Тема трагічної жіночої долі намітилась уже в ранній творчості молодого Тараса Шевченка, і зрештою вона посіла одне з найважливіших місць у його «Кобзарі». Звичайно, що проросла ця болюча тема з трагічних обставин особистого життя поета. Перед його очима повсякчас поставала злощасна доля матері-кріпачки, що «…молодою у могилу нужда та праця положили», раннє сирітство, нужденні поневіряння самого Тараса, безталанне наймитування рідних сестер, що «…в наймах виросли чужих, у наймах коси посивіли». «Такого полум’яного культу материнства, — стверджував Максим Рильський, — такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу». Глибоко нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, у матері. Перед нею він схиляв голову, «мов перед образом святим».
Жіноча недоля для Т. Шевченка — це передусім соціальна трагедія, всенародне лихо, породжене кріпацькою сваволею. Образ нещасної, закріпаченої жінки поет носив, «наче цвяшок у серце вбитий». Цей зойк душі, крик зраненого серця вилився пекучим гнівом до панів-лиходіїв, які топтали жіночу гідність, плюндрували жіночу красу, розпинали материнську радість.
Знедолена жінка-рабиня стала постійним супутником Шевченкової поетичної музи. Оповиту ніжною любов’ю і ласкою, він проніс її, страдницю, крізь усе своє творче життя, віддав їй величезну наснагу свого таланту, підніс до високих художніх узагальнень.
У ранніх баладах «Причинна», «Тополя», «Утоплена» жіночі постаті виписані в романтичному плані, оповиті ліричним серпанком народної фантазії.
У центрі ранніх балад Т. Шевченка — сільська дівчина, яка прагне щастя. Але шлях до нього у героїнь балад, пристрасно люблячих натур з народу, важкий, а часто навіть згубний.
Вже в ранній творчості Кобзаря чітко помітна еволюція образу жінки-страдниці: тема нещасного дівочого кохання і зображення його трагічних наслідків глибше і ширше розкривається вже в жанрі соціально-побутоврї поеми.
Насичений глибоким соціальним змістом, сповнений живої плоті і крові образ жінки в реалістичній поемі Т. Шевченка «Катерина» переростає в образ знедоленої, вкритої безчестям матері-покритки.
У поемі змальовано трагедію селянської дівчини, обдуреної і скривдженої офіцером царської армії. Тему зведення молодої селянки Т. Шевченко трактує не в моральному плані, як його попередники (М. Карамзін «Бідна Ліза», Г. Квітка-Основ’яненко «Сердешна Оксана»). Поет переносить її на соціальний ґрунт, звабник Шевченкової Катерини — передусім панич, представник того світу, який владарює. Він сильний, бо йому все дозволено. Катерина його щиро полюбила, а він її підступно зрадив. Вона довірила йому свої дівочі почуття, а він над нею насміявся. Вона горнулася до нього, мов квітка до сонця, а він від неї відцурався. Вона народила йому сина, а він його зрікся. Отже, зійшлися дві моралі — простонародна і панська. Зустрілися любов і лукавство, вірність і зрада, щирість і підступність, правда і кривда, добро і зло. Торжествує лицемірство, панська мораль, бо вона в суспільстві всесильна.
Поета глибоко хвилює доля нещасної Катерини. Він гаряче співчуває їй, мучиться її муками, боліє її болями. Шевченко не раз назве Катерину своєю. Вона — не тільки витвір його поетичної музи, а й рідна йому душа. Пригляньмося ближче до Шевченкової героїні.
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
А воно вміло любити. Адже коли йдеться про любов, про вибір судженого, проста селянська дівчина не могла бути нещирою.
Катерина — людина кришталево чистої, безкорисної душі. Тільки одному вона довірила свої почуття. Але Катерина глибоко помилилася, полюбивши того, хто був не вартий великої любові. Зовнішню привабливість героїні автор передає через портретні деталі, що мають виразно народний колорит: «чорні брови», «карі очі», «біле личко». Але найбільша її краса — це краса вірного кохання, яке не тьмяніє навіть у розлуці і «за милого, як співати, мило й потужити».
Дівчина занапастила свою долю, знеславила себе і батьків, а тепер свій «гріх» мусить спокутувати. Серце її ціпеніє з болю, кров холоне в жилах, коли вона чує прокляття рідної матері, яка, «як ягідку, як пташечку, кохала, ростила» свою доню, свій «цвіт рожевий». У словах нещасної матері злилися гіркий гнів і щира любов до своєї дитини, болючі прокляття і ніжна материнська ласка. Батьки дівчини не можуть знести безчестя дочки і, незважаючи на свою любов до неї, виганяють її з дому. Така була сила звичаїв. Нещастя дочки зводить їх передчасно в могилу. І вони стають жертвою бездушного ставлення панів до селян.
Від вишневого саду шляхами горя і поневірянь, крізь снігову хуртовину — аж до ополонки, — таку долину печалі пройшла Шевченкова страдниця — жертва панської розпусти.
Шевченкова «Катерина» співзвучна з українськими народними піснями про жіночу недолю. Поневолений народ плакав-ридав над безталанням найбільш скривджених дівчат, матерів, дітей-сиріт. Напоєна музикою цих плачів Катерина увійшла в поему і стала Шевченковим народним плачем. Пригадуються слова поетеси Любові Горбенко:
Вже від того святого жалю,
Здається, світ би скам’янів…
Найвищий пам’ятник стражданню —
Шевченків плач, Шевченків гнів.
Читає мати «Катерину». Написана в ранній період творчості поема «Катерина» стала своєрідним прологом до Шевченкової «материнської» теми. Ще будуть знеславлені дівчата з байстрятами попід тином; кріпачка-невільниця, що «на панщині пшеницю жне», а її опухла дитина приречена на голодну смерть.
У поемі «Сова» показано, яким злом була рекрутчина в кріпосницькі часи. У бідної селянки-вдови забрали в солдати єдиного сина, бо вона не може відкупитися від набору. Мусила нещасна мати йти в найми. Минали роки, знесилена зовсім, пішла старцювати, з горя збожеволіла.
У поемі «Наймичка» Шевченко підніс вічну тему материнської любові і розробив її з величезною художньою силою. Драма героїні твору Ганни в тому, що вона змушена була підкинути свою єдину дитину бездітним заможнім селянам, а сама стала до них у найми, щоб бачити свого сина і доглядати, Ганна жорстоко страждає, що змущена приховувати своє материнство, що позбавлена права називатися найкращим на землі словом «мати»:
Щовечір, небога,
Свою долю проклинає,
Тяжко-важко плаче… Весь свій вік вона не могла нікому зізнатися у своєму материнстві і тільки вмираючи сказала про це синові.
Ще будуть месниці Оксана і Марина, буде ще Марія, нещасна мати-покритка. Усе це вершини Шевченкового поетичного духу.
Український Кобзар прославив матір і материнство на весь світ, став щирим і великим заступником найбільше гнобленої серед гноблених жінки-трудівниці, яка в умовах кріпосницького лихоліття була позбавлена найвищого і найсвятішого права — материнського щастя. Муза Шевченкова — в кріпацькій одежі, волаючи до людського сумління, до почуття справедливості ввела в нашу літературу натовпи отих безмірно покривджених людей, що населяють «Кобзар», всіх отих нещасних вдів, голодних сиріт, знеславлених покриток, отих занапащених кріпацьких мадонн, що їх поет малює прекрасними навіть у їхньому невимовному горі.
Образ матері український Кобзар підніс з кріпацьких низин до вершин вічності.
«Такого полум’яного культу материнства,— писав М. Рильський,— такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив в жінці, в матері. Образ жінки-коханки, жінки-матері виливається в нього іноді в… улюблений ним образ зорі…»
І коли цю кохану чи матір, цю чистоту-зорю, цю святиню топчуть, знущаються над нею пани і підпанки, чесна людина, а тим більше поет-трибун, мовчати не може. Тому Шевченко і заговорив про жінку.
Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з ряду тем його творчості, а згустком крові, що запеклась у його серці. Доля жінки-кріпачки для нього — насамперед доля його рідної матері, котру передчасно «у могилу нужда та праця положила», це його рідні сестри Катря, Ярина та Марія, оті «голубки молодії», в яких «у наймах коси побіліли», це, зрештою, його перша трепетна юнача любов, Оксана Коваленко, яку, як і героїню поеми «Катерина», збезчещено. Отже, жіноча недоля була для нього не тільки соціальною, а й особистою трагедією.
Доля жінки в кріпосницькому суспільстві була справді трагічною. Хто тільки над нею не знущався?! На панщині вона працювала однаково з чоловіками, там шмагав її канчуками осавула, вдома виконувала всю хатню роботу, родила, годувала і виховувала дітей, але за все це в сім’ї терпіла гніт. А скільки жінок ставали жертвами поміщицької розпусти, скільки наклало на себе руки, а скільки їх помандрувало за військовими валками і без сліду пропало.
І тут на захист потоптаних жіночих прав встав гнівний Шевченко. Він зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок всіх епох і голосно розказав про них цілому світові. Його жіночі образи — це насамперед незагоєна, найболючіша рана кріпацтва. Зверніть увагу тільки на одні назви його творів про жінок: «Наймичка», «Відьма», «Сова», «Слепая», «Мар’яна-черниця». Ці назви не випадкові. Так, наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспільстві. Прочитайте одну лиш «Відьму» і переконайтесь, що це звинувачувальний акт тодішньому гнобительському ладові, який доводив до такого демора-лізуючого стану жінку-матір. Ось вона, багатостраждальна, перед вами:
…Жаль і страх!
В свитині латаній дрожала
Якась людина. На ногах
І на руках повиступала
Од стужі кров; аж струпом стала.
І довгі коси в реп’яхах
О поли бились в ковтунах.
Десятки «благородних» поетів того часу вважали б неестетичним такий образ у своїй творчості, відвернулися б, побачивши таку жінку в житті. Шевченко не тільки не відвернувся і не тільки увів її у високий храм поезії, він назвав її своєю, рідною:
…Се не мара.
Моя се мати і сестра.
Моя се відьма, щоб ви знали.
Останній рядок тут найвагоміший. «Моя се відьма» — значить мій біль, моє горе невтишиме, і я не матиму спокійної хвилини, поки не зроблю всього залежного від мене, щоб не доводили жінок до такого стану.
Шевченкові поеми кликали до помсти над тими, хто топтав жіночу честь, її гідність і щастя. Але хіба тільки поеми? А балади «Причинна», «Тополя», «Русалка», «Утоплена», «Лілея» та інші? В кожній з них своя, окрема історія нещасливого кохання, нещаслива з вини соціальних умов. Кожна з них — це скарга-прокляття тим, хто загубив їх долю, знівечив красу, спаплюжив гідність.
А лірика! В ній сотні жіночих образів. І в більшості з них йдеться про загублене кохання, страчене чи скалічене назавжди життя дівчини або молодиці. У цьому в Шевченка багато спільного з М.Некрасовим, який стільки уваги приділив жінці-страдниці.
Але образи Шевченкових дівчат та жінок не лише багатостраждальні, а й, як правило, високоморальні. Якраз найбільша заслуга Шевченка не в тому, що він ридав над долею понівечених жінок і це ридання, що пройшло через поетове серце, стало відоме світові, а в тому, що він підніс жінку-кріпачку, жінку-матір на найвищий п’єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі. Такими є Ганна з поеми «Наймичка», Оксана з поеми «Слепая», Катерина і Марія з однойменних поем, Сова і ті, імен яких ми не знаємо. Мама з дитинкою завжди була для Шевченка найсвітлішим образом, естетичним уособленням краси, ніжності і благородства. Чи не тому стали нині крилатими оці мелодійні слова:
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
«Не знаю в літературі всесвітній поета,— писав Іван Франко,— котрий би так витривало, так гаряче і з цілою свідомістю промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, чисто людське життя, котрий би таким могучим словом бичував усе те, що в’яже, деморалізує і тисне женщину. Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би Представив так високий і так щиро людський ідеал жінки-матері…»
Проте цей ідеал не був постійним у Шевченка, а зазнав еволюцію. Якщо Катерина з однойменної поеми тільки терпить, плаче і в тяжкому горі, покинувши дитину, кінчає життя самогубством, то Ганна з поеми «Наймичка» вже здатна забути про особисту образу і жити задля дитини. Катерина теж любить свою дитину, але це швидше інстинкт, ніж свідома материнська любов. Материнська любов Ганни така могутня, що ця жінка все своє життя приносить у жертву задля щастя свого Марка: вона щодня, щомиті на протязі десятків років терпить найбільшу тортуру для матері — бути Маркові матір’ю і не мати від нього синівської ласки. Оксана з поеми «Слепая» встає на найактивніший захист своєї гідності: вона вбиває поміщика, який обезчестив її, підпалює панський палац. Найвищий, новий образ жінки в Шевченка — це мати Алкіда з поеми «Неофіти» і Марія з однойменної поеми. їхні сини загинули з волі кривавих царів, але на їх місце стають вони, їх матері, і поширюють у народі їх погляди, їх вчення.
Коментарі