Савельєв К. Н. Англійський декаданс французький фактор
Англійський декаданс: французький фактор
Інформаційний гуманітарний портал "Знання. Розуміння. Уміння" / 2008 / №5 2008 - Філологія zpu-journal. ru/ e-zpu/2008/5/Saveliev/
Англійська література в останнє десятиліття XIX століття, подібно іншим європейським літературам, виявилася, нехай хоч і не надовго, у владі декадентських умонастроїв. Дух декадансу досить легко перетнула протока, що розділяє Англію й Францію, і завдяки апологетам "нового мистецтва" знайшов своїх шанувальників і в самому Лондоні
У жовтні 1892 р. У. Б. Йейтс зробив такий запис у своєму щоденнику: "Вплив Франції з кожним роком усе більше охоплює англійське літературне життя <>. Вплив тої школи, що називає себе словами вождя Верлена - школою заходу. Декаденти - от хто домінує зараз у всіх областях життя. Їхня поезія замикається на собі й не має нічого загального з життям і взагалі ні із чим, крім музики каденцій і красою фрази. Це є нова концепція літератури. Для англійських письменників література стала грізною королевою, в ім'я служіння якої сходять і заходять зірки й для задоволення якої бреде, спотикаючись у темряві, мир. Літературу, створювану таким чином, неможливо назвати літературою енергії і юності "[1].
Необхідно пам'ятати про те, що Франція протягом усього XIX сторіччя виступала як головний центр культурного життя Європи, законодавиця літературної моди, своєрідна Мекка для художників: "всі новітні віяння виходили звідти або ж спрямовувалися туди, щоб там одержати світове визнання"[2].
Що ж стосується відносин між культурами Англії й Франції, то вони, подібно відносинам між двома країнами відрізнялися складністю й різноманіттям: від взаємної недовіри й підозрілості, властивої їм на початку століття, до активного руху по напрямку друг до друга, що намітився наприкінці XIX століття. Причину положення, що створилося, варто шукати в закритості англійського суспільства, що, підкоряючись викторианским законам, прагнуло всіляко обмежити проникнення нових віянь із боку сусіда. "Викторианство", створивши якийсь етичний кодекс поводження для кожного зі своїх громадян, диктувало форму суспільного й особистого буття. Зіграв свою роль і крайній англійський консерватизм в області культури, де основне місце приділялося класичним зразкам, а строге проходження академічним традиціям уважалося неодмінною умовою для кожного художника. Метью Арнолд ще в середині 60-х років XIX століття писав, про те, що "залежність англійських романістів про загальновизнаних зразків минулого, привела до того, що сучасна національна література скотилася до рівня "провінційної" (provincial) і "другосортної" ( second-rate) літератури, у той час як французька, - "література інтелекту", - порівнянна із кращими зразками єлизаветинського періоду"[3].
група, ЩоУтворилася в Англії, "франкофілів" серед прихильників "нового мистецтва" намагалася всіляко підкреслити свою близькість до французької літератури. О. Уайльд, А. Саймонс, О. Бердслей, е. Даусон сприймали французький вплив як якийсь засіб розумового оздоровлення. "Я обожнюю Париж, - відверто визнавався Уайльд у розмові з Морісом Сесли. - Тому що я не маю можливості творити в Англії, я збираюся переїхати в іншу столицю, який я так давно зачарований. Це, звичайно, ваш Париж, а Париж це Франція. Це своєрідна Мекка для артистів, це "laville artiste". Я так обожнюю вашу мову. Для мене існують тільки дві мови у світі: французький і грецький"[4].
Французька тема все активно стає предметом обговорення на сторінках журналів, газет, та й просто у світських бесідах. А такі поняття як "French pictures" (французькі картини), "French kisses" (французькі поцілунки), "French letters" (французька література) і навіть "the French disease" (французька хвороба), - стали широко тиражируемими.
Активно стали прибігати в Англії й до такої знаменитої фрази, як "fin de siècle" - кінець століття, що асоціювалася з іншою популярною фразою у французів "fin de globe" - кінець світу. Наскільки вони прижилися в англійському суспільстві, можна судити по романі О. Уайльда "Портрет Дориана Гріючи", опублікованому в 1891 р.:
"Fin de siècle" - проронив лорд Генрі
"Fin de globe" - підхопила леді Нарборо (господарка вітальні).
Якби скоріше fin de globe! - зітхнув Дориан. - Життя суцільне розчарування[5]. (Гл. 15)
Але в той же час варто помітити, що істотно відрізнялося відношення до самого поняття "fin de siècle" з боку двох країн. "Якщо у Франції, як думає Г. Геваско, ця фраза, що одержала широке ходіння, мала на увазі час "зухвалого екзотизма", "новизни", і якоїсь "енергетики", словом все те, що можна було спостерігати в мистецтві наприкінці сторіччя, то в Англії вона скоріше представляла зневажливу коннотацию, майже лайку <>, щось перекручене, негоже й гротескне"[6].
Дуже часто, додає Б. Бергонзи, ця "фраза застосовувалася до широкої сфери повсякденного поводження, коли воно не відповідало загальноприйнятим нормам"[7]. Словом, все те, що не вписувалося в прокрустово ложі викторианской моралі й не відповідало суспільним ідеалам, могло бути легко прилічене до "fin de siècle".
Інтерес англійців до культури сусідньої країни привів до того, що в Лондон повернулася мода на все французьке. Кожний починаючий художник вважав своїм обов'язком відвідати Париж, побувати у творчих майстернях, заглянути в артистичні кафі, і прилучитися до нових віянь у мистецтві. Це місто всіляких спокус, свого роду "земля обітована" для богеми, притягав до себе погляди молодих британських поетів і живописців, і вони кинулися в нього бурхливим потоком, заповнюючи його театри, виставочні зали, усілякі розважальні заклади. Тим самим вони відкрито визнавали, що їм більше не цікаві насущні проблеми, і вони ситі викторианством і всім тим, що з ним зв'язане
Лондон, як оплот зовнішньої респектабельності, снобізму, провінціалізму думки був не стані конкурувати з Парижем, із ці містом мистецтв, що у розумах молодих людей став міцно асоціюватися із творчою волею. Залучав сам дух чогось надзвичайно нового, заборонного, - словом все те, що вони в кожному разі не могли відшукати в себе на батьківщині
Подібний тип парубка епохи кінця століття, втечею спасающегося з ненависної викторианской Англії, досить точно був відтворений Джорджем Муром у романі "Сповідь парубка" ("Confessions of a Young Man", 1888). Його герой Едуард Дейн, випробовуючи безсилля перед миром повсякденної рутини, перебуваючи під владою спліну, прагне знайти себе в зовсім іншому середовищі, в атмосфері Парижа. Мур, ґрунтуючись на власних переживаннях і відтворюючи часом справжні факти своєї біографії, основна увага приділяє естетическим і літературним пристрастям героя. Як пише Л. Андрєєв, "Мур сприймав французький досвід глобально, переживаючи його в цілому, від Бальзака до Гюисманса, як досвід сучасного мистецтва, "нового мистецтва" у широкому змісті, мистецтва правди, природи, миру об'єктивного й миру суб'єктивного. Елементами цього нового були й імпресіонізм, і символізм, і натуралізм, і реалізм, і, звичайно декаданс"[8]. І хоча не можна сказати, що роман став гімном молодого покоління, але все-таки він з'явився однієї з перших спроб осмислення нових тенденцій, що переважали в той час у французькому мистецтві
Але в той же час у самій Англії підсилилися консервативні настрої й всі частіше піднімали голос ті, кого можна було віднести до упертим "франкофобам". Вони насторожено, а по більшій частині й вороже ставилися д всьому того, що йшло з континентальної Європи. Захисники моральних підвалин убачали у французькій літературі один з факторів національного занепаду й усіляко прагнули відгородити своїх співгромадян від "чуми, що насувається,". Підсумком цієї наростаючої франкофобии в англійському суспільстві став розгляд у Палаті громад в 1888 р. Один зі членів британських парламенту підняв питання про неприпустимість, на його думку, такого широкого поширення "пагубної літератури", що "подібно стрімкому потоку вже накрила [французьку] нації, і тепер ця отрута може виявитися згубним і для наших націй"[9].
Прихильники численних суспільних рухів ратували за заборону на друкування перекладів романів е. Золя, Г. Мопассана й інших, з їхнього погляду, сумнівних авторів. Як контрзахід пропонувався містити видавця під варту за публікацію "непристойної літератури", навіть якщо при цьому книга буде випущена із численними купюрами. І незабаром визначся й з першою жертвою, роль своєрідного козла відпущення була уготована видавцеві й типографові Генрі Визетелли, що за публікацію роману е. Золя "Земля", був присуджений до тримісячного висновку. У тюремній камері, як іронічно зауважує К. Маклеод, у нього було досить часу, щоб "поразмишлять над своєю необачністю в прагненні утворити остров'янина"[10].
Але все-таки Ла-Манш не в змозі був захистити викторианское мистецтво від проникнення естетических нововведень. Численні літературні напрямки, які споконвічно виникли в надрах французької культури, згодом змогли прижитися й на англійському ґрунті. Так відбулося з парнасским рухом, чиї представники в Англії заявили про себе у весь голос, найшлися й перші прихильники натуралістичного методу, імпресіонізму, символізму. Історично сформована довга відсутність тісних культурних зв'язків вплинуло на те, що "плину кінця століття" затвердилися в Англії на порядок пізніше, ніж у самій Франції. Пояснення цьому Л. Андрєєв знаходить у тім, що самі ці художні плини "складалися не стільки як стилі мистецтва, скільки як стилі життя"[11].
В останні ж десятиліття XIX століття англійська література потрапило по чарівність французького декадансу, "фривольність і витонченість континентального стилю виявилися ідеальною й бажаною спокусою для Обри Бердслея, Макса Бирбома, Уистлера й, звичайно, Оскара Уайльда"[12].
Х. Джексон, якого повною мірою можна назвати літописцем "жовтих дев'яностих", один з перших доглянув в англійському декадансі "луна французького руху, що одержав свій первісний розвиток у творчості Т. Готьє, П. Верлена, Ж. - К. Гюисманса"[13].
На той час, коли декаданс як естетическая категорія змусив говорити про себе в Англії, він уже не одне десятиліття домінував у французькому мистецтві, знайшовши своїх шанувальників серед різних груп художників. Хоча формально декаданс у Франції, як в іншому й в Англії, не зложився в єдиний рух, його літературних корінь були виявлені у всіляких добутках XIX століття. Як правило, до канонічних текстів, що заложили основи французького декадансу, відносять бодлеровский збірник "Квіти Зла", поезію Т. Готьє, а також його роман "Мадемуазель де Мопен", роман Г. Флобера "Саламбо" і повість "Спокуса святого Антонія". У роботах цих авторів можна виявити все те, що прийнято розуміти під основними складовими декадентської літератури, а саме - упор на автономію мистецтва; відраза до буржуазного міщанства й утилітаризму; прояв інтересу до ускладненої форми й ретельної обробки мови; зачарування всім перекручене, хворобливим, штучним; прагнення до сильного переживання, а також пошук незвичайних відчуттів, які дозволили б боротися з почуттям нудьги й пересиченості
Але, безумовно, самим знаковим добутком французького декадансу варто визнати роман Ж. К. Гюисманса "Навпаки", під чарівність якого потрапили багато майстрів англійської прози. Так Дж. Мур після прочитання роману Гюисманса, назвав "Навпаки" "дивною книгою й прекрасною мозаїкою", а самі сторінки здалися йому "просочені опіумом", нагадуючи йому "дзеркальні відблиски чогось вишуканого й оп'яняючого"[14]. Цей роман, пише він, проникає в мою душу, як золотий орнамент візантійського майстра. Подібну тональність ми зустрічаємо й в А. Саймонса, що визначив "Навпаки" як "квінтесенцію сучасного декадансу"[15]. У цьому "неперевершеному шедеврі" (the unique masterpiece), пише англійський критик, виявилося зібране воєдино все, що є "привабливим, незвичайному й порочним у сучасному мистецтві"[16].
Досягнення Гюисманса в романі з погляду декадансу були дуже істотні. По-перше, він зумів сформувати прототип сучасного героя "разривавшегося між бажанням і пересиченням", надією й розчаруванням. По-друге, Гюисманс розробив, то, що прийнято називати "стильовою партитурою декадансу". І, нарешті, завдяки великим міркуванням про літературні й художні пристрасті Дез ессента, була сформована "альтернативна літературна історія", що дозволяла прилучитися до таких авторів як Бодлер, Малларме, Верлен, Барбе д’Оревилли, Вилье де Лиль-Адан, е. По. Відкриття деяких із цих імен, як наприклад Малларме, повністю є заслугою французького романіста
Роман "Навпаки" вийшов у світло в середині травня 1884 р. Практично в цей же час "Morning News" публікує інтерв'ю О. Уайльда, де він так озивається про роман: "Остання книга Гюисманса одна із кращих, що я коли-або читав". Як затверджує Р. еллман, роман "Навпаки" став для нього в 80-е роки тим же, що й "Історія Ренесансу" Пейтера в 70-е. Усюди про цю книгу говорили як про "путівник по декадансі"[17].
И Уайльд, що добре орієнтується в літературі декадансу, був заінтригований змістом роману, сприйнявши його як "чарівне євангеліє диявольської релігії". І немає нічого дивного в тім, що він під видом "жовтої книги" вирішив увести "Навпаки" у текст уже свого роману "Портрет Дориана Гріючи". Що цікаво, Уайльд не згадує нам, ні автора, ні назва книги, що з таким захватом читає Дориан Грій. Про те, що це за книга, ми можемо лише догадуватися по тім описі, що приводиться в романі: "Дивна те була книга, ніколи він ще не читав такий! Здавалося, під ніжні звуки флейти гріхи всього миру в чудових одіяннях проходять перед ним безмовною низкою. Багато чого, про що він тільки смутно марив, раптом на його очах облеклось плоттю. Багато чого, що йому й у сні не снилося, зараз відкривалося перед ним"[18].
Дослідники, як правило, єдині в думці: книга, який був отруєний Дориан Грій, це знаменитий роман Гюисманса "Навпаки". Приведемо лише кілька суджень на цей рахунок. Так е. Старки прямо вказує нам на те, що "жовта книга", що в остаточному підсумку привела Дориана Гріючи до погибелі, є "Навпаки"[19]. Немає ніяких сумнівів у цьому питанні й у Г. Хока: "Уайльд не повідомляє нас назва роману, що потрапив у руки Дориану Грію, але його не важко довідатися - це роман Гюисманса "Навпаки", виданий за сім років до описуваних подій, в 1884 році. Роман залишився анонімним, тому що сам Уайльд не прагнув рекламувати своє джерело"[20]. До аналогічного висновку приходить і Дж. Манро: "Уайльд у романі "Портрет Дориана Гріючи" посилається на "Навпаки" і в декількох штрихах приводить його опис"[21].
И все-таки, як сам автор "Портрета Дориана Гріючи" пояснює що відбулося, і навіщо була потрібна ця таємничість? Для цього звернемося до його листів, адресованим друзям і просто знайомим. Так, у посланні е. У. Претту, Уайльд непрямим образом підтверджує існування книги, який так жагуче захоплений його герой: "Книга в "Дориане Грее", - пише він, - частково навіяна романом Гюисманса "Навпаки" "[22]. Але вже в іншому листі до свого американського приятеля А. Пикерингу, Уайльд повідомляє про те, що "фатальна книга, прислана лордом Генрі Дориану, - це одне з моїх ненаписаних створінь. Можливо, я пророблю цю формальну роботу й перенесу її на папір"[23]. У подібному дусі Уайльд висловлюється й у листі до Р. Пейну, де, він, категорично відмежовуючись від роману Гюисманса, повідомляє свого адресата, що "книги, що отруїла Дориана Гріючи, не існує в дійсності; це плід моєї уяви"[24]. Як видно із цих прикладів, Уайльд не дуже піклувався про послідовність своїх суджень, нерідко вводячи в оману сучасників. Чому виникли подібні дві взаємовиключні точки зору? І в який момент Уайльд був щирий у своїх судженнях? Швидше за все, ми стали свідками одного з парадоксів Уайльда, якими так рясна була насичена і його життя, і сама творчість
Нам же представляється, що існує тісний зв'язок між цими романами. Якщо провести послідовний ланцюжок від одного тексту до іншого, то незабаром з'ясується, що границі між ними взаимопроникаеми.
И хоча кожний з романів має свою сюжетну лінію, просторові й тимчасові орієнтири, обоє вони мають певну значеннєву єдність. Там, де закінчується "Навпаки", починається "Портрет Дориана Гріючи". А. Ренсом відзначає, що "одинадцята глава роману Уайльда є прекрасною модифікацією головної частини роману "Навпаки"; це порівнянно із враженням від концерту, виконаного віртуозом на скрипці"[25].
Дійсно, занадто багато загального зв'язує двох персонажів - англійського денді й французького декадента. Як подумки визнавався собі Дориан Грій: "Герой книги, молодий парижанин, у якому так своєрідно сполучалися романтичність і тверезий розум ученого, здавався Дориану Грію прототипом його самого, а вся книга - історією його життя, написаної раніше, ніж він неї пережив"[26].
Уайльд проводить свого персонажа по тимі ж лабіринтам людських відчуттів, по яких у свій час пройшов і Дез ессент. І тому закономірно, що пристрасті героїв відносно музики, колекціонування дорогоцінних каменів, картин, тканин, квітів, усіляких експериментів з екстрактами, якщо не повністю збігаються, то дуже близькі
Дез ессент розробив свою власну систему інтелектуального відпочинку, перетворивши свій будинок у подобу музею, а Дориан Грій, скориставшись цією парадигмою, застосував її вже до особистих потреб
Тому невипадково, що Ф. Уинвар назвав Дез ессента кревним братом Дориана Гріючи[27]. Занадто вже багато загального зв'язує цих двох героїв-декадентів
И хоча кожний з них окремо бунтував проти існуючих канонів, табу, суспільної моралі, але в сукупності вони представляли закінчену модель, характерну для всієї епохи декадансу
Таким чином, значимість французького фактора в становленні англійського декадансу не можна недооцінювати, але в той же час ми не дотримуємося тої точки зору, що нерідко переважає в дослідницьких колах, що англійський декаданс - це свого роду рослина, попросту пересаджене із Франції й не мало корінь в англійському суспільстві[28].
Не можна затверджувати, що прихильники англійського декадансу були зайняті лише тим, що копіювали ідеї своїх французьких учителів
У роботах О. Уайльда, А. Саймонса, е. Даусона ми скоріше спостерігаємо, процес переосмислення літературної традиції, що нерідко супроводжувався трансформацією запозичених образів
Як пише В. Хорольский, "діалектика "свого" і "чужого" в англійському естетизмі[29] така, що чуже нерідко ставало своїм, зливалося із сугубо національним початком "[30].
---і ---і ---і ---і ---і ---і ---і ---і ---і ---і ---і ---і ---і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і
[1] Цит по: Jeffares N. W. B. Yeats. Man and Poet. L., 1966. P. 32.
[2] Божович В. И. Традиції й взаємодія мистецтв. Франція кінець XIX - початок XX століття. М., 1987. С. 8.
[3] Arnold M. The Literary Influence of Academies Arnold M. Lectures and Essays in Criticism. Michigan, 1962. P. 237.
[4] Wilde O. Interviews and recollections. Vol. 1-2. L., 1979. Vol. 1. P. 189.
[5] Пер. М. Абкиной по изд.: Уайльд О. Вибрані добутки. В 2 т. Т 1. С. 155.
[6] Cevasco G. A. Three Decadents Poets, Ernest Dowson, John Gray, and Lionel Johnson: An Annotated Bibliography. N. Y., 1990. P. 4.
[7] Bergonzi В. The Turn of a Century. Essays on Victorian and Modern English Literature. L., 1973. P. 17.
[8] Андрєєв Л. Г Імпресіонізм = Impressionnisme: Бачити. Почувати. М., 2005. С. 148.
[9] Цит по: MacLeod K. Fictions of British decadence: high art, popular writing, and the fin de siècle. N. Y., 2006. P. 3.
[10] Ibid.
[11] Андрєєв Л. Г. Указ. Соч. С. 143.
[12] Вайнштейн О. Б. Денді: мода, література, стиль життя. М., 2005. С. 459.
[13] Цит. По: Jackson H. The Eighteen Nineties. A review of art and ideas at the close of the 19th century. L., 1988. P. 69.
[14] Moore G. Confessions of a Young Man. N. Y., 1925. P. 195.
[15] Symons A. Stéphane Mallarmé Symons A. The Symbolist Movement in Literature. N. Y., 1958. P. 69.
[16] Symons A. The Decadent Movement in Literature Symons A. Dramatis Persons. Indianapolis, 1923. P. 117.
[17] еллман Р. Оскар Уайльд: Біографія. М., 2000. С. 287.
[18] Уайльд О. Портрет Дориана Гріючи Уайльд О. Избр. произв. М., 1993. Т. 1. С. 115.
[19] Starkie E. From Gautier to Eliot. L., 1960. P. 105.
[20] Hough G. The Last Romantics. N. Y., 1961.
[21] Munro J. M. The Decadent Poetry of the Eighteen - Nineties. Beirut, 1970. P. 56.
[22] The Letters of Oscar Wilde / Ed. Rypert Hart-Davis. L., 1962. P. 313.
[23] Ibid. P. 271.
[24] Ibid. P. 352.
[25] Ransome A. Oscar Wilde: A Critical Study. L., 1913. P. 105.
[26] Уайльд О. Портрет Дориана Гріючи. С. 116.
[27] Winwar F. Oscar Wilde and the yellow nineties. N. Y., 1958. P. 165.
[28] Цієї точки зору дотримується Дж. Манро. Див. Munro J. M. Op. cit. P. 59.
[29] Повною мірою це можна віднести не тільки до англійського естетизму, але й до англійського декадансу
[30] Хорольский В. В. Естетизм і символізм у поезії Англії й Ірландії рубежу XIX-XX століть. Воронеж, 1995. С. 19.
---і ---і ---і ---і ---і ---і ---і ---і ---і ---і ---і ---і ---і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і
Савельєв Костянтин Миколайович - кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри світової культури й закордонної літератури Магнітогорського державного університету.