Ідея соборності України
За свою багатовікову історію український народ, обороняючи власні кордони, свободу й гідність, ніколи не спокушався на чужі землі, не прагнув підкорити інших, не нав’язував їм своєї волі. Він завжди жадав миру, злагоди й братерства. Це кредо втілив у своєму «Єретику» безсмертний Кобзар, що бачив майбутнє України як велике об’єднання слов’ян, федерацію окремих незалежних республік із столицею у Києві:
Щоб усі слов’яни стали
Добрими братами,
І синами сонця правди… Ідеями свободи і єдності пронизані, здається, усі твори ґеніального поета. Та це й не дивно, враховуючи, що революційність Тарас Шевченко черпав з української історії. Він любив Україну й українців безмежно, але не сліпо і міг гнівно закинути відступникам-землякам:
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
Він міг з відчаєм вдарити у дзвони Слова:
О люди! Люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Нарешті, він вірив сам і переконливо примушував повірити інших, що, лише скинувши ярмо пригнічення і злившись в одну сім’ю, …на оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати,
1 будуть люди на землі.
Ці рядки з поезії «І Архімед, і Галілей» стали уособленням споконвічної мрії українців, які, мені здається, вже народжувалися з почуттям гідного самоусвідомлення, прагнення до свободи й незалежності, до національної єдності.
…Я часто зустрічаю останнім часом вислів: «Україна підводиться з колін», «Українці постали з колін у повний зріст» тощо. Але звідкіля таке нехтування історичною гідністю моїх співвітчизників? Та ніколи вони не стояли на колінах, ніколи не корилися! Чи були б тоді катування, що несли із собою татаро-монгольська орда, каральні загони Петра Першого, більшовицькі ВНК, ДПУ, НКВС, МГБ, КДБ? Згадаймо, скільки разів проходила Україна хресним ходом по історії до своєї Голгофи і, розп’ята бувши, стікала ріками крові. І умирала моя Україна у страшних муках; та проходив час, і, як Фенікс, вона воскресала в огні і відроджувалася з попелу. Та на коліна її ніхто не міг поставити! Бо завжди підтримувала її свята віра у щасливе майбуття, в єднання у незалежну соборну державу, коли усі етнічні землі, в різні часи поділені між різними імперіями, нарешті з’єднаються в єдине ціле. Із сивої давнини, із грізних княжих часів і по сьогодення ідея соборності, ідея консолідації українців, об’єднання всіх українських земель не втрачала і не втрачає злободенності. На своєму віку Україна Двічі мала нагоду стати державою: в середині XVII століття та в двадцятих роках століття минулого, коли 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві було урочисто проголошено Акт Злуки. В одну самостійну українську соборну
державу об’єдналися Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка.
На жаль, це об’єднання виявилося нетривким, і невдовзі історія розпорядилася так, що окремі частини українських земель знов опинились у складі різних держав. Треба було Україні пройти кількома десятками років випробувань, щоб в кінці другого тисячоліття одержати найвеличніший здобуток — державне самостворення. Наш третій шанс…
Тому мені зрозуміло, чому однією з перших акцій, до яких вдалися патріотичні сили в передчутті розпаду СРСР, а саме 21 січня 1990 року, був «живий ланцюг» між Києвом і Львовом — він символізував духовну єдність східних і західних земель України. Єдність, про яку споконвічно мріяли наші пращури, Шевченком омріяна єдність, що має стати запорукою існування єдиної, соборної і тільки в соборності сущої демократичної України. Бо тільки єдність людей і спільність їхньої мети відкриває шляхи до перемоги.
…Сьогодні до нас, молодих, часто звертаються з різними опитуваннями, які, в основному, містять одне загальне питання: чого ми бажаємо? Правди, реформ, змін, а не слів, гасел і застою на їх тлі! Адже скоро саме ми будемо творити історію, будемо йти воднокроч з Україною по її сторінках. І кожен її злет, як і падіння, буде і нашим, ми його будемо відчувати до кінця своїх днів.
То ж візьмемося міцніше за руки, як у тому «живому ланцюзі», й доведемо усьому світові, що
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава,
Слава України!
Щоб усі слов’яни стали
Добрими братами,
І синами сонця правди… Ідеями свободи і єдності пронизані, здається, усі твори ґеніального поета. Та це й не дивно, враховуючи, що революційність Тарас Шевченко черпав з української історії. Він любив Україну й українців безмежно, але не сліпо і міг гнівно закинути відступникам-землякам:
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
Він міг з відчаєм вдарити у дзвони Слова:
О люди! Люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Нарешті, він вірив сам і переконливо примушував повірити інших, що, лише скинувши ярмо пригнічення і злившись в одну сім’ю, …на оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати,
1 будуть люди на землі.
Ці рядки з поезії «І Архімед, і Галілей» стали уособленням споконвічної мрії українців, які, мені здається, вже народжувалися з почуттям гідного самоусвідомлення, прагнення до свободи й незалежності, до національної єдності.
…Я часто зустрічаю останнім часом вислів: «Україна підводиться з колін», «Українці постали з колін у повний зріст» тощо. Але звідкіля таке нехтування історичною гідністю моїх співвітчизників? Та ніколи вони не стояли на колінах, ніколи не корилися! Чи були б тоді катування, що несли із собою татаро-монгольська орда, каральні загони Петра Першого, більшовицькі ВНК, ДПУ, НКВС, МГБ, КДБ? Згадаймо, скільки разів проходила Україна хресним ходом по історії до своєї Голгофи і, розп’ята бувши, стікала ріками крові. І умирала моя Україна у страшних муках; та проходив час, і, як Фенікс, вона воскресала в огні і відроджувалася з попелу. Та на коліна її ніхто не міг поставити! Бо завжди підтримувала її свята віра у щасливе майбуття, в єднання у незалежну соборну державу, коли усі етнічні землі, в різні часи поділені між різними імперіями, нарешті з’єднаються в єдине ціле. Із сивої давнини, із грізних княжих часів і по сьогодення ідея соборності, ідея консолідації українців, об’єднання всіх українських земель не втрачала і не втрачає злободенності. На своєму віку Україна Двічі мала нагоду стати державою: в середині XVII століття та в двадцятих роках століття минулого, коли 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві було урочисто проголошено Акт Злуки. В одну самостійну українську соборну
державу об’єдналися Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка.
На жаль, це об’єднання виявилося нетривким, і невдовзі історія розпорядилася так, що окремі частини українських земель знов опинились у складі різних держав. Треба було Україні пройти кількома десятками років випробувань, щоб в кінці другого тисячоліття одержати найвеличніший здобуток — державне самостворення. Наш третій шанс…
Тому мені зрозуміло, чому однією з перших акцій, до яких вдалися патріотичні сили в передчутті розпаду СРСР, а саме 21 січня 1990 року, був «живий ланцюг» між Києвом і Львовом — він символізував духовну єдність східних і західних земель України. Єдність, про яку споконвічно мріяли наші пращури, Шевченком омріяна єдність, що має стати запорукою існування єдиної, соборної і тільки в соборності сущої демократичної України. Бо тільки єдність людей і спільність їхньої мети відкриває шляхи до перемоги.
…Сьогодні до нас, молодих, часто звертаються з різними опитуваннями, які, в основному, містять одне загальне питання: чого ми бажаємо? Правди, реформ, змін, а не слів, гасел і застою на їх тлі! Адже скоро саме ми будемо творити історію, будемо йти воднокроч з Україною по її сторінках. І кожен її злет, як і падіння, буде і нашим, ми його будемо відчувати до кінця своїх днів.
То ж візьмемося міцніше за руки, як у тому «живому ланцюзі», й доведемо усьому світові, що
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава,
Слава України!