Материнська любов — найсвяітіша

Є старовинна українська легенда. У матері був єдиний син — дорогий, ненаглядний. Душі в ньому маги не чула. По краплинці збирала росу для вмивання, иайтонліим шовком вишивала сорочки. Виріс син — ставний, гарний. Одружився з дівчиною небаченої краси, Привів молоду дружину в рідну хату. Незлюбила та свекруху, зненавиділа ЇХ Боялася мати показатися невістці на очі, сиділа в сінях. А потім у сарай переселилась. Але й це не заспокоїло жорсгоку. Каже вона чоловікові: «Коли хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми з грудей серце і спали на вогні».
Не здригнулася душа сина: так зачарувала його врода дружини, Каже він матері: «Наказала мені дружина вбити вас, мамо... А не послухаю—піде від мене». Заплакала мати й відповідає: «Ну що ж, сину, роби так, як велить серце».

Пішов син з матір'ю в діброву, наламав сухого хмизу, розпалив вогнище. Убив матір, поклав серце на жар. Спалахнув сучок, тріснув, полетіла жаринка, ударила в обличчя синові, обпекла боляче. Скрикнув той, закрив долонею обпечене місце. Стрепенулося серце материнське, що горіло на повільному вогні, прошепотіло: «Синочку мій рідний, тобі боляче? Зірви листок подорожника, ось росте біля вогнища, приклади до обпеченого місця. А до листка подорожника приклади серце материнське... Потім у ВОГОЕІЬ покладеш...»
Заридав син, схопив гаряче материнське серце, уклав його В розкраяні груди, облив пекучими сльозами. Зрозумів він, що ніхто й ніколи не любив його так гаряче й віддано, як рідна мати. І такою величезною й невичерпною була любов материнська, таким всесильним було бажання бачити сина радісним і безтурботним, що ожило серце, загоїлася рана. Підвелася мати і притисла кучеряву голову до грудей.

Осоружною стала йому дружина-красуня, не міг він повернутися до неї. Не вернулася додому й мати. Пішли вони вдвох степами широкими, та й стали ДЕома могилами високими.
То ж не даремно кажуть у народі: материнська любов — найсвятіша!