Лазарєва Т. Г. Антикварний рух у Британії XVIII століття й Вальтер Скотт
АНТИКВАРНИЙ РУХ У БРИТАНІЇ XVIII СТОЛІТТЯ Й ВАЛЬТЕР СКОТТ
Тетяна Григорівна Лазарєва - доцент кафедри іноземних мов гуманітарних спеціальностей Курганський державний університет 640018 Курган, вул. Савельєва 19-172. lazarevat@mail. ru
ВІСНИК ПЕРМСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ РОСІЙСЬКА Й ЗАКОРДОННА ФІЛОЛОГІЯ. 2009 р., Вип. 4 rfp. psu. ru/archive/4. 2009/lazareva. pdf
Антикварний рух, спрямований на пошуки й вивчення стародавніх рукописів, національної епічної традиції й фольклору, віз - никнуло в рамках Кельтського Відродження. Незвичайний інтерес у британському суспільстві до скандинавських і кельтських поетичних стародавностей обумовлювався прагненням відкинути традиційну класичну міфологію, знайти джерела своєї літератури й, зокрема, поезії
До середини XVIII в. мало хто з видатних учених виявляв цікавість до древніх кельтів - їхньої історії, мові, літературі, звичаям і вдачам або церемоніям жерців-друїдів. Ще менше було тих, хто був здатний читати на валлийском, гельском або ірландській мовах, більше того, існування древніх кельтських манускриптів упевнено заперечувалося. Єдиним джерелом про кельтів у той час минулого відомості із Цезаря, Тацита й Мелючи (Mela), що суперечать друг другові
Перші вчені-кельтологи1 не могли своїми працями прищепити інтерес публіки до культури кельтів, і їхнього знання не зробили впливу на англійську літературу. Іноді в літературних творах XVII-XVIII вв. зустрічалися згадування про цей народ, особливо жерцях - друїдах, але багато британців не відрізняли друїдів від дріад, і ще менше людей бачили різницю між скандинавською й кельтської мифологиями. У добутках того часу перемішувалися пантеони богів римлян, кельтів і вікінгів [Snyder 1965: 1-6].
Перші праці, що спростовують римський погляд на кельтів, з'явилися лише в другій половині XVIII в. 2 Серед літераторів і вчених незвичайну популярність придбали роботи швейцарського історика Поля-Анри Малле "Введення в історію Данії" (1755) і особливо "Пам'ятники міфології й поезії кельтів, зокрема древніх скандинавів" (1756). Їхній англійський переклад належить Томасові Перси (1770), що відзначив помилковість ототожнення кельтів і скандинавів і першим почав розрізняти їх [Britannica 1964, 17: 503].
Утворений англієць середини XVIII в. знав про кельтів лише те, що серед друїдів розрізняли три групи - безпосередньо друїдів, бардів і ватов, які вчасно Юлія Цезаря перетворилися в правлячий клас як у Британії, так і в Галлії. Вони являли собою високоорганізовану корпорацію, який керував Вищий жрець (an Arch-Druid), що володів величезною владою. Вони поклонялися своїм богам і богиням, навчали доктрині метемпсихозу (metempsychosis), або переродження, уважали священними дуб і омелу; приносили людські жертви, а церемонії проводили в мегалітичних кам'яних будівлях, які зустрічалися по всій Британії. Було також відомо, що середньовічні валлийские барди, яких намагався знищити едвард I, були нащадками древніх бардів дохристиянських часів [Snyder 1965: 7-9].
У середині XVIII в. всі аматори стародавностей розділилися на дві групи. Перша група (кельтомани) поєднувала ентузіастів, що підтримує дослідження в області кельтологии. Серед них виділялися так звані неодруиди, що створили в Лондоні три суспільства: Древній друидический орден (Ancient Druid Order)3, Древній орден друїдів (Ancient Order of Druids)4 і Суспільство на Примроуз Хилл5. Побудовано вони були за принципом масонських лож [Гюйонварх 2001: 218 ]. Неодруиди намагалися відродити культ древніх і середньовічних валлийских бардів, але робили вони це в сентименталистском дусі й приписували їм християнські доктрини. Друга група - анти-кельтисти - у сатиричному дусі висміювала всі спроби відродити кельтську літературу, що "була, є й буде язичеської".
На думку британського дослідника едварда Снайдера, першою людиною, що зрушила знання про кельтів з мертвої крапки, був Льюис Моррис (Lewis Morris), він же Левелин Ду (Llewelyn Ddu, 1702-1762), - видатний валлийский антикварий, поет, топограф, гірський інженер і натураліст. Невелика частина систематизованих антикварних матеріалів Морриса була опублікована лише в 1778 р. за назвою "Кельтські стародавності: або Древня кельтська імперія, написана англійською мовою" (Celtic Remains; or the ancient Celtic Empire described in the English Tongue. Being a Biographical, Critical, Historical, Etymological, Chronological, and Geographical Collection of Celtic Materials towards a British History of Ancient Times By Lewis Morris, a Cambro-Briton. The Labor of 40 Years) 6 [Snyder 1965: 17-21].
До кінця століття валлийские антикварии значно превстигли в збиранні стародавностей завдяки тому, що працювали під егідою Лондонських наукових суспільств. Для відродження валлийской культури вони створили й власні суспільства, як, наприклад, Кимродорское суспільство (the Cymmrodorion Society, 1751)7 і Суспільство Гвине-Дигион (the Gwyneddigion Society, 1770). Під їхньою егідою проводилися численні змагання бардів (eisteddfodau) [Snyder 1965: 125]. Одним з напрямків їхньої діяльності були пошуки рідких стародавніх книг і манускриптів, що стосується історії країни [Snyder 1965: 24]. Завдяки роботі членів цих суспільств англійська публіка одержала можливість познайомитися з роботами з історії валлийских кельтів і друидизму.
Інтерес до кельтської культури й особливо літературі серед широкої публіки підсилився після публікації поеми "Бард" Томасом Греем (Gray’s Bard, 1757). Саме цей добуток розглядається як крапка відліку Кельтського Відродження. Роботу Гріючи підтримали еванс в "Зразках поезії древніх бардів Уельсу" (Evans’s Specimens of the Poetry of the Ancient Welsh Bards,1764) і Макферсон в "Оссиане" (Macpherson’s Ossian, 1765) [Snyder 1965: 4].
На відміну від валлийской літератури й культури шотландська історія й література, втім, як і вся культура кельтської Шотландії, залишалися невідомий і незрозумілими довгий час. В 50-х рр. XVIII в. у північній частині Британії так само, як і в Уельсі, почалися пошуки кельтського, або гельского, фольклору. І взимку 1755-1756 гг. в "Шотландському журналі" (Scots magazine) була опублікована поема "елбин і дочка Мея" - вільний віршований переклад гельского оригіналу, створений Джеромом Стоуном (Stone), шотландським сільським учителем. У листі, прикладеному до поеми, Стоун повідомляв читачів про безліч гельских віршів, відомих у Гірській Шотландії [Ле - вин 1983: 471-472]. Передбачається, що саме після цієї публікації в скромного вчителя родом з Инвернесса Джеймса Макферсона зародилася ідея видати переклади деяких гельских віршів
"Переклади" Макферсона за назвою "Поеми Оссиана" (1765) стали самою яркою, або, принаймні, найвідомішою роботою в рамках Кельтського Відродження із всіх опублікованих у той час
Про достоїнства й недоліки утвору Макферсона, про суперечки із приводу "Оссиана" за двісті із зайвим років написана величезна кількість досліджень [cм. докладно: Левин 1983; Snyder 1965, там же велика бібліографія]. У суперечках із приводу дійсності поем обертає на себе увага не тільки літературний, але й культурологічний (якщо конкретніше - національний) аспект. Чому саме Макферсон зазнав критики й нападок з боку англійських колег і ірландських "друзів"? Чому тільки його добутку викликали активну й негайну реакцію англійських літераторів і вчених, що відправилися в спеціальні експедиції в Шотландію з неодмінним наміром спростувати існування древніх "пісень"? Жодне перекладання валлийских пісень, наприклад, тим же Томасом Греем, такої реакції не викликали
Очевидно до питання про дійсність гельских поем, що послужили основою його добутку, домішувалися й націоналістичні емоції. В 1830 р. Вальтер Скотт відзначить, що суперечки навколо "Оссиана" були викликані не стільки науковими або літературними інтересами, скільки національною ворожістю південного сусіда [PW 1908: 274].8 Проблема полягала в тім, що англійці вважали шотландців диким народом, не включеним у сферу цивілізації, а тому й не могли повірити в існування епічних історичних поем у його культурі.9
Cемюель Джонсон, авторитетний учений - лінгвіст і автор Словника англійської мови (1755), як прихильник класичного раціоналізму й украй категоричний у своїх судженнях людин, заявив, що поеми Оссиана взагалі не література, і вуж тим більше не древня. В 1773 р. - у віці 64 років - він відправився в Шотлан-Дию й на Гебридські острови, де зустрівся з багатьма збирачами місцевого фольклору. У розмовах з ними він погоджувався з тим, що національна поезія шотландців цілком може мати більші достоїнства. Однак, вернувшись у Лондон, Джонсон написав "Путі - хід на західні острови Шотландії" (A Trip to the Western Islands of Scotland), де безапеляційно заявив, що мова гелов груба й бідний для високої поезії, що на ньому не існує рукописів старше ста років, і, отже, немає скільки-небудь великих древніх пам'ятників, тому що в усній передачі безграмотних бардів вони не могли зберегтися [Левин 1965: 478-479].
В 1778 р. у Гірську Шотландію й на острови відправився кельтолог Вільям Шоу (Shaw) c метою знайти підтвердження дійсності публікацій Макферсона. Однак ретельні розвідки переконали його у зворотному: те, що він виявив, було досить далеко від макферсоновских текстів. І Шоу повернувся цілком певно, що тексти підроблені, про що він не сповільнив повідомити в спеціальному памфлеті [Shaw 1781].
Характерно, що англійський дослідник, виявивши пам'ятники, не схожі на те, що він шукав, не потрудився навіть їх записати
Головним доказом дійсності поезії, що "перевів" Макферсон, повинна була стати древній рукопис із зафіксованими в ній поемами. Відсутність рукопису бути доказом відсутності шотландської поезії такого роду [Савельєва, Полєтаєв 2006, II: 566], оскільки академічна наука того часу сприймала історичну значимість об'єкта тільки через письмове джерело
У той час уважалося, що руїни замка, вулиці незнайомого міста могли стати фактами культури, тільки якщо існували документи, що висвітлюють їхню історію, пов'язані з ними переказу, їхнє місце в розвитку цивілізації [Лотман, Успенський 1984: 573]. Навіть в XIX в., коли почалася активна публікація історичних документів, посилання на міфи як на джерела з метою доказу істинності "потрібних" історичних інтерпретацій можливі була лише у випадку існування їх у письмовій фіксації
Суперечки із приводу оригіналів "Поем Оссиана" тривали весь XIX в. і навіть проникнули в XX в. Якщо відволіктися від крайностей полеміки по їхньому приводі, вона мала ту позитивну сторону, що привернула увагу вчених до древньої кельтської традиції, сприяла збору, вивченню й виданню гельских пам'ятників [Левин 1965: 479]. 10 У результаті діяльності шотландських антиквариев у другій половині XVIII в. зародилася нова цивільна самосвідомість, що містило в собі й відчуття самобутності історичного шляху, мови, культури, етнографічних особливостей кельтів Шотландії
Рішучий поворот у розвитку антикварного руху Британії намітився лише в перші роки XIX в. завдяки публікаціям Вальтера Скотта. Його тритомне видання "Пісень Шотландського Прикордоння" ( 1802-1803) стало першим зразком наукового підходу до емпіричного матеріалу, зібраному в древніх рукописах і изустно. Він першим з'єднав емпіричні знання антиквариев з філософською й історичною думкою епохи. Втім, науковий подвиг шотландського поета й антиквария не могли повторити аж до кінця XIX в.
Про любов Скотта до народної балади пишуть всі дослідники його творчості. Він виріс в атмосфері балади, декламуючи стародавні пісні напам'ять уже в п'ятирічному віці, а підлітком почав писати їх [Letters I : 7]. Юному Вальтерові так подобалися заняття поезією, що він став називати себе "Рифмач" (the Rymour) - по ім'ю знаменитого у всій Британії шотландського поета-пророка Томаса Рифмача [Letters, I: 8]. Однак лише знайомство Вальтера Скотта з перекладами й наслідуваннями баладам Бюргера в 1795 р. допомогло йому повністю змінити подання про древню поезію, по-новому розставити акценти у своїх поетичних заняттях і штудиях древніх рукописів. Він і раніше звертав увагу на розходження шотландських і англійських віршів [Letters, I: 7], але тепер національна своєрідність древньої шотландської літератури й фольклору придбало чіткі обриси, перетворившись на багато років у головну ідею його творчості. Він почав проявляти науковий історичний і філологічний інтерес до баладного жанру як відбиттю національного характеру, способу життя й психології шотландського народу. Інтерес Скотта до поезії шотландців зберігався до кінця його життя. Вся його творчість, поетичн і прозаїчне, пройшло під знаком народної баладної поезії. Свої літературні вишукування, що стосуються народної поезії, він продовжував все життя, поки дозволяло здоров'я
При кожному наступному перевиданні в збірник включалися нові балади; вставні статті до них і примітки розширювалися за рахунок нових фактів, почутих у розмовах, і наукових матеріалів, виявлених у книгах [PW 1868, I: III-VIII].
Публікація народних шотландських балад представляла для Скотта особливу важливість, що підтверджується його величезним інтересом до всіх збірників стародавньої й народної поезії, які коштували, з його погляду, уваги публіки. Свої міркування із приводу збірників народних балад, що вийшли наприкінці XVIII - початку XIX вв. він виклав у великій статті "Вставні зауваження про народну поезію" (Introductory Remarks on Popular Poetry, 1830) [PW 1868, I: 5-91].
Скотт постійно виступав з аналізом збірників народної поезії, що публікувалися в Європі й на Британських островах, особлива увага, звичайно, приділяючи зборам шотландської поезії [MPW 1838, VI], писав рецензії на них, прагнув налагодити зв'язок зі збирачами стародавньої поезії й видавцями й не боявся поділитися інформацією й матеріалами з тими, кому вони були потрібніше.
Про порядність Вальтера Скотта в спілкуванні з колегами-антиквариями й акуратному звертанні з фольклорним матеріалом говорять його листа [Letters, II: 65; PW 1868, I: 230-233. См. також: Johnston 1964: 190-191].
У закордонному літературознавстві час від часу з'являються роботи, автори яких прагнуть применшити роль Скотта в створенні збірника. В одній з останніх біографій Скотта, написаної Джоном Сазерлендом, наприклад, вказується, що головна заслуга у виданні "Пісень" належить не Скоттові, а його помічникам, з якими він дружив все життя. Навіть коли Скотт "незаконно привласнював результати" їхньої роботи, пише дослідник, він робив це так мило й з такою щедрою винагородою, що його жертви почували себе влещеними й віддавали результати своїх досліджень і джерела (балади) з незвичайним полюванням [Sutherland 1995: 75-76].
На думку Джона Сазерленда, на титульному аркуші збірника "Пісні Шотландського Прикордоння" повинне бути ім'я Лейдена як з-видавця. Замість цього Скотт знайшов "теплі містечка" для своїх помічників, за які вони йому були вдячні все життя і які виявилися набагато краще, ніж сподівалися одержати. Сазерленд уважає, що в такий спосіб Скотт "компенсував грабіж" друзів, яких літературна еліта країни сприймав як талановитих "дикунів". Однак Дж. Сазерленд не взяв до уваги умови видання добутків в Англії кінця XVIII - початку XIX вв. Монополією на видавничу діяльність у той час володіли в основному лондонські видавці, які за гроші скуповували авторські права в письменників і наживали величезні стани. Пробитися в це середовище бідним шотландським інтелігентам було практично неможливо. Ситуація початку мінятися лише із приходом Арчибальда Констебля й Вальтера Скотта у видавничу справу [Аляб'єва 2004: 162]. У Введенні, передмовах і коментарях до балад Скотт не забував назвати ім'я людини, що позволили йому скористатися тим або іншим рукописом при складанні збірника. Зокрема, Скотт виражає свою щиру вдячність д-ру Джонові Лейдену (Dr. John Leyden), що не тільки надав йому чудові балади, "украсившие" збірник, але й "провів величезну роботу зі збору й організації матеріалу" [PW 1868, I: 236].
Після першої публікації збірника до Скотта стали приходити численні листи із всіх кінців країни з додатковим матеріалом. Однак він не включав у свій збірник балади, опубліковані в інших зборах, за винятком однієї-двох, до яких він міг надати нові історичні коментарі або критичні зауваження. Він використовував балади, що стосуються тільки Прикордонний краї, хоча йому попадалися дуже цікаві поетичні добутки, створені горцями північних графств
З легкої руки автора фундаментальної монографії про творчість Вальтера Скотта Б. Г. Реизова у вітчизняному літературознавстві затвердилася точка зору, відповідно до якої Скотт, публікуючи народні балади, ставив перед собою тільки літературне завдання [Реизов 1965: 24]. Ленінградський учений при цьому опирався на думку відомого британського фольклориста Ендрю Ленга. Однак англійський дослідник відзначив лише можливу літературну обробку в процесі фіксації балад, оскільки чисто науковий метод припускає опублікування тексту саме в тім виді, у якому вчений його одержить, обов'язково при цьому записавши ім'я виконавця (якщо це запис усного виконання), місце його проживання, обставини й навколишнє оточення. Ленг підкреслив, що такого способу фіксації фольклорних текстів вимагає сучасна наука [Lang 1910: 7].
У часи Скотта ці методи й прийоми як тільки розроблялися
Варто взяти до уваги той факт, що до Скотта публікували тільки балади, знайдені в який - нибудь рукопису. Скотт першим почав збирати пісні з усного виконання спеціально для опублікування, коментувати вірші, основи-ваясь на всіх можливих письмових і усних джерелах і древніх артефактах. Балади, опубліковані в тритомному збірнику "Пісні Шотландського Прикордоння" ( 1802-1803), Вальтер Скотт розглядав не тільки як літературну спадщину, але і як форму історичної пам'яті гірських шотландців. Усна поезія, на його думку, зберегла більше точні, чим хроніки, відомості про події й факти, народних звичаях і обрядах, психології й характері народу, без знання яких історія древнього й середньовічного періоду була б неповної, а в деяких випадках і незрозумілої
Велике "Введення" (Introduction to Minstrelsy of the Scottish Border) історико-побутового й етнографічного характеру, докладні введення до окремих балад, інший раз сягаючих розмірів більших статей, а також історичні й географічні коментарі до окремих рядків поетичного тексту й присвяти вказують на науковий характер тритомного збірника народних балад
Структура й зміст цієї найпершої наукової праці Вальтера Скотта в чималому ступені були обумовлені суперечками навколо дійсності "Поем Оссиана". Скотт важко переживав обвинувачення в підробці, уважаючи, що вони зачіпають не тільки честь Макферсона або університетських професорів, що ревно пропагували оссиановские поеми, але також і національний престиж Шотландії [Левин 1865: 477-478]. Можливо, прагнення зняти ганьбу країни й підсилило старанність його роботи над текстами балад, передмов і коментарів до них, над точністю вказівок їх історичних або архівних джерел
У цьому збірнику Вальтер Скотт синтезував і розвив досягнення й Шотландський просветительской думки, і Кельтського шотландського Відродження й вивів їх на світовий рівень. В "Піснях" Скотт використовує прийом чергування історичного прозаїчного оповідання й поезії. Сюжет поетичних текстів розвертається, доповнюється й пояснюється в передмовах і коментарях; у той же час балади ілюструють по перевазі історичний матеріал, що їм супроводжує. У більшості випадків виходить якесь ціле, у якому оповідальна нитка, простягаючись від історичної передмови до балади, від поетичного добутку до коментарів і пояснень у виносках, зв'язує весь корпус різноманітних текстів. Незалежні друг від друга оповідання, додатки й доповнення створюють цільну панораму життя середньовічних людей, найбільше чітко промальовану в розділі історичних балад
Причини, по яких Скотт настільки велику увагу приділив історичному оточенню на - рідних балад, мабуть, потрібно шукати в культурі європейського суспільства на рубежі століть. Позиція Скотта була обумовлена майже повною зневагою британської наукової й літературної еліти до фольклору і як до предмета естетического насолоди, і як до джерела історичних знань народу
Лизость до шотландської школи істориків і участь в антикварному русі не тільки сформували світогляд Скотта й дозволили йому по-новому глянути на історію своєї батьківщини, але й сприяли твердженню в Європі наукових підходів до вивчення національного фольклору й формуванню такої галузі науки, як фольклористика
Примітки
1 Наприкінці XVI в. була опублікована Граматика Джона Давида Рису (John David Rhys’s Grammar, 1592), що аж до XIX в. уважалася cамой авторитетної серед кельтологов Британії
2 Зі своїми припущеннями про релігію древніх жителів Британських островів виступили Дюкло в "Міркуваннях про природу й догмати релігії галлів" (Duclaux’ Discours sur la nature et les dogmes de la religion Gauloise, Paris, 1769) і едвард Ледвич в "Дисертації про релігію друїдів" (Edward Ledwich’s Dissertation on the Religion of the Druids, 1785).
3 Заснований ірландцем Джоном Толандом в у Яблуневій Таверні ("The Apple Tree Tavern", 1717).
4 Заснований теслею Генрі Херлом у Таверні Королівського війська ("King’s Arms Tavern", 1781).
5 Засновано валлийским муляром з бардиче - ским ім'ям Иоло Моргануг (1792).
6 Основна частина його історико-літературного дослідження залишилася невідомою сучасникам
Кимру, древня назва Уельсу, дана бриттами, що значить "країна родичів". Члени Кимродорского (Валлийского) Суспільства лондонців (the Cymmrodorion Society of London) збиралися в таверні "Півмісяць" (the Half Moon Tavern) на Флит Стрит у перше середовище кожного місяця
8 Упередження проти шотландців перешкодило й успіху п'єси Джона Хоума "Фатальне відкриття" (Fatal Discovery, 1769) [Snyder 1965: 100].
9 Навіть в останні роки вчені відзначають необ'єктивний підхід англійських учених до досягнень інших народів. Зокрема вони принижують важливість кельтських джерел Ірландії в процесі формування англійської культури. Говорячи про міфологію артуровских романів, англійські вчені з політичних міркувань намагаються уникати згадування про древню ірландську цивілізацію [Вальтер Ф. 2007: 174-175].
10 У 1780 р. з'явився солідний тім "Гельские стародавності" антиквара й філолога Джона Смита (Smith J. Galic Antiquities: consisting of a History of the Druids, particularly of those of Caledonia; a Dissertation on the Authenticity of the Poems of Ossian; and a Collection of Ancient Poems, translated from the Galic of Ullin, Ossian, Orran, etc.). Поеми, хоча й відрізнялися від макферсоновских стилістично, були досить близькі їм за духом. Через сім років він видав гельские тексти цих поем. Англійське видання книги мало великий успіх і переводилося на інші європейські мови
Список літератури
Аляб'єва Л. Літературна професія в Англії в XVI-XIX вв. М., 2004.
Вальтер Ф. Сьогоднішній день французької школи порівняльної міфології (на матеріалі романів про короля Артурі XII - XIII вв.) Питання літератури. 2007. № 2. С. 164-188.
Гюйонварх К. - Ж., Леру Ф. Кельтська Цивілізація: Пер із фр. Спб., 2001.
Левин Ю. Д. "Поеми Оссиана" Джеймса Макферсона Макферсон Дж. Поеми Оссиана. Л., 1983.
Лотман Ю. М., Успенський Б. А. "Листа русявий - ского мандрівника" Карамзина і їхнє місце в розвитку російської культури Карамзин Н. М. Листа російського мандрівника. Л., 1984. С. 525- 606.
Реизов Б. Г. Творчість Вальтера Скотта. М. - Л., 1965.
Савельєва И. М., Полєтаєв А. В. Знання про минуле: теорія й історія: В 2 т. Т. 2. Спб., 2006.
Johnston A. Enchanted Ground. The Study of Medieval Romance in the 18th Century. University of London, 1964.
Lang A. Sir Walter Scott and the "Border Minstrelsy" /By Andrew Lang. London, etc., 1910.
Scott W. Miscellaneous Prose Works. In 7 vols. Vol. 6. Paris, 1838.
Scott W. The Poetical Works of Sir Walter Scott, Bart. In 12 vols. Vol. 1. Edinburgh, 1868.
Scott W. The Poetical Works of Sir Walter Scott, Bart. With the author’s introduction and notes /Ed. By J. Logie Robertson, M. A. London, New York, Toronto, 1908.
Shaw W. An enquiry into authenticity of the poems ascribed to Ossian. - London, 1781.
Snyder E. D. The Celtic Revival in English Literature. 1760-1800. Gloster, Mass., 1965.
Sutherland J. The Life of Walter Scott. A Critical Biography. Oxford, 1995.
The Letters of Sir Walter Scott /Established wherever possible after original manuscripts and incl. many letters hitherto entirely unpublished or print. in abridged or garbled form. / Ed. By H. J. C. Grierson, assisted by Davidson Cook, W. M. Parker. In 12 vols. Vol. 1. London, 1932-37.
The New Encyclopaedia Britannica. Micropaedia. In 15 vols. Vol. 17. Chicago, 1964.