Історія всесвітньої літератури. Затонский Д. В., Наркирьер Ф. С. Французький реалізм
Поняття "французький реалізм" асоціюється насамперед з іменами Стендаля й Бальзака. "Червоне й чорне" або "Пармский монастир", "Батько Горио" або "Втрачені ілюзії" - при всіх індивідуальних відмінностях творчих почерків їхніх творців - найбільше повно і яскраво виражають суть реалістичного напрямку, втілюють специфіку реалістичного методу на цій зрілій, класичній стадії його розвитку, причому не тільки в границях літератури французької. Твору Бальзака й Стендаля - зразки реалізму західноєвропейського, реалізму світового
Однак велич Бальзака й Стендаля ні в якій мері не повинне заслоняти собою картину становлення французького реалізму XIX в. вцелом.
Першим видатним французьким реалістом післяреволюційної епохи був Беранже, славнозвісний, популярнейший і на батьківщині, і за її межами (особливо в демократичних колах Росії) поет-пісняр. Зовсім природно, що новий реалізм, що формується, роблячи перші свої кроки, використовував такий малий жанр, як пісня. Жанр цей не тільки був співзвучний політичним страстям суспільства, що прийшов у рух, що розвивається у Франції від революції до революції. Його простота, його невигадливість сприяли виникненню й твердженню тої нової поетики, що ніс із собою реалізм, породжений досвідом всесвітньо-історичного соціального перевороту
Свій внесок у становлення французького реалізму зробив Поля-Луи Курье ( 1772-1825) - найбільший памфлетист епохи Реставрації. "Гостру полеміку Вольтера, Бомарше, Полючи-Луи Курье, - говорить Фрідріх енгельс, - називали „грубостями блазнівської полеміки" їхні супротивники - юнкери, попи, юристи й представники інших кастових груп, - що́ не перешкодило цим „грубостям" бути визнаними нині видатними й зразковими добутками літератури" (Маркс К., енгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т. 22. С. 121).
Перший політичний памфлет Курье "Петиція двом палатам" був опублікований в 1816 р., за ним пішли "Листа редактору „Цензора"" ( 1819-1820), "Петиція в захист селян, яким забороняють танцювати" (1822), "Сільська газета, складена Полем-Луи Курье, виноробом" (1823), "Памфлет про памфлети" (1824) і др.
У політичній сатирі Курье відбиті характерні явища епохи Реставрації: поліцейський сваволя, беззаконня, коснувшееся і його самого (він перебував під безперервним поліцейським наглядом, був під судом), нещадна цензура, підступ реакційного дворянства й духівництва. "Він зробився дзеркалом, - писав про Курье в травні 1870 р. російський журнал "Вітчизняні записки", - у якому вся тодішня Франція дізнавалася себе у всіх подробицях і у всіх дріб'язках. Але це дзеркало було не аристократичне, вставлене в різьблену раззолоченную раму, а простої дзеркало селянської хати, зовсім невитончене й невигадливе".
Розділяючи ненависть народу до Бурбонам, Курье говорив, по його власних словах, "від імені двадцяти мільйонів пригноблених селян".
Сатира - головна зброя Курье. Бальзак писав, що Курье створив "Мениппову сатирові" свого часу. Настільки ж високої думки про Курье був і Стендаль, що бачив у ньому союзника по літературній боротьбі, називав його "великим і оригінальним письменником, що повернув французькій мові колишню простоту". Мистецтво Курье-Памфлетиста сприяло виробленню реалістичної поетики у французькій літературі. Головною метою памфлетиста було створення "сатиричних портретів-типів", "олицетворяющих собою суспільний лад, що викривається в памфлеті," (А. Г. Потапов). Але по-справжньому памфлет разить тоді, коли конкретні факти перетворюються в типові суспільні ситуації, а певні особи - у типові образи епохи. У памфлетах Курье з'являються не тільки сатиричні, але й позитивні образи, носії народної точки зору на життя. Ці персонажі близькі відповідним персонажам пісень Беранже; роль, що належала памфлетам Курье в літературному розвитку 20-х років XIX в., багато в чому аналогічна ролі пісенної творчості Беранже того ж періоду
Формуванню реалізму багато в чому сприяв нарис - жанр, в 40-е роки незвичайно розповсюджений у Франції (як, втім, і по всій Європі). Нарис, як і пісня Беранже, - жанр малий, і, з погляду становлення реалізму, йому властиві всі ті переваги, якими володіла пісня. Однак нарис має в цьому змісті й додаткові переваги, тому що належить до жанрів прозаїчним, особливо співзвучним реалізму XIX в., що визначає тенденцією якого був соціальний аналіз
Уже в памфлетах Курье намітилося посилення сатиричної наповненості французького нарису. Однак не менш важливим у той період було й розвиток його битописательской лінії. Цей елемент, що не є в цілому основною рисою реалістичної естетики, а в другій половині сторіччя почасти що навіть знаменував собою відмова від великої суспільної проблематики, у специфічних умовах початку 30-х років виявився проте новаторським
Бито - і нравоописательний нарис має у Франції свою давню й багату традицію. Досить указати на такі видатні фігури XVII, XVIII і початку XIX в., як Лабрюйер, Лесаж, Мерсье, Ретиф де ля Бретонн. У цих письменниках не без підстави бачать не тільки попередників майже безіменної маси нарисовців перших десятиліть XIX в., але й учителів Бальзака. Це в першу чергу ставиться до Ретифу де ля Бретонну й Мерсье. Мерсье писав у своїй передмові до "Картин Парижа" ( 1781-1789): "Зі своїх приватних спостережень я вивів висновок, що людина являє собою тварина, здатне піддаватися найрізноманітнішим і дивним змінам... залежно від місця, обставин і часу".
Бальзак розвив і геніально втілив здогад Мерсье. Однак паралельно з Бальзаком по-своєму й на своєму художньому рівні цим же займався й весь французький реалістичний нарис 40-х років. Він з'явився своєрідною масовою школою реалізму, його досвідченим полем
Це насамперед ставиться до так званому "фізіологічного" нарису, що, виявляючи собою якийсь синтез нравоописания, нібито наукового підходу й легкої жартівливості, найбільше наблизився до бальзаківського методу, тому що тяжів до узагальнення дійсності, її типізації. В 1841 р. (тобто ще до опублікування програмної передмови Бальзака до "Людської комедії") один з нарисовців того часу, Жозеф Майнцер, виявив прагнення до реалістичного всеохоплення зображення суспільного буття, коли призвав своїх колег "оглянути всі 86 департаментів країни, опитати один за іншим всі класи суспільства від трудівника до дозвільного вельможі, від робітника, у поті чола добувний шматок чорного хліба, до потопаючі в достатку фабриканта, від пастуха до пера Франції, піднятися по всіх щаблях соціальних сходів".
Досить колоритною фігурою французької літератури першої половини XIX в. був Клод Тилье ( 1801-1844). За своє недовге життя він перемінив кілька професій: був солдатом, шкільним учителем, а з 30-х років став письменником. Спочатку Тилье виступав у газетах з літературно-критичними й політичними статтями, потім став один за іншим випускати гострі памфлети, що принесли йому голосну популярність і славу спадкоємця Рабле, Монтеня, спадкоємця Курье. Перу письменника належать і чотири невеликих романи, з яких пережив свого автора тільки один - "Мій дядько Бенжамен" (1843).
Книга ця виразно замешена на досвіді революції 1789 р. і наполеонівських воєн, вона відбиває потужний переворот у житті й свідомості людини. Численні авторські відступи, що стосуються нікчемності дворянства, святенництва священнослужителів, ефемерності станових перегородок, безглуздості соціальної нерівності й т.д., з безсумнівністю на це вказують. Подібні ідеї були, звичайно, характерні й для просвітителів, навіть для ренесансних гуманістів. Відмінність, однак, складається у формі їхнього вираження. Тилье бачить старий мир якщо й не ниспровергнутим, то дощенту розхитаним і сміється над ним, як над що йде: весело й упевнено. Однак це аж ніяк не перетворює його в оптиміста, тому що він знає вже й новий мир, що будується на уламках старого. Цей новий мир не вселяє йому ні найменшої симпатії. "Яка різниця тим часом часом і нашим! - міркує оповідач. - Людина, що є опорою конституційного режиму, не любить сміху. Зовсім навпаки. Він лицемірний, скупий і дивовижно егоїстичний; у яке питання він не впреться чолом, його чоло дзенькає, як ящик, набитий мідними монетами".
Презирство до "конституційного режиму" (тобто буржуазній державі в роки правління Луи-Пилипа) спонукало Тилье віднести дія роману до середини XVIII в. У деякому змісті це художнє рішення аналогічно тому, що прийняв для себе автор "Пармского монастиря". Стендаля дратувала сучасна йому торгашеська бездуховність французів, і він зробив своєю сценою Італію - більше відсталу, але природну природність, що зберегла, відносин між людьми. А сцена Тилье - французьке дореволюційне минуле. Але його вибір ще менш романтичен, ніж стендалевский. Тилье ні в якій мері не рятується втечею в патріархальну ідилію. Його оповідач судить свій час безкомпромісно, подає його у формах різко обкреслених, контрастних, нерідко гротескних. Бенжамен - випивака, бретер, чарівний ледар, безжурний боржник - по суті, людина декласований
Однак він і носій людяності, безсмертний народний характер, що виконує посередині миру, у якому він існує, роль завіту й одночасно приклада для майбутнього
Автор не тільки використовує змістовні мотиви старих фабліо, але й будує роман за принципом нанизування окремих новел про заголовного героя, його родичах, друзях і собутильниках. У цьому змісті роман Тилье примикає скоріше до ренесансних, барочних, просвітительських традицій, ніж до нових стендалевским або бальзаківським формам
Але виділення як героя, так і його найближчого оточення із соціального середовища зв'язано вже не стільки із традицією, скільки з новим, реалістичним світосприйманням. Тилье усвідомлює залежність індивіда від соціального оточення й затверджує її, так сказати, "від противного". Саме тому, що всі його негативні образи (і ті, що виступають безпосередньо, і ті, чиї узагальнені портрети він накидає в авторських відступах) виліплені часом, зміною епох, що рухаються, письменник почуває себе як би змушеним вилучити героїв з потоку. Нехай це й трохи наївний прийом, але по суті своєї він у контексті даного роману обумовлений складною системою критичного реалізму
Французький реалізм існує в першу половину XIX в. як розгалужений, різноманітний художній напрямок.