Е. Морозова. Трубадури
Мистецтвознавчий^-мистецтвознавчий-історико-мистецтвознавчий портал "Mo"
"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження"
"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" трубадурів... однак Прованс - усього лише одна із провінцій Південної Франції, тому, прагнучи перебороти деяку подвійність визначення «провансальський», у Франції стали активно використовувати визначення «окстианский».
"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" корони південних провінцій, іменувалося li"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" за тим, що має безпосереднє відношення до Провансу.
"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" відходом зі сцена «останнього трубадура», Гираута Рикьера, творча діяльність якого тривала з 1254 по 1292 роки.
Втім, окремі дослідники думають, що трубадури були й до Гильема IX, тільки вірші їх зникли у вихрі історичних катаклізмів. Але це зауваження, скоріше, до слова, тому що переконливих доказів даної гіпотези поки немає.
За порівняно невеликий для історії строк - біля двохсот років - трубадури, імена й вірші (або згадування про їх) яким збереглися, встигли створити римовану ліричну поезію на новій романській мові, намітити основні напрямки й форми європейської поезії, а головне, визначили модель любовного переживання, що стала невід'ємною частиною європейської «культури почуттів». «Всі ми вийшли з куртуазної любові трубадурів», - цілком можуть сказати про себе сучасні закохані, що марнують компліменти своїм чарівним коханим.
Трубадури навчили мир любити й славити Даму, створили свій власний куртуазний универсум, де панувала жінка - Дама, Донна, прекрасна й недосяжна. Новий куртуазний світогляд, вироблений трубадурами, кардинально змінювало погляд на жінку, що вселяється церквою. З «посудини гріха», істоти нечистого, чиє тіло Диявол зробив своїм улюбленим місцеперебуванням, жінка перетворювалася у вищу істоту, служіння якому становило мету життя куртуазного лицаря.
У куртуазному универсуме трубадурів правил Амор, бог любові. Однак він значно відрізнявся від свого античного попередника, тому що вів закоханого не стільки до любові-володінню, скільки до любові, що піднімає й удосконалює душу. Ця ідеальна любов знаходила своє вираження в служінні, одному з головних понять середньовічної ментальне. Не було ні одного стану, що не було б охоплене служінням - владареві земному або небесному...
Виллани служать феодалові, працюючи на його полях, васал зі зброєю в руках служить своєму сеньйорові, король служить опорою Церкви, Церква служить Господу.
Люди ділилися на служителів Добродії, milites Dei, і служителів мирських, milites mu"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" (наприклад, закохавшись у даму по ім'ю Лоба, що на окситанском означає «вовчиця», він у знак свого їй служіння бігав по горах, натягнувши на себе вовчу шкіру), але найбільше блискучим трубадурским талантом, навпроти, піднявся, «тримав чудових коней, носив розкішну зброю» і мав слуг.
Не будучи об'єднаними в корпорацію, трубадури проте мали певну професійну виучку, одержуваної ними, видимо, уже в процесі «роботи в рицарско-куртуазному середовищу, що вони одночасно й формували, і виховували.
"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" збереглося небагато - можливо, тому, що сучасників цікавили насамперед вірші (згадаємо установку середньовічної літератури на наслідування й анонімність), а не особистості поетів. Самі трубадури також не занадто піклувалися про ввічнення себе в «повсякденній історії».
Складання життєписів «древніх і наиславнейших провансальських пиитов» почалося тільки в середині XIII сторіччя, коли імена багатьох з них стали легендарними, а факти з їхнього життя ґрунтовно подзабились. Втім, хіба трубадури не сиділи за пиршественними столами, не плили хрестовими воїнами у Святу землю, не носили розкішного плаття? Напевно вони також давали релігійні обітниці, робили паломництва до християнських святинь, користувалися "божим перемир'ям», роблячи свій шлях від замка до замка...
Трубадур - персонаж свого роду знаковий, що персоніфікує собою середньовічну культуру насамперед Південної Франції, самобутній уклад життя якої відрізнявся від Франції Північної. Через Окситапию, батьківщину трубадурів, пролягали найбільш важливі дороги середньовічної Західної Європи. На її території оформлялися маршрути прочан, що направлялися поклонитися святому Якову Компостельскому, татові в Рим або їхали у Святу землю. Кораблі із прочанами й хрестоносцями відпливали з Марселя й порту Сен-Жиль, розташованого між Арлем і Нимом. У средиземноморские порти купці привозили предмети розкоші, що негайно входили в моду серед знаті й багатих городян. Розвиток торгівлі сприяв розвитку комунікацій, росту ремесла й, як результат, розвитку міської цивілізації.
Багато хто окситанские сеньйори, включаючи могутніх графів Тулузских, ПОДОВГУ жили у своїх міських житлах, що нерідко сусідили з житлами простих городян - торговців і ремісників. Міста управлялися муніципалітетами, що складалися із чиновників (консулів), що обиралися із шановних городян і нотаблів. Близькість арабської Іспанії, Сходу, різношерсті маси людей, що постійно пересувалися але дорогам Окситании, сприяли створенню в середньовічному окситанском суспільстві атмосфери віротерпимості й своєрідної соціальної згоди.
Приміром, до альбигойского погрому євреї в Окситании могли сповідати свою віру й займати будь-які посади в тодішній системі керування. Без сумніву, «повітря вільності» не міг не зіграти своєї ролі в житті трубадурів, цих, по визначенню авторів теперішньої книги, перших представників «комунікативного» ремесла.
Приналежність до славної когорти куртуазних поетів ставила на одну дошку й аристократа, і простолюдина. Проте й суспільство з його проблемами, і навіть згубні альбигойские війни одержали в поезії трубадурів лише другорядне відбиття. Говорячи словами Жерара де Сиваі, окситанские поети протягом двох сторіч оспівували недосяжну любов і скаржилися на відмову невблаганної красуні. Тобто були, як сказали б зараз, провідниками куртуазної ідеології лицарства (воїнів).
Лицарство епохи трубадурів активно ввімкнулося в боротьбу з невірними. Двохсотлітня епоха окситанской лірики майже в точності збігається з епохою Хрестових походів; в 1097 році почався Перший хрестовий похід, а в 1291 році впали останні володіння хрестоносців у Сирії й Палестині; в 1071 році народився «перший трубадур» Гильем Аквитанский, а в 1292-м - пішов зі сцени «останній трубадур» Гираут Рикьер.
В історії звичайно не буває ні однозначних, ні випадкових збігів. «Божий мир', що прагнула встановити Церква, певна стабілізація суспільства йшли врозріз із інтересами багатьох сотень молодих сеньйорів, весь талант яких полягав в умінні володіти мечем. З поширенням майоратного права таких сеньйорів - молодших нащадків дворянських сімей - ставало усе більше, а засобів до існування в них - усе менше. У багатьох сеньйорів були бойові дружини, що складаються з васалів, яких вони були зобов'язані годувати й споряджати. Енергію військового стану треба було направити в «мирне» русло. Піклуючись про підтримку порядку, тато Урбан II в 1095 році в Клермоне повідав лицарям про страждання християн на Сході й призвав їх звільнити Труну Господень, опоганений навалою мусульман, пообіцявши відпущення гріхів і рай тим, хто загине в боях за віру. За море заюшили сотні лицарів - знатних і безвісних, зброєносців, слуг і простолюдинів, надеявшихся заслужити не тільки царство небесне, але й дещицю земних благ.
Поки лицарі воювали у Святій землі, що залишилися вдома жінкам довелося взяти на себе тягар турбот керування - будинком, слугами, господарством. У такий спосіб роль жінки в суспільстві, зросла, по суті, сама собою. Про це пише ряд авторів, що присвятили себе вивченню побуту Середньовіччя, і серед них відомий архітектор, історик і ерудит ежен емманюель Виолле-Ле-Дюк.
Дозвілля знатної дами, що залишилася повновладною господаркою замка, розташовував до поезії, а багато дам-південки були досить утворені, щоб повною мірою оцінити мистецтво трубадурів. Недарма серед окситанских поетів було чимало (зрозуміло, відносно!) жінок, і всі вони, як відзначають автори теперішньої книги, були знатного походження й належали до вищої аристократії півдня. Така ситуація цілком сприяла створенню легенди про те, що куртуазну любов можна харчувати тільки до замужньої жінки, а отже, в основі її лежить адюльтер.
Однак один з найбільших дослідників творчості трубадурів Шарль Кампру переконливо показав, що подібне трактування любові середньовічних окситанских поетів з'явилася значно пізніше, ніж жили й творили трубадури. На його думку, середньовічні окситаиские поети оспівували любов чоловіка й жінки, закоханої пари, поза залежністю, чи була дама зв'язана шлюбними чи узами ні. Церковний же шлюб споконвічно освячував не стільки з'єднання двох закоханих, скільки прагматичні інтереси, переслідувані сімействами, що поріднилися.
Хрестові походи стали для багатьох лицарів своєрідним відкриттям «інший світу», несхожого на їх власний, звичний мир. Колись вони боролися з «невірними» сарацинами на європейській землі, території християнства, і подвиги наиславнейших з них - Роланда, Гильома Оранжского - були оспівані в епічних поемах Середньовіччя.
У Святій землі хрестоносцям, по суті, довелося воювати на чужій території, захисники якої були готові обороняти до останнього і її, і свою віру. На Сході перед очами європейських лицарів стала невідома їм колись культура, у них з'явилася можливість познайомитися «на місці» з езотерическими навчаннями Сходу.
Переказ говорить, що у Святій землі Раймон де Сен-Жиль, IV граф Тулузский (один із проводирів Першого хрестового походу) познайомився з навчанням манихейцев, що лежить в основі навчання катарів, єретиків, що зіграли трагічну роль у долі Окситании. Згідно тому ж переказу Раймон де Сен-Жиль одним з перших початків таємно сповідати доктрину катарів, що стало однієї із причин масового поширення катаризма у володіннях графів Тулузских - найбільших феодальних сеньйорів півдня Франції.
Графові де Сен-Жилю приписують також знахідку Священного списа, наконечник якого був обагрений кров'ю Христової. На відміну від інших християнських реліквій спис це згодом було загублено.
Куртуазне навчання трубадурів виступає в ролі своєрідної лицарської ідеології, затребуваної суспільством, що перебуває в стані безперервної війни, преподносимой як війна за віру, тобто за духовні цінності. Але напевно багато хто з лицарів, що відправилися за море, зштовхнулися там аж ніяк не з тим, що вони очікували побачити, виходячи з мовлень проповідників, що призивали до хрестового походу.
Куртуазне навчання трубадурів не тільки облагороджувало грубі вдачі лицарів-воїнів, але й давало їм нові духовні цінності, нову віру - у піднесену любов, що очищає й удосконалює душу. Адже якщо судити по єретичних навчаннях, що поширилися в цей час (катари, вальденси, патарени...),багато хто в ту пору шукали іншу духовну опору, ніж та. яку традиційно надавала їм католицька церква.
"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" романом, пізньому сучаснику окситанской поезії, що расцвели в Північній Франції, не містила поняття лицарської авантюри, випробування. Адже ті, для кого співали свої кансони трубадури, в основному й не мали потребу в оповіданнях про вигадані чудеса й бої, тому що бачене ними перевершувало будь-який вимисел. Чи не став куртуазний универсум трубадурів свого роду духовним пристановищем для душі, що випробувала чимало потрясінь, хрестоносного воїна?