Іванов В. Байрон і ідея анархії
Зібрання творів в 4 томах. Тім 4. v-ivanov. it/brussels/vol4/01text/02papers/4_163.htm
I.
Волелюбність Байрона своєрідно затверджується в його останньому епічному добутку, в епиллии "Острів" - цієї підлоги-були, стат-казці про "добутий злочиномом раї" (guiltwon paradise) на "милому", "зеленому", "благодатному" острові ("gentle island", "green island", "genial soil") "дитячого миру" ("infant worid"), де "закону ні" ("the happy shores without a law") і "ніхто не пред'являє власницьких прав на поля, ліси й ріки", - де "царює золоте століття, що не знає золота"; - об помсти, що осягла провину, гражданственного миру і його законів, що забезпечують ім'я й заперечують душу волі, - про пощаду, викинутої в долі подвигом вірного серця, і про любов, всі що надолужила й завоювала любляче право громадянства на "островах любові" ("loving isles").
Замислюючись над причинами, що зупинили увага поета на цій темі в пору його короткого роздиха в Генуї, у цю пору відносного спокою і ясності щиросердечної, після розчарувань і гіркоти недавнього карбонарства й на рубежі останнього, фатального повороту життя, якої було прийняте незабаром потім рішення плисти в Грецію, - ми насамперед розрізняємо по внутрішніх ознаках, що поема задумана була не у творчій бурі, як більша частина Байронових створінь, а у творчому затишку. Вона виникла як "parergon", як звичне наповнення поетичного дозвілля, як приємне заняття невтомної фантазії, що не могет не бачити із всею виразністю галюцинації, - без тих нагромаджень геніальної енергії, з якого народяться внутрішні необхідні для їхніх творців і как-би неминучі створення. Знайомство із книгами, що приводяться як джерела самим поетом у короткій передмові до "Острова", природно повинне було населити ці дозвілля образами глибоко спорідненої його таланту й ответствующей настрою фабули. Співак відваги й заколоту вразився картиною корабельного бунту, значного по своїх наслідках, яскравого по обстановці, романтичного по пригодах, його що супроводжувала, і по участі в ньому молодих заколотників, приниженого нащадка Стюартов. А стомлений Європою й людьми песиміст, що мріяв про переселення в Південну Америку, був захоплений образами тропічної природи й побуту океанських дикунів. Нарешті, поет, що випробував у своєму духовному розвитку рішучий вплив Жан-Жака Руссо й, імовірно, що зжився з дитинства з ідилією Бернардена де З. Пьерра, у ці дні утоми й щиросердечного заспокоєння не міг не згадати й не вмістити в рамки його оповідання, що зачарувало, здавна дорогою йому мрії про незайманий світ, про не затемнений суспільними умовами, не отруєних "отрутою гражданственности" відносинах первісної волі й первісного братерства, - про цих "природних" відносинах між людьми, природно добрими й ще не відлученими від сосків загальної матері й годувальниці - Природи, а тому здатними знову "олюднити" запеклих своїх братів, озвірілих у гражданственном ладі ("civilize Civilization's sons).
Якщо саме в "Острові" Байрон виявляє схильність віддаватися раннім спогадам і враженням первісним ("а дитинства сон щоб нам не затемнювало, все шукає погляд, що дитячий погляд зачаровувало", - II, 12), - схильність взагалі, втім, властивому його характеру, 2-2- те ми ледь-чи помилимося, припустивши, що в його останньому епосі воскресли перші його сни про всесвітній счастии, що магія давнього, юнацького захоплення додала таку силу і яскравість пізній мрії "розчарованого" поета про жаданий "острові" полуденних морів, де немає ні влади над людьми, ні суду й законного примуса, ні власності й польових межей, де земля - мирський сад ("general garden") і суспільна пустеля ("social solitudes"), no якої природа розсипала свій ріг достатку, зробивши непотрібними суперечки про поділ всесвітнього багатства
Ця остання сторона всеосяжної теми розвинена поетом із всею енергією. Як показує самий заголовок, тут-те й повинне шукати "ідеї" добутку. "Острів" Байрона свого роду "Утопія". І подібно тому, як слово "Утопія" означає країну, що не має місця на землі, - символ "острова" викликає в нас подання відокремленої, відособленої області, загубленої в далечінях океану, виключеної з миру й виняткової, вилученої зі сфери дії загальних законів, підпорядкованої своїм уставам і своїй необхідності, як ті міфічні "острови блаженних", де жили вибрані душі, исхищенние зі світового круговороту життя й смерті святі герої. Бути може, пригадалися поетові в цьому зв'язку ідей і "Плавучі острови" ("les isles flottantes") абата Морелли, де здійснюється мрія XVIII століття про комуністичного суспільного лада
Так нові сни поетичної фантазії ріднилися з юнацькими спогадами, туга за ідеалом мужньої пори з великодушними й зворушливими поривами отроцтва. І ідилічна мрія, у самих коріннях своїх пов'язана із глибоко серйозними шуканнями блага всесвітнього, природно повинна була сполучатися з вільнолюбним пафосом тодішнього Байрона-Тиртея, Байрона - співака й борця всесвітньої демократії. Саме тому що Байрон, що створює майже одночасно з "Островом" "Бронзове Століття" і полум'яніючою ідеєю грецького звільнення, не міг не співати вільності насамперед, - з утопічної ідилії виникає - бути може, зненацька для нього самого - нове сповідання прав, і в "Острові" ми зустрічаємо одну з любопитнейших форм Байронова твердження волі
II.
В інших своїх творах Байрон - те поборник народних прав і Гармодий цивільної вільності, то глашатай крайніх домагань своеначальной особистості, Герострат відокремленого самоствердження. Смілива незалежність і самодовление повновладного я в типах Корсара й Лари, Гарольда або Манфреда, Каїна або Дон Жуана, виявляє героя те як би мимовольно відчуженим від миру суспільного, те прямо ворожим початку соборності, тобто принципу внутрішнього підпорядкування особистої волі відчуванню й піклуванню всесвітньому. Між народолюбцем-трибуном і індивідуалістом-надлюдиною крилося в Байроні глибоке протиріччя й протиборство. Друг демосу й ворог тиранів, він сам, під масками своєї творчості, нерідко здається тираном без демосу. Сумнівним представляється, як дозволив би він конфлікт між героєм і волею: він, що вимагав від героя служіння волі в змісті, якщо можна так виразитися, її вивільнення, - чи не зробив би волю завойовану -добичею "достойнейшего"? Доля не піддала поета волі цій пробі. Досить того, що він проголосив з неслиханною силою гасло: "так буде гордий і вільний людина!" - дорівнює возлюбив гордість і вільність людини, не досліджуючи фатального протиріччя між обома, що корениться в ще глибше лежачій антиномії человекобожества й богочеловечества.
У ту епоху, коли Байрон писав свою повість про заколот матросів Блея, що побажали іншої волі, чим та, яку знає гражданственность, - він уже вичерпав поетично свій пафос індивідуалізму, давши йому остаточне вираження в утворах безсмертної краси, і з такою же повнотою сказав усе, що мав, у захист волі, що розуміється як торжество демократичної законності, як формальне здійснення політичного народоправства. Залишалося хіба тільки запам'ятати це народолюбие завершительним подвигом борця - і, бути може, мріяти про таке ж втілення домагань царственого індивідуалізму у своїх особистих долях. Тому й іншому прагненню незабаром повинен був представитися результат у боротьбі за незалежність Греції, про яку співак "Острова" не забуває й у своїх уявних скитаниях по тихоокеанському архіпелазі. Але внутрішня суперечка двох протилежних тяжінь духу повинен був смутно відчуватися поетом у ті дні затишку, коли в душі дорівнює замовкла музика особистої гордості й музика цивільних гімнів, коли в ній воскресли чарівні наспіви первісних мрій про дійсний, не формальному тільки щасті звільненого людства, коли в глибоко незадоволеній душі всі соблазнительнее став звучати новий заклик - залишити всі й піти самому в незаймані землі
Ці прагнення миру й блага щирого, ці настрою тимчасової відчуженості як би неясним шепотом підказали поетові ледь нарождавшуюся у світі думка про можливість примирення особистої волі й волі соборної в торжестві безвладдя або безвладдя, ідею синтезу обох почав - особистого й соборного - у громаді анархічної
"На Отаити!" - чутний загальний лемент. Як дивно солодкий буйна їхня мова!.. Отож що сниться морякам суворим...
От що снилося тоді поетові гордості й вільності! До цього анархічного синтезу зухвалий Байрон наближається робко, непевно й нецельно затверджує новий початок. У листі до Чи Ханту від 25-го січня 1823 р. він говорить, що не хоче "виступати проти дурості, що панує," і побоюється, як би не сказали, начебто він вихваляє заколот, - чому й намагається "приборкувати" себе
Немає сумніву, що всі симпатії поета на стороні сміливих. Ще дозвільне слово не вимовлене: фатальне протиріччя між постулатом безвладдя й правовим порядком, як палладиумом волі гражданственной, занадто очевидно. Байрон - занадто націоналіст, державник, ліберал - і відщепенці повинні бути покарані, не тому тільки, що злочином завоювали собі іншу, нечувану волю, але й за саме свавілля своїх темних пошуків, за саме відступництво від гражданственного, хоча й дурного, миру. Але все-же це були їх "кращі почуття" ("better feelings". III, 2), усе-же солодко звучало ім'я "Отаити" у їхньому святотатському кличі, все-таки герой повести добуває собі бажаний рай первісної волі
Поет, представляючи конфлікт між цивільним і природно-людським самовизначенням, як би робить нас свідками судового процесу, де виведені їм особи є підсудними, сам він - разом обвинувачем їх і захисником, доля - судьею й виконавцем вироку. Але вирок цей - вимисел, а не історична дійсність, і, отже, дозволяє судити, якимись представлялися поетові вимоги того морально-естетичного імперативу, що зветься "поетическою справедливістю". Заколотники, "гріхом стяжавшие те, у чому відмовлене праведним", всі, крім одного, - засуджені й розтрощені. Частина їх - герої - геройски гинуть. Смерть Християна, відповідального за всі й за всіх, "породженого, бути може, для кращих справ", разом запеклого й жаліслив, шляхетного й злобно-підступного, була б героическою апофеозой, якби не затьмарена була осудом батьківщини й каяттями обтяженої совісті. Але Торквиль - урятований (всупереч історії). І якщо на вагах поетичного правосуддя природна правота його прагнень переважила умовно-людську неправоту діянь, це значить, що останнє слово поета - виправдання волелюбної відваги, що він не хоче залишити своїх слухачів, полонених грезою щасливого "острова", не давши їм натяку на можливість втішного чуда, не утішивши їх надеждою на исполнимость неможливого. Гімн надії відкриває останню частину поеми, як уже в першій частині надію возвещает разючий образ веселки, як і наприкінці третьої пісні поет властительно будить у нас настрій сподівання; і заключні рядки, що прославляють порятунок закоханої пари й радість приемлющего її у свою щасливу сім'ю народу, містять знаменні слова: "усе було надія".
"Надія" - от остаточний завіт поета, що протиставив неволі нашої дурної дійсності мирний ідеал тих безневинних, не заплямованих гріхами нашої культури, природних форм гуртожитку, при яких немає размежевки й позову, немає власності, немає покори й сама війна носить характер вільнолюбний і героїчний. Людині природно бажати цього "золотого без золота століття" ("the goldless Age, where Gold disturbs no dreams"), цього безгрішного, безпосереднього єднання із Природою, готової харчувати його, радісного й безтурботного, у своїх завжди рясних грудей. Байрон говорить нам, подібно Руссо, про повернення до природи, але говорить по-іншому: він зупиняється на первинному моменті суспільної еволюції по Руссо, що передує "договору" (договір уже припускає зобов'язання) - і як би заміняє правильно розбитий сад романської доктрини, по суті ворожої початку індивідуальної волі, диким англійським парком північного варвара
Анархічна ідея - ідея саме варварська, тобто не еллінська й, отже, внекультурная за духом, як варварський і геніальний індивідуалізм нової Європи, не до кінця зрозумілий тим народностям, у лоні яких народилася ідея гражданственности й цивільної громади (πόλις) і людина визначила себе як "тварина гражданственное" (πολιτικὸν ζῶον). Правда, і елліни пам'ятали доеллинский міф про золоте століття загального миру й счастия без законів; правда, і вони чули з вуст своїх софістів анархічні парадокси: але не від них, отвергших "анархію" в ім'я "евномии" - безвладдя в ім'я благоустрою й будуючи, - запалилася варварська Європа священним божевіллям мрії про останню волі
Байронові, найближчим і безпосереднім образом, могла вона бути підказана оповіданнями мандрівників,3 їхніми умовними зображеннями анархії щасливих дикунів: варвар міг заразитися своєю пророчою недугою від дотику до стихії варварської. Так, ідеї Рейналя, автора "Філософської Історії обох Індій" (1772), цього обвинувального акту проти білих колонізаторів і дифірамба первісному стану людства в смаку Тацитовой "Німеччини", не могли залишитися невідомим співакові "Острова". Але є й інша можливість. На поемі лежить відбиток філософського впливу Шеллі. Останній, у тих бесідах з Байроном, у яких, по вираженню автора "Юліана й Маддало", поряд з іншими світовими питаннями, обговорювалася поетами й майбутність людства ("all that earth has been or yet may be"), - міг повідомити його анархічні теорії свого знаменитого тестя, Вільяма Годвина.4 Імовірність такого впливу підкріплюється спільністю основних передумов у Годвина й Байрона: думки про достатність природних багатств для загального благополуччя й віри в природну доброту людини. Справді, Байрон, повсякчасний песиміст, - він, і в розмовах із Шеллі що любив виставляти на вид тіньову сторону ("the darker side") творяться уявою друга-ідеаліста можливостей, - у поемі "Острів" дивує своєю довірою до природної святості й чистоти людської душі, не розтлінної заразою цивілізації
Звичайно, цей антропологічний оптимізм значною мірою обумовлював і соціальні теорії XVIII століття; не можна заперечувати, що наступні рядки Руссо могли б послужити епіграфом до "Острова": "Скільки злочинів, воєн, нещасть і жахів відвернув би від людського роду той, хто вирвавши прикордонні знаки й засипавши канави, закричав би собі подібним: бережіться слухати цього ошуканця, ви загинули, раз ви забудете, що плоди належать всім, а земля нікому... Поки люди задовольнялися грубими хатинами, поки вони одягалися у звірині шкіри, що сшитие риб'ячими костями, прикрашалися пір'ям і раковинами, розписували тіло фарбами, - вони жили вільними, здоровими, добрими й щасливими, оскільки до того здатні від природи, і насолоджувалися принадністю вільних взаємних відносин".
Характеристично, у всякому разі, що "Острів" малює ідеал не тільки політичного безвладдя, але й соціального блага. Чи лежать в основі цього інтересу до питання соціальному знов-таки старі теорії XVIII століття, комунізм Мабли, думка Руссо про порушення природної рівноваги людських відносин першим виникненням власності, - або ж і нові плини думки XIX століття, що поставили, наприклад, для старого Ґете соціальне питання в центр його загальфілософських шукань, відбилися (бути може саме чрез посередництво Шеллі) на суспільних поглядах Байрона? Чудові в цьому зв'язку рядка одного його листа до Томаса Муру: "Я дуже спростив свою політику в змісті повної ненависті до всіх існуючих урядів. Перший момент загальної республіки звернув би мене в захисника деспотизму. Справа в тому, що багатство - сила, а бідність - рабство. По всій землі, той або інший спосіб правління для народу не гірше, не краще".5
III.
Такий настрій, по справедливості здатне бути назване анархічним, повідомило поему "Острів" її етичний пафос (тому що мораль "громадянина" і англійця становить не пафос, а розумову сторону оповідання) і показало мрійникові природу в яснім дзеркалі довірливо припалого до неї людського духу, що не знає посередників між собою й душею миру. Звідси - особлива ніжність в описах природи і її схованого життя в "Острові" і, як музичне тлумачення основної теми, глибока пісня моря, що звучить зі строф поеми так, як - серед добутків, що вийшли не з-під пера співака Гарольда, - бути може, в одній "Одиссее" немолчний шум вільної стихії беззмінно чується чрез гексаметри ионийского аеда.
Тому ця поема, одне з оригинальнейших створінь Байрона, не оцінене по достоїнству современною критикою й лише почасти оцінене критикою новітньої, - незважаючи на нецілісність задуму й подвійність підлоги-натхненного, пол-розумового відношення поета до предмета його зображення, незважаючи на всі нерівності й недоліки сторони чисто оповідальної, - здається нам свіжію, як ранок на море, пленительною, як ранок миру. Її рух повно глибокої внутрішньої музики; і ця широка симфонія, виткана з норовливої пісні хвиль, чудових гармоній природи й ідилічних мелодій природного людського стану, з майстерністю геніального композитора різноманітиться те войовничими brio заколоту й війни, те врочистими adagio містичних споглядань, те миттєвими блискавками ліричного гніву й сміху, те більше тривалими гуморесками несподіваного побутового реалізму, доречність яких у загальній структурі музичного цілого, всупереч судженню багатьох, здається нам настільки ж очевидною, як і майстерність їх виконання
Якщо ми не обмежимося етою общею характеристикою ліричного тону поеми, те більше точний розгляд музичних ідей її виявить нам готівка чотирьох основних тим. Ідилічної теми привілля й щастя протипоставлена похмура тема заколоту й бунтівливості (людського духу й океану), і відповідно до цими двох темами намічені, також у взаємній протилежності, тема помсти й тема надії, - причому перша із чотирьох і остання переважають, повідомляючи ціле характер світлий і радісний. Про ідею надії в "Острові" сказано був вище; пануючий же елемент ліризму - почуття привілля, втішній довірливості й задоволеності, щасливої повноти й мирної волі - досягається постійними зіставленнями природного благополуччя людини на лоні любовної Природи й самодостатнього життя інших, безмовних чад її - будь те дельфіни або тюлень, молюск "ботик" або черепаха, летучі риби або вільні мисливиці безодні - морські птахи. Цим божественним привіллям усе упоєно, все дихає; тому що жваво все - Океан і Морок - "древній зодчий" підземних гротів, прядающий до моря ключ і - дитя безодні - раковина, вийнята з вологи, і хвиля, що хлюпнула в глибину жадібної печери, і вітер, що грає на вечеровой арфі, і західне тропічне сонце, що "у люті, як би на століття воно із сяючою землею розлучено, багряної долілиць кидається главою, як у безодню прядает прожогом герой". І коли гине людина, відступник природи, сам він виходить із вічно світлого кола всесвітніх радостей, і коло замикається за ним, а "байдужа природа" продовжує сіяти своею верною красою. Коли ж він у світі із цілим світобудови, він або не менш щасливий у природі, чим кожне з її створінь, або ж нескінченно, неизреченно блаженний, виростаючи в дух до мирообятного екстазу божественних споглядань і таємничих прилучень до Єдиного й Великому. 6
Така лірична гармонія "Острова", по розкритті якої нам уже не представляються істотними для загальної оцінки добутку ті явні недосконалості, відсутність яких у поемі такого "недосконалого" при всій його геніальності художника, яким був Байрон, з'явилося б, незважаючи на свою бажаність, все-таки аномалією. Не можна заперечувати, що Християн, наприклад, певною мірою мелодраматичен; що зображення Блея й умовно, і далеко від історичної правди; що поет, що докладно викладає "можливості", сховані в характері Торквиля (у цікавій характеристиці "байроновского" героїчного типу, даної самим поетом, - II, 8), не тільки не представляє їх у здійсненні, але й взагалі прирікає свого юного героя на роль винятково пасивну, кривдно залежну. Нарешті, насолода чарівним образом Ньюги почасти зіпсовано для нас вузькістю її особистої пристрасті до улюбленого й не досить оправданною безтурботністю про долю інших товаришів
Приймаючи ці недоліки, ми вознаграждени, як красотою цілого, що як би поглинає у своєму універсальному ліризмі окремі й особисті риси, так і блиском словесної й віршованої форми, що з'єднує крайню поетичну стислість із яскравістю, силою й чисто-звуковою музикальністю вірша, що вилився з-під пера майстра, що досягло повного володіння своїми технічними засобами, - вірша, рясного внутрішніми акордами, і ефектами звукової барвистості, енергійного й несподіваний, звучного, як метал. Це - стародавній "героїчний вірш" (heroic verse) Спенсера, тільки що використаний Байроном в "Бронзовому Столітті", - стих місткий, аж ніяк що не виключає тону жарту й особливо сатири, але взагалі піднятий, зручний для ліричних підйомів і риторичної пишності, що може бути те гиератическим, те - якість важливе для захисту точки зору державної - у міру офіційним. У своїй сукупності все вищенаведене служить достатнім виправданням тої самооцінки, яку ми знаходимо в згаданому листі Байрона до Ханту, де він говорить, що пише щось вище звичайного рівня журнальної поезії й що в "Острові" будуть місця аж ніяк не банальні ("uncommon places").
Говорячи про окремі "місцях" поеми, що залучають увагу своею необичною красою, не можна не відзначити значення "Острова", як однієї з головних скарбниць містико-філософських прозрінь, характерних для пізньої пори Байронова творчості. Джерелом цієї метафізики повинне визнати переважно Шеллі. 7
Світогляд Байрона, оскільки воно позначилося в "Острові", проте, зовсім не тотожно із шеллианством або спинозизмом. Релігійна настроєність, у змісті тяжіння до християнства, безсумнівно відчувається поряд з повсякчасним скептицизмом поета. Так, він енергически підкріплює свою мораль інстанцією небесного суду, але разом виявляє як би непевність у питанні про посмертні долі людини, і більш ніж загадковим представляється йому загальний зміст світової зміни виникнень і знищень ("ми вмираємо, як умруть мири, щоб на руїнах їхнього падіння піднявся й тріумфував якийсь Дух"). Переважної, однак, і найбільш рідному Байронові в цей період настроєм є містика самозабуття в мирообемлющем захваті - сама любов тільки шлях до цих верховних переживань, поряд з аскезой святого подвижника - і блаженна втрата свого особистого, тісного я в божественній єдності розширеного, всесвітнього я: тоді "уперше в нас я краще вільно"; тоді природа стає царством цього нового я в людині, а любов (Ерос Платона) його престолом ("all Nature is his realm, and Love is throne", - II, 16).
До вище розкритих елементів естетического дії приєднуються два інших, щоб зробити музику й мрію "Острова" дорівнює проникливі й чарівними: справжні відгомони тубільних наспівів, безпосередньо зближуючі нас із оргийними захватами дітей діброви й моря, з їхнім культом отшедших героїв і войовничого героїзму, - і відгомони світового міфу про зникнення героя у хвилях морських, його чудесному перебуванні в підводних обителях і переможному поверненні з безодні, завдяки заступництву ніжної богині морячи
Пісні остров'ян, не нецікаві для дослідника релігії, обряду й звичаю,8 не придумані Байроном, - вони запозичені з достовірних записів. Епізод перебування закоханих у печері, не доступної інакше як чрез потайной, під поверхнею моря схований хід, - побудований на даних місцевого острівного переказу, що виявляють безсумнівні риси перенароджені в легенду міфу. Знайомий з історією міфів не засумнівається в тім, що князь, прийнятий дружинниками за примару з несподіваною появою своєму із хвиль, що довго таїли його від миру, і його супутниця, полічена ними за одну з богинь океану, суть тільки личини первісних реальностей народного вірування - щирого героя, або бога, і щирої морської богині. Перед нами, у затемненому варіанті сказання - всюдисущий "Taucher" всесвітнього мифотворчества, знайомий грекам, як Дионис, що рятується від переслідування на лоно Фетиди, або як Фесей, що поринає в море за вінцем Амфітрити, - новгородцам, як Садко, богатий гість
ПРИМІТКИ В'ЯЧЕСЛАВА ІВАНОВА
1. Передмова до зробленого автором статті перекладу поеми "Острів" у третьому томі творів Байрона, "Бібліотека великих письменників", за редакцією С. Венгерова, Спб, 1906 рік
2. Magnus Blümel, die Unterhaltungen Lord Byron's mit der Gräfin Blessington. Breslauer phil. Diss. 1900, S. 59. Th. Moore, Life of Lord Byron, pp. 24.33b.
3. Срв. Bligh, Narrative of the Mutiny, p. 10: "in the midst of plenty... where they need not labour".
4. Натяком про можливість впливу на Байрона ідей В. Годвина чрез посередництво Шеллі автор цих рядків зобов'язаний H. A. Котляревскому, думкою якого він шукав перевірити свій погляд на анархічну тенденцію розбирається поеми.
5. H. Котляревский. "Світова скорбота наприкінці минулого й на початку нашого століття". СПБ, 1898, стор. 186.
6. У нижченаведеному представляємо досвід аналізу музичного руху поеми: Пісня перша. Заколот. I. Ранок на море; біг корабля (largo). П. Шум заколоту. Мелодія жаданого, ідилічного миру. III-V. Бунт. VI. Мотиви буйної вакханалії; знову тема ідилії, що переривається далекою погрозою мести. VII. Смуток відплиття товаришів Блея. Ідилічне intermezzo o молюске "ботику". VIII. Драма перед відплиттям. IX. Трагічні мандрівки Блея. X. Звуки далекої помсти переміняються мелодією ідилії. Фінал: вільний біг корабля
Пісня друга. Ідилія. - А. - Дитинство миру: I. - III. Пісні остров'ян. IV. Контраст диссонансов цивільного миру. V. Гармонія старовини. - В. - Любов: VI. Ідилія любові, тропічного дня, печери. Містика любові. VII. Ідилічний образ Ньюги; містичний роздум про долю. VIII-IX. Образ Торквиля ("бурі свій, - дитя качав її співуче виття"); фатум. X. Повернення до мелодії остров'ян. XI. Гармонія білого й чорного мирів. XII. Вона втілюється в четі закоханих. Мелодія дитинства й гірських далечіней. ХIII. Самозабуття любові. Сатиричне intermezzo проти тиранів. XIV. Ньюга - дитя пустелі; веселка. XV Ідилічне забуття часу. XVI. Містика самозабуття у світовому цілому і єдиному. XVII. Ідилія сутінків; наспів раковини. XVIII. Музику сутінків переривають звуки дійсності - С. - Scherzo: XIX-XXI. - Фінал: погроза помсти; героїчна рішучість; заключний жарт
Пісня третя. Помста. I. Грізний затишок після фатальної бури. II. Трагічна скарга; лемент Тиртея. III. Утікачі в скелі. Музика струмка. Трагічне мовчання. IV-V. Героїчні акорди переходять в scherzo. VI. Драма Християна. VII. Бурхливий прибій і звільнення. VIII-IX. Захвати люблячих на тлі розпачу Християна. X. Погроза й надія. Втеча челнов. "Ковчег любові, лети"...
Пісня четверта. Пісня торжествуючої любові. I. Пісня про надію. II. Ідилія природи. III. Переслідування. IV. Зникнення переслідуваних коханців у хвилях. V-VI. Музика морського дна. Грот. - VII. Музика грота. VIII-IX. Ідилія любові в печерному сутінку, під гули хвиль. X-VII. Тема погрози. Eroica; битва по уступах скель; заколотник excelsior. Розв'язка. XIII. Трагічний затишок. Загибель людини й ідилія байдужої природи. XIV. Ранок; надія; щастя закоханих. XV. Фінал: святкова радість, мелодія остров'ян
7. Це з переконливістю розкрито в дисертації Гиллардона. Останній указує на пантеїстичну лірику 16-ой глави П-Й пісні (зіставляючи це місце з 89 строфою III-Їй пісні "Гарольда" і з "Корольовій Маб" Шеллі I, 264 сл.) і на містику екстазів любові, що дає на землі передчуття потойбічного життя ("і їхні екстази - смерть"... - II, 6), - чому прямо відповідають у творах Шеллі ст. 1123 і сл. "Розалинди й Олени" і ст. 169 і сл. "епипсихидиона" (Heinrich Gillardon, Shelley's Einwirkung auf Byron. Karlsruhe 1898. S. 16; 50 ff.).
8. Так, ці пісні жваво малюють, насамперед, культ померлих, культ героїв. На їхніх могилах пишнее рослинність: вони - плодоносні, що подають достаток злаків, благотворящие живим хтонические сили. Болотру відповідає, очевидно, елисию греків. Пиршественная вечеря супроводжує молитву героям; учасники відтворюють обрядовим бенкетом блаженну трапезу предків-парфумів у світі загробному. Здається, що веселе купання в море має на меті очищення вступивших у спілкування з мертвими: так мисти в елевсине виходили "до моря". Увінчання квітами, зібраними на могилах, має магічне значення, ясно виражене: квіти є провідниками героїчної сили, повідомлюваної живим отшедшими й прихильними до них "сильними". Танець при смолоскипах носить войовничо-екстатичний характер і служить продовженням обряду. Жінки, що беруть участь у святі, очевидно, також виконують функції релігійні. Цікаво неясне згадування про веселий Лику, населеному як би відособленими станами жінок - жриць любові, вакханок або німф.