Твір на тему: ЗЕМЛЯ
Земля допомагає нам збагнути самих себе, допомагає краще, ніж будь-які книги.
Земля виходить водночас і пустельна, і багата. Багата оазами дружби, потаємними, скритими оазами, до яких нелегко дістатися і до яких, одначе, не сьогодні завтра нас неодмінно приводить наше ремесло. Але водночас, яка ж вона пустельна ця наша планета. А ми вірили, що вона волога й м’яка.
З висоти польоту по прямій, ми відкриваємо справжню основу землі – фундамент із скель, піску і солі, на якому подекуди, пробиваючись то тут, то там, наче серед руїн, розцвітає життя.
І мені знову здається, що ріки й тіняві зарості і людські оселі – все це виникло тільки завдяки щасливому збігові випадковості. Бо ж скільки тут каміння і піску.
Та коли губишся в міжпланетному просторі, стараєшся відшукати ту єдину, справжню нашу планету, де зосталися наші рідні краєвиди, і улюблена домівка, і ніжні ласки. Ту єдину планету.
Але між нашими повітряними кораблями і тією населеною планетою пролягли нездоланні відстані. Всі багатства світу лишилися на маленькій порошинці, що загубилася між сузір’ями. І тому земля передає нам точні відомості, аби ми могли прокласти собі дорогу серед світил.
Я залишаюся назавжди з рідною планетою. Усім тілом я відчуваю землю , відчуваю, як вона підтримує мене, піднімає, несе в повітряному просторі. Я насолоджуюся цією чудовою підпорою, такою надійною і міцною.
Ми живемо на мандрівній планеті. Ми всі заодно – нас несе та сама планета, ми - екіпаж одного корабля.
Екзюпері навчився любити землю такою, як вона є. Зумів полюбити навіть пустелю. З півслова розумів її таємну мову, у ледь помітному збудженні вгадував ознаки близької небезпеки, у тріпотінні крилець комахи читав гнів пустелі.
(Кирилюк Уляна)
Земля виходить водночас і пустельна, і багата. Багата оазами дружби, потаємними, скритими оазами, до яких нелегко дістатися і до яких, одначе, не сьогодні завтра нас неодмінно приводить наше ремесло. Але водночас, яка ж вона пустельна ця наша планета. А ми вірили, що вона волога й м’яка.
З висоти польоту по прямій, ми відкриваємо справжню основу землі – фундамент із скель, піску і солі, на якому подекуди, пробиваючись то тут, то там, наче серед руїн, розцвітає життя.
І мені знову здається, що ріки й тіняві зарості і людські оселі – все це виникло тільки завдяки щасливому збігові випадковості. Бо ж скільки тут каміння і піску.
Та коли губишся в міжпланетному просторі, стараєшся відшукати ту єдину, справжню нашу планету, де зосталися наші рідні краєвиди, і улюблена домівка, і ніжні ласки. Ту єдину планету.
Але між нашими повітряними кораблями і тією населеною планетою пролягли нездоланні відстані. Всі багатства світу лишилися на маленькій порошинці, що загубилася між сузір’ями. І тому земля передає нам точні відомості, аби ми могли прокласти собі дорогу серед світил.
Я залишаюся назавжди з рідною планетою. Усім тілом я відчуваю землю , відчуваю, як вона підтримує мене, піднімає, несе в повітряному просторі. Я насолоджуюся цією чудовою підпорою, такою надійною і міцною.
Ми живемо на мандрівній планеті. Ми всі заодно – нас несе та сама планета, ми - екіпаж одного корабля.
Екзюпері навчився любити землю такою, як вона є. Зумів полюбити навіть пустелю. З півслова розумів її таємну мову, у ледь помітному збудженні вгадував ознаки близької небезпеки, у тріпотінні крилець комахи читав гнів пустелі.
(Кирилюк Уляна)