Девид Дайчес. Сер Вальтер Скотт і його мир Скороденко В. Мир великого художника
"Час і місце" - назвав свій останній роман Юрій Трифонов, художник примітної психологічної й моральної пильності. Він виніс у заголовок книги ті основні виміри, у яких розвивається й проявляє себе характер людини, які в остаточному підсумку визначають, які конкретні форми приймуть ті або інші закладені в людині споконвічно якості й властивості натури. Більша література давно й пильно досліджує діалектику цього процесу - становлення особистості і її життєву планиду, і чим значніше письменник, тим интересней його відкриття в ході такого дослідження. Він не тільки показує своїх персонажів як продукт певної історичної ситуації, не тільки відтворить примхливі взаємодії героя - від пасивного прийняття до запеклого протиборства - згодом і обставинами, але найчастіше дає зрозуміти, які могли бути характери й долі діючих осіб в інші епохи й в інших місцях. Тут, здається, лежить пояснення неоднозначності, багатомірності таких великих характерів світової літератури, як Гамлет Шекспіра, Жюльен Сорель Стендаля, Розкольників і Іван Карамазов з романів Достоєвського, капітан Ахав Мелвилла ("Моби Дикий") або шолоховский Григорій Мелехов
Письменники, однак, підпадають під дію тих же законів, що і їхні вигадані герої, причому якщо художник вільний розпоряджатися у своєму художньому всесвіті, вишиковуючи її в тім або іншому "хронотопе", по термінології М. М. Бахтина, те обставини життя самого художника не піддаються ні зміні, ні довільному перетлумаченню, як би не заперечували проти цього окремі автори жвавих біографічних виробів: майстер і його утвори жорстко вписані у свій час і належать своєму місцю, хоча в метафоричному змісті можуть належати всім часам і всьому людству. Ворожити, який би він був так як би писав, живи він не у своїй країні й у чужу епоху, - заняття безглузде, особливо для літературознавця або біографа, що прагне об'єктивно розібратися в тім, чому письменник став саме тим, чим він є і яким з'являється перед поколіннями своїх читачів у всій сукупності того, що прийнято йменувати літературною спадщиною
Відповідь на це питання, зважаючи на все, початків сьогодні цікавити не тільки професійних критиків, інакше важко зрозуміти різкий зліт популярності літературних мемуарів і життєписів за останні кілька десятиліть у країнах з розвиненими й давніми культурними традиціями, про що недвозначно говорить, наприклад, широкий читацький успіх у Радянському Союзі таких видавничих серій, як "Літературні мемуари" ("Художня література"), "Життя чудових людей" ("Молода Гвардія"), "Письменники про письменників" ("Книга").
Часу й місцю як кістяку літературної біографії присвячена вихідна у Великобританії серія "Письменник і його мир", здійснювана видавничою фірмою "Темз енд Хадсон". Із двома "героями" цієї серії радянський читач уже знаком по опублікованим у перекладі на російську мову книгам про Льюисе Керролле й Шекспіра. Тепер наступила черга Вальтера Скотта
Про обставини, у яких зложився й блискуче себе затвердив геній класика шотландської й світової літератури, "батька" європейського роману нового часу, оповідає відомий британський літературознавець, професор англійської філології Девид Дайчес (род. в 1912 р.). Він автор досліджень про соціальні аспекти літературної творчості "Література й суспільство" (1938), "Роман і сучасність" (1939), двотомної праці "Історія англійської літератури у висвітленні критики" (1960), монографій про класиків - Мільтону (1957), Роберті Вірніше (1950, 1957), Уолте Уитмене (1955), Стивенсоне (1947) і Вірджинії Вулф (1942), один з редакторів багатотомного видання "Література й західна цивілізація" ( 1972-1975). Для серії "Письменник і його мир" їм, крім нарису про Скотта, написані також книги про Вірніше (1971), Стивенсоне (1973) і Джеймсе Босуелле (1975), знаменитому есеїсті XVIII століття
Невелика книга Дайчеса, таким чином, не біографія в точному значенні слова, хоча в ній накидана вивірена канва життя Скотта, відзначені всі істотні її віхи. Але більше, ніж чисто біографічних даних, тут утримується описового - історичного, літературного й іншого - матеріалу, покликаного дати по можливості наочне розуміння того, чому людська й літературна доля Скотта зложилася так, а не інакше.
Біографічний метод чреватий спокусою все зводити до фактів і обставин особистого життя героя. Останні, звичайно, можуть пояснити багато чого, але не всі, і отут виникає небезпека випустити з уваги, що особисте життя письменника складається не у вакуумі, а в умовах досить конкретного часу й історичної й соціальної обстановки, і втратити вірне подання про пропорції. Скажемо, можна домовитися до того, що Пушкін став народним поетом, тому що з дитинства полюбив народні пісні й казки, чуті від няньки Орисі Родіонівни, а що сама історія й потреби вітчизняної культури дали напрямок його природному генієві - це вже вторинне. Підхід, вибраний Дайчесом, здавалося б, здатний привести до протилежного результату, при якому всім розпоряджається соціально-культурний "замовлення" епохи, а нянька Орися Родіонівна взагалі випадає з поля зору. Втім, Дайчес, варто підкреслити з усією визначеністю, успішно впорався зі спокусами обоего роду, приділивши й об'єктивному, і суб'єктивному факторам рівно стільки значення, скільки вони мали для Скотта. От що він, наприклад, пише про перебування юного Скотта в діда на фермі Сенди-Hoy, де хлопчик уперше прилучився до шотландської поезії й історії:
"Звичайно ж, Скотт розвив би творчу уяву історичного плану, що виявлений у його поетичних творах і романах, навіть якщо б він і не провів маленьким хлопчиком якийсь час у Сенди-Hoy. Однак заманливо думати, що саме там ця уява знайшла свій настільки своеобичний склад".
Не можна не помітити, що про дитячі і юнацькі роки Скотта, про період, коли Скотт-Поет беззастережно панував на британському Парнасі, у Дайчеса говориться відносно докладно, тоді як оповідання про час великих здійснень Скотта-Прозаїка, творця історичних романів, трохи зім'ято, ужато. Диспропорція, неприпустима в літературознавчому дослідженні або літературній біографії, тут, однак, оправданна: автор, як ми вже відзначали, аж ніяк не ставив перед собою завдання проаналізувати творчість Скотта, обмежившись більше скромною метою - зрозуміти, чому Скотт став Скоттом
Із цього погляду достаток відомостей про Шотландію історичного, географічного, етнографічного, загальнокультурного, правового й іншого плану, що приводяться Дайчесом, виглядає ніяк не надмірним: це в повному розумінні слова мир Вальтера Скотта - людини, письменника й патріота. Цей мир має свій ландшафт, свої традиції, свій фольклор, свою давню й самоновітню історію, чіткі тимчасові координати. Скотт, по справедливому зауваженню Дайчеса, "говорить про себе мовою таких понять, як „історія" і „ґрунт", „простір" і „час". Саме ці категорії щонайкраще відповідали складу уяви Скотта протягом всього & життяbdquo; У такому ключі дані й віхи становлення Скотта: „Розвиток думки йшло від ландшафту до історії, а від історії краю - до історії народної й любові до батьківщини". "Історизм" художнього мислення Скотта, те, що зробило його творчість явищем світового масштабу, Дайчес переконливо зводить до історичної ситуації в Шотландії того періоду з характерним для неї зіткненням, протиборством, але одночасно й протиприродним співіснуванням, навіть взаємопроникненням старих національних кланово-феодальних традицій і нових віянь, що напористо вторгаються в життя, буржуазної епохи
В основі такого парадокса лежала історична - політична й соціальна - трагедія Шотландії, у минулому самостійного й волелюбного королівства, що перетворилося за шістдесят із зайвим років до народження Скотта в одну з областей британської корони. Перший удар по незалежності нанесла так звана особиста унія 1603 року, коли англійський трон зайняв шотландський король Иаков VI, що прийняв ім'я Иакова I. Обоє королівства виявилися в такий спосіб під одним монархом - англійська королева Єлизавета I, політик підступн і далекоглядний, знала, що робила, заповівши свій скіпетр синові страченої нею шотландської королеви Марії Стюарт. Другим ударом з'явилася англійська буржуазна революція XVII століття, що скинуло монархію й стратила Карла I, короля з династії Стюартов, у підтримку якого (ніяк у жилах Стюартов текла шотландська кров) виступили шотландські війська, розбиті революційною армією Кромвеля. В 1654 році Кромвель оприлюднив указ про об'єднання Англії й Шотландії. Нарешті англійський парламент уже на початку нового століття ліквідував "Актом про унію" (1707) останній символ самостійності - шотландський парламент. Відтепер національне почуття могло утішатися лише тим, що Шотландії вдалося зберегти власну державну церкву так юридичну систему. Розпачливі спроби гірських кланів повернути Шотландії політичну незалежність, посадивши на англійський трон нащадків страченого Карла I, завершилися повним розгромом якобитских повстань в 1715 і 1745 роках
Отже, у складі Великобританії Шотландія вступила на шлях буржуазних перетворень, але йшла вона цим шляхом із защемленим почуттям національної гордості, з постійною оглядкою на славне минуле, відбите в історичних баладах, піснях, переказах, а також у пережитках кланового феодалізму в Гірській Шотландії, з якими англійські влади вели боротьбу, але які так і не змогли витравити. Відома двозначність соціально-історичного процесу, як на це вказує Дайчес, викликала двояку реакцію в області культури, породивши явища, на перший погляд протилежні, але, на ділі, що втілили відповідь шотландської самосвідомості на сформовану ситуацію, - так звана Шотландська Освіта, що затверджувала шотландську думку в рамках прогресивного для тої епохи загальноєвропейського ідейного руху, і Романтичне відродження, орієнтоване на вивчення й культ рідного мовлення й шотландських стародавностей. Про тім і іншому в книзі Дайчеса сказано досить докладно, тому підкреслимо тут лише досить вірне судження автора, що кожне із цих рухів увійшло в мир художника, ставши його невід'ємною частиною: "Скотт більшою мірою, чим будь-який інший письменник, належав їм обом. Можна, мабуть, сказати, що розумом він приймав одне з них, віддавши серце іншому; як мислитель він підтримував Освіту, але його уява розпалювалася, а ентузіазм спалахував від стародавньої героїчної поезії, балад, народних пісень і іншої спадщини „варварського" минулого".
Здається, критик прав, думаючи, що саме в специфіці положення Шотландії тої епохи криється розгадка протиріч особистості великого романіста, очевидне з'єднання в його характері таких несумісних якостей, як принциповий і послідовний консерватизм у поглядах і звичках - і примітна широта суджень, терпимість; демократизм - і барство; ясність думки, проникливість - і життєва короткозорість; дивна доброзичливість до людей, про яку свідчать усе без винятку сучасники, - і сліпе ретроградство відносно законних вимог незаможних; смак до нововведень - і прихильність традиціям. У політичному й літературному житті Великобританії початку XIX століття, відзначеної кипінням партійних страстей і розлючених літературних склок на тім же політичному ґрунті, Скотт числив у друзях і такого архіреакціонера, як лорд Мелвилл, і лорда Байрона, вільнодумця й тираноборца. Нова й старе, сучасність і минуле мирно уживались у Скотті, і це сполучення, як, згідно з істиною, нагадує Дайчес, дозволяло його героєві, з одного боку, здраво судити про характер і похмурі соціальні наслідки Промислової революції, а з іншого боку - позбавляло здатності "хоча б у малому ступені побачити очевидне: те були його співвітчизники-шотландці (знедолені Промисловою революцією. - В. С.) , що страждали від нестерпних умов життя". Тому Скотт, що не мав, як афористично сказав про тім Пушкіна, "холопської пристрасті до королів і героїв 1, був образ-цовим вірнопідданим і вірив "у природний порядок речей, що ставить землевласника (в ідеалі щедру, утворену й розуміючу всю міру своєї відповідальності) на чолі місцевої громади".
Мир Скотта-Людини - це й мир Скотта-Письменника, що не утомлюється підкреслювати Дайчес. Із цієї причини формулювання критика: "Він дорівнює належав епохам Романтичного відродження й Шотландської Освіти, і їхнє злиття в його творчості - унікальне явище нашої літератури" - сприймається як логічно вивірений підсумок початого автором захоплюючого огляду часу й оточення Скотта. Досить коштовним у цій невеликій книзі представляється саме уважне простежування взаємодії між неординарним виглядом Шотландії в її старо-новій якості, впливом цього вигляду на почуття й умонастрої ревного шотландця й потомственого законника Скотта й втіленням цього впливу у творчості письменника Вальтера Скотта. "Безперервність - пряма лінія, що связует минуле й сьогодення, - відчуття спільності зі збіглими поколіннями - от що було чільної в почуттях Скотта". Звідси - і Дайчес демонструє це з усією очевидністю - естествен і легкий перехід до "того хвилюючого відчуття ходу історії, зв'язку тодішнього цивілізованого способу життя з давніми законами й звичаями, що так впечатляюще виявилося в його романах". Створеним і покликаний своїм часом, Скотт віддав йому тим, що став першим великим історичним художником у літературі, - така основна думка оповідання Девида Дайчеса, і з нею важко не погодитися
Матеріальне в широкому змісті слова оточення письменника, весь цей речовий мир, у якому жил і який мав перед очами Скотт, відбитий на сторінках книги Дайчеса в його основних, найбільш характерних і колоритних, важливих для художника проявах. Скотт, як відомо, написав багато; про нього самому написано не менше, а буде, можна із упевненістю сказати, написано ще більше; про його Шотландію, тобто про те, що займало собою його почуттєве сприйняття, думки й творча уява, можна писати нескінченно, тому що жадібність Скотта до знань, відданість шотландській старовині й новині, феноменальна пам'ять і енциклопедична начитаність робили сферу його інтересів практично безмежної, а те, що попадає в сферу інтересів людини, тим самим уже включається в його мир. Дайчес, зрозуміло, не міг охопити все. Автор найбільш великої й фундаментальної літературної біографії Скотта, що нараховує 1400 сторінок, едгар Джонсон і те залишив за рамками дослідження ряд матеріалів, які могли б "лягти" у книгу. Дайчес же, що писав зовсім в іншому жанрі, був змушений відбирати із практично безмежного "миру" Вальтера Скотта саме істотне - віхи родоводу; дитячі захоплення, збережені до смерті; поприще правознавця; етапи літературного розвитку; зведення Абботсфорда; довгострокові дружні й літературні прихильності; обставини банкрутства; відношення до політичних конфліктів свого часу
Яке на чому критик зупиняється порівняно докладно. Скажемо, на вигляді шотландської столиці, яким він зложився до народження майбутнього письменника і яким - мінливої й приближающимся до сьогоднішньої своєї панорами- з'являвся перед Скоттом протягом його життя. Або на особистості прадіда письменника, теж Вальтера, на прізвисько "Борода" - ревного якобита й владної людини. Або на пейзажах Прикордонного краю (південний район Шотландії, що граничить із англійськими графствами) і красах Гірської Шотландії: і тим, і іншим стояло прикрасити поезію й прозу "шотландського чарівника", як іменували його сучасники. Прикордонний край і зовсім був "малою батьківщиною" Скотта - звідти вели походження його предки по батьківській і по материнській лінії, що належали, безсумнівно, до шляхетних сімейств (про що їхній далекий нащадок ніколи не забував і не давав забувати іншим), однак існуючі у своєму "світі", що трохи відрізнявся від Скоттова. Скотт не без гумору писав і про це: " до Унії королівств мої предки, подібно іншим джентльменам Прикордоння, триста років промишляли вбивствами, крадіжками так розбоєм; з воцаріння Иакова й до революції подвизались у богохранимом парламентському війську, тобто прикидалися ягничками, розспівували псалми та інше в тім же дусі; при останніх Стюартах переслідували інших і самі піддавалися гонінням; полювали, пили кларет, учиняли заколоти й дуелі аж до часів мого батька і діда" 2
Читач знайде в Дайчеса блискучий нарис системи шотландських правових укладень і судочинства; виклад короткочасної, але досить колоритної кар'єри Скотта у волонтерському кавалерійському корпусі; трагікомічне оповідання про багаторічний "двобої" уже прославленого поета із Шейхом Моря - секретарем Вищого суду, що уперто не бажав умирати або піти на спочинок, щоб звільнити цю посаду для Скотта, що безоплатно виконував всі ці роки секретарські обов'язки; строго документовану історію вкрай заплутаних ділових взаємин Скотта з його друзями-партнерами братами Баллантайнами й книгопродавцем Констеблом, що завершився фінансовим крахом. Знайде читач і ряд інших цікавих відомостей і барвистих фактів, а також цікаві здогади критика про мотиви, що подвигнули Скотта на одну із самих немислимих і успішних літературних містифікацій сторіччя - створення маски "Великого Інкогніто", користуючись якої він дванадцять років водив публіку за ніс, переконуючи ввех і кожного, що знамениті романи, що здобували його батьківщині славу по обох сторони Атлантики, написав не він, а якийсь невідомий майстер, що виступає під псевдонімом "Автор „Уеверли"".
Судження Дайчеса із цього приводу, як відзначить читач, відрізняються свіжістю й точністю психологічного аналізу Критик не схильний трактувати цей дійсно труднообяснимий багаторічний розіграш як у першу чергу гомеричну витівку дорослого пустуна (таке трактування вже зробилося канонічної в англо-американському скоттоведении), хоча й визнає, що елемент тривалої горезвісної "практичного жарту", звичайно, був присутній в історії з "Великим Інкогніто". Про цю сторону містифікації, до речі, добре сказано у видатного англійського автора художніх біографій Хескета Пирсона: " пояснення цієї скритності криється в таких властивостях його натури, як хитрість і бешкетництво, та сама хитрість і те бешкетництво, що час від часу прослизали в його погляді. Він харчував дитячу любов до таємниць, що виплекала й зміцнила його самотня незалежна юність, і, як хлопчисько, впивався витівками заради самих витівок. Приховання істини даровало йому волю й сміх - він хотів того й іншого. Тепер він міг слухати, як обговорюють його власні романи, і лукаво вступити в розмову з міною незацікавленої особи, він міг читати рецензії як би з боку й з більшим задоволенням - рецензенти не називали його по ім'ю; нарешті, йому подобалося насолоджуватися життям, ховаючись за лаштунками" 3
Але, повторимо, для Дайчеса це пояснення на відміну від Пирсона не було вирішальним
Крім невимушеного стилю викладу, далекого від наукообразия, великого й завжди доречного звертання до свідчень сучасників і вміння чітко співвіднести долю письменника і його творчість із соціально-історичними координатами епохи (якість, властива всім критичним і літературознавчим роботам Дайчеса починаючи з кінця 1930-х років, коли його монографії друкувалися в рамках діяльності прогресивного "Клубу лівої книги"), "Вальтер Скотт і його мир" залучає ще й тим, що при малому обсязі цей нарис буквально насичений разнообразнейшей інформацією. Зрозуміло, не всі сторони багатогранної особистості Скотта змогли знайти тут рівноцінне відображення, не всі реалії його духовного й життєвого буття представлені з тією повнотою, що, додавши оповіданню ще більше жвавості, пролила б додаткове світло на примітну особистість великого письменника і його оточення
Приміром, про собак у Дайчеса сказано мало, з огляду на роль, яку ці чотириногі друзі людини грали в житті Скотта, з "собачника", відданого своїм улюбленцям. Мигцем згадано про його страсті саджати дерева, але ж він насадив цілі гаї навколо Ашестила, де прожив із сім'єю кілька літніх сезонів, і знаменитого Абботсфорда, так що в наші дні ці особняки смотрятся зовсім по-іншому, чим у часи Скотта. Можна було привести й інші приклади змушеного самообмеження Дайчеса (жанр диктує свої вимоги), але варто віддати критикові належне: він "схопив"основне й визначальне у зв'язках письменника й людини з його часом і його землею й зумів донести це до читача. Якщо говорити про прикрі недогляди, то по-справжньому засмучує лише те, що за границями нарису залишилася така істотна частина "миру" Скотта, як спілкування із простими людьми
Всі біографи письменника одностайно відзначають його поважне й уважне ставлення до представників самих різних станів і професій, з якими його зводила життя: шерифа Селкиркшира - до своїм підопічних, як законослухняним, так і отходили від "шляхів праведних"; хазяїна великого будинку - до слуг; власника абботсфордских земельних угідь - до орендарів; мандрівника по казенним і особистим надобностям - до випадкових попутників і місцевих жителів; збирача древньої поезії - до аж ніяк не родовитим мешканцям Гірської Шотландии, що убожіє. З кожним з них Скотт говорив на його мові, до кожного вмів знайти підхід, кожного розташувати до себе, розговорити й вислухати, не поступаючись при цьому власним достоїнством і чтя достоїнство співрозмовника. Особливо міцні дружні, навіть зворушливо задушевні узи протягом багатьох років зв'язували його з фермерським сином Вільямом Лейдло, якого він опікував до кінця своїх днів, і пастухом Томом Парди. Останнього він уперше побачив у селкиркширском суді - парубка залучили в справі про браконьєрство. Скотт взяв його в служіння, і згодом Том став не тільки найближчим і довіреним слугою письменника, але його вірним помічником у всіх турботах, крім літературного, хоча панські твори називав не інакше як "наші книги". Він умер раніше свого хазяїна, і Скотт гірко вболівав про цю смерть. Уилл Лейдло пережив і поховав Скотта, залишаючись до останнього дня його відданим іншому й наперсником
Не ходіння в народ, тим більше не полегкість до народу, а живе й ніколи що не переривалося з ним спілкування - така була природна позиція Скотта, і для письменника вона виявилася надзвичайно доброчинною. "Характер народу не можна пізнати по вершкам суспільства", - якось помітив Скотт, і у всієї рясної Скоттиане дотепер не підраховано, скільки яскравих і самобутніх типів перекочували в його книги безпосередньо з життя, скількома влучними слівцями й зворотами обдарили його прості люди Шотландії. Більш того, без цього вродженого й послідовного демократизму його історичне чуття навряд чи змогло відлитися в той доконаний історизм творчого методу, про яке ємко й виразно сказав Дайчес у зв'язку з романом "Уеверли": "Звичайні люди, підхоплені історичними подіями, до яких вони непричетні і яким найчастіше до кінця й не розуміють, діють відповідно їхньому характеру й обставинам. І часто саме ці звичайні люди, изясняющиеся на простонародному шотландському діалекті з абсолютно достовірною й хвилюючою безпосередністю, втілюють у Скотта щирий напрямок історичного розвитку".
Наведене судження говорить про те, що розуміння британським дослідником значення творчості Скотта й новаторства його художніх відкриттів в основі збігається з концепцією, виробленої по цих проблемах передовій росіянці й радянській критиці. Літературні оцінки й спостереження Дайчеса взагалі опираються на історичний контекст і тому відзначені тією мірою неупередженості й об'єктивності, яку ми не завжди знаходимо й у визнаних, що стали класичними біографіях Скотта, починаючи від багатотомного життєпису, що належить перу його зятя й "молодого друга", як у листах називав його письменник, Вільяма Гибсона Локхарта, і кінчаючи книгою X. Пирсона й працею е. Джонсона
Останні, особливо Пирсон, часом схильні модернізувати сприйняття спадщини Скотта, і в силу цього деякі його утвори виглядають у них не зовсім так, як вони представлялися сучасникам, сприймалися в літературному процесі епохи або смотрятся в історико-літературній перспективі. Часом справа доходить до критичних курйозів, як, наприклад, у Пирсона, з очевидною зневагою отзивались про "Уеверли" ("стомлюючий і нудний роман") і перечеркнувшего "Айвенго" ("читати взагалі неможливо"). У Локхарта зсув у протилежну сторону: прагнучи канонізувати - у дусі часу й із кращих родинних почуттів - Скотта як особистість, він мимоволі канонізує його книги й літературне оточення
Дайчес щасливо уникає обох крайностей, підходячи до творчості й особистості свого "героя" як до явища сукупному, приналежному своєму часу, але аж ніяк що не утратили цінності й для нашого. Імовірно, тому його увага в оточенні й симпатіях Скотта залучають фігури художників, так само значних і для тої епохи, і для сучасності: Бернса, Вордсворта, Байрона, - і ця увага розподіляється згідно зі справжніми масштабами літературних величин. Але об'єктивність вдумливого літературознавця часом вступає отут у відоме протиріччя з реальними фактами біографії Скотта, як, скажемо, у випадку із Джоанной Бейли. Багаторічному другові й кореспондентці письменника він приділяє менше рядків, чим опису двох випадкових зустрічей юного Скотта з Бернсом. Створювачка драм у віршах, Джоанна Бейли ввійшла, зрозуміло, в історію англійської літератури, але займає вона в ній куди більше скромне місце, чим займала в житті й прихильностях свого великого сучасника. Однак "мир" Вальтера Скотта без її так само неповний, як без Байрона або Тома Парди.
Але та ж критична об'єктивність, від якої "постраждала" у нарисі Дайчеса Джоанна Бейли, дозволяє авторові витримати високу неупередженість стосовно самого Скотта - точно визначити порівняльну цінність його поетичної й романної спадщини, дати лапідарні й доказові критичні "портрети" окремих добутків, розкрити протиріччя між стилем роботи й кінцевим її результатом: "Він часто писав недбало й бездумно. У той же час він належав до того роду авторів, хто, коли матеріал по-справжньому захоплює їхню уяву, буває здатний - беззвітно або напівусвідомлено - дивно глибоко проникати в суть взаємозв'язків між сиюминутним людським існуванням і ходом історії. Він, можна сказати, був великим романістом всупереч самому собі".
Указавши на цей парадокс, Дайчес, однак, на обмеженому просторі своєї книги, що доречно назвати розгорнутим есе, вичерпно пояснює, чому Скотт був великим романістом, як він став таким і в чому полягає загадка його "недбалого генія". Геніальність Скотта проступає з мозаического оповідання про нього тим отчетливей, що критик не обходить зворотного боку цієї геніальності, "витрат" письменницької методи Скотта й очевидних відступів письменника від їм же встановлених зразків. Насиченого, виконаного незрівнянного колориту, сюжетно динамічної прози. Спадщина Скотта досить велике й багато, досить значно в цілому, щоб у ньому можна було розрізнити вершини, добротний середній (знову ж для Скотта) рівень і просто невдачі. На тлі останніх справжні здійснення майстри проглядаються з особливою наочністю, що й доводить нарис Дайчеса.
Сказане справедливо й для оцінки особистості Скотта. Він був натурою настільки видатної, складн, неоднорідної й різнобічної, що зводити його людський вигляд до загального хрестоматійного знаменника значило б безнадійно спотворити й збіднити подання про нього. Коли Локхарт із благих спонукань вкладав у вуста Скотта на смертному одрі смиренне повчання, з яким той нібито звернувся до навколишньої, або коли Пирсон на догоду власним консервативним перевагам затверджував, що Скотт не зблизився з Бернсом лише тому, що його віджахнули революційні погляди останнього, це не тільки вступало в конфлікт із документально зафіксованими фактами (що не робило честі біографам), але вело до спрощення, щоб не сказати - одурінню "героя" біографій. І це при тім, що життєпис, початий Локхартом, донині залишається найбільш повним джерелом фактичних даних про Скотта, а книга Пирсона - самої живий і яркою в ряді біографій письменника
Дайчес воліє ґрунтуватися на встановлених і перевірених фактах, а якщо, на його думку, якісь моменти викликають сумніву, він це спеціально обмовляє. Власний коментар критика, що навіть носить характер гіпотези, також опирається на факт. Тому не самі, скажемо, симпатичні риси характеру Скотта й малопривабливих епізодів його біографії не згладжені - навпроти, вони названі, розкриті, пояснені. У контексті часу й особистих обставин вони стають зрозумілими, хоча не списуються з рахунку й одержують безсторонню оцінку, як у вже згаданому випадку з войовничою реакцією Скотта на виступи, що не відбулися, "чорни". У результаті, перефразовуючи критика, можна сказати, що під його пером Скотт з'являється великою людиною всупереч власним слабостям
Головне ж достоїнство книги Девида Дайчеса полягає в тім, що її автор легко, раскованно, доказово, з добірністю й проникливістю, властивими традиції англійського есе, виконав обіцяне в заголовку - показав великого письменника в єдності й взаємодії з його миром, дозволив відчути "час" і "місце", що подарували людству утвору Вальтера Скотта, цю неминущу цінність національної, європейської й світової культури
В. Скороденко
Примітки
1. Пушкіна А. С. Поли. собр. соч. в 10-ти тт. М. - Л. Изд-В АН СССР, 1949, т. VII, с. 535
2 Цит. по кн. : Pearson, Hesketh. Sir Walter Scott. Lnd. , 1954, p. 3.
3 Пирсон X. Вальтер Скотт. - М. , 1978, с. 122.