Вольперт Л. И. «Пушкін і політичні мислителі Франції кінця XVIII - першої третини XIX в.». 5. Пушкіна й Токвиль (Книга А. Токвиля "Про демократію в Америці")
Проблема "Пушкін і європейське мислення" - частина загальної, неозоро широкої проблеми: Схід і Захід, Азія і Європа, місце Росії в цьому єдності-протистоянні. Росія не тільки по географічному розташуванню, але й по статусі життя, світосприйманню, менталітету була чимсь середнім, проміжним між Заходом і Сходом, Європою й Азією. Азіатське в ній здебільшого переважало, але і європейське, починаючи з Петра, відчувалося досить чітко. Європа впливала на Росію - в основному, плідне, іноді - збиткове. Росія намагалася рівнятися на Європу, одночасно випробовуючи до неї й потяг, і недовіра
Складний комплекс перерахованих взаємозв'язків включає й проблему Петра, і питання про вплив на Росію європейської думки XVIII в., французьких просвітителів, і 1812 рік, і 1814 рік (особливо важливий - прилучення російської армії до європейського життя, знайомство з ідеями європейського лібералізму, що зробили вплив на російське суспільство від майбутніх декабристів до царя). Олександр I у Парижу 1814 р. проходить "курс лібералізму" у салоні М-М де Сталь:
Це було досить забавним видовищем у смутний 1814 р. спостерігати, як самодержець всея Русі в компанії дочки Неккера й в'язня Олуомеца <Лафайета. - Л. В.> обговорює права людини й зміст волі1.
Сполучення факторів (біографічних, соціальних, історичний^-історичних-історичні-культурно-історичних) визначило своєрідність европеизма Пушкіна раннього періоду. "Французькі пристрасті" сім'ї Пушкіних були багато вище примітивної галломании напівосвіченої дворянської маси Росії, а система утворення в Ліцеї за задумом Сперанского була орієнтована на європейські зразки. Саме в Ліцеї заставлялися основи настільки важливого для поета сполучення: національного (перший великий національний поет) і європейського (справжній росіянин європеєць, що ніколи не бував у Європі). Надалі, протягом всього життя Пушкіна, значення категорії європейський постійно зростає
Після Ліцею інтереси Пушкіна розростаються, захоплюють усе більше широкі шари культури, включаючи різноманітні досягнення європейської думки (філософія, мистецтво, естетика). У південному й північному посиланнях іде безустанна, напружена розумова робота. Інтелектуальний кругозір поета незмінно розширюється, у побут входять нові імена (європейські письменники, теоретики мистецтва, учені, економісти, релігійні мислителі). У написаному в Кишиневі в травні 1821 р. посланні "Чедаеву" поет як би маркірував новий етап "самоосвіти":
У самоті мій норовливий геній Пізнала й тиху працю й спрагу міркувань. Володію вдень моїм; з порядком дружний розум; Шукаю винагородити в обіймах волі Заколотної младостью втрачені роки И в освіті стати зі століттям нарівні (II, 187; курсив мій. - Л. В.).
Пушкіну властивий критичний підхід до будь-якого модного віяння, він нічого не приймає "на віру": у нього своя концепція "вольтер'янства", "руссоизма", "байронізму", "шатобрианизма". Для позначення понять "думка" і "мислення" у романських мовах існує одне слово (il pensiero, la penséе), у російському - два, що зручно: можна дати подання про "переплавлення" одного поняття в інше. "Європейське мислення" у нашім розумінні - процес переломлення європейської думки у свідомості Пушкіна, причому першорядно для нього, без сумніву, - французька інтелектуальна традиція. Мислителі, що зробили на нього найбільший вплив: Жермен де Сталь, Шатобриан, Сисмонди, Токвиль2.
Одна з важливих соціально-політичних ідей, що займали в тридцяті роки європейські розуми, - демократичний пристрій суспільства. У зв'язку з нею - особливий інтерес до США. Європа ревниво стежила за першими кроками молодої республіки, поперемінно віддаючи данину те замилуванню, то недовірі. Виявилося, що не тільки діячі нової історії можуть бути "мифогенними" (Наполеон), але і юні країни. Щодо цього важливою подією культурного життя Франції (та й всієї Європи) став вихід в 1835 р. у Парижу книги Шарля Алексиса де Токвиля "Про демократію в Америці" (Charles Alexis de Tocqueville. "De la Démocratie en Amérique"). Вона викликала жвавий інтерес і миттєво стала класичним зразком опису соціально-політичної системи чужої країни
Пушкін довідався про неї вперше із Хроніки Російського А. И. Тургенєва, присланої для першого номера Сучасника (підписаний цензором 31 березня 1836 р.), де той 16. II. записав: "... учора провів вечір на читанні Токвиля "Про демократію (в Америці)""3. А. И. Тургенєв прагнув залучити інтерес російського читача до книги й одночасно заспокоїти цензора:
Талейран називає його книгу умнейшею й примечательнейшею книгою нашого часу; а він знає й Америку, і сам Аристократ, тому що й Токвиль, якого всі зв'язки із Сенжерменском передмістям4.
Очевидно, Пушкін прочитав книгу навесні 1836 р., миттєво придбав неї для своєї бібліотеки й відразу згадав Токвиля в статті "Джон Теннер" (Сучасник. 1836. Т. 3. Підписаний до печатки у вересні 1836 р.). Як бачимо, знайомство поета із книгою Токвиля й створення статті "Джон Теннер" проходили майже одночасно, у його свідомості імена французького мислителя й напівписьменного "білого" індіанця виявилися органічно зв'язаними
Той факт, що поет побажав перекласти на російську мову уривки із французького видання книги Теннера "Оповідання про полон і пригоди Джона Теннера протягом тридцяти років його життя серед індіанців у Північній Америці", що вийшла в Парижу в 1835 р. (англійський оригінал був виданий у Нью-Йорку в 1830 р.), сам по собі знаменний: Пушкін рідко перекладав прозу. Очевидно, йому було важливо дати російському читачеві загальне подання про США, про положення індіанців, про особливості американської цивілізації. Про індіанців європейці знали по романах, випливало їх познайомити з реальним станом речей:
Але Шатобриан і Купер обоє представили нам індійців з їхньої поетичної сторони й зафарбували істину фарбами своєї уяви5.
Пушкін підтверджує свою думку словами Вашингтона Ирвинга, процитованими в передмові до перекладу книги Теннера на французьку мову Е. Блоссевилем:
Дикуни, виставлені в романах, так само схожі на теперішніх дикунів, як ідилічні пастухи на пастухів звичайних (XII, 105).
Книга Теннера зробила настільки сильне враження на поета, що він зважився на докладний виклад (і навіть на частковий переклад) історії життя сина бідного священика, викраденого в дитинстві індіанцями. Видимо, у наївному оповіданні напівписьменного автора Пушкін знайшло підтвердження важливим для нього думкам:
... показання простодушні й безпристрасні, вони нарешті будуть свідчити перед світлом про засоби, які Американські Штати вживали в ХIХ сторіччі до поширення свого панування й християнської цивілізації (XII, 104).
У публіцистично загостреному вступі до переказу, а також у своїх коментарях до слів Теннера Пушкін виразив негативну оцінку методів американських "цивілізаторів":
Перешкоди, потреби, що зустрічаються індіанцями <...> перевершують усе, що можна уявити (XII, 105).
Теннер і Токвиль, прочитані поетом майже одночасно, у чомусь звучали в унісон, доповнюючи один одного й висвітлюючи дійсність із різних сторін. Деякі картини з "Демократії в Америці", що урізалися на згадку Пушкіну, а також думки Токвиля, висловлені в главі "Сучасний стан і можливе майбутнє індійських племен", знаходили своєрідне підтвердження в простодушному оповіданні аборигена. Мотивуючи глибинні причини приреченості індіанців, Токвиль розкриває зовсім не очевидні на перший погляд механізми витиснення їх зі споконвічних земель. Як це ні парадоксально, фатальну роль у цьому процесі зіграло поводження диких тварин: вони задовго до появи білих почували їхнє наближення й спішно залишали небезпечні місця. В індіанців не було іншого виходу, як випливати за звірами, адже ті - їхня їжа, одяг, тепло: "... строго говорячи, не європейці зганяють американських індіанців з їхніх земель, їх жене голод"6, прирікаючи "на кочове життя, повну нестерпних страждань" (239). Запозичаючи в Токвиля пояснення, а в Теннера реалії, Пушкін у тих же термінах будує свій коментар:
Перебуваючи в невпинному русі, вони не їдять по цілій добі <...>. Провалюючись у прірві, покриті снігом, переправляючись через бурхливі ріки на легкій деревній корі, вони перебувають у щохвилинній небезпеці втратити або життя, або засобу до її підтримки (XII, 105).
Пушкін не сумнівається в дійсності оповідання Теннера. Примітно, що у зв'язку із проблемою автентичності книги Теннера поет згадує саме ім'я Токвиля, два спостерігачі життя індіанців виявилися органічно зв'язаними одним контекстом:
Джон Теннер ще живий; багато осіб (між іншим Токвиль, автор славної книги: De la démocratie en Amérique) бачили його й купили від нього самого його книгу (XII, 105).
Стаття Пушкіна "Джон Теннер" і виникаюча у зв'язку з нею тема "Пушкін і Токвиль" досліджені недостатньо. "Питання про дійсні джерела цієї статті в радянському пушкінознавстві, - писав М. П. Алексєєв, - торкнуться ще занадто слабко, щоб ми могли відокремити в ній своє від чужого..."7. І все-таки можна спробувати це зробити. У чернетці не відправленого до П. А. Чаадаєва листа від 19. Х. 1836 р. (воно, можливо, все-таки було прочитано Чаадаєвим після загибелі поета8) Пушкін виявив живу цікавість до книги француза: "Читали <чи Ви> Токвиля? <...> Я ще під гарячим враженням від його книги й зовсім наляканий нею" (ХVI, 261; курсив мій. - Л. В.). Безпосередня, емоційна реакція, безумовно, - "своє". Чим же "наляканий" Пушкін?
Книга Токвиля, гранично насичена фактичним матеріалом, у цілому - апологетична. Письменник дає високу оцінку політичної системи США, незалежності окремих штатів, адміністративного й судового пристрою. Він у захваті від позитивних результатів демократичних воль і мріє про щось подібному для Європи:
И мені представилося, що та сама демократія, що панувала в американському суспільстві, стрімко йде до влади в Європі <...> Вся ця книга була написана в стані священного трепету, що охопив душу автора побачивши цієї нестримної революції (129).
Однак, як це ні парадоксально, одночасно із замилуванням книгу пронизують щемливі ноти розчарування й тривоги. Автор зненацька для себе виявив лиховісні "витрати" демократії: недолік духовності, відсутність справжньої культури й утворення (воно тут винятково нижче і його, на жаль! вистачає). Фатально набирає силу процес нівелювання особистості, зникають таланти, вони поглинаються болотом "усредненности": "... великі вчені стануть рідкістю" (345). Із цією ідеєю органічно зв'язана проблема всесилля більшості (характерні підзаголовки глав: "Сваволя більшості", "Про те, як більшість у Сполучених Штатах панує над думкою", "Всесилля більшості таїть у собі саму більшу небезпеку для американських республік").
Особлива увага Токвиль приділяє проблемі мистецтва. У главі "З якою метою американці займаються мистецтвом" він розкриває специфічне розуміння функції мистецтва в США, обумовлене багато в чому прагматичним підходом:
Повітря тут просочене користолюбством, і людський мозок, відволікається безупинно від задоволень, зв'язаних з вільною грою уяви й з розумовою працею, не практикується ні в чому іншому, крім як у погоні за багатством (337).
Як він уважає, надмірне прагнення до добробуту "змушує людей розвивати у своєму серці смак до корисного за рахунок любові до прекрасного" (344).
Видимо, ці щемливі ноти й налякали Пушкіна. Він прагне бути об'єктивним і визнає багато достоїнств молодої республіки:
Америка спокійно робить своє поприще, донині безпечним і квітучим, сильна миром, зміцненим географічним її положенням, горда своїми установами (XII, 104).
Однак до демократичного правління він явно ставиться зі сторожкістю й не розділяє домінуючої в книзі Токвиля інтонації. На його погляд, не можна захоплюватися пристроєм суспільства, якщо в ньому відсутні умови для різнобічного розвитку людини
Можна припустити, що немаловажної для поета виявилася позиція Токвиля стосовно аристократії. Пушкіна не міг не помітити в біографії француза подібність із власною долею: автор книги, що оспівує демократію, був потомственим графом, що належить до збіднілого аристократичного роду (відмінність їхніх біографій у трагізмі терору - дід Токвиля, що защится короля перед Конвентом, був в 1793 р. гільйотинований).
Так само, як і російський поет, француз високо ставить культурну місію аристократії й з гіркотою відзначає занепад у США аристократичних пологів (вони були до півдня від Гудзону), які непомітно розчиняються й зникають. Поет знаходить у Токвиля підтвердження своєї улюбленої думки: представники древніх пологів - носії історичної пам'яті, щирої освіченості, честі й шляхетності ("В аристократичні періоди широке ходіння одержують всілякі ідеї, пов'язані з поданнями про достоїнство, могутність і велич людини" - 342).
Пушкіну важливо, що завдяки книзі Токвиля миру раптово відкрилася малоприваблива етична домінанта США:
Зі здивуванням побачили демократію в її огидному цинізмі, у її жорстоких забобонах, у її нестерпному тиранстві. Все шляхетне, безкорисливе, все що піднімає душу людську - подавлене невблаганним егоїзмом і страстию до достатку (comfort) <...> така картина Американських штатів, недавно виставлена перед нами (XII, 104).
Примітно, що пушкінська характеристика США збіглася з думкою глибоко їм шанованого іншого французького мислителя - Сисмонди. Не випадково в записці "Про народне виховання", наполягаючи на необхідності викладання в навчальних закладах політичної економії, поет згадав саме його ім'я ("... по новітній системі Сіючи й Сисмонди..." (XI, 316). Можна припустити, що Пушкін був знаком з опублікованої в жовтні 1825 р. в "Московському телеграфі" статтею Сисмонди "Про рівняння потреблений з добутками", у якій автор висловив близьке поетові думка про США:
Основний інтерес у житті - бариш, і в самій вільній країні саме волю стали цінувати менше, ніж прибуток. Ощадливість і дух діляцтва властиві навіть дітям <...> Дух цей накладає на моральну фізіономію народу така пляма, що нелегко буде стерти9.
Пушкінським тривогам відповідає й побоювання Токвиля із приводу можливого виникнення нових форм політичного деспотизму: "Така тиранія більшості може привести до автократії й всевладдя одного, стосовно якого всі рівні у своїй незначності" (345). Як ми знаємо, на погляд Пушкіна, тільки родовите дворянство може протистояти деспотизму самодержавства, у його відтискуванні - уважав він - "засіб оточити деспотизм відданими найманцями й придушити всяку опозицію" (VII, 53).
Елегійні мотиви із приводу зникнення древніх пологів звучали вже із часів його ранньої прози, у середині тридцятих років вони помітно підсилилися. Саме 1836 р. Пушкін вертається до задуму незакінченої поеми "Езерский" (1832) і друкує кілька строф з її в "Сучаснику":
Мені жаль Що нашої слави звуки Вже нам далекі. Що спроста З бар ми ліземо в tiers-étât <...> що тих пологів боярських Блідне блиск і никне дух <...> Що геральдичного лева Демократичним копитом Тепер лягает і осів... (V, 101).
Чується прямий переклик з Токвилем. Разом з тим ці думки безпосередньо пов'язані з міркуваннями поета про Росію, про Булгарине, що згадується, до речі, у цьому вірші ("... що їх паплюжить блазень Фиглярин"). Видимо, є тут і натяк на теорію "офіційних народностей", орієнтовану на масову свідомість, "усредненность" особистості (своєрідний реакційний демократизм), порівняно недавно сформульовану Уваровим, відносини з яким у Пушкіна до 1836 р. помітно загострилися. Звичайно, порівняння з Росією умовно, у ній немає демократичного правління, але знаки ущербності такого правління Пушкіну відкриті
Таким чином, в апологетичній у цілому книзі Пушкін зумів уловити й "сублімувати" всі розкидані критичні зауваження Токвиля: про вади демократії, про небезпеку тиранічних режимів, про моральне й культурне збідніння. Стає зрозуміло, чому поет "зовсім наляканий" книгою Токвиля й чому пушкінський вступ до статті містить такі інвективи на адресу суспільного устрою США:
... більшість, що нагло пригноблює суспільство, <...> родовідні гоніння в народі, що не має дворянства <...> талант, з поваги до рівності, примушена до добровільного остракізму (XII, 105).
У середині тридцятих років Пушкін взагалі мало вірить у можливість політичного перетворення миру. Випробувавши розчарування у дворянській революції, нескінченно далекої від народу, у тактику карбонаріїв ("Але який же народ довірить свої права таємним суспільствам і який уряд, що поважає себе, увійде з оними в переговори?" - XIII, 55), у народному бунті, не бачачи "золотого століття" за, не приймаючи дійсності, не зваблюючись і парламентаризмом ("слова, слова, слова" - III, 369), він звертається до етичних проблем. Саме влітку 1836 р. Пушкін знайомиться із книгою Токвиля "Про демократію в Америці", пише статтю "Записки Джона Теннера", читає "Досвід про англійську літературу" Шатобриана, починає для "Сучасників" статтю "Про Мільтона й Шатобриановом перекладі Загубленого раю". При всьому гаданому розходженні цих добутків, між ними є глибокий зв'язок: вони так чи інакше ідейно співвідносяться із проблемою незалежності особистості
Про вузлове протиставлення волі щирої й волі мнимої (la liberté vraie et la liberté fausse) Пушкін довідався вже замолоду з робіт де Сталь, Шатобриана й Сисмонди, однак французькі мислителі в той час здебільшого використовували опозицію мнимої й щирої волі в застосуванні до політичних колізій. Їхню концепцію Пушкін тепер приймає в розширювальному змісті. У найтрагічніший рік життя він переносить проблему в етичний план. Ідея самоцінності індивідуума знайшла яскраве вираження в одному із самих "європейських" віршів Пушкіна - "З Пиндемонти" (1836).
Так само, як колись "Вільність" стала знаком пушкінського юнацького лібералізму, "З Пиндемонти" - одне із кращих останніх лірико-філософських віршів поета, якоюсь мірою його заповіт - стало втіленням його етичної позиції в останній рік життя. Вірш опосередкований пов'язане із книгою Сисмонди "Про літературу південної Європи", з якої Пушкін, на думку Б. В. Томашевского, довідався про Іполита Пиндемонте (у книзі вірші італійського поета рясно цитувалися), але й, на наш погляд, із книгою Токвиля. Як нам представляється, "Демократія в Америці" стала для Пушкіна своєрідним імпульсом до створення стихотворениия, у ньому звучить і прийняття концепції Токвиля, і принципова суперечка сним.
У книзі француза є важлива для розуміння творчого зв'язку з віршем Пушкіна глава "Про індивідуалізм у демократичних країнах". Аналізуючи ситуацію в США, автор як би знаходить відому противагу процесу "нівелювання" особистості в цій країні - індивідуалістичну мораль. Поняття "індивідуалізм", за твердженням Токвиля, тільки що з'явилося, воно ще настільки "свіже", що має потребу у визначенні. Токвиль намагається його формалізувати:
Індивідуалізм - це зважене, спокійне почуття, що спонукує кожного громадянина ізолювати себе від маси собі подібних і замикатися у вузькому сімейному й дружнім колі. Створивши для себе, таким чином, маленьке суспільство, людина охоче перестає тривожитися про все суспільство в цілому (373).
Для Пушкіна також важливий моральний аспект проблеми: ніякий політичний пристрій не здатний дати людині волю, щира воля - воля внутрішня. Вузлова думка вірша "З Пиндемонти": "Інша, краща потребна мені воля". Про тім же пише й Токвиль:
Я думаю, що демократичні народи випробовують природне прагнення до волі; будучи наданими самим собі, вони неї шукають, люблять і болісно переживають її втрату (373).
У главі про індивідуалізм Токвиль захищає право на внутрішню волю й право на принципову неучасть у справах суспільства. Пушкіна приєднується до такого погляду:
Залежати від влади, залежати від народу - чи Не всі нам дорівнює... ... для влади, для лівреї Не гнути ні совісті, ні помислів, ні шиї
Етичний пафос вірша "З Пиндемонти" стосовно книги Токвиля, можна сказати, амбівалентний: поет приєднується до гімну внутрішній волі, що звучить у цитованих рядках, але одночасно дозволяє собі іронію над "свята святих" токвилевской демократії - "волею печатки" (глава "Про волю печатки в Сполучених Штатах") і над важливістю проблеми оподатковування:
Я не нарікаю про те, що відмовили боги Мені в солодкій долі оспоривать податки, Або заважати царям один з одним воювати; И мало горя мені, чи вільно печатка Морочить дурнів, иль чуйна цензура В журнальних задумах стискує баляндрасника10 (III, 1, 420).
Описуючи позицію Пушкіна, А. еткинд уводить стосовно вірша "З Пиндемонти" поняття "негативна воля" і справедливо кваліфікує процитовані рядки як суперечка поета з Токвилем, що, на думку вченого, продовжував вірити "... у необхідність загальної політичної участі, цінувати принадність позитивної волі"11. Але з думкою А. еткинда про те, що "мінус-прийом" поета близький концепції анархістів і надалі міг би привести до бунтарської позиції à la Бакунин (дослідник цитує слова Бакунина, що прямо відсилають до Пушкіна: "... згуртуємо всі розрізнені мужицькі вибухи в народну революцію, осмислену й нещадну"12), погодитися важко. На наш погляд, позицію Пушкіна вірніше визначити як деяку отстраненность від офіційних поглядів, небажання брати участь у суспільному житті. Натяку на бунтарство в ній немає. Можна припустити, що, швидше за все, захопившись суперечкою з Токвилем, поет на якийсь момент змінив собі й "переборщив", дав волю хвилинному пориву. Набагато більше "по-пушкински" звучали його відомі слова, написані приблизно в той же самий час у листі Чаадаєву від 9. Х. 1836 р.:
Ця відсутність суспільної думки, ця байдужність до того, що є боргом, справедливістю й істиною, це цинічне презирство до думки й достоїнства людини, доводять до відчаю (XVI, 393).
Б. В. Томашевский уважав, що Пушкін довідався про Іполита Пиндемонте із книги Сисмонди "Про літературу Південної Європи", у якій вірші італійського поета рясно цитуються13. Дійсно, Сисмонди цікавив Пушкіна не тільки й навіть не стільки як економіст, але, у першу чергу, як історик і літературний критик. Поет просив улітку 1831 р. М. П. Погодина купити для нього "Історію французів" Сисмонди, а в листі до брата Львові із Тригорського 14 березня 1825 р., посилаючи книжкове замовлення, серед інших добутків просить надіслати Сисмонди "Про літературу Південної Європи" ("De la Littérature du Midi de l'Europe"): "... да Sismondi (littérature)..." (XIII, 151).
Токвиль завершує першу частину "Демократії в Америці" принципово важливим для нього міркуванням. Хоча фрагмент трохи великий, представляється доречним привести його цілком:
У цей час у світі існують два великих народи, які, незважаючи на всі свої розходження, рухаються, як представляється, до єдиної мети. Це росіяни й англоамериканци. Обоє ці народу з'явилися на сцені зненацька. Довгий час їх ніхто не зауважував, а потім вони відразу вийшли на перше місце серед народів, і мир майже одночасно довідався про їхнє існування, про їхню силу. <...> Розвиток інших народів уже зупинилося або вимагає незліченних зусиль, вони ж легко й швидко йдуть уперед, до поки ще невідомої мети. Американці переборюють природні перешкоди, росіяни борються з людьми <...>. Американці здобувають перемоги за допомогою плуга хлібороба, а росіяни - солдатським багнетом. В Америці для досягнення цілей покладаються на особистий інтерес і дають повний простір силі й розуму людини. Що стосується Росії, то можна сказати, що там вся сила суспільства зосереджена в руках однієї людини. В Америці в основі діяльності лежить воля, у Росії - рабство
Оцінка Росії Токвилем суперечлива, але в цілому позитивна: він пророкує країні велике майбутнє. Природно й закономірно виділені як структурно важливі державні основи - військова міць Росії й царящее тут "рабство". Примітно, що Токвиль вважає за необхідне уточнити: Росія протистояла "добре збройним розвиненим народам" (296). Француза військові перемоги Росії повинні були особливо вражати. Розгром Наполеона свершился зовсім недавно, для історичного часу - "секунда", усього за двадцять три роки до створення книги (у це "мить" включався й розгром польського повстання). "Рабство" - кріпосне право - по якійсь парадоксальній історичній логіці перемогам не перешкодило. Токвиль включає у свої міркування й показник росту населення: "Всі інші народи, очевидно, уже досягли свого кількісного росту <...> ці ж постійно ростуть". Франція завжди пишалася своїм призначенням у світі, але цей француз, забувши про свою країну, кінчає книгу несподіваним прогнозом:
У них <США й Росії. - Л. В.> різні джерела й різні шляхи, але дуже можливо, що Провидіння потай підготувало кожній з них стати господаркою половини миру (296; курсив мій. - Л. В.).
Пушкін цей дивний для тридцятих років XIX-Го століття прогноз повинен був уже знати. Олександр Тургенєв привів його в Хроніку російського, присланої для першого тому Сучасника, з показовим скороченням: він не процитував слова про "рабство". Пушкіна, як можна припустити, красномовне усікання помітив - сам цей факт активізував думку й кликав до роздумів про долі Росії. Відгуку поета на прогноз Токвиля ми не знаємо, Пушкін із цього приводу не залишив свідчень. Однак можна припустити, що утішні слова француза він сприйняв насторожено. Французькі політичні мислителі (де Сталь, Ансело, пізніше - де Кюстин), що відвідали Росію в десяті-двадцяті роки й увидевшие навіч деспотизм і рабство, винесли зовсім інше враження від країни й побудували зовсім інші прогнози. Пушкіна знав погляди де Сталь і Ансело й розумів причину розходження оцінок французьких травелеров: на відміну від своїх попередників, Токвиль власними очами Росії не бачив
Спроба реконструкції реакції поета на прогноз Токвиля навряд чи можлива, і навряд чи такий підхід можна було б назвати науковим. Природно інше: спробувати реконструювати пушкінську оцінку книги "De la Démocratie en Amérique". Ïушкин прочитав її уважно (свідчення тому - ремінісценції із книги в його статті "Джон Теннер"14), знайшов у ній відгук на багато тривожних його питань (а в її авторі - у чомусь однодумця) і, не розділяючи загальної апологетичної тональності книги, дав їй у цілому високу оцінку, назвавши "славної" (тобто знаменитої) і включивши її автора в число "глибоких розумів" (XIV, 104; курсив мій. - Л. В.).
ПРИМІТКИ
1 Gautier P. Madame de Staël et Napoléon, Paris. 1903. P. 360.
2 Про творчий зв'язок Пушкіна з де Сталь і Шатобрианом див. наші роботи:
1) Пушкін після повстання декабристів і книга мадам де Сталь про французьку революцію Пушкінський збірник. Псков, 1968. С. 114-131; 2) Пушкін і м-м де Сталь (до питання про політичні погляди Пушкіна до повстання декабристів Французький щорічник. М., 1974. С. 286-304 (тут зазначена й література); 3) Ще про "славний жарт" пані де Сталь Временник пушкінської комісії. 1973. Л., 1975. С. 125-126; 4) Третій розділ в електронній книзі "Пушкін і французька література (письменники, моралісти, політичні мислителі кінця XVIII - першої третини XIX в.)" ruthenia. ru/volpert/intro. htm.
Про Шатобриане: 1) Пушкін і Шатобриан Праці по росіянці й слов'янської філології. Літературознавство. III. Тарту, 1999. С. 57-70 (там і література); 2) Третій розділ розділ у книзі "Пушкін і французька література" ruthenia. ru/volpert/intro. htm.
3 Тургенєв А. И. Париж (Хроніка Російського) Сучасник. 1836. Т. 1. С. 273.
4 Там же.
5 Пушкін А. С. Полн. собр. соч.: В 17 т. М.; Л.: Изд. АН СРСР, 1937-1957. Т. XII. С. 104. Надалі посилання на це видання даються в тексті статті, римська цифра позначає тім, арабська - сторінку
6 Токвиль А. де. Демократія в Америці / Пер. В. П. Олійника й ін. М., 1992. С. 242. Надалі посилання на це видання даються в тексті статті із вказівкою сторінки
7 Див.: Алексєєв М. П. Пушкін і Токвиль Алексєєв М. П. Пушкін і світова література. Л., 1987. С. 548. Тут же дана література із проблем "Росія XIX в. - США", "Європейці XIX в. - США", "Пушкін і Джон Теннер".
8 Див.: ейдельман Н. Я. Пушкін і Чаадаєв (останній лист) Росія / Russia. 1998. № 6. С. 3-23.
9 Цит. по: Анікін А. В. Муза й мамона: Соц. - економич. мотиви в Пушкіна. М., 1989. С. 89.
10 На тему цієї статті мною була прочитана доповідь на пушкінській конференції (Рим - Венеція) у жовтні 1998 р. Одночасно із мною до думки про зв'язок пушкінської рецепції книги Токвиля з віршем "З Пиндемонти" прийшов А. еткинд. Я вдячна йому за надану мені можливість у березні 1999 р. ознайомитися з текстом його неопублікованої статті "Інша воля: як Пушкін читав Токвиля". Ця стаття в розширеному виді була пізніше видана під іншою назвою: еткинд А. Інша воля: Пушкін, Токвиль і демократія в Росії Прапор. 1999. № 6. С. 179-203.
11 еткинд А. Указ. соч. С. 200.
12 Бакунин М. А. Прокламація 1869 року Листа М. А. Бакунина до А. И. Герцена й Н. П. Озерову. Женева, 1896. С. 473-474.
13 Книгу "Про літературу Південної Європи" Сисмонди Пушкін, очевидно, добре знав, вона була для нього джерелом відомостей про італійську літературу. На думку Б. В. Томашевского, поет запозичив з її своє розуміння терміна "concetti", а також негативне відношення до драматургічного прийому "de l'apparte" ("репліки убік") і епіграф з Іполита Пиндемонте до "Кавказького бранця". Див. про це: Томашевский Б. В. Пушкін і Франція. Л., 1960. С. 460-461.
14 Порівн., наприклад, токвилевскую характеристику багатія ("Одягнений він просто, хода його скромна..." - 147) Пушкін перефразує на свій лад: "Багатій, що одягає обірваний каптан, щоб на вулиці не образити гордовитої вбогості..." (XIV, 105