Сенченко Іван Юхимович
Дата смерті - 09 листопада - 1975
Поруч із Юрієм Яновським найміцніший (хоч і протилежний йому стилем) белетрист молодшої, другої по революції, генерації, яка народилася вже в 20 столітті й виявила собі тільки в другій половині 1920-х років. Закоханий (хоч анітрохи не засліплений своєю любов'ю) спостерігач сучасного йому життя й людини, Сенченко створив собі власне стильове обличчя, поєднуючи зрілий реалізм із романтизмом, ліричний струмінь із сатирою й гумором.
Іван Сенченко родився 1901 долі в селі Натальївка (Шахівка) біля Червонограда на Полтавщині. Його батько Юхим, деклясований через малоземелля селянин, був однаково й людиною села, і людиною міста, працюючи в Червонограді чорноробочим, садівником, білетером кінотеатру, церковним регентом тощо. Іван Сенченко закінчив сільську й вищу початкову школу, а потім учителював у своїх рідних місцевостях. Учився в Харківському університеті (тоді ХІНО), працюючи водночас у редакціях харківських газет і журналів. Хвильовий перший оцінив як слід талант Сенченка, залучивши його до ВАПЛІТЕ й до найближчої співпраці в очолюваних їм журналах «ВАПЛІТЕ» (1927), «Літературний ярмарків» (1929), «Пролітфронт» (1930).
У своїх кращих творах («Історія однієї кар'єри» та інші оповідання, Харків, ДВУ, 1926, с. 78; «Подорож до Червонограда» - журнал «ВАПЛІТЕ», 1927, ч. 5, с. 78 - 117; «Червоноградські портрети» - «Літературний ярмарків», лютий 1929, кн. З, с. 94 - 152; «Дубові гряди», 1928) Сенченко увів у літературу свій Червоноград, немов Гоголь - Миргород. Про Червоноградщину, - пише жартома Сенченко, - «при всій найбільшій охоті важко щось сказати, крім: я люблю тобі безотвітною любов'ю». Ця конкретна «омісцевлена» любов та майстерство письменника створили образи фізично сильних (мов у Рубенса) і характерних людей - бідних і заможних селян, вантажників і мельників, торгівців, робітників і всяких людей сільської й міської провінції, що після скасування політики військового комунізму в умовах непівської відносної господарчої свободи опинилися в ролі творців своєрідного соціяльно-економічного ренесансу України. Сенченкова Червоноградщина, на плодючих рівнинах якої перехрестились залізниці Харків - Херсон, Полтава - Донбас, - дає в його творах свіжий посмак того дужого господарчо-творчого розгону, який могла б дати Україна в умовах хоч трохи тривалішої й буцай часткової свободи від помпи колоніялізму й склерози бюрократизму. Деякі з червоноградських портретів Сенченка нагадують своєю підприємчивістю людей американського заходу, а при тому всьому лишаються смороду гоголівсько-українською людиною у творах Сенченка, яким не бракує ні речевости й соковитости реалізму, ані романтичного ліризму, приперченого найтеплішим гумором чи гострим сарказмом. Пізніше нахил до гумору проявився в Сенченка також у його історичній повісті «Чорна брама», що дечим нагадує «Коля Бруньйон» Ромен Ролляна.
Оповідання Сенченка 1923 - 1925 років у година його початкування в спілці селянських письменників «Плуг» (Оповідання, Харків, ДВУ, 1925, с. 184) були неприкметні. Перехід Сенченка з масового «Плугу» до елітарної Вапліте (1925) супроводився його швидким ростом як белетриста й есеїста, а вслід за тім і нападками на нього партійної критики, на які Сенченко умів відповідати літературно-публіцистичним контрударом
Особливий гнів упавши на Сенченка після появи його славетної сатири «Із записок» (жур. «ВАПЛІТЕ», 1927, ч. 1, стор. 3 - 11; також окреме видання в бібліотеці Вапліте), якові він назвавши в одному місці також «Холуєві записки». Червоно-Малоруська критика поспішила розшифрувати образ Великого Холуя як «пролетарську літературу» і саму КП(б)В - підвладні верховному Пієві («Пій - всі суще над нами»Насправді Сенченків образ Холуя - вичерпно всеосяжний для всіх тихнув покірних і жорстоких слуг усякого деспотизму й диктатури, що живуть за принципами, які формулює у своїх записках Холуй: слухняність, покора, мовчання, пресмикання, а також: боятись сильнішого - безжально бити слабшого, підставляти обличчя під плювки, бути (охоче) ослом, не хвилюватись, не думати, триматись єдиномислія, дивитись в очі Пієві («його очі - ваші очі»), дивитись у рот Пієві («його слова - ваші слова»), зневажати й бити (маючи «за спиною всемогущого Пія») всіх нащадків Прометея, у тому числі й рідного батька...
Нещадний гарапник Сенченкового «Холуя» врізав по обличчі українське й всесоюзне холуйство саме в годину, коли воно ставало основою соціяльно-політичної системи СРСР і коли ще не всі знали, що в Москві вже народився новий всемогутній Пій - Сталін. Враження від цього твору, що підноситься до рівня сатиричних шедеврів Салтикова-Щедріна і світової сатири, було велике. Цікаво, що київська «Літературна газета», яка в чч. 7 і 12 за 1927 рік просто впала була в гістерику й називала «Холуєві записки» безприкладним наклепом на «пролетарську» літературу й членів КП(б)В, через тридцять років вмістила у своєму числі за 4 липня 1958 без жадібного жарту (бо ж до 40-річного ювілею КП(б)В!) ліричний вірш львівського молодого поета Дмитра Павличка «Партія - очі мої», у якому просто повторені формули «Холуєвих записок»:
Партія - очі мої!
Партія - мова моя!
. . . . . . . . . . . . .
Йде Україна - зоря моя
Партія - серце її!
Розум її - партія!
Така просто головокрутна метаморфоза образу, наскрізь сатиричного своєю суттю, природою, формою, функцією, на образ ліричний - сталася наслідком тридцяти років «культу особини». Та парадокс у тому, що Павличко народивши цей гімн холуя вже після «ліквідації культу особини», коли, властиво, Сенченкові мусіли б дати премію за «Холуєві записки». Замість того до старої кривди Сенченка, побитого колися за свій оригінальний твір, додалася ще й друга - плагіят! Його обікрали, та ще й таким способом! А його самого змусили писати в стилі «соціялістичного реалізму» твори, у яких він такий саме сірий і скучний, як і всі інші 500 українських радянських письменників, серед яких під сірим покривалом соцреалізму вже не відрізниш таланту від бездарності
Діоген 2