Шлях у край свій
Історична пам’ять - це святиня народного духу, велич, доблесть і міць держави, надійний гарант єдності, наступності і спадкоємності поколінь, згуртування нації, атрибут шляхетності національної вдачі, запорука щасливої долі. Цю істину прекрасно розумів Микола Кіндратович Вороний - видатний діяч української культури, творчість якого припадає на злам ХІХ-ХХ стст.
Поезія М. Вороного глибоко патріотична. Вірш «Краю мій рідний», датований 1908 роком, нагадує вірш Б. Грінченка «Смутні картини» (1883). Створені різними поетами в різні історичні періоди, обидва вони перейняті глибоким переживанням за долю занапащеного краю і пригнобленого народу.
Безперечно, одним з кращих творів М. Вороного є поема «Євшан-зілля». Автор не лише надав зворушливого поетичного звучання давній легенді, а й переосмислив її в науку своїм сучасникам, які зневажливо ставилися до краю.
Поет щиро вболівав за долю рідного краю і тих, хто його відцурався.
З болем у голосі звертається поет до таких людей. Половецький хан посилає на руську землю музиканта з метою повернути сина з чужини до рідного дому. Але хлопець, якого князь Володимир оточив пошаною і багатством, не пам’ятає вже свого роду:
Але спів цей ніжний, любий.
Ані перший, сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце,
- Він сидить німий, байдужий.
Але співець знаходить спосіб розбудити пам’ять юнака:
…знімає
Той євшан, чарівне зілля,
І понюхать юнакові Подає оте бадилля.
Сталось диво! Подих рідної землі відродив картини дитинства, хлопець ніби прокинувся від сну:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!
Гостро звучить біль поета в останній строфі, сформульованій як риторичне запитання:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля - привороту,
Що на певний шлях направить,-
Шлях у край свій повороту.
Поема «Євшан-зілля» свідчить про те, що конкретній проблемі поет зумів надати широкого, узагальненого масштабу.
Зміст пророчої літописної легенди автор трансформував не лише на свій край, він показав її актуальність для будь-якого народу, в якому люди, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали…»
Інтерпретована поетом наприкінці XIX ст. прадавня легенда й сьогодні звучить по-сучасному, бо хіба мало в нас таких людей, які відцуралися від рідної мови і культури.
То ж шануймося! Бо історична пам’ять - невичерпне джерело життєвої мудрості й обачності, оберіг і застереження від бездуховності, жорстокості, яничарства й манкурства. Перевертні, космополіти, національні зрадники й нігілісти, безбатченки й відступники, які цураються свого коріння, плодяться саме на ґрунті історичного безпам’ятства.
Поезія М. Вороного глибоко патріотична. Вірш «Краю мій рідний», датований 1908 роком, нагадує вірш Б. Грінченка «Смутні картини» (1883). Створені різними поетами в різні історичні періоди, обидва вони перейняті глибоким переживанням за долю занапащеного краю і пригнобленого народу.
Безперечно, одним з кращих творів М. Вороного є поема «Євшан-зілля». Автор не лише надав зворушливого поетичного звучання давній легенді, а й переосмислив її в науку своїм сучасникам, які зневажливо ставилися до краю.
Поет щиро вболівав за долю рідного краю і тих, хто його відцурався.
З болем у голосі звертається поет до таких людей. Половецький хан посилає на руську землю музиканта з метою повернути сина з чужини до рідного дому. Але хлопець, якого князь Володимир оточив пошаною і багатством, не пам’ятає вже свого роду:
Але спів цей ніжний, любий.
Ані перший, сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце,
- Він сидить німий, байдужий.
Але співець знаходить спосіб розбудити пам’ять юнака:
…знімає
Той євшан, чарівне зілля,
І понюхать юнакові Подає оте бадилля.
Сталось диво! Подих рідної землі відродив картини дитинства, хлопець ніби прокинувся від сну:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!
Гостро звучить біль поета в останній строфі, сформульованій як риторичне запитання:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля - привороту,
Що на певний шлях направить,-
Шлях у край свій повороту.
Поема «Євшан-зілля» свідчить про те, що конкретній проблемі поет зумів надати широкого, узагальненого масштабу.
Зміст пророчої літописної легенди автор трансформував не лише на свій край, він показав її актуальність для будь-якого народу, в якому люди, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали…»
Інтерпретована поетом наприкінці XIX ст. прадавня легенда й сьогодні звучить по-сучасному, бо хіба мало в нас таких людей, які відцуралися від рідної мови і культури.
То ж шануймося! Бо історична пам’ять - невичерпне джерело життєвої мудрості й обачності, оберіг і застереження від бездуховності, жорстокості, яничарства й манкурства. Перевертні, космополіти, національні зрадники й нігілісти, безбатченки й відступники, які цураються свого коріння, плодяться саме на ґрунті історичного безпам’ятства.