Література загубленого покоління
Література "загубленого покоління" зложилася в європейських і американських літературах протягом десятиліття після закінчення першої світової війни. Зафіксував її появу 1929 рік, коли були видані три романи: "Смерть героя" англійця Олдингтона, "На Західному фронті без змін" німця Ремарка й "Прощай, зброя!" американця Хемингуея. У літературі визначилося загублене покоління, назване так з легкої руки Хемингуея, що поставили епіграфом до свого першого роману "Фиеста. І сходить сонце" (1926) слова американки, що жила в Парижу, Гертруди Стайн "Всі ви - загублене покоління". Сказані в одному конкретному випадку, безвідносно до мистецтва, ці слова виявилися точним визначенням загального відчуття втрати й туги, які принесли із собою автори названих книг, що пройшли через війну. У їхніх романах і повістях було стільки розпачу й болю, що їх визначали як скорботний плач по вбитим на війні, навіть якщо герої книг і врятувалися від куль. Це реквієм, по цілому поколінню, що не відбулося через війну, на якій розсипалися, немов бутафорські замки, ідеали й цінності, яким учили з дитинства. Війна оголила неправду багатьох звичних догм і державних інститутів, таких, як сім'я й школа, вивернула навиворіт фальшиві моральні цінності й увергнула рано постарілих юнаків у безодню безвір'я й самітності
Герої книг письменників "загубленого покоління", як правило, зовсім юні, можна сказати, зі шкільної лави й належать до інтелігенції. Для них шлях Барбюса і його "ясність" представляються недосяжними. Вони - індивідуалісти й сподіваються, як герої Хемингуея, лише на себе, на свою волю, а якщо й здатні на рішучий суспільний учинок, те сепаратно містячи "договір з війною" і дезертируючи (лейтенант Генрі). Герої Ремарка знаходять розраду в дружбі й любові, не відмовляючись від кальвадосу. Це їхня своєрідна форма захисту від миру, що приймає війну як спосіб рішення політичних конфліктів і підпорядковуючому культу мілітаристської пропаганди всю систему ідеологічного й морального виховання молоді. Героям літератури "загубленого покоління" недоступне єднання з народом, державою, класом, як це спостерігалося в Барбюса. "Загублене покоління" протиставило їхньому миру, що обдурив, гірку іронію, лють, безкомпромісну й всеохватну критику підвалин фальшивої цивілізації, що й визначило місце цієї літератури в реалізмі, незважаючи на песимізм, загальний у неї з літературою модернізму
Один раз Гертруда Стайн розповіла ернесту Хемингуею, як у її старого "форда" щось трапилося із запалюванням, і молодий механік, що пробув на фронті останній рік війни, не зумів його виправити.Хазяїн гаража після скарги Стайн зробив йому сувора догана, кинувши, між іншим, такі образливі слова: "Всі ви - загублене покоління". Гертруда підхопила це вираження й у розмові з Хемингуеем роздратовано запевняла його: "Всі ви такі. Вся молодь, що побувала на війні. Ви - загублене покоління. У вас ні до чого немає поваги. Ви все зіп'єтеся…".
"У той вечір, вертаючись додому, - згадував Хемингуей у книзі "Свято, що завжди з тобою", - я думав про цього юнака з гаража й про те, що, можливо, його везли в такому ж от "форді", переустаткованому в санітарну машину. Я пам'ятаю, як у них горіли гальма, коли вони, набиті пораненими, спускалися по гірських дорогах на першій швидкості… Я думав про мисс Стайн, про Шервуде Андерсоне, і про егоїзм, і про те, що краще - духовна лінь або дисципліна. Цікаво, подумав я, хто ж з нас загублене покоління?.. До чорта її розмови про загублене покоління й всі ці брудні, дешеві ярлики".
Пізніше, у листопаді 1926 року, Хемингуей у листі Перкинсу згадав про цю репліку Гертруди як про прояв її "чудової пихатості" і дуже скептично відгукнувся про "претензії Гертруди на роль пророка". Себе самого й багатьох близьких йому за духом людей Хемингуей не хотів зараховувати до "загубленого покоління".
Протягом усього третього десятиліття література "загубленого покоління" переживала підйом. Час від часу виходили у світло книги про воєнні дії, наприклад, "Суперечка про унтера Грише" А. Цвейга. Але набагато частіше час створення збігався із часом дії. Це була "епоха джазу": герої лікували покалічені душі алкоголем, розпачливими веселощами, гострими відчуттями; що навчилися вбивати, ще толком не вміючи жити, вони тепер всіх сил прагнули знайти собі місце в мирному житті. Такі "Фиеста ("И сходить сонце")" Хемингуея, "Великий Гетсби" Фицджеральда, "Солдатська нагорода" Фолкнера.
Своєї вершини література "загубленого покоління" досягла в 1929 році, коли вийшли "На Західному фронті без змін" е. М. Ремарка, "Прощай, зброя!" е. Хемингуея й "Смерть героя" Р. Олдингтона.
Десять років – найменш зручний проміжок між часом дії й датою виходу книги. Це період, протягом якого тема встигає втратити свіжість, але не встигає придбати нальоту історичності. Що змусило найбільш видатних письменників епохи раптом звернутися до недалекого минулого?
Д. Затонский висуває таку версію: "На західний мир накочував загальну економічну кризу… і це спонукувало згадати про катастрофу колишньої - про війну. (…) Згадана версія виглядає особливо вірогідно у зв'язку з тим, що криза вибухнула саме в 1929 році. Проти її, здавалося б, могло свідчити те, що Ремарк написав "На Західному фронті без змін" раніше й ходив зі своїм романом по видавництвах, поки одне з них - "Пропилен-ферлаг" - не погодилося його прийняти. Могло, але не свідчить. Письменникові, що навіть починає (якщо він, звичайно, не позбавлений таланта), і варто йти хоч на крок поперед часу".
Виходить, що порушення хронології тут природно й треба із самої суті "загубленого покоління". Авторів цікавила насамперед не сама війна, не її природа, закони, причини й хід – їх цікавило те, що вона робить із особистістю й людством.Зрозуміло, що найбільше повно передати механізми впливу насильства на душу парубка могли ті автори, яким довелось взяти участь у воєнних діях. "