Таємниця Чарльза Диккенса (збірник за редакцією Гениевой E. Ю.) "Великий винятковий". Літературний мир про Диккенсе
Можливо, якщо погоджуватися з культурно-історичними обставинами, продумуючи склад роздягнула "Великий винятковий ", варто було б привести класичні, канонічні судження про Чарльзе Диккенсе. Справді, як можна обійтися без Джона Форстера, друга, першого біографа Диккенса, як не згадати полеміку Теккерея з автором "Девида Копперфилда" і "Рождественських повістей", не надрукувати уривки з біографій Хескета Пирсона й інших літературознавців і критиків, на роботи й судження яких обов'язково й, помітимо, із вдячністю посилаються всі, хто займається творчістю, біографією, особистістю Чарльза Диккенса.
Однак сама назва нашої книги змусило піти по іншому шляху - представити на суд і розгляд читача образ Диккенса так, як він виникає в роботах, по різних причинах у нас довгий час не друкувалися. Адже класична робота про Диккенсе, що належить Честертону, у новому перекладі Н. Л. Трауберг вийшла зовсім недавно. І до зовсім недавнього часу стали ставитися постійні посилання на цю роботу, де Диккенс розуміється в першу чергу не як соціальний романіст, але великий філософ - романтик, письменник глибокого духовного складу. Здавалося, що може бути неправильного в статті Ч. П. Сноу про Диккенсе, але й вона не дуже давно побачила світло в нашій країні. Сноу дивиться на творчість і особистість Диккенса із фрейдистских, психоаналітичних позицій. І, треба сказати, успішно домальовує або ж прорисовує портрет письменника
У цьому контексті навіть не треба говорити про Джорджа Оруелле, авторі знаменитого "Скотарні", що ще кілька років назад був фігурою non grata.
Але, мабуть, особливо істотні судження так званих модерністів - Вірджинії Вулф, Т. С. елиота, Франца Кафки. Вчитаємося в слова тих, кого ще недавно ми вважали ниспровергателями традицій літературних підвалин. Парадокс, але вони відчувають себе у вічному боргу перед Диккенсом, вони - його учні. Так може бути, і той образ, що ми з дитинства або з університетської лави затвердили як єдино правильний, помилковий? Може бути, правда в іншому? І ми ще не маємо сьогодення Диккенса? Може бути, треба пристальнее вдивитися в його словесні й візуальні портрети, побачити, що на них зображена людина емоційний, весь у владі мінути й настрою, що міг бути нестримно добрим і настільки ж непомірковано нетерпимим навіть із близькими й друзями, що любив помітність і надмірність у всім: перебільшення, гротеск, романтичне кипіння почуттів, що бушує на сторінках його романів, було й у повсякденному житті. Покрій його одяги й сполучення фарб не раз валили в жах сучасників, манера й стиль поводження вражали, а часто викликали здивування - він, оплот і стовп домівки в очах викторианского суспільства, зробив сімейний скандал надбанням громадськості
чиБув ранній Диккенс реалістом? Грем Грін рішуче відповідає: "Немає!" "Глибока омана вважати „Оливера Твісту" реалістичним романом: тільки в зрілі, пізні роки свого життя Диккенс навчився реалістично описувати людей". На початку свого шляху він видумував життя. Герої його добутків - це тіні, що блукають по гігантським підмосткам його мрячного, трагічного Лондона, що і є долю людського існування. Вірити в реальність Фейджина, Монкса й Сайкса безглуздо, - продовжує Грем Грін, - але потрібно вірити в реальність зображеного Диккенсом миру - миру без Бога, миру, у якому з кожним новим романом Диккенса залишається усе менше й менше надій, але всі отчетливее, пише Грем Грін, "звучить заколисуюча нас музика розпачу".
В одній зі своїх статей відомий англійський новеліст Віктор Притчетт висловив парадоксальну, однак лише на перший погляд, думку. "В „Улиссе" Джеймса Джойса вплив Диккенса набагато відчутніше, ніж у романах Герберта Уеллса". Задумаємося над цими словами. Що загального між "реалістом XIX в." і метром модернізму XX сторіччя? І все-таки Дублін Джеймса Джойса - це те ж реальний, але й символічне місто, що й Лондон Диккенса. І люди, що населяють ці міста, люди особливі - реальні дублинци й лондонці - одночасно й жителі символічного вічного Міста життя. І їхні дороги й шляхи - це мандрівки по вулицях міст, але головне - це подорож по Місту життя. І Диккенс, і Джойс - обоє вони існують у стихії слова, мовлення. Герої Джойса ведуть напружену розмову із самими собою, про них ми знаємо - це "потік свідомості". Ну, а герої Диккенса - з ким говорять вони? Чому так багато безглуздого, нелогічного, навіть абсурдного в їхніх діалогах і монологах? Може бути, тому що вони теж говорять самі із собою?
Великий демократ Диккенс пронизливо почував самітність. Він сам був глибоко самотньою, потайливою, таємничою людиною, унесшим багато чого із собою назавжди в могилу. Самотні по своїй природі і його героях, хоча навколо них іде безперервне кипіння життя. Мабуть, саме відчуття буття як приреченості на самітність викликало до життя геніальні образи - символи романів Диккенса - тумани, кроки по нічних лондонських вулицях, шерехи в порожньому будинку, що пронизує холод сходів, що веде вникуда.
У цій багатогранності Диккенса - секрет його вічності, його постійного впливу на національну й світову літературу, таємниця привабливості особистості.