор розглядає релігійну тему. Поет визнає якусь вищу силу в образі того, хто «легкість дав сарні, а бджолам квіти золоті і кігті сталені для рися», хоч основний мотив вкладає_в рядки:
Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній... Антонич іде за цим покликом. Щоб мати добрі взаємини зі своїми богами, він вивчає їхні «мови», тобто мови всього живого на землі. Його віра в життя стає по-людськи видющою й вільною.
У віршах про невмирущість усього живого поет продовжує українську літературну традицію. Автор пейзажних віршів створює цілий ряд поезій про море, морське дно. Про ці поезії він писав: «Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до я'дра, « глиб природи, зустрічає воду, море, як правічну царину природи». Він наказував дивитись:
У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, у надро слово і у надро сонця. На думку поета, криниця людського життя — це не походження людини, а походження духовної краси й сили. І, говорить він, нема й не може бути краю людському духові.
Вершина Антоничевої поезії — книга «Зелена Єванглія». У віршах цієї книги поет робить глибокі філософські висновки — все мусить падати, гнити, нищитися, ставати лоном для нового. І ці закони однакові для всіх, хто населяє землю. «Дерево музики» — так можна назвати кожен вірш збірки. Так спів не тільки переходить в повінь, не лише в квітковий пил, але обертається і в запах, і окріп мелодії.
Збірка переповнена зоровими і слуховими образами, які надають їй оригінальності. Вірш «Концерт» з цієї книги нагадує тичинівське «Не Зевс, не Пан, не Голуб — Дух...». І не тільки проблематикою, але й особливим настроєм і системою образів «Концерт» — це завеликий світ і для теслі, і для поета, дерево життя тут «всесвіт», а людина — відбиття, листок тієї рослини, якою є всесвіт. Письменник приходить до філософської розв'язки:
Не птах, не квіт, це грас зміс
Це грають первні речей і дій,
Музика суті, дно неоглибле.
Д. Павличко, осмислюючи творчість Богдана-Ігоря Антонича, писав: «З вітром століть приходимо до поета й беремо його у вітер століть. Мине небагато чпсу, і в мисль про українську поезію ввійде їм'я закоханого в життя прочанина, творчість якого буде засвоєна його Батьківщиною, тією «вічною землею, куди подуть усі стежки і всі дороги».
Перша збірка віршів поета вийшла в світ у 1931 році, коли він після багатьох митарств навчався на філософському факультеті Львівського університету. Вона називалася «Привітання життя» й .зразу ж привернула увагу читача. Привітання життя» — де екзамен на освоєння віршованої форми.
У сфері таких почуттів жив Антонич ««Трьох перстенів». З'являються вірші пейзажної лірики як символ краси рідного краю, рідної Лемківки («Елегія про співучі дерева», «Село»). У цих поезіях поет говорить про своє єднання з природою. Інші вірші («Довбуш») поет присвячує історичній темі. Його Довбуш добрий, фольклорний і занадто вразливий на жіночі спокуси.
Оригінальнб автор розглядає релігійну тему. Поет визнає якусь вищу силу в образі того, хто «легкість дав сарні, а бджолам квіти золоті і кігті сталені для рися», хоч основний мотив вкладає_в рядки:
Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній... Антонич іде за цим покликом. Щоб мати добрі взаємини зі своїми богами, він вивчає їхні «мови», тобто мови всього живого на землі. Його віра в життя стає по-людськи видющою й вільною.
У віршах про невмирущість усього живого поет продовжує українську літературну традицію. Автор пейзажних віршів створює цілий ряд поезій про море, морське дно. Про ці поезії він писав: «Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до я'дра, « глиб природи, зустрічає воду, море, як правічну царину природи». Він наказував дивитись:
У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, у надро слово і у надро сонця. На думку поета, криниця людського життя — це не походження людини, а походження духовної краси й сили. І, говорить він, нема й не може бути краю людському духові.
Вершина Антоничевої поезії — книга «Зелена Єванглія». У віршах цієї книги поет робить глибокі філософські висновки — все мусить падати, гнити, нищитися, ставати лоном для нового. І ці закони однакові для всіх, хто населяє землю. «Дерево музики» — так можна назвати кожен вірш збірки. Так спів не тільки переходить в повінь, не лише в квітковий пил, але обертається і в запах, і окріп мелодії.
Збірка переповнена зоровими і слуховими образами, які надають їй оригінальності. Вірш «Концерт» з цієї книги нагадує тичинівське «Не Зевс, не Пан, не Голуб — Дух...». І не тільки проблематикою, але й особливим настроєм і системою образів «Концерт» — це завеликий світ і для теслі, і для поета, дерево життя тут «всесвіт», а людина — відбиття, листок тієї рослини, якою є всесвіт. Письменник приходить до філософської розв'язки:
Не птах, не квіт, це грас зміс
Це грають первні речей і дій,
Музика суті, дно неоглибле.
Д. Павличко, осмислюючи творчість Богдана-Ігоря Антонича, писав: «З вітром століть приходимо до поета й беремо його у вітер століть. Мине небагато чпсу, і в мисль про українську поезію ввійде їм'я закоханого в життя прочанина, творчість якого буде засвоєна його Батьківщиною, тією «вічною землею, куди подуть усі стежки і всі дороги».