Важкі часи ліхоліття. Окупований фашистами, але нездоланний Київ продовжує боротьбу.
Серед військовополонених Сирецького концтабору був і дванадцятилітній Льоня Ніколаєв. Неодлоразово він пробирався вночі до ворожого продовольчого складу і приносив знесиленим воїнам продукти. Та одного разу фашисти спіймали відважного хлопчика.
Льоню били довго й нещадно, а потім придумали страшну кару. Нелюди розрізали йому руку, посипали рану сіллю й прив'язали до стовпа на майдані. А потім оголосили в'язням: хто підійде і допоможе, буде повішений.
Довго кричав Льоня від страшного болю. Сіль роз'їдала рану, і він час від часу втрачав свідомість. Якось отямившись після нетривалого забуття, хлопчик побачив перед собою виснаженого юнака.
— Тримайся, хлопче. Я зараз промию тобі рану,— прошепотів той. -
— Вас же повісять. Не треба.
— Вовків боятись — у ліс не ходити,— посміхнувся в'язень.
За кілька хвилин юнак промив рану, перев'язав її і непомітно зник. Вже пізніше хлопчик дізнався, що звали його рятівника Федір Завертанний, але так більше і не бачив його.
А Льоню фашисти вранці знову перевели в барак.
Минуло сорок років. Червоні слідопити м. Бровари Київської області вирішили розшукати героїв описаної історії. І цей день настав.
— Сьогодні у нас в гостях колишній в'язень Сирецького концтабору, нині передовий екскаваторник
столиці України Леонід Михайлович Ніколаєв,— ого
лосив ведучий зльоту.
Бурхливими оплесками зустрічають присутні в залі високого, міцного чоловіка.
— Все життя я намагався знайти свого рятівника,— почав схвильовано Леонід Михайлович.
— Це була мужня, добра людина. Шкода, що так і не довелося нам зустрітися.
— Шановний Леоніде Михайловичу,— звернувся до нього хлопчик-ведучий.—
Червоним слідопитам нашого міста після багаторічного пошуку вдалося знайти Федора Завертанного. Федоре Степановичу, вийдіть, будь ласка, на сцену.
Описати це словами неможливо. Двоє літніх людей, обійнявшись, стояли на сцені і не приховували сліз, Сліз радості і вдячності.
Не менш схвильованими були й червоні слідопити. Вони теж раділи незвичайній зустрічі. Саме зараз хлопчики й дівчатка особливо гостро відчули важливість своєї роботи.
І нехай пошук —справа забарна, копітка. Але заради того, щоб допомогти людям зустрітися через десятиліття, варто ним займатися!
Собор як символ духовної краси людини в романі О. Гончара «Собор»
Коментарі