«Україна в огні»: доля народу крізь призму авторського бачення й оцінки
«Війна стала великою, як життя, як смерть. Воюс все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже, на довгі роки буде основною темою мистецтва... Україна мусить родити «найсильніші твори про народ у війні...» — читаємо у Довженковому «Щоденнику», що став своєрідним документом доби, свідченням потворної природи тоталітаризму. І такий шедевр Олександр Довженко створив. Створив, вистраждав, виплекав. Усе пережите і передумане за перші роки війни оформилось у кіноповість «Україна і огні». Ємка, точна назва...
Територія України невідворотно опинялась під важким чоботом німця. «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок... Плакала Україна. Вона плакала гірко, гірко ридала, свою долю гірко проклинала».
У кіноповісті Довженко ставить питання: чому ж так сталося? І сам намагається відповісти, розібратися. Бо сам уже давно зрозумів, що перемога будь-якою ціною буде здобута. І що чекає тоді його землю, її людей? Тяжким ударом виявилась для Довженка непідготовленість Радянського Союзу до війни. «Не було у нас культури життя — нема культури війни. Тому страждаємо багато і по-дурному».
Довженко «Україні в огні» викрив сталінсько-беріївську систему, викрив її потворність і людиноненависництво, той тиск, яким вона душила все Нормальне, живе, людяне. Митець розуміє відірваність влади від народу, убивчу байдужість. І тому розуміє, що Україна розривається навпіл сталінською і гітлерівською звірячими системами. І страждає його народ! Його батьки... Яким мірилом виміряти ту трагедію, котру пережила Україна?! У кіноповісті він заступається за свій народ, що несе втрати на війні. Кому ж, як не йому, було це зробити — синові України, який мріяв понад усе жити і творити в рідній стороні, повернутися до неї бодай після смерті.
Він створює «сценарій про народ... про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів».
Він писав «Україну в огні» з огненим болем у серці і палким стражданням за Україну, і тому такою болючою для Довженка стала заборона кіноповісті Сталіним. «Моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну і він її заборонив для друку і постановки... Тяжко на душі і тоскно... Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — ас правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона, не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика».
Ось так про те «дантове пекло», в яком опинився український на- . род, писав Довженко, отак страждав, отак вболівав за Матір — Вдовицю, що, здається, писав не чорнилом, а кров'ю й сльозами.
«Стою на колінах. Цілую землю, по якій проходили наші солдати з боями, в якій полягли в множестві мільйонів, рятуючи себе й стару Європу».
Територія України невідворотно опинялась під важким чоботом німця. «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок... Плакала Україна. Вона плакала гірко, гірко ридала, свою долю гірко проклинала».
У кіноповісті Довженко ставить питання: чому ж так сталося? І сам намагається відповісти, розібратися. Бо сам уже давно зрозумів, що перемога будь-якою ціною буде здобута. І що чекає тоді його землю, її людей? Тяжким ударом виявилась для Довженка непідготовленість Радянського Союзу до війни. «Не було у нас культури життя — нема культури війни. Тому страждаємо багато і по-дурному».
Довженко «Україні в огні» викрив сталінсько-беріївську систему, викрив її потворність і людиноненависництво, той тиск, яким вона душила все Нормальне, живе, людяне. Митець розуміє відірваність влади від народу, убивчу байдужість. І тому розуміє, що Україна розривається навпіл сталінською і гітлерівською звірячими системами. І страждає його народ! Його батьки... Яким мірилом виміряти ту трагедію, котру пережила Україна?! У кіноповісті він заступається за свій народ, що несе втрати на війні. Кому ж, як не йому, було це зробити — синові України, який мріяв понад усе жити і творити в рідній стороні, повернутися до неї бодай після смерті.
Він створює «сценарій про народ... про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів».
Він писав «Україну в огні» з огненим болем у серці і палким стражданням за Україну, і тому такою болючою для Довженка стала заборона кіноповісті Сталіним. «Моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну і він її заборонив для друку і постановки... Тяжко на душі і тоскно... Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — ас правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона, не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика».
Ось так про те «дантове пекло», в яком опинився український на- . род, писав Довженко, отак страждав, отак вболівав за Матір — Вдовицю, що, здається, писав не чорнилом, а кров'ю й сльозами.
«Стою на колінах. Цілую землю, по якій проходили наші солдати з боями, в якій полягли в множестві мільйонів, рятуючи себе й стару Європу».