Іванов В. Байронізм, як подія в житті російського духу
БАЙРОНІЗМ, ЯК ПОДІЯ В ЖИТТІ РОСІЙСЬКОГО ДУХА
Зібрання творів в 4 томах. Тім 4. v-ivanov. it/brussels/vol4/01text/02papers/4_164.htm
И за вчителів своїх Заздоровний кубок піднімає
Пушкін
I.
Англія - загальна наставниця народів у науці волі. Західні народи сприйняли ці уроки англійського генія у формі політичних навчань і застосували їх до практичної боротьби за вільні установи. Слов'янству Провидіння визначило інші шляхи, поставивши на чергу історичної дії перед Росією - перший почин суспільної самосвідомості, перед Польщею - турботу про порятунок народної душі в розділеному державному тілі. Розум історії хотів, щоб слов'янство засвоїло собі із завітів англійської вільності, насамперед, її найглибший пафос. Англія дала Заходу початку цивільного влаштування; ми, слов'яни, почерпнули в надрах англійського духу суспільне одкровення про особистість. Цим одкровенням був байронізм
Для Заходу байронізм означав, по перевазі, песимізм філософську й суспільний, "світову скорботу", плач і ридання й неприборкане ремство на тризні надій великої французької революції. Для слов'янства він був вогненним хрещенням духу, первою врезавшеюся в серця, як розпечена печатка, звісткою про споконвічне право й владу людської особистості на вільне самовизначення перед людьми й Божеством. Цим восстанавлялась по новому революційна заповідьь волі, рівності й братерства (уперше знайдена, втім, за сто років раніше знов-таки в Англії), але тожество було тільки словесним
II.
Французька формула була розумова, поверхнева й, по суті, негативна; звільняючи громадянина, вона поневолювала в ньому людини; вона розглядала особистість, як щось, підмет зрівняльному обмеженню й приборканню; вона була плодом тиранії безлічі над кожним, закріплювала цю тиранію й тому позбавляла безліч духу вільної соборності; вона була розрахована на загальобов'язковість однаково при допущенні й запереченні божественного, онтологічного достоїнства особистості, і цей розрахунок віднімав у неї характер моральної безумовності, обертав її в чисто зовнішнє законодавче встановлення, у якому поняття "братерства", як примусової норми, звучить блюзнірською дисгармонією
Волелюбність Байрона ґрунтувалося на почутті достоїнства людини, як істинно сущого, і на витекающем звідси, як наслідок, твердженні особистого безсмертя ("Каїн). Людина не повинен бути рабом чужої особистої волі в силу своєї божественності: звідси - проклін тиранам. Але він не може бути й рабом безлічі: звідси захист анархічного своеначалия проти демократичного примуса. Перед особою самого Бога людина - особистість, і тільки такої людини хоче Бог. Якби не хотів, не уклав би з ним вільного договору, або завіту, мислимого лише між правомощними особами
Байрон вірував в особистого, живого Бога, і тому його богоборство природно приймає характер біблійний. Він ставиться до Мільтона, як "опозиція його величності" до прихильників королівського уряду. Амплітуда коливань цього богоборства простирається від Каїна до Прометея; на вертикалі маятника - Иаков або Ізраїль, боровшийся в ночі з невідомим і що залишився хромцом на все життя. Причина боротьби - непоступливість при встановленні умов договору. Підсумок цієї волелюбності - свідомість несумірності домагань вільної особистості як із природними законами її земного втілення, так і з усіма стійкими формами людського гуртожитку. Отже - вічний протест, як Аннибалова клятва гордої людини!
Французька революція зробила з волі закон ("волею грозною споруджений закон" - говорить Пушкіна, натякаючи на внутрішнє протиріччя революційної формули) - і волі не стало ("новонароджена Воля раптом, онімівши, знесилилася"): душу її відлетіла, залишивши на землі прекрасний закривавлений труп, так порожня луна свого ім'я. Байрон представив волю, як проблему гідного буття, і вона запалилася у свідомості дороговказною зіркою, а в серцях - палаючим вогнем. Тому у свіжих народностей, гражданственное буття яких коснело в узах історичної долі, волелюбність Байрона могло стати щепленням вогненних натхнень, животворящих визвольних сил
III.
Людина, як істота гражданственное або "градоустроительное", приготував до епохи Байрона три рішення проблеми про можливе з'єднання людей, і всі три наочно виявляли неспроможність наявних здійснень
Теократичний ідеал иерархийного середньовіччя зазнав катастрофи, залишивши в спадщину західної церкви тільки дух примуса, що, однак, уже не пользовал нітрохи. Із древніх корінь примусової державності проростал нова сильна втеча "національної держави", що долженствовали незабаром стати предметом ідолопоклонницького обожнювання в країні Гегеля, щоб принести потім, у мері віку, ядовитейшие плоди. Третім рішенням була революційна гільйотина ("la liberté ou la mort"*) і примусове братерство Гоббсовой вовчої зграї
Доморосла церковна реформація мрячного Альбіону була майже несвідомим телодвижением сильного й мало одухотвореного організму, стряхнувшим з його римське ярмо без далеких намірів і Фаустових сумнівів, про те, що "було на початку" - "Слово" або "Справа". Континентальна державність із її спокусами була Англії невідома. Велика революція її не торкнулася, тому що вона попередила її на свій самобутній лад і не мала потреби в уроках своєї учениці, Франції. Англія була, як і встарь, громадою сильних характерів, тим "двоїстим собором", складеним з "полум'яного натиску" і "суворої відсічі", яким знайшов її пушкінський Вельможа, - і як встарь, читала Біблію
На цьому ґрунті могла виникнути Байронова проблема волі, як проблема буття, що самозатверджується, і характеру, що самовизначається, у її найбільш чистій і життєвій формі, як би в кристалічному відволіканні від історичних особливостей континентального життя
Саме така постановка проблеми була потрібна й воспитательна для молодого слов'янства, що не знало гірких досвідів новітньої західної гражданственности. Значення Байроновой поезії, як виховної сили в житті російського духу, звичайно затемнюється в очах дослідника тимчасовими явищами, що супроводжували цей вплив; але байронізм був більше глибокою подією, чим мода Гарольдова плаща, чим елегії Подолинського й навіть печоринская розчарованість. Він ніс у собі загадку Сфінкса й кликав на випробування росіян едипов.
IV.
Росіянин відповідь на цю загадку, повидимому, світився, як можливість, у душі Лермонтова, що недарма вбачав свою відмінність від Байрона в тім, що в нього, "ще невідомого обранця", - "російська душа". І ми бачимо, що в той час, як одна, жагуча й демонічна, половина його істоти переживала байроновский заколот і борошно відчуженості гордої людини з невимовною гостротою трагізму й із ще горшим, бути може, чим у самого Байрона, розпачем, інше я Лермонтова раптово затихало в лазурі невідомого Байронові споглядання й розчулення перед тінню Вічно-Жіночного, перед ликом Богоматері, що відмінюється до "вигнанця раю" з невиреченої блакиті. Це був символ останнього рішення загадки про людську, надлюдську особистість, - рішення, укладеного в таємничому ім'ї "Софія" ; але Лермонтов не знав, про що говорять його віщі, блакитні сни, і розгадати загадки не вмів
Найближча відповідь російського духу була, майже невзначай, але з надзвичайною влучністю й точністю, уже раніше даний геніальною прозорливістю молодого Пушкіна в одповіді Старого Цигана, корифея вільнолюбної й вільної громади величаво-лагідних людей, божий^-божі-по-божі живучих у соборній згоді, гордій людині, відщепенцеві, що відбився від людської череди. Щоб висікти цей вогонь із каменю російської віри у вільну соборність, потрібний був удар Байронова залоза
Теза Божого "Аз есмь" і антитеза людського "аз есмь" синтетично поєднуються на початку соборності, що коштує під знаком всесвітнього "ти еси". Всі три вершини цього трикутника святий; от чому Достоєвський називає Байрона, що прийшов у новий мир, - як би переважно до слов'янства - зі звісткою антитези, - "великим і святим явищем європейського духу".
И якщо сам Достоєвський є провісник наших найвищих і отдаленнейших надій на виконання богоносной місії "вселюдства" і вільної соборної теократії Христова духу на землі, що знімає розходження моєї й чужої провини, моєї й чужої святості й навіть самий принцип негативного визначення особистості через не-я, те споконвічною й невідмінною частиною в живому складі цього піднесеного сподівання, або пророцтва, повинне визнати "велике й святе" вселяння Байронова духу, як носія, нехай антитетичної й заколотної, але в самих коріннях своїх релігійної ідеї людини - сина Божия.
Як различествует ця постановка проблеми про вільну особистість від тих шляхів, по яких пішла германська думка, що остаточно розділила в особі Канта мир далекої й незбагненної людині космічної даності від автономного й у своїх межах єдино нормативного людського я! Як различествует примирення гордої людини із суспільством - у сповіді Раскольникова Матері-Землі й в ідеалістично-самодостатній ілюзії сліпого Фауста, начебто він стоїть на "вільної" (від колишньої феодальної залежності) землі з підпорядкованим його й Мефистофеля освіченій опіці "вільним народом"!..
И яке благо для слов'янства, століттями що знеособлюється германством, що воно полум'яно пережило й творчо переробило цю проблему в цій життєвій, реалістичній і релігійній формі, у якій кинув неї в мир, як Прометееву блискавку, англійський геній!