Пригадалася дика качка, яка жила по сусідству, на озері Ясному, і водила за собою вивідок вже дорослих качат. Ми познайомилися з нею у той день, коли поселились на цьому березі. Проходили берегом, я розглядав кожний кущ, латаття на озері, намагаючись заглянути на саме дно. Несподівано помітив у лозовому кущі качину сімейку. З десятеро вже оперених качат замаскувались під жовте старе коріння, а стара качка з шумом випурхнула з куща. Ламала крила, підлітом пливла біля берега, відчайдушними і переляканими очима дивилась на мене. Птах був кимось скалічений. Одне крило працювало порско, било по воді, над озером здіймалися бризки. Друге, вивернуте білим пером наверх, мертво тяглося збоку. Чи то безсердечний мисливець її поранив, а чи, може, звірина яка схопила за крило та не вдержала—того ніхто не знає. Мене схвилювало те, що, навіть ставши калікою, приреченою на загибель, стара качка безстрашно відводила небезпеку від своїх дітей, турбуючись, щоб її покоління уникло загибелі та знялося на крило й полетіло у великий і неозорий світ..,
Позавчора в озері довго бовтались косарі-рибалки.
Топтали азартно, з веселим гуком. Розлякали не тільки рибу в Ясному, а н зняли на крила юну качину сім'ю. Довго кружляла вона якось несміло, то зриваючись уверх, то знижуючись над озером, а згодом набрала висоту та й, кружляючи над луками, потягла удалину, можливо, що й назавжди.
Серед них не було старої качки з покаліченим крилом. Вона сховалась у заростях, заздро дивилась у небо, на своїх крилатих дітей і, можливо, гірко лила пташині сльози і журилась своєю пташиною журбою.
Минуло вже два дні, а качиний виводок не появлявся на озері. Тільки чути було вечорами і ранками, як призивно в розлуці кахкала одинока пташина, марно кличучи дітей, які відчули смак до польоту і збагнули всю красу і неосяжність великого й могутнього світу.
Пораненим одиноким птахом відчув я себе у темній оселі...
Ледь зажеврілось на сході, а я вже був на ногах. Бездонне небо, місяць повний і рожевий у променях невидимого сонця, озеро сонне, повите ранковим туманом, пташиний щебет, вологий холодок — все те непомітно перекинуло мене в інший світ, у світ мого дитинства...
Іду до озера. Серед латаття появились, покликані світлом, білі і жовті лілії, які передбачливо ховаються на ніч під воду. Швидконогі сухорляві жучки-ков-занярі спритно, мов першокласні хокеїсти, носяться по дзеркальній гладіні озера.
Несподівано натрапляю на качиний виводок. Щиро радію за щастя качки-матері, скаліченої в боротьбі за життя своїх дітей. Мені боляче було бачити її, покинуту, стару і одиноку, безкрилу і безпорадну. Зараз вона, щаслива і збуджена, заклопотано метушиться серед табунця, то витягає шию, то втягує її, ніби переконує в чомусь неслухняних дітей...
Коментарі