Бесплатные школьные сочинения

Пресвята Діва Марія — особлива постать у всесвітній історії людства і в свідомості багатьох поколінь. У духовній історії України Марія Богородиця відіграла посутню роль. Вона, очевидно під впливом католицької Польщі, досі вважається покровителькою України. Створено безліч ікон із зображенням Марії Богородиці, до яких у своїх молитвах про захист і допомогу звертаються віруючі. Діву Марію вважають символом невинності, чистоти і материнства. Закономірно, що свою героїню Улас Самчук назвав Марією. Ім’я це в давньоєврейській мові означає «піднесення». В Україні воно теж досить поширене. У такий спосіб ним підкреслюється типовість образу Марії, а материнство розцінюється як головна місія жінки на землі.

Рано втративши матір, яку «ще молодою у могилу нужда та праця положили», Т. Г. Шевченко все життя тяжко відчував своє сирітство. Йому все життя бракувало материнського піклування, материнської ніжності. Можливо, саме тому поет з особливою повагою звик ставитися до материнства. І це відбилося у його творчості. Гортаючи сторінки «Кобзаря», ми постійно зустрічаємо образи матерів. Різні це жінки: є серед них такі, що, бажаючи щастя дітям, дбають лише про матеріальний здобуток і готові заради цього загубити кохання («Мар’яна-черниця», «Тополя»). Є нещасні матері-покритки, котрі, не в змозі перенести сором, гублять своїх новонароджених дітей («Русалка»). Та подібних персонажів у поезіях Т. Г. Шевченка небагато. Переважають зовсім інші - зворушливі образи відданих, жертовних у своїй материнській любові жінок. Недарма Шевченко з пошаною підкреслює:

Язык любого народа — это его историческая память, воплощенная в слове. Тысячелетняя духовная культура, жизнь русского народа своеобразно и неповторимо отразились в русском языке, в его устной и письменной формах, в памятниках различных жанров — от древнерусских летописей и былин до произведений современной художественной литературы. И, значит, культура языкам культура слова предстает как неразрывная связь многих и многих поколений. Родной язык — душа .нации, первостепенный и наиболее очевидный ее признак. В языке и через язык выявляются такие важнейшие особенности и черты, как национальная психология, характер народа, склад его мышления, самобытная неповторимость художественного творчества, нравственное состояние и духовность.

В русском национальном языке выделяется его обработанная и нормированная часть, которая называется языком литературным. О взаимоотношении литературного языка и местных говоров прекрасно сказал А. М. Горький; „Язык создаётся народом. Деление языка на литературный и народный значит только то, что мы имеем, так сказать, „сырой" язык и обработанный мастерами". Следовательно, литературный язык есть тот же народный русский язык, только обработанный. Мастерами, отшлифовавшими его, были писатели, критики, ученые, общественные деятели. В литературном языке произношение, выбор слов и употребление грамматических форм подчиняются определённым правилам, или нормам. Например, в литературном языке нельзя употреблять такие формы, как „вы хочете", „моё фамилие", „они побегли", а надо говорить вы хотите. моя фамилия, они побежали; нельзя пользоваться вместо слова хорошо областным словом „баско", вместо сосед — „шабер", не следует произносить „его", „скучно",

Живая нить, связывающая Татьяну с народом, проходит через весь роман. Отдельно в композиции выделен сон Татьяны, который становится знаком близости к народному сознанию. Описания святок, предшествующие сну Татьяны, погружают героиню в атмосферу фольклорности: Татьяна верила преданьям Простонародной старины, И снам, и карточным гаданьям, И предсказаниям луны. Ее тревожили приметы; Отметим, что Вяземский к этому месту текста сделал примечание:

«Роман в стихах «Евгений Онегин» навсегда останется одним из замечательнейших достижений русского искусства». Пожалуй, это единственное произведение, где во всей своей полноте уместилась вся Россия александровской эпохи с ее предрассудками и в то же время с той истинно русской красотой, которую не мог не воспевать поэт. Но почему же все-таки так глубоко затрагивает роман наши души? Что же заставляет нас перечитывать роман вновь и вновь, почему нас волнует проблема, даже, пожалуй, трагедия целого поколения? Виссарион Григорьевич Белинский сказал, что до Пушкина «поэзии, которая прежде всего была бы поэзией, – такой поэзии еще не было!». «Пушкин был призван быть живым откровением ее тайны на Руси». Но кто же стал этим откровением поэзии в романе «Евгений Онегин»? Кто стал ключом к пониманию романа? Автор наделяет «святой исполненной мечтой, поэзией живой и ясной» лишь одну героиню, несомненно ставшую самой прекрасной Музой во всей русской литературе, – Татьяну. Татьяна становится Музой в

В саду была яблоня, которую Лермонтов в стихотворении «К гению» называет «моей». Она связана с детской любовью поэта к его двоюродной сестре Аннет Столыпиной . Вернувшись в Москву и полный воспоминаниями об Аннет, он нарисовал ее вензель на одной из первых страниц своей ученической тетради. Тема любви к Аннет переплетается в стихах Лермонтова с темой поэта и вдохновения. Стихотворение, связанное с Аннет, названо Лермонтовым «К гению». Он говорит о вдохновении, о звонких струнах лиры и тут же вспоминает о своей детской любви. На балконе маленького деревянного домика в захолустной деревеньке отца Лермонтова дети сидели вечером, при луне, может быть, в последний раз перед разлукой. Осенью Лермонтов должен был ехать с бабушкой в Москву.

Что объединяет такие разные фильмы, которые называют «культовыми»? Единое определение сформулировать невозможно, но если вы пролистаете эту книгу, вам бросится в глаза, что каждый такой фильм — источник огромного зрительского интереса. Порой величина и интенсивность этого интереса оказывается обратно пропорциональной реальным размерам зрительской аудитории. Иными словами: маленькая аудитория огромная заинтересованность = «культовый фильм». Следуя этой логике, необходимо включить в наше рассмотрение фильм, которому удалось стать настоящей голливудской легендой, хотя видело его не более двадцати человек.

Провидческие романы и повести А. Платонова — художественное воплощение народных дум и народного русского языка во всем его мудром косноязычии. “Единственная истинная честь” для всякого большого художника заключается в том, считал А. Платонов, “чтобы завещанное им слово не убывало, не утрачивалось в своей глубине и ценности, а возрастало, умноженное на понимание миллионов читателей”. Только тогда слово истинного мастера обогатит моральный и практический жизненный опыт людей. “Великий художник,— писал А. Платонов,— требует, чтобы его завоевывали или, по крайней мере, осваивали”.

Язык любого народа — это его историческая память, воплощенная в слове. Тысячелетняя духовная культура, жизнь русского народа своеобразно и неповторимо отразились в русском языке, в его устной и письменной формах, в памятниках различных жанров — от древнерусских летописей и былин до произведений современной художественной литературы. И, значит, культура языкам культура слова предстает как неразрывная связь многих и многих поколений. Родной язык — душа .нации, первостепенный и наиболее очевидный ее признак. В языке и через язык выявляются такие важнейшие особенности и черты, как национальная психология, характер народа, склад его мышления, самобытная неповторимость художественного творчества, нравственное состояние и духовность.

“Ораторское искусство — это искусство практического словесного воздействия, предоставляющее нам возможность мастерски использовать слово как инструмент мысли и убеждения. Поле для риторической деятельности необозримо: как организовать свою речь преподавателю? как признаться в любви? как выступить в парламенте? На эти и многие другие вопросы должна ответить забытая в стране и нуждающаяся в реабилитации наука — риторика. На протяжении многих веков она была нормой культуры, одной из классических гуманитарных дисциплин, изучающей действующего речью человека и рекомендующей правила искусной, целесообразной и убедительной речи”.

В русском национальном языке выделяется его обработанная и нормированная часть, которая называется языком литературным. О взаимоотношении литературного языка и местных говоров прекрасно сказал А. М. Горький; „Язык создаётся народом. Деление языка на литературный и народный значит только то, что мы имеем, так сказать, „сырой" язык и обработанный мастерами". Следовательно, литературный язык есть тот же народный русский язык, только обработанный. Мастерами, отшлифовавшими его, были писатели, критики, ученые, общественные деятели. В литературном языке произношение, выбор слов и употребление грамматических форм подчиняются определённым правилам, или нормам. Например, в литературном языке нельзя употреблять такие формы, как „вы хочете", „моё фамилие", „они побегли", а надо говорить вы хотите. моя фамилия, они побежали; нельзя пользоваться вместо слова хорошо областным словом „баско", вместо сосед — „шабер", не следует произносить „его", „скучно",

Живая нить, связывающая Татьяну с народом, проходит через весь роман. Отдельно в композиции выделен сон Татьяны, который становится знаком близости к народному сознанию. Описания святок, предшествующие сну Татьяны, погружают героиню в атмосферу фольклорности: Татьяна верила преданьям Простонародной старины, И снам, и карточным гаданьям, И предсказаниям луны. Ее тревожили приметы; Отметим, что Вяземский к этому месту текста сделал примечание:

С момента ее первого появления в «Евгении Онегине» во второй главе Татьяна становится как бы символом России, русского народа. Эпиграфом ко второй главе, где автор «впервые освятил именем таким страницы нежные романа», являются слова Горация: «О, rus! Hor…» («О Русь! О Деревня!») Этот особый эпиграф посвящен именно Татьяне. Пушкин, для которого так важна близость любимой героини к родной земле, к своему народу, к своей культуре, делает Татьяну «народной героиней». В эпиграфе слово «Русь» заключает в себе и связь героини со своим народом, и с Россией, и со стариной, с традициями, с культурой Руси. Для автора с самим именем «Татьяна» «неразлучно воспоминанье старины». Сама вторая глава является одной из самых важных глав романа с точки зрения композиции: здесь читатель впервые знакомится с Татьяной, начиная с этой главы, ее образ, символизирующий Россию, русский народ, будет теперь присутствовать во всех пейзажах романа. Заметим, что Татьяна- – тип крепкий, твердо стоящий на своей почв

«Роман в стихах «Евгений Онегин» навсегда останется одним из замечательнейших достижений русского искусства». Пожалуй, это единственное произведение, где во всей своей полноте уместилась вся Россия александровской эпохи с ее предрассудками и в то же время с той истинно русской красотой, которую не мог не воспевать поэт. Но почему же все-таки так глубоко затрагивает роман наши души? Что же заставляет нас перечитывать роман вновь и вновь, почему нас волнует проблема, даже, пожалуй, трагедия целого поколения? Виссарион Григорьевич Белинский сказал, что до Пушкина «поэзии, которая прежде всего была бы поэзией, – такой поэзии еще не было!». «Пушкин был призван быть живым откровением ее тайны на Руси». Но кто же стал этим откровением поэзии в романе «Евгений Онегин»? Кто стал ключом к пониманию романа? Автор наделяет «святой исполненной мечтой, поэзией живой и ясной» лишь одну героиню, несомненно ставшую самой прекрасной Музой во всей русской литературе, – Татьяну. Татьяна становится Музой в

В саду была яблоня, которую Лермонтов в стихотворении «К гению» называет «моей». Она связана с детской любовью поэта к его двоюродной сестре Аннет Столыпиной . Вернувшись в Москву и полный воспоминаниями об Аннет, он нарисовал ее вензель на одной из первых страниц своей ученической тетради. Тема любви к Аннет переплетается в стихах Лермонтова с темой поэта и вдохновения. Стихотворение, связанное с Аннет, названо Лермонтовым «К гению». Он говорит о вдохновении, о звонких струнах лиры и тут же вспоминает о своей детской любви. На балконе маленького деревянного домика в захолустной деревеньке отца Лермонтова дети сидели вечером, при луне, может быть, в последний раз перед разлукой. Осенью Лермонтов должен был ехать с бабушкой в Москву.

Что объединяет такие разные фильмы, которые называют «культовыми»? Единое определение сформулировать невозможно, но если вы пролистаете эту книгу, вам бросится в глаза, что каждый такой фильм — источник огромного зрительского интереса. Порой величина и интенсивность этого интереса оказывается обратно пропорциональной реальным размерам зрительской аудитории. Иными словами: маленькая аудитория огромная заинтересованность = «культовый фильм». Следуя этой логике, необходимо включить в наше рассмотрение фильм, которому удалось стать настоящей голливудской легендой, хотя видело его не более двадцати человек.

Когда просишь людей назвать фильмы, которые они считают культовыми, чаще всего среди первых называют «Гарольд и Мод» (а если не среди первых, то обычно ругают себя за забывчивость). Это красивое кино, которое вселяет в души надежду и проявляет искреннее доверие к своим зрителям. Оно вызывающе сентиментально, затрагивает очень мрачные темы, а затем восхитительно и легко разрешает их самой личностью главной героини Мод. В «Гарольде и Мод» одна из лучших вступительных сцен в истории Голливуда. Гарольд Чейзен (Бад Корт) — юноша, пребывающий в подавленном состоянии духа. Единственной отдушиной для него является посещение похорон незнакомых ему людей, а также постановка тщательно исполненных псевдосамоубийств, что доставляет большое огорчение его богатой и властной матери (Вивьен Пиклз).

Лучшая роль Брюса Ли. Потрясающая смесь приключений, разных культур и мастерского владения боевыми искусствами. «Выход дракона» популярен и сегодня как квинтэссенция актерского искусства Брюса Ли. Повествовательная составляющая сведена к минимуму, с тем чтобы более выпукло показать непревзойденный талант исполнителя главной роли в области боевых искусств. Это был фильм, который ввел имя Брюса Ли в домашний обиход большинства американцев. К сожалению, он сам так и не получил при жизни той невероятной славы, которую принес ему фильм, умерев за месяц до выхода картины в прокат. В этом фильме вы найдете полный набор клише 1970-х годов и штампов из фильмов про восточные единоборства, чтобы вволю над ними поиронизировать. Здесь есть все: от безобразного дубляжа до неподражаемой актерской игры Джима Келли и разудалой гитарной музыки. Помимо прочего, каждый удар кулака или ноги сопровождается смачным треском или шлепком. Причем звук этот слышен, даже если сам удар не достигает цели, словно каж

Сотни членов уличных банд из всех пяти районов Нью-Йорка собираются в Бронксе на сходку, которую устраивает некто Сайрус (Роджер Хилл) — Бисмарк и Гарибальди уличных банд 1970-х годов в одном лице. Он замыслил объединить силы всех преступных группировок Нью-Йорка, чтобы захватить город, каковому намерению не противостоит никто, и меньше всех — департамент полиции Нью-Йорка. Как говорит об этом сам криминальный авторитет: «Все улицы будут наши... вы можете себе это представить?» Эти мечтания обрывает пуля неизвестного убийцы. Банду «Воинов» несправедливо обвиняют в убийстве Сайруса. То, что происходит потом, — сюжет, достойный игры для приставки ХЬох (безусловно, это комплимент): членам банды предстоит добраться от зоопарка в Бронксе до Кони-Айленда и при этом не погибнуть от рук других бандитов. У каждой бандитской группировки есть свои сильные и свои слабые стороны, а также своя «тема»: кто-то особым образом загримирован, кто-то одет в бейсбольную форму, некоторые — в стильные пиджаки

В девяностые годы в жизни страны происходят важные перемены. Глухая реакция сменяется общественным оживлением и подъемом. В эти годы с особой настойчивостью, на разных индивидуальных судьбах, писатель решает проблему равнодушия, «футляра». Его рассказы и повести — своего рода художественные исследования души современного ему человека. Жив человек духовно или навеки уснул, погрузился в «сонную одурь», лень, мертвое безразличие в погоне за чином и рублем? Есть ли еще в нем «искра» — отзывчивость к чужой беде, к чужому страданию, к народному горю, стремление к иной, лучшей жизни? Вот вопросы, над которыми бьется пытливая мысль художника. В 1898 году появляется знаменитая трилогия, состоящая из рассказов «Человек в футляре», «Крыжовник», «О любви». Три человека — учитель Буркин, врач Иван Иванович и помещик Алехин рассказывают по истории; одна вызывает в памяти другую. Мы узнаем о трех несхожих судьбах, внутренне связанных между собой.

В стихотворении «К*» («Я не унижусь пред тобою...») Лермонтов как бы подытоживает весь пройденный путь, всю историю своей трехлетней любви к Н. Ф. И. Теперь она уже не имеет над ним прежней власти; Я не унижусь пред тобою; Ни твой привет, ни твой укор Не властны над моей душою. Знай: мы чужие с этих пор.

Новогодние мадригалы Лермонтова являются своеобразным выпадом юного поэта против фамусовской Москвы. Он подчеркивает в них все то, что выделяет девушек, которым посвящены мадригалы, из светской толпы: ум и оригинальность, талантливость, неспособность ко лжи. Описывая новогодний маскарад в «Благородном собрании» и говоря о том, что некоторые маски раздавали стихи, Шаликов сообщает, что одно стихотворение было поднесено той, которая «недавно восхищала нас Пиксисовыми вариациями». Додо Сушкова очень популярна среди передовой молодежи конца 20-х — начала 30-х годов. Современник Лермонтова — Огарев много лет спустя вспоминал девушку, жившую у Чистых прудов . Она была в той счастливой поре юности, когда «жизнь нова», «сердце живо», «и вера в будущность жива». Я помню (годы миновали!)... Вы были чудно — хороши; Черты лица у вас дышали Всей юной прелестью души.

Башилов выведен в повести Н. Макарова «Задушевная исповедь», опубликованной в «Современнике» в 1859 году. Напомнив о литературном прошлом и бывших литературных связях своего героя: «пописывал стишки», «знавал Пушкина, Жуковского», автор изображает его в то время, когда Башилов жил в деревне помещиком, а потом, разорившись, поступил на службу к винному откупщику. «Ни малейшего следа какой бы то ни было нравственности в этом олицетворении самого грубого, самого жестокого цинизма!.. Ум довольно острый и оригинальный... Но не признававший ничего возвышенного. Характер — неукротимо буйный, дерзкий, раздражительный» — таков резко отрицательный портрет Башилова, нарисованный автором повести. Одна из эпиграмм Лермонтова обращена к его товарищу по пансиону Косте Булгакову. Имя Кости часто встречается в эти годы в письмах его отца Александра Яковлевича Булгакова. Костя поступил в Московский университетский благородный пансион в сентябре 1829 года, а до этого учился в Царском селе.

В девяностые годы в жизни страны происходят важные перемены. Глухая реакция сменяется общественным оживлением и подъемом. В эти годы с особой настойчивостью, на разных индивидуальных судьбах, писатель решает проблему равнодушия, «футляра». Его рассказы и повести — своего рода художественные исследования души современного ему человека. Жив человек духовно или навеки уснул, погрузился в «сонную одурь», лень, мертвое безразличие в погоне за чином и рублем? Есть ли еще в нем «искра» — отзывчивость к чужой беде, к чужому страданию, к народному горю, стремление к иной, лучшей жизни? Вот вопросы, над которыми бьется пытливая мысль художника. В 1898 году появляется знаменитая трилогия, состоящая из рассказов «Человек в футляре», «Крыжовник», «О любви». Три человека — учитель Буркин, врач Иван Иванович и помещик Алехин рассказывают по истории; одна вызывает в памяти другую. Мы узнаем о трех несхожих судьбах, внутренне связанных между собой.

Глава Литература периода Великой Отечественной войны в академической истории русской советской литературы начиналась так: Двадцать второго июня тысяча девятьсот сорок первого года гитлеровская Германия напала на Советский Союз. Мирная созидательная деятельность советского народа была прервана. По призыву партии и правительства вся страна поднялась на борьбу с фашисткой агрессией, сплотилась в единый боевой лагерь. В развитии нашей литературы, как и в жизни всего советского народа, Отечественная война составила новый исторический период. Отвечая требованиям времени, литература перестроилась на военный лад. Примелькавшиеся, стертые от бесчисленных повторений формулировки часто воспринимаются как бесспорные. Вроде бы так оно и было. А на самом деле так, да не так, все было куда сложнее. Уже хотя бы потому, что внезапность, которая выдвигалась Сталиным как главная причина наших тяжких поражений первого года войны, была весьма относительной. Внезапной была не война сама по себе, а наша вопр

Это строки из повести Василя Быкова, которая называется "Обелиск". Книги о героях минувшей войны создаются, и обелиски им возводятся. Все дальше идет всесоюзный поиск тех, кто погиб смертью храбрых, и все больше имен открывает он. Память об отдавших жизнь за счастье сегодняшних поколений стучит в сердцах тех, кто воевал и вернулся с победой, и тех, кто не воевал, но постоянно и прочными эмоциональными связями слит с памятью о павших. Василий Владимирович Быков стал участником войны в восемнадцать лет. Было военное училище, был фронт. Сначала пехота, потом истрибительная противотанковая артиллерия. Подобно Василию Теркину из поэмы Александра Твардовского, все испытал, что положено было испытать бойцу: был ранен, был без вести павшим, даже имя его осталось на одной из братских могил тех лет. Поэтому во всесоюзном поиске, который ведется по разным направлениям, в том числе и литературной, есть своя тропа и у писателя Василия Быкова

Григорій Косинка і Микола Хвильовий… Люди однієї епохи, талановиті письменники, великі майстри художнього слова… Однак у кожного з них (а так буває завжди!) своя доля, свій шлях до визнання, своє світорозуміння та своє світобачення... Закономірність, що не потребує доказів. У центрі уваги обох письменників — людина, здебільшого та, що опинилася на роздоріжжі революції. Що характерне для Григорія Косинки? Обґрунтую відповідь на запитання, орієнтуючись на новелу «Мати», написану в 1925 році. Головний герой новели — Андрій, сільських хлопець, що має, мабуть, поза політичну позицію. Згадаймо деякі епізоди з новели. їдучи за лікарем, він (Андрій) потрапляє у бойову смуту: поляки мобілізують підводи. Юнак не хоче опинитися серед них, він «пускає коня вподовж переляканого села на всю прить» і … зустрічає трійку польських кавалеристів.

Образ Чiпки. У центрi роману образ Чiпки – селянина бунтаря, невтомного шукача правди, котрий зрештою зiйшов на криву стежку боротьби i став "пропащою силою". З Чiпкою ми знайомимось уже на перших сторiнках твору. Це широкоплечий двадцятирiчний парубок, з гострими карими очима, довгобразим лицем, одягнений у бiлу вишивану сорочку та просту свиту, накинуту наопашки. На головi в нього висока решетилiвська шапка. Та автори не задовольняються зовнiшнiми ознаками в змалюваннi портрета, як це властиво µх сучасниковi 1. Нечую-Левицькому. Вони знаходять i такi риси, що розкривають соцiальний стан персонажа ("Не багатого роду! - казала проста свита"), передають якостi його характеру ("Таких парубкiв часто й густо можна зустрiти по наших хуторах та селах. Одно тiльки в нього неабияке - дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилася якась незвичайна смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою тугою...").

Ведическая литература формировалась в течение длительного и сложного исторического перирода, который начинается с приходом индоевропейских ариев в Индию, их постепенным заселением страны ( cначала северных и средних областей) и завершается возщникновением первых государственных образований,объединяющих обширные территории. В этот период в обществе происходят важные изменения, и первоначально кочевые и пастушеские племенные общества ариев превращаются в классово дифференцированное общество с развитым земледелием, ремеслами, торговлей, социальной структурой и сложной иерархией, содержащей четыре главные варны (сословия). Помимо брахманов (священнослужителей и монахов) здесь были кшатрии (воины и представители прежней племенной власти), вайшьи (земледельцы, ремесленники и торговцы) и шудры (масса непосредственных производителей и преимущественно зависимого населения). При этом данная социальная структура начинает развиваться и образует основу позднейшей чрезвычайно сложной системы каст. В

Ведическая литература формировалась в течение длительного и сложного исторического перирода, который начинается с приходом индоевропейских ариев в Индию, их постепенным заселением страны ( cначала северных и средних областей) и завершается возщникновением первых государственных образований,объединяющих обширные территории. В этот период в обществе происходят важные изменения, и первоначально кочевые и пастушеские племенные общества ариев превращаются в классово дифференцированное общество с развитым земледелием, ремеслами, торговлей, социальной структурой и сложной иерархией, содержащей четыре главные варны (сословия). Помимо брахманов (священнослужителей и монахов) здесь были кшатрии (воины и представители прежней племенной власти), вайшьи (земледельцы, ремесленники и торговцы) и шудры (масса непосредственных производителей и преимущественно зависимого населения). При этом данная социальная структура начинает развиваться и образует основу позднейшей чрезвычайно сложной системы каст. В

Я считаю, что в делении на толстых и тонких, первично не то, какое положение в обществе занимает человек (это лишь следствие), а то, какое место он сам себе в нём отводит. Кто ищет, тот всегда найдёт. Время Чичикова, как и любое другое, подсобляет тем, кто хочет, выдвинуться! Каждый индивидуум занимает ту нишу в обществе, которую он сам себе и отвёл. Чичиков сам говорит, о том, что он относится к толстым! Говорит, что он дойдёт до своей цели. У него есть мишень, и он всем своим существом целится в неё! Толстые и тонкие, по своей сути - люди с разной жизненной самооценкой. У одних - хозяин (главный), у других - раб (подчиненный). И так они и живут, тот, кто знает что он хозяин - хозяин, те же, кто уверенны что они подчиненные - подчиненные! Каждый воспринимается обществом, так, как он себя ему подаёт. Толстые - целеустремлённые люди.

Образ Чiпки. У центрi роману образ Чiпки – селянина бунтаря, невтомного шукача правди, котрий зрештою зiйшов на криву стежку боротьби i став "пропащою силою". З Чiпкою ми знайомимось уже на перших сторiнках твору. Це широкоплечий двадцятирiчний парубок, з гострими карими очима, довгобразим лицем, одягнений у бiлу вишивану сорочку та просту свиту, накинуту наопашки. На головi в нього висока решетилiвська шапка. Та автори не задовольняються зовнiшнiми ознаками в змалюваннi портрета, як це властиво µх сучасниковi 1. Нечую-Левицькому. Вони знаходять i такi риси, що розкривають соцiальний стан персонажа ("Не багатого роду! - казала проста свита"), передають якостi його характеру ("Таких парубкiв часто й густо можна зустрiти по наших хуторах та селах. Одно тiльки в нього неабияке - дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилася якась незвичайна смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою тугою...").

Московские весельчаки Башиловы, отец и сын, оба Александры Александровичи. Отца, в отличие от сына-литератора, звали в Москве «сенатор Башилов». Толстая, мешковатая, с большим, выдающимся вперед животом фигура сенатора Башилова хорошо известна москвичам в годы Лермонтова. Фарсы» Башилова, его бальные эффекты и сюрпризы славились в Москве. На завтраках у Марии Ивановны Римской-Корсаковой Башилов выступал «в качестве ресторатора, с колпаком на голове и в фартуке». Он «угощал по карте блюдами, им самим приготовленными» «с большим кухонным искусством» . Жизнь секатора-Башилова — связующее звено между фамусовской Москвой и XVIII веком. Она начинается при Екатерине II и заканчивается в 40-х годах XIX века. Биография Башилова раскрывает истоки бытовых традиций фамусовской Москвы. Большой интерес представляют его «Записки», написанные в конце жизни.

ДРАМА «СТРАННЫЙ ЧЕЛОВЕК». Лермонтов — автор драмы «Странный человек» и новогодних эпиграмм и Лермонтов — автор «Булевара» значительно отличаются друг от друга. Переходный возраст кончился. Из периода отроческого брожения Лермонтов вышел возмужавшим и внутренне окрепшим. У него выработались определенные взгляды на литературу. Диапазон его творческой работы очень расширился. Нет почти ни одного жанра, которого бы он не касался. При помощи своего пера он и будет бороться за свободу и счастье отчизны, — теперь это стало ему ясно. Мысли о гражданском и патриотическом назначении искусства развиваются и углубляются. Темы гибели и обреченности хотя и продолжают звучать в стихах этого периода, но значительно смягчаются и уживаются рядом с более оптимистическими настроениями.

Его описание «маскерадов» в зимние сезоны конца 20-х — начала 30-х годов служит бытовым фоном для появления Лермонтова на новогоднем балу в «Благородном собрании» (ныне Дом союзов). «Много было смеху и фарсов» на «маскераде» у Зинаиды Александровны Волконской зимой 1827 года. Все были в масках, даже старухи. Булгаков — в костюме капуцина, сама хозяйка — в костюме Жанны д'Арк. В полночь в зал второго этажа въехали Дон-Кихот и Санчо-Паычо верхом на живых лошадях. В эту веселую летопись, помимо воли Булгакова, врывается диссонансом трагическое веяние эпохи. Булгаков сообщает о своем визите к Чернышевым. Семью сильно задел разгром декабристов. Сын-декабрист в ссылке, одна из дочерей, жена Никиты Муравьева, собирается к мужу. С ней Пушкин отправил свое послание «В Сибирь». «Был и у графини Чернышовой, — пишет Булгаков сразу после описания маскарада. — Она разрыдалась, увидя меня. Жаль несчастную эту мать! Муравьева страшна, точно тень. Вчера должна была уехать в ссылку произвольную».

Матері в художній літературі присвячено багато задушевних, вдячних поетичних рядків. Недаремно називають і змелю матінкою, і Батьківщину, їх, на думку В. Симоненка, не можна вибирати: Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. … Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Мені припала до душі головна героїня Маруся. Її автор дуже яскраво, з симпатією змалював у своєму творі. Ось як описав Квітка-Основ’яненко її портрет: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані...» Цей портрет можна порівняти з портретом пісенним:

Павло Тичина — видатний український поет, публіцист, перекладач, вчений. Враження дитинства, яке пройшло серед народу, наснажували першу пісню поета співчуттям до людини, що працею здобуває свій хліб. Вже в перших творах Тичини, які виявляють пристрасну любов поета до людини і природи («Розкажи, розкажи мені, поле…», «Ви знаєте, як липа шелестить…», «Не бував ти у наших краях») бачимо глибоко оптимістичне відчуття життя і його оспівування. Перша збірка віршів П. Тичини «Сонячні кларнети» вийшла 1918 року. До неї ввійшли кращі з ранніх творів, а також написані в 1916-1917 роках. Захоплено поет малює яскраві картини рідної природи у віршах «Арфами, арфами»… «Гаї шумлять…», «Ой, не крийся, природо…» природа зображена як буремна, могутня, осяйна. Поет співає гімн живій природі, він славить сили матеріального сонячного світу:

Кожний із нас знайомиться з творами Оноре Бальзака у різному віці. Тому і сприймаються вони по-різному. Хтось по-малечому уявляє собі шагреневу шкіру і сприймає твір, як казку з бабусиних уст, а хтось свідомо уявляє життя французького суспільства уже в юнацькі роки. Але твори Бальзака — це ті твори, до яких людина не раз повертатиметься протягом життя і сприйматиме їх як щось нове і наново відкрите для себе. На думку Сенеки, життя вимірюється не довжиною, а змістом. Мабуть, цими ж критеріями керувався і Бальзак, створюючи свою «Людську комедію». Автор написав 97 творів із 143 задуманих, відтворивши широку реалістичну картину французького суспільства першої половини ХІХ століття. Епопею автор поділив на три підрозділи: «Етюди про звичаї», «Філософські етюди» та «Аналітичні етюди», хоча розподіл цей є умовним, адже в усіх творах письменника присутні і показ звичаїв певної верстви населення, і філософські роздуми автора і від своєї особи, і від особи героїв, і глибокий аналіз подій, оцінк

Вогонь Прометея горить у серці «хлопчика з монгольськими очима», вічно юного душею Андрія Малишка, горить цей вогонь любові до своєї рідної України, її народу. Скільки пісень, поем, віршів написано про звичайного скромного трудівника, який свою працю тісно пов’язує зі своєю долею, з любов’ю до рідної землі. Для чого земля, коли немає на ній щасливої людини? Для чого людина, коли у неї немає рідної землі-батьківщини, якій вона віддає всю свою снагу, працю?! Отже, доля людини тісно пов’язана із долею землі, яку треба прикрашати, збагачувати своєю невтомною працею, любов’ю. Якщо перегорнути усі 10 томів творчого доробку А. С. Малишка, то переважають твори, в яких розкривається ця тема.

«Вершники» Ю. Яновського та «Тронка» О. Гончара написані в жанрі новелістичної повісті та роману. Це не дуже поширена епічна форма, хоч у вітчизняній літературі з цього питання стверджується відповідна естетична традиція. Першим освоїв цей жанр Ю. Яновський, написавши роман у новелах про громадянську війну. У середині 30-х років про цю історичну сторінку в житті України було написано не одну цікаву книгу, але твір Яновського серед всього написаного виділився глибинним осмисленням історичних подій, новаторським підходом письменника до художнього осмислення теми. Автор назвав свій твір романом, хоч кожен розділ у ньому є самостійною новелою. Всі новели об’єднані між собою Ідейним задумом, спільною темою, часом і місцем дії, головними персонажами, мовностилістичними особливостями. Яновський не дотримується хронологічного принципу в показі подій та, власне кажучи, цього й важко досягти при новелістичній композиції. Перша новела «Подвійне коло» позначена незвичайною сконденсованістю у змалю

Михайло Стельмах. Цікавий, самобутній талант. Один з найвидатніших художників слова. Одночасно — поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і кіносценарист. Жанровий і тематичний діапазон його творчості досить широкий, художня палітра на диво різнобарвна, приваблива; стиль його письма чарує, полонить нас, читачів. Епоху революції 1905 року Стельмах художньо переконливо відтворює в романі «Хліб і сіль» (1959), Ідейно-естетичним ключем ліричної епопеї «Хліб і сіль став епіграф, взятий письменником з народної творчості «Уклоняємось вам хлібом і сіллю. Найдорожче людині — хліб, сіль і честь». Стельмах обробляє тему героїчної боротьби українського народу напередодні і під час революції 1905 року. Найвище художнє досягнення письменника — яскраво змальовані характери. «Хліб і сіль» — так чітко сформулював одну із провідних проблем роману В. Бєляєв — роман характерів».

Михайло Стельмах — цікавий самобутній талант, один з видатних художників слова. Одночасно — поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і кіносценарист. Жанровий і тематичний діапазон його творчості досить широкий, художня палітра на диво різнобарвна, приваблива; стиль його письма чарує, полонить читача. Одним з кращих його творів є роман «Правда і кривда», адже його життєвий матеріал, гуманізм роблять його дорогим для всіх читачів. Велика любов до свого народу, до рідної землі, до людини пронизує роман. Гуманістичні ноти чуються протягом усього твору, а барвистість мови, романтична піднесеність стилю письма вражають нас своєю неперевершеною красою.

Є такий стан людської душі, коли хочеться жити і жити, злетіти в небо, сміятися і співати, дарувати свою радість усім, хто поруч. Таке почуття називають щастям. Але, мабуть, ніхто не може дати точного визначення цього поняття, як ніхто досі не визначив точно, що таке кохання. Люди прагнуть бути щасливими і споконвіку намагаються зрозуміти, як цього досягти. Справа в тому, що щастя для кожного різне, в залежності від особистості людини, від її духовної сутності, світогляду тощо. А це, у свою чергу, залежить від виховання, оточення, умов життя і ще від багатьох чинників. «Навчити людину бути щасливою не можна, — писав А. С. Макаренко, — але виховати її так, щоб вона була щасливою, можна».

Григорій Косинка і Микола Хвильовий… Люди однієї епохи, талановиті письменники, великі майстри художнього слова… Однак у кожного з них (а так буває завжди!) своя доля, свій шлях до визнання, своє світорозуміння та своє світобачення... Закономірність, що не потребує доказів. У центрі уваги обох письменників — людина, здебільшого та, що опинилася на роздоріжжі революції. Що характерне для Григорія Косинки? Обґрунтую відповідь на запитання, орієнтуючись на новелу «Мати», написану в 1925 році. Головний герой новели — Андрій, сільських хлопець, що має, мабуть, поза політичну позицію. Згадаймо деякі епізоди з новели. їдучи за лікарем, він (Андрій) потрапляє у бойову смуту: поляки мобілізують підводи. Юнак не хоче опинитися серед них, він «пускає коня вподовж переляканого села на всю прить» і … зустрічає трійку польських кавалеристів.

М.Рильський понад 50 років працював у літературі і залишив нам велику і цікаву спадщину. Його творчість зросла на міцній основі класичної літератури та фольклору, і на цьому грунті розгорнувся оригінальний, самобутній голос поета. Багатий художній доробок митця позначений роздумами про місце людини в житті, духовні цінності нашої епохи, пронизаний мотивами любові до усього сущого. Його поезії сповнені щирістю, одвертістю і, разом з тим, розмисленістю, інколи легкою іронічною усмішкою. М.Рильський бачив суттєве, вічне у звичайному, щоденному, зовні непоетичному. Як добрий знавець класики, людина глибокої ерудиції, він широко використовує історичні і літературні асоціації, паралелі, що надає особливого колориту його художній палітрі.

Роман «Вершники» Ю. Яновського — романтична оповідь про події революції 1917 року та громадянську війну. Сьогодні на ці сторінки історії різні погляди, та я хочу зосередити увагу не на подіях, а на людині, як учасниці цих подій. Гортаю сторінки роману «Вершники», що вже перечитаний і переглянутий кілька разів. До глибини душі вражає новела Подвійне коло». Синтезую свої знання і приходжу до висновку: те про що розповідає Ю. Яновський, — реальні картини того часового життя, страшна дійсність, яка засобом братовбивства стверджувала нову формацію. Письменник не відкрив тут чогось нового, незвичайного: класова боротьба завжди вимагала жертв. Проте стає моторошно від того, що ідея, за яку віддавали життя, не дала досить позитивних наслідків.

Лингвистическая поэтика - область филологических знаний, которая изучает элементы художественной формы и содержания в активном взаимодействии взаимообусловленности. Это наука о творческой словесной деятельности человека, результатом которой и является художественный текст. Каждый художественный текст –динамичная конструкция, которая порождается творческим воображением талантливой личности (автора) и сотворчеством квалифицированного читателя. Иначе говоря, художественный текст, как в содержательном проявлении, так и в формальном, согласно О. Потебней, является „продуктом живой людской духовности, словесным эстетичным целым со своими законами организации". Абсолютная истина современной лингвопоэтики - все элементы художественного текста насыщены образным смыслом, они эстетично мотивированы и функционально соотнесены. Повесть „Невский проспект" с композиционно-поэтической точки зрения можно разделить на три части, иначе - на три субтекста, которые четко мотивированы авторской ид

Лингвистическая поэтика - область филологических знаний, которая изучает элементы художественной формы и содержания в активном взаимодействии взаимообусловленности. Это наука о творческой словесной деятельности человека, результатом которой и является художественный текст. Каждый художественный текст –динамичная конструкция, которая порождается творческим воображением талантливой личности (автора) и сотворчеством квалифицированного читателя. Иначе говоря, художественный текст, как в содержательном проявлении, так и в формальном, согласно О. Потебней, является „продуктом живой людской духовности, словесным эстетичным целым со своими законами организации". Абсолютная истина современной лингвопоэтики - все элементы художественного текста насыщены образным смыслом, они эстетично мотивированы и функционально соотнесены. Повесть „Невский проспект" с композиционно-поэтической точки зрения можно разделить на три части, иначе - на три субтекста, которые четко мотивированы авторской ид

Действующими авторскими экспресемами являются и относительные и качественные прилагательные: „один показывает щегольской костюм с лучшим бобром, другой - греческий прекрасный нос, третий несет превосходные бакенбарды, четвертая – пару хорошеньких глазок и удивительную шляпку, пятый - перстень с талисманом на щегольском мизинце, шестая - ножку в очаровательном башмачке, седьмой - галстук, возбуждающий удивление, восьмой - усы, повергающие в изумление". В структуре первого субтекста общая символичность является внутренней формой метонимичного контекста. В конкретном виде метонимичная экспрессия в описании Невского проспекта и его жителей реализуется через использование семантико-эстетичных возможностей синекдохи (выявление целого через его часть): „вы здесь встретите бакенбарды, единственные, пропущенные с необыкновенным и изумительным искусством под галстук, бакенбарды бархатные, атласные, черные как уголь, но, увы, принадлежащие только иностранной коллегии", „здесь вы встрети

Действующими авторскими экспресемами являются и относительные и качественные прилагательные: „один показывает щегольской костюм с лучшим бобром, другой - греческий прекрасный нос, третий несет превосходные бакенбарды, четвертая – пару хорошеньких глазок и удивительную шляпку, пятый - перстень с талисманом на щегольском мизинце, шестая - ножку в очаровательном башмачке, седьмой - галстук, возбуждающий удивление, восьмой - усы, повергающие в изумление". В структуре первого субтекста общая символичность является внутренней формой метонимичного контекста. В конкретном виде метонимичная экспрессия в описании Невского проспекта и его жителей реализуется через использование семантико-эстетичных возможностей синекдохи (выявление целого через его часть): „вы здесь встретите бакенбарды, единственные, пропущенные с необыкновенным и изумительным искусством под галстук, бакенбарды бархатные, атласные, черные как уголь, но, увы, принадлежащие только иностранной коллегии", „здесь вы встрети

Цель: ознакомить школьников с биографией П. Трэверс и историей создания сказки, раскрыть основное содержание первой части произведения, научить вдумчиво его читать, развивать логическое мышление, воображение, а также умение высказывать свои соображения, формировать личность внимательного читателя, способного анализировать мысли и поступки литературных героев. Оборудование. Портрет писательницы, выставка ее книг на украинском и русском языках, рисунки учеников. Эпиграф. Мэри Поппинс - история моей жизни. П. Трэверс Примечание. Готовясь к уроку дети дома вместе со взрослыми должны прочитать первую часть сказки П. Трэверс «Мэри Поппинс» в переводе А. Каминчука; потом, сравнивая себя с Джоном и Барбарой, расспросить у родственников, чем они удивляли взрослых, когда были маленькими. В конце концов, нарисовать ту вещь, какую бы они хотели подарить Мэри Поппинс.

Я сельская учительница, преподаю русский язык и зарубежную литературу. Как и каждый сознательный украинец, конечно же, проникаюсь проблемами патриотичного воспитания нашей молодежи. Сама, по мере моих сил и возможностей работаю над решением этой проблемы, поддерживаю усилия коллег в упомянутом направлении. Но все ли, что делается во имя патриотизма, таковым является? В нашей школе несколько лет тому назад начали изучать курс украиноведения. Это хорошо, никто в целесообразности внедрения такого курса не сомневается. Но... Ввели этот курс за счет факультатива по русскому языку. Преподавать его поручили не историку и не украинскому филологу по специальности, а... химику. Так как этот химик - завуч. И чего добились? Сказок Пушкина мои пятиклассники в оригинале не воспринимают.

К чему только не прибегают учителя, чтобы поддерживать дисциплину в классе! Здесь и замечания, и нотации, и угрозы вызвать родителей, и насмешка, и карикатуры в стенгазете. И, как правило, все эти приемы не дают ожидаемого результата, так как они не приближают ученика к успеху, а, наоборот, отдаляют его от него. Ведь учитель своими замечаниями не усиливает желание учить, а приглушает его, а то и гасит. Любые отрицательные оценки поступков ученика воспринимаются им как обида. И, как следствие, обе стороны в проигрыше. Так как успех ученика означает не что иное, как профессиональную пригодность учителя. Наш преподаватель зарубежной и украинской литературы Вадим Викторович Камышев тоже прибегает к замечаниям. Но как? Когда на уроке кто-то из нас занимается посторонними вещами, учитель, не перерывая занятие, дает нарушителю дисциплины карточку с определенной задачей. Хочешь не хочешь, выполняй его. Замечу, что задачи-вопросы Вадим Викторович подбирает такие, на которые прямого ответа в уче

Скажем, кто лучше ощущает «нормативность» и красоту: русский или японец? Когда европеец покупает роскошный букет, то по обыкновению требует у продавца, чтобы цветы в нем были абсолютно одинаковыми. А японец, наоборот, этой «одинаковости» терпеть не может, она его не привлекает. Поэтому он предоставляет преимущество разнообразной (из «неодинаковых» цветов и каких-то веточек) и абсолютно «непропорциональной» икебане. Так кто из них прав Кто лучше понимает красоту? И что же такое «норма» в оценке красоты и искусства. Наверное, каждый человек, как украинец, так и японец, имеет право на собственное понимание красоты, ведь мир так же неодинаков и разнообразен. Недаром же наш мудрый народ говорит: «На вкус и цвет товарища нет».

У Хлєстакові переважае початок руху, “прогресу”, у Чичикові - початок рівноваги, усталеності. Сила Хлєстакова у лиричному пориві, сп’янінні; сила Чичикова - у розумному спокої, тверезості. У Хлєстакова “надзвичайна полегкість”, у Чичикова надзвичайна вагомість, розважливість у думках. Хлєстаков - споглядач; Чичиков - діяч. Для Хлєстакова все бажане - дійсне; для Чичикова все дійсне - бажане. Хлєстаков - ідеаліст; Чичиков - реаліст. Хлєстаков - “ліберал”; Чичиков - “консерватор”. Хлєстаков - “поєзія”, Чичиков - “правда” сучасної російської дійсності. Але не зважаючи на всю цю явну протилежність, таємна суть їх та ж сама. Вони - два полюси єдиної сили; вони - брати-близнюки, діти російського середнього стану і російського ХІХ століття, найбільш серединного, буржуазного з усіх віків, і суть обох - “вічна середина”, “ні те, ні се” - абсолютна вульгарність. Хлєстаков стверджує те чого немає, Чичиков - те що є, - обидва однаково вульгарно. Хлєстаков задумує, Чичиков виконує. Фантастичний Хлє

...”Минає страшна імла життя, - пише Гоголь в одній із своїх “заміток на клаптиках”, - і ще глибока прихована в тім таємниця. Чи не жахливе це явище - життя без підпори міцної ? Чи не страшно велике воноявище ? Так - сліпе...”. У цій страшній імлі засліпені люди блукають і здається одне одному привидами. “Нічого не бачу, - стогне Городничий, приголомшений туманом, - Бачу якись свинячі рила замість облич, а більш нічого”. Згадайте Єгипетські тьми, - пояснює Гоголь з іншого приводу у статті “Страхіття і жахи Росії”, - це марення чорта. Сліпа ніч обняла їх раптом, серед білого дня; з усіх боків уп’ялися у них жахаючі образи; старезні страховиська із сумними обличчями стали непереборно в очах їхніх; без залізних кайданів скував їх усіх страх і позбавив усього; всі спонукання, усі сили в них прогинули, окрім одного страху”.

У Хлєстакова, крім реального людського обличчя, є “привід”. ”Це фантасмагорична особа - говорить Гоголь , - яка як облудний персоніфікований обман, щезла разом з трійкою Бог знає куди”. Герой “Шинелі”, Акакій Акакійович, так само, як Хлєстаков, але не за життя, а після смерті своєї, стає привідом - мерцем, який біля Калінкіного мосту лякає перехожих і стягає з них шинелі. І герой “Записок божевільного” стає особою фантастичною, примарною - “королем іспанським Фердинантом VIII”. У всіх трьохвихідна точка одна і та ж: це - дрібні петербурзькі чиновники, знеособлені клітинки величезного державного тіла, нескінченно малі дроби безконечно великого цілого. Саме з цієї вихідної точки - майже абсолютного поглинання живої людської особистості мертвим позбавленним індівідуальності цілим - поринають вони в порожнечу, у простір і описують три різні, але однаково жахливі параболи: один у неправді, другий - у божевіллі, третій - у забобонній легенді. В усіх трьох випадках особистість миститься реаль

Микола Васильович Гоголь народився 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Навчався у Полтавському повітовому училищі, згодом - у Ніглинської гімназії вищих наук. У 1828 році переїхав до Петербурга. З 1834 року - ад’ютант-професор по кафедрі загальної історії при Петербурзькому університеті. Вже з початку своєї творчої діяльності Гоголь ввійшов у річище російської демократичної літератури, що розвивалася в напрямі народності й гуманизму, широко використовував українську літературну й фольклорну традиції. Романтичне відображення далекого минулого, овіяного повір’ями та легендами, сприяли розробці української теми в російській літературі, вивченню історії та єтнографії України. Останні роки життя письменника були затьмарені духовною кризою.

Бурлюк Давид Давидович (09.07.1882–15.01.1967) — поэт, теоретик футуризма, прозаик, художник. Родился на хуторе Семиротовщина Харьковской губернии. Отец — выходец из "купцов-козаков" — с 1885 г., продав хутор, занимал должность управляющего в ряде имений Харьковской, Курской, Тверской, Московской, Херсонской губерний. Мать — урождённая Л.И.Михневич — сестра фельетониста В.И.Михневича. Младшие братья — Владимир и Николай — стали художниками, одновременно печатали стихи в футуристических изданиях. В связи с частыми переездами семьи Давид учился в гимназиях г. Сумы, Тамбова, Твери. В 1892 г. увлёкся живописью под влиянием художника К.Первухина, брата домашней учительницы Бурлюков. Первое стихотворение Бурлюк датирует 1897 г. В 1898 г. поступил в Казанское художественное училище, в 1899 г. перевёлся в Одесское художественное училище, однако в 1901 г., вернулся в Казань. Писательский дебют состоялся в херсонской газете "Юг" (первая публикация – 2 февраля 1899 г.).

В романе И.С. Тургенева "Отцы и дети" изображена Россия конца пятидесятых годов 19 века, в то время когда демократическое движение только-только набирало свою силу. И в результате этого возникает конфликт между разными слоями общества между теми, кто был сторонником либеральных взглядов и между теми, кто придерживался демократических воззрений. В связи с этим роман И.С. Тургенева, конечно же вызвал огромное количество споров и мнений. По своей натуре Тургенев создает революционера-демократа Базарова, стремившегося сделать какие-то перемены, помочь народу, но абсолютно бессмысленно, поскольку он (Базаров), как и многие молодые люди революционных взглядов, полагал, что знает мужика. И не догадывался, что мужик принимает его "за шута горохового" и уверен , что ..."барин" его не понимает ...

Образ Маргариты выходит за рамки подруги Мастера, она становится равновелика ему, ведь своей любовью, своей жертвой дала ему возможность творить, вернула его в вечную жизнь. Поэтому и кажется Мастеру, что " слова Маргариты струятся так же, как струится ... ручей." Слова Маргариты созидают новый мир. Как же создан образ ? Что позволяет увидеть в нем речевая характеристика ?Впервые ее слова нам передает Мастер. В этих словах чувства, такие как напряжение, сосредоточенность. Здесь же воедино соединяются голоса Мастера и Маргариты. Маргарита, во-первых, способна к диалогу, а во-вторых, даже в речи автора отразилось единство чувств Мастера и Маргариты. Но вот исчез Мастер. Речь Маргариты становится отрывистой, исчезает смех, но появляется ощущение утраты, боль. Появившийся внутренний монолог свидетельствует о глубине и о степени интимности переживаний. Здесь же Маргарита говорит и о добре и зле, о лжи и правде. Эти нравственные величины для нее очень значимы.

" Я хочу, чтобы Фриде перестали подавать платок, которым она удушила своего ребенка." В этой фразе великая сила Маргариты, и позже, признавая себя легкомысленной, Маргарита объясняет свою просьбу стремлением даровать покой другому человеку. Мне кажется, что для автора очень важно, что Маргарита не попросила за Мастера. Ведь за Мастера нельзя просить, ему должно воздасться за его творчество. И вот Маргарите дарована возможность не попросить, а уже потребовать возвращения Мастера. " Я хочу, чтобы мне сейчас же, сию секунду, вернули моего любовника, Мастера". При этом, лицо Маргариты исказилось судорогой. Вся речь Маргариты отрывиста, бессмыслена все это говорит о великом волнении, о всепоглощающей любви. " Ты...ты ,ты ". " Рыдания душили Маргариту, она шептала, давясь словами".

Драматургія Карпенка-Карого розмаїта за тематикою, жанрами, образами… У багатогранних характерах він відобразив інтереси, прагнення різних соціальних слоїв українського суспільства: стяжателів землі, капіталу, землевласників-мільйонерів і селян-бідняків. Сила комедії «Сто тисяч» у тому, що в ній правдиво відтворено нові зміни в житті села, глибоко розкрито хижацька характер сільської буржуазії, нові її засоби експлуатації та збагачення. Головним персонажем твору є Герасим Калитка. Життя в його розумінні складається з двох понять — грошей і землі, всі думки його і мрії, розмови і вчинки базуються на них. Земля для Калитки — це скарб, основа для наживи, тому він говорить про неї із захопленням, благоговінням: «Ох, земелька, свята земелька, божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку… Глянеш оком навколо — це твоє, там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і молосується жито: і все то гроші, гроші, гроші…».

Творчий доробок Б. Олійника позначений такими визначальними рисами, як громадянськість, посилена увага до морально-етичних проблем нашого часу, точність слова. Він поєднав у своїх творах кращі традиції попередників та елементи асоціативно-метафоричного мислення, потужний струмінь фольклорності. Б. Олійник проповідує високі загальнолюдські цінності, зокрема він глибоко переконаний, що кожен повинен жити напруженим духовним життям, бути щирим і щедрим, розуміти красу, неповторність світу, кожної миті власного існування на землі, бо це відповідає природі самої людини. У поемі «Крило» Олійник використовує казковий сюжет: маленький хлопчик приносить додому і доглядає птаха з перебитим крилом, який стає йому добрим товаришем і братом, «олюднюється» зовні — має вишиту сорочку, кеди. Видужавши, журавлик щовесни повертається до свого рятівника, вчить його літати, розповідає про свої мандри, про Африку, Ніл і піраміди, схвалює його шлюб.

Ученые разделяют языки исконно кавказские и языки, которые появились здесь извне. Сравнительно недавно зазвучала здесь русская, украинская, греческая речь. Правда, существовали на побережье Понта Евксинского (Черного моря) еще 25 веков назад колонии древних греков. Предки армян говорили когда-то на особых местных языках, но в I тысячелетии до н. э. они перешли на язык индоевропейской семьи, родственный исчезнувшему фригийскому. Осетины говорят на языке, который является потомком скифского и родствен языкам иранской группы. На Северном Кавказе существовала когда-то группа кочевых народов, в которые входили и тюрки, давшие начало языку балкарцев и карачаевцев. Язык этот, как вы знаете, входит в тюркскую семью. По внешнему облику и армяне, и осетины, и балкарцы, и карачаевцы мало отличаются от других обитателей Кавказа. Но говорят они на языках не кавказских, принадлежащих к другим семьям. Таты, курды, талыши, живущие на Кавказе, также говорят на индоевропейских языках иранской ветви.

В древности Испания называлась Иберией, по названию населявшего ее народа — иберов. На Кавказе в это же время существовало государство Иберия, или Иверия,— иверами звали предков грузин. Сходство названий заставило греческого философа Сократа высказать мысль, что «иберы, живущие у Понта Евксинского, выходцы из тех иберов, которые находятся в Испании». Но у античных авторов имелись и иные мнения на этот счет. Аппиан, живший во II в. н. э. свидетельствует, что «азиатские иберы», то есть иверы Грузии, считаются «одними как бы колонией иберов европейских, другими — как бы отцами последних, но есть и такие, которые считают, что между теми и другими нет ничего общего, кроме имени, так как нет сходства ни в обычаях, ни в языке». В настоящее время есть новый, также спорный вариант решения этого вопроса. Ни предки басков, ни предки кавказцев не совершали длительных путешествий через все Средиземноморье.

Меня интересует, как этот образ помогает понять авторский замысел, как соотносится с другими героями произведения. Создавая образ Маргариты, автор использовал портрет, речевую характеристику, описывал поступки героини. Меня заинтересовало, как создана речь Маргариты, как она изменяется, с чем это связано, как помогает понять авторский замысел, ведь речевая характеристика это то, что помогает заглянуть в глубины души героя, а вместе с тем и автора. Образ Маргариты не простой, Поэтому, с моей точки зрения, именно слово Маргариты помогает открывать нам героиню, именно речь Маргариты ведет к пониманию как ее образа, так и других образов и тем в романе. Почему именно речь ? Мне кажется, что речевая характеристика Маргариты все время находится в движении, постоянно изменяется, в зависимости от действия происходящего в романе. Кроме того, почти никто из известных мне булгаковедов, таких как М. Чудакова, Б.Гаспаров, Б. Соколов, не обращались к речевой характеристике Маргариты. Моя основная зад

Маргарита, став частью темной силы, стала рушит дело рук человеческих, разбивая стекла, но трагично, что вторит ей в этом человек. Швейцар "точно следовал за Маргаритой, как бы аккомпанируя ей". Остановить Маргариту смог лишь испуганный мальчик, согласившийся на то, чтобы ему снилась Маргарита. Увидев беспомощного, Маргарита постаралась "смягчить свой осипший преступный голос", то есть для нее сохранились гуманистические ценности, и она способна осознавать и понимать все, что она делает, будь это разрушение или созидание. Но мир больше не интересует Маргариту, ведь за свое разрушение ему уже частично воздано. Покинув мир людей, Маргарита вошла в мир Луны, и хотя внизу вновь появились огни города, более Маргарита не захотела оказаться в мире разрушенной жизни.

А говоря о том, что "об этом неинтересно говорить", Маргарита еще раз подчеркивает глубокую внутреннюю замкнутость и свое бережное отношение к самому для нее дорогому, к Мастеру. Но вот процессия миновала, и Маргарита слышит от Азазелло: " ... Я к вам послан по дельцу". И уже удивление Маргариты сменяется страхом. " Маргарита побледнела и отшатнулась ". Дальше в ее фразе мы видим стремление защититься, поэтому столь резко, четко и быстро начинает она говорить: " С этого прямо и нужно было начинать, заговорила она, а не молоть черт знает что про отрезанную голову ! Вы меня хотите арестовать ?". Но страх сменяется гневом, отсюда и злоба, слышимая в ответе: " Новая порода появилась: уличный сводник...", да еще и " Мерзавец!". Но после того, как Азазелло читает Маргарите отрывок из романа да еще и ее собственные мысли, Маргарита испугана, удивлена, потрясена. И вновь это подтверждает крах мира, где человеку дают привыкнуть к велик

Меня интересует, как этот образ помогает понять авторский замысел, как соотносится с другими героями произведения. Создавая образ Маргариты, автор использовал портрет, речевую характеристику, описывал поступки героини. Меня заинтересовало, как создана речь Маргариты, как она изменяется, с чем это связано, как помогает понять авторский замысел, ведь речевая характеристика это то, что помогает заглянуть в глубины души героя, а вместе с тем и автора. Образ Маргариты не простой, Поэтому, с моей точки зрения, именно слово Маргариты помогает открывать нам героиню, именно речь Маргариты ведет к пониманию как ее образа, так и других образов и тем в романе. Почему именно речь ? Мне кажется, что речевая характеристика Маргариты все время находится в движении, постоянно изменяется, в зависимости от действия происходящего в романе. Кроме того, почти никто из известных мне булгаковедов, таких как М. Чудакова, Б.Гаспаров, Б. Соколов, не обращались к речевой характеристике Маргариты. Моя основная зад

В моей работе я вновь обращаюсь к роману М.А. Булгакова " Мастер и Маргарита ". В предыдущей работе для исследования был взят образ кота Бегемота, образ перефирийный, но дающий возможность приблизиться к пониманию романа. Меня интересовало, как автор выстраивает образ ( портрет, речевая характеристика ), как эпизодический герой движет сюжет, помогая прочесть основные темы романа. Сейчас для анализа я выбираю центральный образ Маргариту. Почему это центральный образ ? Это связано с тем, что Маргарита в романе открывает те темы, которые позже будут развиты такими героями как Мастер и Иешуа Га-Ноцри. Это темы веры, творчества, любви все то, из чего вырастает истинная жизнь. Образ Маргариты очень дорог автору, быть может, поэтому в нем прочитываются черты одного из самых близких Булгакову людей Елены Сергеевны Булгаковой. Меня интересует, как этот образ помогает понять авторский замысел, как соотносится с другими героями произведения.

Над этим вопросом задумывались уже давно. Но ни к каким положительным решениям наука здесь не пришла. В самом деле, что объединяет перечисленные выше языки от баскского и Лигурийского до хаттского и кавказских? Их объединяет лишь отрицательный признак: они не являются индоевропейскими, они не являются семитохамитскими. Понятно, что для констатации родства или хотя бы для того, чтобы подозревать родство, нужны признаки положительные: нужны общие слова, общие грамматические показатели. В общем, нужны серьезные основания. А их нет. Баскский язык можно с тем же правом связывать с кавказскими или хуррито-урартскими, как и с языками Австралии или Южной Америки. Случайные сходства отдельных географических названий (Иберия в Испании и Иверия на Кавказе) ничего не доказывают, как ничего не доказывает сходство Тулы в Мексике с Тулой в России.

В древности Испания называлась Иберией, по названию населявшего ее народа — иберов. На Кавказе в это же время существовало государство Иберия, или Иверия,— иверами звали предков грузин. Сходство названий заставило греческого философа Сократа высказать мысль, что «иберы, живущие у Понта Евксинского, выходцы из тех иберов, которые находятся в Испании». Но у античных авторов имелись и иные мнения на этот счет. Аппиан, живший во II в. н. э. свидетельствует, что «азиатские иберы», то есть иверы Грузии, считаются «одними как бы колонией иберов европейских, другими — как бы отцами последних, но есть и такие, которые считают, что между теми и другими нет ничего общего, кроме имени, так как нет сходства ни в обычаях, ни в языке». В настоящее время есть новый, также спорный вариант решения этого вопроса. Ни предки басков, ни предки кавказцев не совершали длительных путешествий через все Средиземноморье.

Ученые разделяют языки исконно кавказские и языки, которые появились здесь извне. Сравнительно недавно зазвучала здесь русская, украинская, греческая речь. Правда, существовали на побережье Понта Евксинского (Черного моря) еще 25 веков назад колонии древних греков. Предки армян говорили когда-то на особых местных языках, но в I тысячелетии до н. э. они перешли на язык индоевропейской семьи, родственный исчезнувшему фригийскому. Осетины говорят на языке, который является потомком скифского и родствен языкам иранской группы. На Северном Кавказе существовала когда-то группа кочевых народов, в которые входили и тюрки, давшие начало языку балкарцев и карачаевцев. Язык этот, как вы знаете, входит в тюркскую семью. По внешнему облику и армяне, и осетины, и балкарцы, и карачаевцы мало отличаются от других обитателей Кавказа. Но говорят они на языках не кавказских, принадлежащих к другим семьям. Таты, курды, талыши, живущие на Кавказе, также говорят на индоевропейских языках иранской ветви.

Творчий доробок Б. Олійника позначений такими визначальними рисами, як громадянськість, посилена увага до морально-етичних проблем нашого часу, точність слова. Він поєднав у своїх творах кращі традиції попередників та елементи асоціативно-метафоричного мислення, потужний струмінь фольклорності. Б. Олійник проповідує високі загальнолюдські цінності, зокрема він глибоко переконаний, що кожен повинен жити напруженим духовним життям, бути щирим і щедрим, розуміти красу, неповторність світу, кожної миті власного існування на землі, бо це відповідає природі самої людини. У поемі «Крило» Олійник використовує казковий сюжет: маленький хлопчик приносить додому і доглядає птаха з перебитим крилом, який стає йому добрим товаришем і братом, «олюднюється» зовні — має вишиту сорочку, кеди. Видужавши, журавлик щовесни повертається до свого рятівника, вчить його літати, розповідає про свої мандри, про Африку, Ніл і піраміди, схвалює його шлюб.

Ще в студентські роки Дашкович позитивно вирізняється на фоні своїх товаришів по навчанню. Його портрет виказує особливу симпатію письменника до свого героя: «Дашкович був чистий черкасець: високий, рівний, з дужими плечима, з козацькими грудьми, з розкішним темним волоссям на голові. В його було лице повне, з високим і широким одслоненим чолом. Брови лежали низько й рівно над карими ясними, чималими очима. Чималі рум’яні губи були складені щільно і навіть трохи сердито, його погляд, виявляючий розум і тяму, був твердий, спокійний». Як бачимо, портрет виконано у традиційному розмовно-фольклорному ключі. Подаючи портрет Дашковича на фоні чудового українського пейзажу, характеристики українського народу і його колишньої слави, автор вказує на генетичний зв’язок Дашковича з Україною.

«Творчість Олеся Гончара відзначається різко індивідуальним колоритом, він цілком органічний, і його ніколи не плутаєш із іншим. М’яка задушевність, тонке ліричне почуття, ненав’язливий романтичний аромат, на яких лежить печать самобутньої письменницької особистості», — так сказав Євген Гуцало. І дійсно, ці риси властиві чи не кожному рядку роману «Людина і зброя». Це перший масштабний антикультівський твір в українській літературі. Драматичним постає життя, автор висловлює тривогу за долю всього людства, бо саме воно цілими століттями тримає в руках зброю і само ж гине у страшних війнах. Димитр Добрєв (болгарський письменник) писав: «Роман «Людина і зброя» спрямований проти війни, проти знищення найвищого творіння на землі — людини. Книга ця захищає мир у всьому світі. Вона закликає всіх людей до творчої праці».

Справжнє ім’я американського письменника Рея Бредбері — Монд Дуглас. Перше оповіданні Бредбері опублікував одразу після закінчення школи (1941). Письменник відзначається великою оригінальністю у реальному житті, наприклад, він не любить автомобілів і літаків. Його твори — «Марсіанська хроніка» (1950), «451 градус за Фаренгейтом» (1953) — теж є досить незвичними, оригінальними. Творчість Бредбері — це поєднання реальності і фантастики, сучасності і минулого, страшної містики і казковості. Письменник звертається до проблеми сенсу людського життя, до питання призначення людини на землі.

Який чарівний світ навколо нас! Він озивається до кожного сотнями, тисячами звуків. Тонкі ніжні листочки шелестять на вітрі, дзюрчить чисте джерельце, лунко падають на землю великі краплі дощу. Природа також дарує нам розмаїття кольорів. То вона огортає землю ніжною білизною снігу, то обсипає яскравими барвами весняних і літніх квітів, то обдаровує її осіннім червоним золотом. Кожен день приносить щось нове у світ, який нас оточує. Щаслива та людина, яка вміє помічати ці зміни, передавати художнім словом романтику природи, відчувати себе її частинкою. У своїх віршах «Весна», «Назустріч» Б.І. Антонич пише: «Росте Антонич і росте трава», «росте хлоп’я, мов кущ калини». Дійсно, існує схожість у тому, як зростають молоді травинки чи пагінець малини і дитина. Спочатку вони маленькі та ніжні, бояться холоду і сильного вітру, життєвих незгод, але потім міцніють і стають сильними. У кожному з віршів поета наявна людина, яка є частинкою природи. Ми розуміємо, що це він сам росте із травою, з ку

Тема природи традиційна в російській літературі. Чимало поетів присвятили свої твори її красі, поділились роздумами, що навіяли її картини. Але голос Сергія Єсеніна не тільки не губиться серед багатьох творів на цю тему, але й виділяється в цьому хорі своєю самобутністю, його впізнаєш відразу, він зрозумілий і дуже близький. Мабуть, жоден із російських поетів XX століття не користувався і не користується популярністю такого широкого кола читачів, таких різних за віком, освітою, життєвим досвідом. Секрет його популярності, напевне, в тому, що поету вдалося відтворити національне сприйняття світу, або, як кажуть сьогодні, російський менталітет. Картини природи у його поезіях зворушують і зачаровують читача. Він ніби висловлює те, що відчуває, але не може висловити читач. І разом із поетом його читачі переживають почуття своєї єдності з природою. Лірика природи Єсеніна дуже інтимна: берізка для нього — і сестра, і наречена, і дружина; старий клен — друг, з яким давно не бачилися; навіть й

Як дивно усвідомлювати, що кожна епоха не була величною сама по собі. Цю велич створювали люди. І саме їх внесок в історію і складав епоху. А людям, малим чи великим, властиво в чомусь помилятися, в чомусь переконуватися. Тільки так з’являються нетрадиційні рішення, тільки так вершаться великі справи. Мабуть, по-іншому не буває. Адже світ гармонії одночасно є і світом протиріч. І цей світ накладає свій відбиток на людину, проте кожне століття має своїх геніїв, іноді їх імена залишаються в забутті, а іноді зоряно сяють на небосхилі ще багатьом і багатьом поколінням. Таким є ім’я Франческо Петрарки, який вважається першим письменником епохи Відродження. Підґрунтям цієї визначної епохи стала творчість Данте. А оскільки Петрарка висвітлював загальні історичні протиріччя, що характеризували середньовічну Італію в цілому, то саме це і визначило його провідну роль у формуванні нової, національної культури італійського Відродження.

Роман Кнута Гамсуна «Пан» започаткував психологічну течію в норвезькій прозі. В основі сюжету цього твору - показ кохання на фоні природи, яка повинна служити прикладом гармонії. Однак, на думку письменника, люди не хочуть прислуховуватись до голосу природи та свого розуму, тому самі порушують стосунки між собою. Роман складний за своєю проблематикою, він розкриває філософські та морально-естетичні проблеми, такі, як сенс людського існування, сутність справжнього щастя, стосунки людини і природи.

Кожна сторінка творчості великого німецького романтика — це пристрасна боротьба прекрасної душі поета з ницим, потворним світом. Свою особисту долю Гофман бачив як частину загальної долі «маленьких людей», що стояли на порозі подвійного буття: між мізерними ділами і великими ілюзіями. Оточуюче хронічне убогство, атмосфера філістерства приводили до неприйняття дійсності. Порятунок від духовно обмеженого, порожнього, сірого життя автор знаходить у романтичних мріях, у мистецтві, що є єдиною суверенною частиною людського духу. У казці-новелі «Малюк Цахес» перед нами дійсніть постає в образі країни, де введено «просвітництво». Гофман викриває за допомогою всевладної іронії химерну велич великих князів, гофмаршалів, широко використовуючи засоби фантастичного гротеску. Це лялькова держава, де все схоже на безглуздий маскарад, усі ниточки якого тримає потвора — карлик Цахес. Народившись потворою, він завдяки милості феї має три магічні волосинки, які роблять його в очах інших людей мудрим і п

Історія села Піски твору дає можливість глибоко проаналізувати образи Мирона Ґудзя і його онука Максима Ґудзя. «Біографії» Мирона Ґудзя та його онука — це втілення боротьби козацького світогляду з селянським світом. Вперше це виявляється як контраст між Мироном і його дружиною Мариною: не «легко було його січовому серцю дивитись, як замирала в синові лицарська вдача…», вдруге ілюструється виступом Максима проти своїх батька та матері, тобто проти родинних устоїв. Зміни в житті запорожця Мирона Ґудзя, Максимового діда, Панас Мирний та Іван Білик охарактеризували тонко і точно: «Минулося козацьке царство, настало хліборобське господарство». І саме тут простежується протистояння козацького і селянського (хліборобського) світоглядів: Мирон закликає до єдності в боротьбі проти пана, а піщани слухають, міркують, бо їм здається, що вони живуть повним життям — «і хліб є, й скотинка прибуває, і…захист безпечний». З царської та панської ласки це відбувалось, як думалося селянам, котрих автори по

Роман іспанського письменника Мігеля Сервантеса де Сааведра увічнив ім’я письменника. Роман був задуманий як пародія на середньовічний лицарський роман, але дуже швидко виріс до рівня роману, що піднімає вічні філософські питання. Але і первинний задум містив у собі основи подальшого перетворення. Бажання створити пародію було викликане величезним розривом між дійсністю та її відображенням у літературі. Саме це і привело до основного конфлікту твору — конфлікту між ідеалом і дійсністю. Комічний ефект роману викликаний зіткненням ситуацій, узятих з лицарських романів і повсякденних ситуацій сучасної Іспанії. Замість красеня-лицаря, сильного і непереможного, головним героєм стає другорядний ламанчський ідальго, Алонсо Кехано. Він — карикатура на книжного лицаря.

Творча спадщина Гайне пройнята гуманістичними ідеалами свободи людської особистості. Висока майстерність поета, блискучий полемічний талант публіциста зробили ідеї Гайне зрозумілими для людей, які живуть у різних куточках земної кулі. Але творча особистість Гайне розвивалась у той період, коли в літературі Німеччини, як і багатьох європейських країн, поширювався романтичний напрямок, який вплинув на становлення молодого поета. Навчаючись у Бонні, Гайне із захопленням слухав блискучі за формою й багаті фактами лекції Августа Вільгельма Шлегеля, одного з теоретиків реакційного романтизму. Але не був сліпим послідовником свого учителя, про що свідчать і його вірші, і стаття «Романтика», надрукована в 1820 році. Порушуючи ідейно-естетичні закони німецької романтичної школи видавати бажане за дійсність, Гайне висловив у статті думку про те, що Німеччина вільна і «…ні один піп не може заточити у в’язницю німецькі уми; ні один благородний дворянчик не має більше права батогом гнати на панщину

Драматургія Карпенка-Карого розмаїта за тематикою, жанрами, образами… У багатогранних характерах він відобразив інтереси, прагнення різних соціальних слоїв українського суспільства: стяжателів землі, капіталу, землевласників-мільйонерів і селян-бідняків. Сила комедії «Сто тисяч» у тому, що в ній правдиво відтворено нові зміни в житті села, глибоко розкрито хижацька характер сільської буржуазії, нові її засоби експлуатації та збагачення. Головним персонажем твору є Герасим Калитка. Життя в його розумінні складається з двох понять — грошей і землі, всі думки його і мрії, розмови і вчинки базуються на них. Земля для Калитки — це скарб, основа для наживи, тому він говорить про неї із захопленням, благоговінням: «Ох, земелька, свята земелька, божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку… Глянеш оком навколо — це твоє, там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і молосується жито: і все то гроші, гроші, гроші…».

Чим визначається цінність літературного твору? Мабуть, тими загальнолюдськими цінностями, які автор у досконалій художній формі показує читачеві і примушує його замислитися. А ще тим естетичним задоволенням, що одержує людина при спілкуванні зі Словом митця. Такий справжній витвір мистецтва подарував нам І. Карпенко-Карий. Хоч його «Хазяїн» — сатирична комедія, чітко видно прагнення драматурга підвести читача до певних позитивних моральних висновків. Нещадно висміюючи все потворне і нице в житті, письменник-сатирик мріє, що в майбутньому запанують «вищі ідеали загального добра», зникнуть причини, які породжують зло і несправедливість, егоїзм і жорстокість. Про це І. Карпенко-Карий неодноразово писав у листах до сина Назара. Сам драматург підкреслював, що його «Хазяїн» — це «зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!»

У романі «Чорна рада» Пантелеймон Куліш на реалістичних і романтичних засадах зображує історичні події 1663 р. на Україні, характерні для тогочасної епохи особливого напруження суспільних пристрастей. Письменник створює широку панораму української дійсності XVII ст., виводить характерні постаті з різних суспільних прошарків того часу. Передати колорит історичної епохи йому допомагає змалювання її реквізиту, реальних настроїв людей, конкретних соціально-психологічних деталей. Слід сказати, що це перший історичний роман в українській літературі. Матеріал до нього автор черпав із козацьких літописів, праць істориків і фольклорних джерел.

Борис Олійник належить до найпопулярніших поетів, без яких не можна уявити сучасної української літератури. Творчість цього самобутнього митця має ті необхідні прикмети, завдяки яким поезія стає художнім документом свого часу, переконливо і глибоко виражає риси духовного портрету цілого покоління. Передусім це поезія соціально активна: просто описовість їй чужа. Емоційна атмосфера тут насичена до грозового розряду, а гумор забарвлений у драматичні тони. Ці риси не виходять з конкретного твору, так і всієї творчості взагалі: вони взаємопов’язані і в своїй сукупності творять те, що ми називаємо творчою особливістю, індивідуальним обличчям, стилем поета. Так само неможливо ділити творчість письменника за певними тематичними розгалуженнями: тема війни, праці, природи, кохання. Усе це в Бориса Олійника є, але так переплетене, що мимоволі хочеться шукати інших аналітичних принципів, саме тих, які схоплювали б внутрішню сутність явища. Мабуть, вихідним і визначальним тут є особа ліричного гер

За біблійними легендами, ангели уявляються людям прекрасними юнаками з чудовими, як у лебедів, білими крилами. Це зразки досконалості, добрі охоронці людської душі. Недаремно говорять «ангельський вид», «ангельський голосочок», «не людина, а ангел». У новелі Г. Маркеса «Стариган з крилами» говориться про ангела — старенького діда, що впав обличчям у грязюку, борсається там, але не може підвестися, бо йому заважають великі крила. «Він був одягнений, як жебрак, череп його був лисий, як коліно, рот беззубий, як у старезного діда, великі пташині крила, обскубані та брудні», «говорив незрозумілою мовою». Тобто він зовсім не відповідав людським уявленням про ангелів небесних. Тому жителі так і поставилися до старигана з крилами — тримали в курнику, кидали їжу, як тварині, й штрикали та штовхали, щоб краще роздивитися. Згодом господарі, які знайшли ангела, стали мати з цього ще й неабияку вигоду — обгородили двір парканом і пропускали бажаючих подивитися на диво за плату. Вони швидко розбагат

Найвидатнішою пам’яткою літератури Київської Русі є «Слово о полку Ігоревім». Сюжетний зміст «Слова…» — змалювання походу князя Ігоря Святославовича проти половців 1185 року, що був одним з епізодів тривалої боротьби проти степових кочівників. Про цей похід розповідають також і літописи, додаючи подробиці, яких бракує в поемі. Але, як справжній художній твір, «Слово о полку Ігоревім» вирізняється тим, що не просто розповідає про перебіг подій походу, а має чітку, продуману побудову, що дозволяє невідомому авторові передати головну ідею і висловити власне ставлення до фактів. Він обмірковує цю ідею ще у вступі, а пізніше відверто звертається до найсильніших володарів Руської землі із закликом об’єднатися.

У ранньому дитинстві ми вперше знайомимося з книгою. Перші казки, вірші, оповідання нам читають батьки. А потім ми й самі навчаємося розуміти друковане слово. Книга з’явилася тому, що люди завжди прагнули зберегти і передати для нащадків свою мудрість, знання, красу художнього слова. З історії знаємо, що спочатку писали на глиняних табличках, папірусі, пергаменті. Лише згодом винайшли папір і почали друкувати книги.

Книги — морська глибина. Хто в них пірне аж до дна, Той, хоч і труду мав досить, Дивнії перли виносить… — писав Іван Франко. Книги зберігають для людства чарівний світ добра й краси, вони можуть навчити великих тайн, окрилити мрію. Не так уже давно, наприкінці XX століття, вчені прогнозували зникнення книжкової культури взагалі. Мовляв, навіщо книги з паперу, якщо тепер існує можливість всю Національну бібліотеку записати на один кристал! Так, можливості інформаційних технологій сьогодні сягнули так далеко, як не заглядали навіть наукові фантасти. Але книги залишаються і ще довго залишатимуться великим надбанням культури.Як добре пахне друкарською фарбою новенька книжка! Які гарні в ній кольорові ілюстрації! Можна погортати її сторінки туди-сюди, торкнутися до майстерно зроблених гравюр, передивитися коментарі.

Генріх Гейне стояв біля витоків романтизму, був його фундатором разом із Байроном, Міцкевичем, Пушкіним, Шевченко. У кожного з цих поетів була своя книга, що принесла світову славу. Для Гейне це була збірка поезій "Книга пісень". До збірки увійшли вірші, створені протягом 1816-1827 років. Переважна їх більшість написана в дусі народних пісень, про що і свідчить назва. "Книга пісень" складається з п’яти частин: "Страждання юності", "Ліричне інтермецо", "Знову на батьківщині", "З подорожі на Гару" і "Північне море". Більша частина віршів присвячена коханню. Сімнадцятирічним юнаком Гейне закохується у доньку свого багатого дядька Амалію. Але горда дівчина не звертала уваги на юного кузена, не бачила в ньому і поета. Юнак страждає, віршує, серце його шалено б’ється, і на світ з’являється шедевр світової лірики, який потім ввійшов до "Ліричного інтермецо":

Починаючи з давніх часів, люди прагнули відрізнятись один від одного. Представники різних країн носили національні костюми, завдяки яким українця можна було легко відрізнити від німця, француза, грека тощо. Зараз одяг — більш стандартний, хоча є безліч способів створити собі неповторний стиль. І це особливо стосується підлітків, адже саме в цьому віці нам хочеться виразити себе, підкреслити свою унікальність. Спостерігаючи за натовпом, можна побачити абсолютно різних людей: дівчат із рожевим волоссям у широченних штанях або фарбованих блондинок у міні й чоботях на «шпильках»; юнаків у чорному, з пірсингом на обличчі або милих «лялькових» хлопчиків із пишними кучерями в майже жіночому одязі… їх помічаєш у першу чергу, бо вони виділяються на загальному тлі. А з кого ж складається решта? З «сірої маси»? Адже є люди, які, навпаки, не хочуть, щоб їх помічали, звертали на них увагу, тому намагаються злитися з іншими, бути як усі.

Люблячи свiй народ, спiвчуваючи його тяжкiй долi, видатний укр

В главе «Последыш» ценителями событий продолжают оставаться крестьяне. Странники на Волге увидели необычную картину: «вольный» народ согласился играть «комедь» с князем, поверившим, что крепостное право возвращено. В характеристике князя Утятина вопрос о дальнейшем упадке помещичьего класса приобретает особый смысл. Некрасов подчеркивает физическую дряблость и моральное оскудение помещика. «Последыш» не только немощный старик, он дегенеративный тип. Даже внешними чертами он напоминает хищника: «нос клювом, как у ястреба», «как рысь высматривал добычу». Писатель доводит изображение типа до гротеска. Выживший из ума старик тешится забавами, живет в мире представлений «нетронутого» феодализма.

Некрасов нашел оригинальный способ показать борьбу крестьян с крепостниками на новом этапе. Он поселяет крестьян в глухую деревню, отделенную от городов и сел «лесами дремучими», болотами труднопроходимыми. В Корежине помещичий гнет ярко не ощущался. Затем он выражался только в выколачивании Шалашниковым оброка. Когда же немцу Фогелю удалось обмануть крестьян и с их помощью проложить дорогу, все формы крепостного нрава проявились сразу и в полную меру. Благодаря такой сюжетной находке, автору удается на примере всего двух поколений раскрыть в концентрированном виде отношение мужиков и их лучших представителей к ужасам крепостного права. Указанный прием был найден писателем в процессе изучения реальной действительности. Некрасов хорошо знал костромской край. Современники поэта отмечали беспросветную глушь этого края.

Во второй половине XX в. проблема эмансипации женщины являлась одной из ведущих. Нет писателя, который бы так или иначе не изображал ее в своем творчестве. Утверждалось несколько точек зрения. Герои романа Чернышевского «Что делать?» находились в центре споров. Взгляды и жизненная практика Веры Павловны Розаль-ской принимались и восторженно, и гневно. Точка зрения реакционных кругов сводилась к простому ругательству и требованию: наказать беспощадным образом автора романа. Чернышевский обвинялся в проповеди «двоеженства», «чистого разврата, коммунизма женщин и мужчин». Писарев страстно защищал идеи Чернышевского. Отношение революционных демократов к проблеме равноправия женщин не было приглушено ни злобными выпадами, ни террористическими актами, ни антинигилистическими произведениями, ни перенесением проблемы в ряде художественных произведений из области социально-политической в план семейно-бытовой или в план елейных разговоров о нежной, романтической душе женщины или ее особой судьбе

Некрасов нашел оригинальный способ показать борьбу крестьян с крепостниками на новом этапе. Он поселяет крестьян в глухую деревню, отделенную от городов и сел «лесами дремучими», болотами труднопроходимыми. В Корежине помещичий гнет ярко не ощущался. Затем он выражался только в выколачивании Шалашниковым оброка. Когда же немцу Фогелю удалось обмануть крестьян и с их помощью проложить дорогу, все формы крепостного нрава проявились сразу и в полную меру. Благодаря такой сюжетной находке, автору удается на примере всего двух поколений раскрыть в концентрированном виде отношение мужиков и их лучших представителей к ужасам крепостного права. Указанный прием был найден писателем в процессе изучения реальной действительности. Некрасов хорошо знал костромской край. Современники поэта отмечали беспросветную глушь этого края.

Сложнее и в то же время как-то проще, чем Оболт-Оболдуев и князь Утятин, выступили перед мужиками Шалашниковы — отец и сын, а также их управляющий, немец Фогель. Странники и читатель с Шалашииковьши не встречаются. О них рассказывает Матрена Тимофеевна со слов богатыря святорусского Савелия. Перед нами действует только Фогель. Немец — управитель особой хватки. Таких немцев наблюдал Некрасов в Ярославской губернии. Если Шалашников, по рассказам Савелия, побоями выколачивал из мужиков оброк, причем, получив какую-то сумму «отваливался», как «раздувшийся в собачьем ухо клещ», то немец Фогель «пока не пустит по миру, не отойдя, сосет!». 18 лет эксплуатировал он. Мужикам важно было понять причину своего рабства. Они вначале не разгадали хитрости управляющего. Уж очень хорошо замаскировался враг! Важно и другое. Они раскрыли: «сила» немца в особенности строя. Сделав дорогу, управляющий дал возможность исправнику «прочей земской власти» быть опорой угнетения, проводимого им так методически.

Клим торжествует. Он «удовольствовал» гвардейцев, «спектакль» прошел успешно. Только мужикам не смешно. Выпив по стаканчику, они «первей всего заспорили: «Как им с лугами быть?» Они еще «не предвидели, что не луга поемные, а тяжбу наживут». Плут Клим стремится отвлечь мужиков от их главной беды, заводя разговоры о женщинах, о вине. Влас обрывает его: «У Клима речь короткая и ясная, как вывеска, зовущая в кабак... Начнет Климаха бабою, а кончит — кабаком!» Создалась напряженная обстановка. Влас пошутил, Клим обиделся. В шутке он увидел намек на свой «грех» перед вахлаками. Влас (в отличие от Клима Лапина) — «душа добрейшая, болел за всю вахлачину, не за одну семью».

В главе «Последыш» ценителями событий продолжают оставаться крестьяне. Странники на Волге увидели необычную картину: «вольный» народ согласился играть «комедь» с князем, поверившим, что крепостное право возвращено. В характеристике князя Утятина вопрос о дальнейшем упадке помещичьего класса приобретает особый смысл. Некрасов подчеркивает физическую дряблость и моральное оскудение помещика. «Последыш» не только немощный старик, он дегенеративный тип. Даже внешними чертами он напоминает хищника: «нос клювом, как у ястреба», «как рысь высматривал добычу». Писатель доводит изображение типа до гротеска. Выживший из ума старик тешится забавами, живет в мире представлений «нетронутого» феодализма.

Айнов, как вы помните, относили к трем расам — австралоидной, европеоидной, монголоидной. Полинезийцев одни ученые считали европеоидами, а другие (теперь их большинство) монголоидами. Бушмены причудливо сочетают в своем облике признаки двух рас — монголоидной и негроидной. У них желтоватая кожа, курчавые волосы, «пигмейский» (около 150 см) рост и «австралийские», большие и массивные, надбровья. Выступающие скулы и ушные раковины с приросшей мочкой, инфантильное, детское лицо и морщинистая кожа. Монгольский разрез века и широкий негритянский нос... Словом, вместе с айнами бушмены в антропологическом отношении являются самым своеобразным народом земли. Бушменские языки не уступают в оригинальности внешнему виду бушменов.

Айнов, как вы помните, относили к трем расам — австралоидной, европеоидной, монголоидной. Полинезийцев одни ученые считали европеоидами, а другие (теперь их большинство) монголоидами. Бушмены причудливо сочетают в своем облике признаки двух рас — монголоидной и негроидной. У них желтоватая кожа, курчавые волосы, «пигмейский» (около 150 см) рост и «австралийские», большие и массивные, надбровья. Выступающие скулы и ушные раковины с приросшей мочкой, инфантильное, детское лицо и морщинистая кожа. Монгольский разрез века и широкий негритянский нос... Словом, вместе с айнами бушмены в антропологическом отношении являются самым своеобразным народом земли. Бушменские языки не уступают в оригинальности внешнему виду бушменов.

На территории Индии, Пакистана и Цейлона расселено великое множество народов. Говорят они более чем на 500 языках и диалектах. Но все это многообразие можно привести к нескольким знаменателям: двум «большим расам», австралоидной и европеоидной, и трем языковым группам — индоевропейской, австроазиатской, дравидийской. Темнокожие жители Индостана говорят на австрических и дравидийских языках. Первые распространены, как вы помните, на востоке и в центре Индии, вторые занимают весь юг Индостана и отчасти Цейлон, а также районы Центральной Индии. Среди моря индоевропейских языков в Северо-Западной Индии есть дравидийский «островок», язык брагуи.

Франко, як засвідчують літературознавці, був першим дослідником і популяризатором творчості Івана Вишенського, видатного полеміста, борця проти унії, проти релігійно-національного і феодально-шляхетського гніту в Україні. Він високо цінував його за яскраві сатиричні малюнки тогочасного суспільно-політичного життя, за його блискучий полемічний характер, присвятив йому поему під назвою «Іван Вишенський», вмістивши її в збірку «Із днів журби». Ця поема вважається одним з кращих творів Великого Каменяра. Зміст поеми відповідає історичній правді. Починається твір мальовничого картиною Афонської гори, на фоні якої й відбуваються описані далі події. Гора вражає читача своєю красою: Мов зелена піраміда на хвилястім синім полі

В історії кожного народу є свої герої. І більшою мірою це воїни-захисники. Їм приписуються ідеальні риси характеру й ідеальні вчинки. Ними пишаються, їх наслідують, про них переповідають. А щодо героїчного епосу, то славні подвиги воїнів-захисників знайшли свої відгуки в подальшій творчості талановитих нащадків. На жаль, література Середньовіччя не могла дійти до нащадків у повному обсязі. Але невмирущі зразки й досі вражають своєю досконалістю. Героїчний епос епохи Середньовіччя зберігся краще, ніж інші жанри, бо розповсюджувався він дружинними співцями. У більш пізні роки Середньовіччя епос записувався й доходив до нащадків в опрацьованому вигляді.

П’єса «Пігмаліон» — одна з найкращих драм англійського письменника Бернарда Шоу. Захоплює вона одразу — з першого рядка! Ти ніби опиняєшся в далекій Англії, а персонажі п’єси — твої давні знайомі. Рясний літній дощ ллє, як із відра. Ту т і там несамовито верещать свистки»; а ми біжимо, щоб сховатися під портиком церкви св. Павла. Дивна дівчина привернула мою увагу. Вона продавала квіти. У неї зовсім не романтична постать, їй десь вісімнадцять-двадцять років. На голові в неї матроський брилик, який назбирав чимало лондонської пилюки та кіптяви. Черевики її мають плачевний вигляд, а волосся так і просить, щоб його вимили. Але крізь її занехаяність проглядає природна врода. Вона привертає увагу ще й тому, що кожному пропонує квіти, як ось: «Купіть у мене квіточку, копітане!» Дівчину звати Елізою, вона донька сміттяра, матері в неї немає, шоста мачуха вигнала її з дому і їй доводиться самостійно заробляти собі на прожиток. Дівчина виросла в Ліссон-Грові, а «жила там у такому хліву — навіть

З ім’ям Карпенка-Карого — одного з найвидатніших українських письменників і діячів театру — пов’язане піднесення українського драматичного мистецтва в другій половині XIX і на початку XX століття. У піднесенні суспільної ролі українського театру мистецька діяльність Карпенка-Карого відіграла особливо важливу роль тому, що він був не тільки талановитим актором, режисером, організатором і керівником трупи, а й видатним драматургом, рівного якому, за справедливим визначенням І.Франка, не мала тогочасна українська література. Новий етап у творчому розвитку драматурга відкрила сатирична комедія «Сто тисяч».

Мистецтво виникає серед буденності — цю істину Борис Пастернак запам’ятав ще з дитинства: йому поталанило з’явитися на світ у родині відомого художника та піаністки, тож він мав змогу переконатися, що насправді немає чіткого розподілу між світами звичайного життя та творчості. Мабуть, тому проблеми мистецтва і його місця в повсякденності не лише стали провідними в його творчості, але й дістали своєрідне філософське тлумачення. Будь-що може підштовхнути творчу людину побачити прекрасне або навіть глибинні зв’язки між образами та ідеями, між найрізноманітнішими проявами людського існування та художнім всесвітом.

За свою багатовікову історію український народ, обороняючи власні кордони, свободу й гідність, ніколи не спокушався на чужі землі, не прагнув підкорити інших, не нав’язував їм своєї волі. Він завжди жадав миру, злагоди й братерства. Це кредо втілив у своєму «Єретику» безсмертний Кобзар, що бачив майбутнє України як велике об’єднання слов’ян, федерацію окремих незалежних республік із столицею у Києві: Щоб усі слов’яни стали Добрими братами,

Україна — «тихі води, ясні зорі» — завжди була для загарбників, сусідів і несусідів ласим шматочком. Постійно частини її території потрапляли під чиюсь залежність, а після Переяславської угоди 1654 року вона взагалі поділилася надвоє. Одна частина, Лівобережна Україна, була під протекторатом Росії, а друга, Правобережна — Польщі. Та завжди знаходилися сміливі люди, які прагнули до об’єднання, до збереження української державності. Довгий час це не вдавалося. І П. Куліш перший у літературі торкнувся теми козацьких часів, коли герої перенесли центр творчих зусиль із зовнішньої боротьби (політичної, релігійної, національної) на внутрішню боротьбу в Україні. Це дало можливість у новому світлі побачити природу козацьких війн і головні причини національного розбрату, національної трагедії.