Переказ сюжету Москва-Петушки Ерофеев Вен
Веничка Ерофеев їде з Москви в підмосковний районний центр за назвою Петушки. Там живе коханка героя, чудова й неповторна, до якої він їздить по п'ятницях, купивши кульок цукерок «Волошки» як гостинець. Веничка Ерофеев уже почав свою мандрівку. Напередодні він прийняв склянку зубрівки, а потім - на Каляевской - інша склянка, тільки вже не зубрівки, а коріандрової, за цим пішли ще два кружки жигулівського пива й з горлечка - альб-де-десерт
«Ви, звичайно, запитаєте: а далі, Веничка, а далі, що ти пив?» Герой не загається з відповіддю, щоправда, з деякою працею відновлюючи послідовність своїх дій: на вулиці Чехова дві склянки мисливської. А потім він пішов у Центр, щоб хоч раз на Кремль подивитися, хоча знав, що однаково потрапить на Курський вокзал. Але він і на Курський не потрапив, а потрапив у якийсь невідомий під'їзд, з якого вийшов - з мутною вагою в серце, - коли розвидніло. З патетичним надривом він вопрошает: чого ж більше в цій ноші - паралічу або нудоти? «ПРО, ефемерність! ПРО, самий неспроможний і ганебний час у житті мого народу - час від світанку до відкриття магазинів!
» Веничка, як він сам говорить, не йде, а тягнеться, переборюючи похмільну нудоту, на Курський вокзал, звідки відправляється електричка в бажані Петушки. На вокзалі він заходить у ресторан, і душу його содрогается в розпачі, коли вибивала повідомляє, що спиртного немає. Його душа жадає саму малість - усього-те вісімсот грамів хересу. А його за цю саму спрагу - при всьому його похмільній малодушності й лагідності - під білі руки підхоплюють і виштовхують на повітря, а слідом і валізка з гостинцями («Об звіриний оскал буття!»). Пройдуть ще дві «смертних» години до відправлення, які Веничка воліє обійти мовчанням, і от він уже на деякому підйомі: валізка його придбав деяку важкість. У ньому - дві пляшки кубанської, дві четвертинки російської й рожеве міцне. І ще два бутерброди, тому що першу дозу Веничка без закуски не може
Це потім аж до дев'ятої він уже спокійно без її обходиться, а от після дев'ятої знову потрібний бутерброд. Веничка відверто ділиться із читачем найтоншими нюансами свого способу життя, те пак пития, плював він на іронію уявлюваних співрозмовників, у число яких попадають те Бог, то ангели, то люди. Найбільше в його душі, по його визнанню, «уболівай» і «страху» і ще німоти, щодня з ранку його серце виливає цей настій і купається в ньому до вечора. І як же, знаючи, що «світова скорбота» зовсім не фікція, не пити кубанську? Отож, оглянувши свої скарби, Веничка затомився. Хіба це йому потрібно?
Хіба по цьомуе тужить його душу? Ні, не це йому потрібно, але - желанно.
Він бере четвертинку й бутерброд, виходить у тамбур і випускає нарешті погуляти свій дух, що стомився у висновку. Він випиває, поки електричка проходить відрізки шляху між станціями Серп і Молот - Карачарово, потім Карачарово - Чухлинка й т.
буд. Він уже здатний сприймати враження буття, він здатний згадувати різні історії свого життя, розкриваючи перед читачем свою тонку й трепетну душу. Одна із цього, повних чорного гумору історій - як Веничку скинули із бригадирства. Виробничий процес роботяг складався із гри в сику, питва вермуту й розмотування кабелю. Веничка процес спростив: кабель взагалі перестали торкати, день грали в сику, день пили вермут або одеколон «Свіжість». Але загубило його інше
Романтик у душі, Веничка, піклуючись про підлеглих, увів індивідуальні графіки й щомісячну звітність: хто скільки випив, що й відбивав у діаграмах. Вони-Те й потрапили випадково разом із черговими соцзобов'язаннями бригади вуправление.
З тих пор Веничка, скотившись із суспільних сходів, на яку тепер плює, загуляв. Він чекає не дочекається Петушков, де на пероні руді вії, опущені ниц, і колихання форм, і коса від потилиці до попи, а за Петушками - дитина, самий пухкої й самої лагідний із всієї дитин, що знає букву «ю» і чекає за це від Венички горіхів
Цариця небесна, як далеко ще до Петушков! Хіба ж можна так просто це витерпіти? Веничка виходить у тамбур і там п'є кубанську прямо з горлечка, без бутерброда, закинувши голову, як піаніст. Випивши ж, він продовжує уявну бесіду те з небесами, на яких хвилюються, що він знову не доїде, то з дитиною, без якого почуває себе самотнім. Ні, Веничка не скаржиться. Проживши на світі тридцять років, він уважає, що життя прекрасне, і, проїжджаючи різні станції, ділиться знайденої за не настільки вже довгий строк мудрістю: те займається дослідженням п'яної гикавки в її математичному аспекті, то розгортає перед читачем рецепти чудових коктейлів, що складаються зі спиртного, різних видів парфумерії й політури. Поступово, усе більше й більше набираючись, він разговаривается з попутниками, блищить філософським складом розуму й ерудицією
Потім Веничка розповідає чергову байку контролерові Семеничу, що бере штрафи за безквитковий проїзд грамами спиртного й великому мисливцеві до різного роду альковних історій, «Шахразада» Веничка - єдиний безбілетник, кому вдалося жодного разу не піднести Семеничу, що щораз заслухується його оповіданнями. Так триває доти, поки Веничке раптом не починають маритися революція в окремо взятому «Петушинском» районі, пленуми, обрання його, Венички, у президенти, потім зречення від влади й скривджене повернення в Петушки, яких він ніяк не може знайти. Веничка начебто приходить у себе, але й пасажири чомусь брудно посміхаються, на нього дивлячись, те звертаються до нього: «товариш лейтенант», те взагалі непотрібно: «сестриця». А за вікном тьма, хоча начебто б повинне бути ранок і світлий. І поїзд іде швидше за все не в Петушки, а чомусь у Москву. Виходить Веничка, до свого щирого здивування, і впрямь у Москві, де на пероні відразу піддається нападу чотирьох молодчиків
Вони б'ють його, він намагається втекти. Починається переслідування. І от він - Кремль, що він так мріяв побачити, от вона - брущатка Червоної площі, от пам'ятник Минину й Пожарському, повз якого пробігає герой, що рятується від переслідувачів. І все трагічно кінчається в невідомому під'їзді, де бедного Веничку наздоганяють ті четверо й втикають йому шило в саме горло...