Роман М. П. Стельмаха «Правда і кривда» сповнений великої любові до свого народу, до рідної землі, до простої людини. Його герої — це колгоспники одного із подільських сіл, які вижили в роки окупації, захищали рідну землю на фронтах Вітчизняної війни, які вірили у краще майбутнє. Роман має другу назву за прізвищем головного героя «Марко Безсмертний». Уже в самому прізвищі є своя символічність: у ньому втілено безсмертя народу. Головним героєм роману є Марко Безсмертний, який тяжко поранений, на милицях повертається в рідне село. Роман починається картиною бою: «Бій гримів спереду, з боків і позаду. Божеволіло залізо, божеволіли коні, шаленіли люди». У цьому бою Марко, вже не вперше, був тяжко поранений. І ось сама смерть стоїть перед ним (в непритомному маренні після тяжкого поранення). Коли смерть каже, що час вже вмирати Маркові, він з обуренням кидає їй: «Брешеш, Костомахо!.. Час мій не вийшов, бо я ще не наорався, не насіявся, не налюбувався землею, не нажився». Орати, сіяти, боротися за те, щоб люди жили по-людськи — ось мета його життя. Тому люди вірять йому, обирають головою колгоспу і йдуть до нього з найпотаємнішим. Хто ж вони — ці люди. Це сини чорної землі і жорстокої долі, вічні хлібороби.
Ще під’їжджаючи до села, Марко бачить, що від нього залишилися лише руїни і згарища. Живуть під землею його односельці. Хведько говорить: «Всі люди у нас тепер у землі живуть, її фашист не міг спалити».
Марко Безсмертний повернувся «полатаний, на трьох ногах, як старий кінь, але живий». Незважаючи на всі труднощі, він піднімає народ, щоб у першу чергу засіяти землю в цю останню воєнну весну, щоб нагодувати хлібом вдів і дітей-сиріт, і бореться проти справжніх негідників. Люди живуть у землянках, а Безбородько — в палаці, котрий на перше місце ставить своє власне сите життя, він байдужий до людей, навіть до жінок і дітей. Тому Марко зі зброєю примушує Безбородька лізти у крижану січневу воду замість жінок, яких цей негідник послав мочити коноплі.
На засіданні райкому, пояснюючи своє ставлення до Безбородька, Марко говорить: «мене змалку батько-матір учили шанувати і жіночу працю, і особливо, материнство».
Марко стає на захист селян-колгоспників, які сіють, вирощують хліб, а самі часто сидять без хліба, бо отримують на трудодень грами.
Селянин-хлібороб «всі свої труднощі виносить з комори в однім мішечку чи торбі». Його підтримує народ. Дід Євмен під час війни зберіг список колгоспників, а потім приніс його Маркові. І той став привселюдно вичитувати — перегорнув перші дві сторінки, і задавнені вицвілі літери глянули на нього живими людськими очима. Один за одним зринали у пам’яті образи односельців, багато з яких десь розгубилися по дорогах війни, на полях боїв. Серед цих імен і ім’я сина діда Євмена — Івана, котрий у високих Татрах закрив грудьми дота і помер героїчною смертю. Але пісня про нього живе.
Справжнім щирим побратимом Марка став Григорій Задніпровський. Він так само нестерпно ставиться до кожної кривди в людському житті, як і його друг, бо й самого життя не щадило. Мужньо вистояв у неволі, в тюрмі, в’язниця не зламала гордого юнака. У роки війни брав активну участь у боях з фашистами, був командиром партизанського загону. Зараз він — учитель.
Життя продовжується. Загинув героїчною смертю побратим Григорія — Іван Кульбабенко. Залишається дружина його Катерина з п’ятьма дітьми. Григорій виявляє повагу і любов до цієї жінки, ощасливлює її і самого себе. Стає батьком п’яти дітей-сиріт. Загинула дружина Марка, але повернулася дочка Тетянка, яка була вивезена до Німеччини і теж пройшла через горнило смерті: «вона опустила на плечі хустину і батько побачив сиве пасмо в золоті кіс… Вони так били мене, що очима не сльози, а кров ішла… Вони змогли вибити кров з очей, але не змогли вирвати зізнання з душі». На мить усміхнулося й особисте щастя Маркові, коли несподівано зустрівся зі Стєпанидою, першою його любов’ю.
Кривди у житті є багато, але народ безсмертний. Символічною є остання сцена роману. У розкішному саду стоїть бронзовий пам’ятник Героєві Радянського Союзу Маркові Безсмертному. Звертаючись до нього, живий Марко говорить: «Ну, коли вже тобі випало стояти днями і ночами, то стій, дивись, щоб із темряви не виповзла кривда чи якась погань, а нам треба діло робити — орати, сіяти».
Коментарі