Людина і природа у поезіях Рильського
М.Рильський понад 50 років працював у літературі і залишив нам велику і цікаву спадщину. Його творчість зросла на міцній основі класичної літератури та фольклору, і на цьому грунті розгорнувся оригінальний, самобутній голос поета. Багатий художній доробок митця позначений роздумами про місце людини в житті, духовні цінності нашої епохи, пронизаний мотивами любові до усього сущого. Його поезії сповнені щирістю, одвертістю і, разом з тим, розмисленістю, інколи легкою іронічною усмішкою. М.Рильський бачив суттєве, вічне у звичайному, щоденному, зовні непоетичному. Як добрий знавець класики, людина глибокої ерудиції, він широко використовує історичні і літературні асоціації, паралелі, що надає особливого колориту його художній палітрі.
Поет створює розгорнуті образи-символи, серед яких найвідомішими є образи троянд і винограду:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне.
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
Вони символізують єдність двох важливих сторін людського життя: насолоди красою природи та мистецтва і творчої праці. Ця риса поетичного доробку М.Рильського тісно пов’язана з іншою — афористичністю вислову, який в узагальненій формі концентрує підсумок роздумів поета («Як парость виноградної лози, плекайте мову», «Нове життя нового прагне слова», «Вміє розставатись той, хто вмів любить», «Учися чистоти і простоти і, стоптуючи килим золотий, забудь про вежі темної гордині»).
Поетичний феномен М. Рильського поєднав у собі класичні традиції і новаторство. Художні ідеї, образи, мотиви, співзвучні духові часу, поет втілював у таких усталених формах, як сонет, октава, терцина.
Сто двадцять чотири оригінальні сонети і близько сорока перекладів — така сонетна спадщина поета. «Сонет» — своєрідний твір про цю літературну форму, у якій через «ковану в залізні ритми мрію» передано історію жанру, згадано найвідоміших сонетярів: О. Пушкіна, І. Франка, Ф. Петрарки, А. Міцкевича. Рильський певен, що сучасна поезія мусить звертатися до цієї форми, бо вона дисциплінує думку, відточує майстерність «суворою простотою, бо слова зайвого в свої рядки не прийме». Сонетові «віки розкрили обійми», тому він «не псевдокласика, а класика».
Поет майстерно володів і верлібром, вільний, розкутий ритм якого давав змогу передати своєрідний ритм думки:
Та коли ж ти заспокоїшся, серце?
Коли будеш битися рівно,
Як годинник,
Як механізм,
Як розум розважний?
А чи ж так це потрібно?
А згадаймо поезію «На білу гребку впали роси», що стала відомим романсом. Невелика за обсягом, вона, без перебільшення, неперевершений шедевр. Поет, використовуючи художній паралелізм, створює ліричну мініатюру, у якій замилування рідною природою поєднується з передачею глибоких переживань героя, його сумом за коханою, його пам’яттю про неї. Поет окремими штрихами творить гімн коханню, його животворній і чарівній силі.
У поезії «Шопен», щоб передати вплив неповторних звуків шопенівського вальсу («кокетно-своєвільних», «сумних, як вечір золотого дня», «жагучих, як нескінчений цілунок») на душу людини, М.Рильський малює уявлювану картину, яку викликає у душі слухача ця безсмертна музика. І не так важливо, що це лише плід поетичної уяви, лише здогад про вплив на почуття музиканта, переплавлені у звуки вальсу, чи то нещасливого кохання до Жорж Санд, чи то гіркої розлуки з батьківщиною; знаменним є те, що поет за допомогою слова передає ту повінь емоцій, які народжує в душі людини музика:
Шопена вальс… Ну хто не грав його І хто не слухав? На чиїх устах Не виникала усмішка примхлива, В чиїх очах не заблищала іскра Від звуків тих кокетно-своєвільних, Сумних, як вечір золотого дня, Жагучих, як нескінчений цілунок?
Як точно підмітив поет те, про що написано безліч мистецтвознавчих розвідок, — сум’яття людських почуттів, часом несподіваних, взаємопротилежних, викликаних музикою, Емоційність — це риса, спільна для обох видів мистецтва (і поезії, і музики).
Художня палітра поета багата і оригінальна. Філософські роздуми й пейзажні замальовки, ліро-епічні твори й ліричні вірші позначені щедрістю почуттів, гуманістичною позицією митця, оригінальністю образів.
Коли ми промовляємо «український поет», в уяві постають кілька фігур, це можуть бути різні люди, але М. Т. Рильський буде там завжди. Лише витончена душа поета може поєднати у думці виноградні лози і мову, може сказати:
Земле! Як тепло нам з тобою.
Творче життя Рильського — то сходження до вершин мистецтва, до найвищої краси відносин між людиною і природою,
Усією своєю творчістю поет промовляє до нас: людина і природа — одне ціле, яке неможливо роз’єднати:
Той, хто садить паростки кленові,
Хто діброви молоді ростить,
Сам достоїн людської любові,
Бо живе й працює для століть.
«Троянди й виноград», «В затінку жайворонка», «Яблука доспіли» — усі ці твори демонструють читачу любов і розуміння природи.
Рильський надзвичайно уважний до художніх деталей. Ми вловлюємо настрій ліричного героя, бачимо картини теплої чудової осені:
Ми збирали з сином на землі каштани,
Ми дивились довго, як хмаринка тане…
Або ніби реально знаходимось у саду, де гілля вгинається під вагою зрілих плодів: «Яблука дозріли, яблука червоні…»
Протягом усього життя звучить у ліриці М. Т. Рильського мотив любові до Батьківщини, віра в людину, в красу гармонійних відносин між людиною і природою.
Творчість М. Рильського зросла на міцній основі класичної літератури та фольклору, і на цьому грунті розвинувся оригінальний, самобутній голос поета.
Згадаймо поезію «На білу гречку впали роси», що стала відомим романсом. Поет створює ліричну мініатюру, в якій замилування рідною природою поєднується з передачею глибоких переживань героя, його сумом за коханою, його пам’яттю про неї.
Рильський уміє побачити суттєве, вічне, у звичайному, буденному, зовні «непоетичному»:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне.
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
Вони символізують єдність двох важливих сторін людського життя: насолоди красою природи та мистецтва і творчої праці.
Світлим почуттям краси живе і герой ліричної мініатюри «Поле чорніє. Проходять хмари…» Він закоханий у рідну землю, його серце сповнене радістю, бо ж прийшла весна, молодість землі! Рильський був майстром різноманітних строфічних стилів. Проте подібне розмаїття не було самоціллю для поета, а слугувало розкриттю настроїв його ліричного героя, роздумів автора про людину і час. На схилі літ Максим Тадейович звертався до нас, його майбутніх читачів:
Слова повинні буть покірні –
чуттям і помислам твоїм,
І рими мусять бути вірні,
Як друзі в подвигу святім.
Поет створює розгорнуті образи-символи, серед яких найвідомішими є образи троянд і винограду:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне.
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
Вони символізують єдність двох важливих сторін людського життя: насолоди красою природи та мистецтва і творчої праці. Ця риса поетичного доробку М.Рильського тісно пов’язана з іншою — афористичністю вислову, який в узагальненій формі концентрує підсумок роздумів поета («Як парость виноградної лози, плекайте мову», «Нове життя нового прагне слова», «Вміє розставатись той, хто вмів любить», «Учися чистоти і простоти і, стоптуючи килим золотий, забудь про вежі темної гордині»).
Поетичний феномен М. Рильського поєднав у собі класичні традиції і новаторство. Художні ідеї, образи, мотиви, співзвучні духові часу, поет втілював у таких усталених формах, як сонет, октава, терцина.
Сто двадцять чотири оригінальні сонети і близько сорока перекладів — така сонетна спадщина поета. «Сонет» — своєрідний твір про цю літературну форму, у якій через «ковану в залізні ритми мрію» передано історію жанру, згадано найвідоміших сонетярів: О. Пушкіна, І. Франка, Ф. Петрарки, А. Міцкевича. Рильський певен, що сучасна поезія мусить звертатися до цієї форми, бо вона дисциплінує думку, відточує майстерність «суворою простотою, бо слова зайвого в свої рядки не прийме». Сонетові «віки розкрили обійми», тому він «не псевдокласика, а класика».
Поет майстерно володів і верлібром, вільний, розкутий ритм якого давав змогу передати своєрідний ритм думки:
Та коли ж ти заспокоїшся, серце?
Коли будеш битися рівно,
Як годинник,
Як механізм,
Як розум розважний?
А чи ж так це потрібно?
А згадаймо поезію «На білу гребку впали роси», що стала відомим романсом. Невелика за обсягом, вона, без перебільшення, неперевершений шедевр. Поет, використовуючи художній паралелізм, створює ліричну мініатюру, у якій замилування рідною природою поєднується з передачею глибоких переживань героя, його сумом за коханою, його пам’яттю про неї. Поет окремими штрихами творить гімн коханню, його животворній і чарівній силі.
У поезії «Шопен», щоб передати вплив неповторних звуків шопенівського вальсу («кокетно-своєвільних», «сумних, як вечір золотого дня», «жагучих, як нескінчений цілунок») на душу людини, М.Рильський малює уявлювану картину, яку викликає у душі слухача ця безсмертна музика. І не так важливо, що це лише плід поетичної уяви, лише здогад про вплив на почуття музиканта, переплавлені у звуки вальсу, чи то нещасливого кохання до Жорж Санд, чи то гіркої розлуки з батьківщиною; знаменним є те, що поет за допомогою слова передає ту повінь емоцій, які народжує в душі людини музика:
Шопена вальс… Ну хто не грав його І хто не слухав? На чиїх устах Не виникала усмішка примхлива, В чиїх очах не заблищала іскра Від звуків тих кокетно-своєвільних, Сумних, як вечір золотого дня, Жагучих, як нескінчений цілунок?
Як точно підмітив поет те, про що написано безліч мистецтвознавчих розвідок, — сум’яття людських почуттів, часом несподіваних, взаємопротилежних, викликаних музикою, Емоційність — це риса, спільна для обох видів мистецтва (і поезії, і музики).
Художня палітра поета багата і оригінальна. Філософські роздуми й пейзажні замальовки, ліро-епічні твори й ліричні вірші позначені щедрістю почуттів, гуманістичною позицією митця, оригінальністю образів.
Коли ми промовляємо «український поет», в уяві постають кілька фігур, це можуть бути різні люди, але М. Т. Рильський буде там завжди. Лише витончена душа поета може поєднати у думці виноградні лози і мову, може сказати:
Земле! Як тепло нам з тобою.
Творче життя Рильського — то сходження до вершин мистецтва, до найвищої краси відносин між людиною і природою,
Усією своєю творчістю поет промовляє до нас: людина і природа — одне ціле, яке неможливо роз’єднати:
Той, хто садить паростки кленові,
Хто діброви молоді ростить,
Сам достоїн людської любові,
Бо живе й працює для століть.
«Троянди й виноград», «В затінку жайворонка», «Яблука доспіли» — усі ці твори демонструють читачу любов і розуміння природи.
Рильський надзвичайно уважний до художніх деталей. Ми вловлюємо настрій ліричного героя, бачимо картини теплої чудової осені:
Ми збирали з сином на землі каштани,
Ми дивились довго, як хмаринка тане…
Або ніби реально знаходимось у саду, де гілля вгинається під вагою зрілих плодів: «Яблука дозріли, яблука червоні…»
Протягом усього життя звучить у ліриці М. Т. Рильського мотив любові до Батьківщини, віра в людину, в красу гармонійних відносин між людиною і природою.
Творчість М. Рильського зросла на міцній основі класичної літератури та фольклору, і на цьому грунті розвинувся оригінальний, самобутній голос поета.
Згадаймо поезію «На білу гречку впали роси», що стала відомим романсом. Поет створює ліричну мініатюру, в якій замилування рідною природою поєднується з передачею глибоких переживань героя, його сумом за коханою, його пам’яттю про неї.
Рильський уміє побачити суттєве, вічне, у звичайному, буденному, зовні «непоетичному»:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне.
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
Вони символізують єдність двох важливих сторін людського життя: насолоди красою природи та мистецтва і творчої праці.
Світлим почуттям краси живе і герой ліричної мініатюри «Поле чорніє. Проходять хмари…» Він закоханий у рідну землю, його серце сповнене радістю, бо ж прийшла весна, молодість землі! Рильський був майстром різноманітних строфічних стилів. Проте подібне розмаїття не було самоціллю для поета, а слугувало розкриттю настроїв його ліричного героя, роздумів автора про людину і час. На схилі літ Максим Тадейович звертався до нас, його майбутніх читачів:
Слова повинні буть покірні –
чуттям і помислам твоїм,
І рими мусять бути вірні,
Як друзі в подвигу святім.