У газеті «Літературна Україна» в 1993 році була надрукована стаття Олеся Гончара «Будьмо гідними святинь». Письменник відзначав: «Хіба тоталітарна система не готувала в своїх надрах легіони браконьєрів, безбатченків, бездуховних жорстоких циніків, у чиїх навіть генах не лишається почуття совісті, моральних самообмежень, розуміння елементарного людського обов’язку?» На це запитання вичерпна відповідь була дана Олесем Гончарем у романі-набаті «Собор», який критик І. Бокий вважав «закономірною, послідовною сходинкою у пізнанні зловісної епохи облуди й лицемірства». Епоху облуди й лицемірства відстоювали люди, яких виховала тоталітарна система. Головним принципом, яким керувалися «временщики», було існування тимчасове. Саме за час свого панування вони встигали посіяти зерна бездуховності, безпам’ятства.
Яскравим прикладом показу духовної деградації представників влади, хоча й районного масштабу, був образ Володьки Лободи. Він виховувався в сім’ї відомого майстра Ізота Лободи, який своєю працею металурга заслужив пошану мешканців селища. Як сталося, що Володька виріс егоїстом, бездушним «висуванцем» з ореолом «генія»? Автор свідомо не показує нам поступове вирощування почуття кар’єризму. Перед нами уже свідомий носій теорії кар’єризму: «Що поганого, коли працівник прагне здорової кар’єри? Хіба ж не стимул, особливо для нашого брата-низовика? Чому тільки з трибун та в звірячих байках викривати зло? Треба брати владу і карати його. Силою влади, закону!»
Як же на практиці здійснює покарання зла Володька Лобода? У творі він виступає не знищувачем кривди та зла, а сам їх чинить. Віддав свого батька в Будинок ветеранів, міркуючи, що старому металургу там, у колективі, буде краще. Вражає зустріч сина з Ізо-том, який гнівно засуджує наміри «батькопродавця».
Письменник ще залишає Володимиру шанс до примирення: «Якби можна було впасти до ніг батька, дитинчам малим стати». Але для’ цього потрібна занадто велика ціна - відмовитися від кар’єри. А цього молодший Лобода не зміг би собі дозволити, бо бацила «геніальності» вже почала свою ганебну дію духовної деградації. Володька не може критично оцінити свої вчинки, а головне -не любить людей, не здатний зрозуміти їхнього ставлення до собору- невмирущого пам’ятника історичного минулого народу. Напередодні 300-річчя Переяславської ради Лобода запропонував узяти собор у риштовання. Так була узаконена брехлива видимість ремонту дорогоцінної пам’ятки архітектури. Собор заплановано було знести, а на його місці розбити ринок та побудувати шашличну. Дійсно, сучасно, прибутково. А як же почуття відповідальності перед наступними поколіннями? У висуванців на це свої погляди. Володька, переконуючи Миколу Баглая, розкриває свою справжню суть: «Ну що тобі, юнакові з робітничого передмістя, шукати в тому струхлявілому Яворницькому? Собори… шаблі козацькі… курені! Та то ж уже реквізит історії, мотлох минулих віків, як ти ць’ого не розумієш?»
Не маючи достатньо сили для руйнування святинь, Лобода проклинає витвір козачих зодчих: «Ненавиджу всіма фібрами душі!» Але навіть у цього кар’єриста згодом вихоплюється: «Але ж і красень, стервець!»
Отже, Володька Лобода - це виплід тоталітарно-бюрократичної системи, коли чиновництво тільки голосувало про єдність із трудящими, а насправді називало їх «дивним народом». Ці люди живуть в іншому світі. Можливо, навіть в іншому вимірі часу, керуючись своїми законами, що захищають духовне браконьєрство, руйнацію, бездуховність. Звинувачувати Володьку Лободу ми не маємо права. Це зробила історія розвитку суспільства. Для нас головне - не піти у майбуття стежкою «геніальності», що руйнує собори душ людських, не переступити байдуже через вироблені впродовж тисячоліть моральні закони.
Коментарі