Історична правда у поемі Франка «Іван Вишенський»
Франко, як засвідчують літературознавці, був першим дослідником і популяризатором творчості Івана Вишенського, видатного полеміста, борця проти унії, проти релігійно-національного і феодально-шляхетського гніту в Україні. Він високо цінував його за яскраві сатиричні малюнки тогочасного суспільно-політичного життя, за його блискучий полемічний характер, присвятив йому поему під назвою «Іван Вишенський», вмістивши її в збірку «Із днів журби». Ця поема вважається одним з кращих творів Великого Каменяра. Зміст поеми відповідає історичній правді. Починається твір мальовничого картиною Афонської гори, на фоні якої й відбуваються описані далі події. Гора вражає читача своєю красою:
Мов зелена піраміда
на хвилястім синім полі
на рівнині лазуровій. Однак у читача складається таке враження, що серед цієї живої природи панує мертва тиша. І хатки тут є, і поляни, і ліси, але не чути розмов, співу, сміху, бо це понуре царство ченців, аскетів. Лише зрідка цю мертву тишу порушують монастирські дзвони, «мов нарікання докори на людей, що замертвіли цей прекрасний куток».
, Тут ми вперше зустрічаємося з Іваном Вишенським. У минулому його знали як людину зі світлими думками й високими пориваннями. Не реалізувавши себе на рідній землі, Іван прибув до цієї «сумної тюрми». Він уже немолодий, «дідусь похилий, зморщений, сивобородий». Зневірившись у суспільній праці та боротьбі, Вишенський дійшов до крайньої межі аскетизму: останні роки свого життя він хоче провести не в монастирі, не в самотньому скиті, а в неприступній скелі печери, куди спускають його на шнурі. Печера — це тепер його домівка і його могила. Тому, коли його проводжають у цю останню путь, то, як над мерцем, співають: «Co святими упокой».
Проходять дні за днями. Іван намагається виправдати свій вибір, заспокоїти свою бентежну душу пристрасного в минулому борця-полеміста. Але все, що він бачить поза печерою нагадує йому життя. Він стає свідком безперервної боротьби і змагання у природі, згадує своє дитинство, материнську ласку. Пелюстки вишневого цвіту, що залетіли випадково до печери, нагадують йому про запашні сади України. У привезеному з України листі його закликають покинути келію, повернутися на Батьківщину, у світ життя і боротьби:
Поверни ти на Вкраїну,
зігрівай нас своїм словом.
Душа аскета роздвоюється. Він відчуває, як у свідомості його відбувається боротьба між аскетизмом і почуттям громадського обов’язку перед народом, своєю країною. Спочатку перемагають догматичні переконання:
…що мені до України? Хай рятується, як зна, — а мені коли б самому дотиснутись до Христа. Та скоро Вишенський розуміє всю облудність аскетичної моралі. У його душі перемагає і розцвітає любов до України:
І яке ж ти маєш право, черепино недобита, про своє спасення драти там, де гине міліон. Поема має символічне закінчення. Перед вчорашнім аскетом з’являється променистий шлях, який єднає його з Батьківщиною, з народом.
Як і в будь-якому художньому творі, в поемі І. Франка наявний художній вимисел.
Мов зелена піраміда
на хвилястім синім полі
на рівнині лазуровій. Однак у читача складається таке враження, що серед цієї живої природи панує мертва тиша. І хатки тут є, і поляни, і ліси, але не чути розмов, співу, сміху, бо це понуре царство ченців, аскетів. Лише зрідка цю мертву тишу порушують монастирські дзвони, «мов нарікання докори на людей, що замертвіли цей прекрасний куток».
, Тут ми вперше зустрічаємося з Іваном Вишенським. У минулому його знали як людину зі світлими думками й високими пориваннями. Не реалізувавши себе на рідній землі, Іван прибув до цієї «сумної тюрми». Він уже немолодий, «дідусь похилий, зморщений, сивобородий». Зневірившись у суспільній праці та боротьбі, Вишенський дійшов до крайньої межі аскетизму: останні роки свого життя він хоче провести не в монастирі, не в самотньому скиті, а в неприступній скелі печери, куди спускають його на шнурі. Печера — це тепер його домівка і його могила. Тому, коли його проводжають у цю останню путь, то, як над мерцем, співають: «Co святими упокой».
Проходять дні за днями. Іван намагається виправдати свій вибір, заспокоїти свою бентежну душу пристрасного в минулому борця-полеміста. Але все, що він бачить поза печерою нагадує йому життя. Він стає свідком безперервної боротьби і змагання у природі, згадує своє дитинство, материнську ласку. Пелюстки вишневого цвіту, що залетіли випадково до печери, нагадують йому про запашні сади України. У привезеному з України листі його закликають покинути келію, повернутися на Батьківщину, у світ життя і боротьби:
Поверни ти на Вкраїну,
зігрівай нас своїм словом.
Душа аскета роздвоюється. Він відчуває, як у свідомості його відбувається боротьба між аскетизмом і почуттям громадського обов’язку перед народом, своєю країною. Спочатку перемагають догматичні переконання:
…що мені до України? Хай рятується, як зна, — а мені коли б самому дотиснутись до Христа. Та скоро Вишенський розуміє всю облудність аскетичної моралі. У його душі перемагає і розцвітає любов до України:
І яке ж ти маєш право, черепино недобита, про своє спасення драти там, де гине міліон. Поема має символічне закінчення. Перед вчорашнім аскетом з’являється променистий шлях, який єднає його з Батьківщиною, з народом.
Як і в будь-якому художньому творі, в поемі І. Франка наявний художній вимисел.