Мені припала до душі головна героїня Маруся. Її автор дуже яскраво, з симпатією змалював у своєму творі. Ось як описав Квітка-Основ’яненко її портрет: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані...» Цей портрет можна порівняти з портретом пісенним:
Ой ти дівчино, серце моє,
Личко твоє рум’янеє;
Не так личко, як ти сама,—
На папері написана.
Маруся зображена у повісті богобоязливою дівчиною. Вона часто ходила до церкви, ніколи не гнівила своїх батьків, бо дуже любила і поважала їх. Дівчина стала переживати, коли полюбила Василя, бо не могла про це нікому сказати: ані подрузі, ані батькові з матір’ю. Це її дуже пригнічувало, бентежило душу.
Головна героїня подобається мені тим, що вона працьовита, слухняна, завжди допомагає своїм батькам. З повагою і пошаною ставиться до них. Батьки виховали її бути скромною, слухняною, покірною.
До свого коханого Маруся ніжна, ласкава, її внутрішній світ сповнений радісних почуттів, душевної краси. Вона прагне щастя.
Переборовши свою скромність, дівчина зважилась благати батька зглянутись на неї, не губити її щастя і видати заміж за Василя. Але те, що Василя забирають у солдати, стало перешкодою до Марусиного щастя. Сумне життя настало для неї без коханого, який пішов на заробітки. Вона журиться день і ніч, плаче, хвилюється за нього.
Вона не хоче йти за іншого заміж, бо нестямно закохана у Василя: «Дарма, таточку! Без Василя не страшна мені і домовина, не то сідая коса».
Дуже схвилював мене епізод, коли Маруся прощається із Василем, який іде на заробітки. Вона пророчить собі смерть:
«Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся у тугу… прощай на віки вічні!.. Там і побачимось!»
Журячись за своїм милим, Маруся стала безвольною, занепала духом, не могла працювати, занудьгувала. Одного разу вона пішла у бір по гриби, сильно промокла під дощем, застудилась і незабаром померла.
Із великим сумом письменник відобразив останні хвилини життя Марусі і прощання з батьками. Вона нікому не скаржиться на свою долю і не шкодує за втраченим життям. Батькам же радить не вболівати, щоб не розгнівати Бога.
Мені дуже жаль Марусі, що її доля склалась так трагічно. Так не хотілося, щоб вона померла, а вилікувалась і дочекалась свого коханого Василя. Потім разом із ним щоб жила щасливо. Але все-таки цей світлий і чистий образ Марусі залишиться у моєму серці назавжди.
Коментарі