Переказ сюжету 13 подвиг Геракла Искандер Ф

Усе математики, з якими мені доводилося зустрічатися в школі й після школи, були людьми неохайними, слабохарактерними й досить геніальними. Так що твердження щодо того, що пифагорови штани нібито в усі сторони рівні, чи навряд абсолютно точно. Можливо, у самого Пифагора так воно й було, але його послідовники, напевно, про це забули й мало обертали уваги на свою зовнішність. І все-таки був один математик у нашій школі, що відрізнявся від усіх інших

Його не можна було назвати слабохарактерним, ні тим більше неохайним. Не знаю, чи був він геніальний, - зараз це важко встановити. Я думаю, швидше за все був. Кликали його Харлампий Диогенович. Як і Пифагор, він був по походженню грек. З'явився він у нашім класі з нового навчального року. До цього ми про нього не чули й навіть не знали, що такі математики можуть бути

Він відразу ж установив у нашім класі зразкову тишу. Тиша стояла така моторошна, що іноді директор злякано розорював двері, тому що не міг зрозуміти, на місці ми або втекли на стадіон. Стадіон перебував поруч зі шкільним двором і постійно, особливо під час більших змагань, заважав педагогічному процесу. Директор навіть писав кудись, щоб його перенесли в інше місце. Він говорив, що стадіон нервує школярів

Насправді нас нервував не стадіон, а комендант стадіону дядько Вася, що безпомилково нас дізнавався, навіть якщо ми були без книжок, і гнав нас звідти зі злістю, що не вгасає з роками. На щастя, нашого директора не послухалися й стадіон залишили на місці, тільки дерев'яний забір замінили кам'яним

Так що тепер доводилося перелазити й тим, які раніше дивилися на стадіон через щілини в дерев'яній огорожі. Все-таки директор наш дарма боявся, що ми можемо втекти з уроку математики. Це було немислимо. Це було однаково що підійти до директора на зміні й мовчачи скинути з його капелюх, хоча вона всім порядно набридла

Він завжди, і взимку й улітку, ходив в одному капелюсі, вічнозеленої, як магнолія. І завжди чого-небудь боявся. З боку могло здатися, що він найбільше боявся комісії з міськвно, насправді він найбільше боявся нашого завуча. Це була демонічна жінка

Коли-небудь я напишу про неї поему в байроновском дусі, але зараз я розповідаю про іншому. Звичайно, ми ніяк не могли втекти з уроку математики. Якщо ми взагалі коли-небудь і збігали з уроку, то це був, як правило, урок співу

Бувало, тільки входить наш Харлампий Диогенович у клас, відразу всі затихають, і так до самого кінця уроку. Правда, іноді він нас змушував сміятися, але це був не стихійний сміх, а веселощі, організоване зверху самим же вчителем. Воно не порушувало дисципліни, а служило їй, як у геометрії доказ від зворотного. Відбувалося це зразково так. Скажемо, інший учень ледве припоздает на урок, ну приблизно на полсекунди після дзвінка, а Харлампий Диогенович уже входить у двері. Бідний учень готовий провалитися крізь підлогу. Може, і провалився б, якщо б прямо під нашим класом не перебувала вчительська

Інший учитель на таку дрібницю не зверне уваги, іншої зопалу вилає, але тільки не Харлампий Диогенович. У таких випадках він зупинявся у дверях, перекладав журнал з руки в руку й жестом, виконаним поваги до особистості учня, указував на прохід

Учень мнеться, його розгублена фізіономія виражає бажання як-небудь понезаметней прослизнути у двері після вчителя. Зате особа Харлампия Диогеновича виражає радісну гостинність, стримана пристойністю й розумінням незвичайності цієї мінути. Він сповіщає, що сама поява такого учня - найрідше свято для нашого класу й особисто для нього, Харлампия Диогеновича, що його ніхто не очікував, і раз вуж він прийшов, ніхто не посмітить його дорікнути в цьому маленькому опозданьице, тим більше він, скромний учитель, що, звичайно ж, пройде в клас після такого чудового учня й сам закриє за ним двері в знак того, що дорогого гостя не швидко відпустяться

Все це триває кілька секунд, і зрештою учень, ніяково протиснувшись у двері, що спотикаються ходою йдуть на своє місце. Харлампий Диогенович дивиться йому вслід і говорить що-небудь чудове. Наприклад: - Принц Уельский. Клас регоче. І хоча ми не знаємо, хто такий принц Уельский, ми розуміємо, що в нашім класі він ніяк не може з'явитися

Йому просто тут нема чого робити, тому що принци в основному займаються полюванням на оленів. І якщо вже йому набридне полювати за своїми оленями й він захоче відвідати яку-небудь школу, те його обов'язково поведуть у першу школу, що біля електростанції

Тому що вона зразкова. У крайньому випадку, якщо б йому вздумалось прийти саме до нас, нас би давно попередили й підготували клас до його приходу. Тому-Те ми й сміялися, розуміючи, що наш учень ніяк не може бути принцом, тим більше якимось Уельским. Але от Харлампий Диогенович сідає на місце

Клас миттєво змовкає. Починається урок. Большеголовий, маленького росту, акуратно одягнений, ретельно виголений, він владно й спокійно тримав клас у руках. Крім журналу, у нього був блокнотик, куди він щось уписував після опитування

Я не пам'ятаю, щоб він на кого-небудь кричав, або вмовляв займатися, або загрожував викликати батьків у школу. Всі ці штучки були йому ні до чого. Під час контрольних робіт він і не думав бігати між рядами, заглядати в парти або там пильно підкидати голову при всякому шереху, як це робили інші. Ні, він спокійно читав собі що-небудь або перебирав чіткий з намистом, жовтими, як котячі очі. Списувати в нього було майже даремно, тому що він відразу дізнавався списану роботу й починав висміювати її. Так що списували ми тільки в самому крайньому випадку, якщо вже ніякого виходу не було

Бувало, під час контрольної роботи відірветься від своїх чіткий або книги й говорить: - Цукрів, пересядьте, будь ласка, до Авдеенко. Цукрів встає й дивиться на Харлампия Диогеновича питально. Він не розуміє, навіщо йому, відмінникові, пересаджуватися до Авдеенко, що погано вчиться

- Пошкодуйте Авдеенко, він може зламати шию. Авдеенко тупо дивиться на Харлампия Диогеновича, як би не розуміючи, а може бути, і справді не розуміючи, чому він може зламати шию. - Авдеенко думає, що він лебідь, - пояснює Харлампий Диогенович. - Чорний лебідь, - додає він через мить, натякаючи на засмаглу, похмуру особу Авдеенко. - Цукрів, можете продовжувати, - говорить Харлампий Диогенович. Цукрів сідає. - И ви теж,- звертається він до Авдеенко, але щось у голосі його ледь помітно зрушилося

У нього влилася точно дозована порція глузування. - ...Якщо, звичайно, не зламаєте шию... чорний лебідь! - твердо містить він, як би виражаючи мужню надію, що Олександр Авдеенко знайде в собі сили працювати самостійно. Шурик Авдеенко сидить, люто нахилившись над зошитом, показуючи потужні зусилля розуму й волі, кинуті на рішення завдання. Головна зброя Харлампия Диогеновича - це робити людини смішним. Учень, що відступає від шкільних правил, - не ледар, не лобур, не хуліган, а просто смішна людина

Вірніше, не просто смішний, на це, мабуть, багато хто погодилися б, але якийсь кривдно смішний. Смішний, не розуміючий, що він смішний, або догадивающийся про цьому останнім. І коли вчитель виставляє тебе смішним, відразу ж розпадається кругова порука учнів, і весь клас над тобою сміється. Усі сміються проти одного. Якщо над тобою сміється одна людина, ти можеш ще як-небудь із цим упоратися. Але неможливо пересмеять весь клас. І якщо вже ти виявився сме шним, хотілося будь-що-будь довести, що ти хоч і смішний, але не такий вуж остаточно сміховинний

Треба сказати, що Харлампий Диогенович не давав нікому привілею. Смішним міг виявитися кожний. Зрозуміло, я теж не уник загальної участи

У той день я не вирішив завдання, задану додому. Там було щось про артилерійський снаряд, що кудись летить із якоюсь швидкістю й за якийсь час. Треба було довідатися, скільки кілометрів пролетів би він, якби летів з іншою швидкістю й чи ледве не в іншому напрямку. Загалом, завдання була якась заплутана й дурна. У мене рішення ніяк не сходилося сответом.

А між іншим, у задачниках того років, напевно через шкідників, відповіді іноді бували невірні. Правда, дуже рідко, тому що їх на той час майже всіх переловили. Але, видно, дехто ще орудував на волі. Але деякі сумніви в мене все-таки залишалися. Шкідники шкідниками, але, як говориться, і сам не плошай. Тому наступного дня я прийшов у школу за годину до занять. Ми вчилися в другу зміну

Самі запеклі футболісти були вже на місці. Я запитав в одного з них щодо завдання, виявилося, що й він її не вирішив. Совість моя остаточно заспокоїлася. Ми розділилися на дві команди й грали до самого дзвінка. І от входимо в клас. Ледве віддихавшись, про всякий випадок запитую у відмінника Сахарова: - Ну, як завдання?

- Нічого, - говорить він, - вирішив. При цьому він коротко й значно кивнув головою в тому розумінні, що труднощі були, але ми їх здолали. - Як вирішив, адже відповідь неправильний? - Правильний, - киває він мені головою з такою противною впевненістю на розумній сумлінній особі, що я його в ту ж мінуту зненавидів за благополуччя, хоча й заслужене, але тим більше неприємне. Я ще хотів посомневаться, але він відвернувся, віднявши в мене остання розрада падаючих: хапатися руками за повітря. Виявляється, у цей час у дверях з'явився Харлампий Диогенович, але я його не помітив і продовжував жестикулювати, хоча він стояв майже поруч із мною. Нарешті я догадався, у чому справа, злякано захлопнув задачник і завмер

Харлампий Диогенович пройшов на місце. Я злякався й лаяв себе за те, що спочатку погодився з футболістом, що завдання неправильна, а потім не погодився з відмінником, що вона правильна. А тепер Харлампий Диогенович, напевно, помітив моє хвилювання й першим мене викличе. Поруч із мною сидів тихий і скромний учень. Кликали його Адольф Комарів. Тепер він себе називав Аликом і навіть на зошиті писав Алик, тому що почалася війна й він не хотів, щоб його дражнили Гітлером. Однаково всі пам'ятали, як його кликали раніше, і при нагоді нагадували йому про цьому

Я любив розмовляти, а він любив сидіти тихо. Нас посадили разом, щоб ми впливали один на одного, але, по-моєму, із цього нічого не вийшло. Кожний залишився таким, яким був. Зараз я помітив, що навіть він вирішив завдання

Він сидів над своїм розкритим зошитом, охайний, худої й тихий, і тому, що руки його лежали на промокашке, він здавався ще тихіше. У нього була така дурна звичка - тримати руки на промокашке, від чого я його ніяк не міг відучити. - Гітлер капут, - шепнув я в його сторону. Він, звичайно, нічого не відповів, але хоч руки забрав із промокашки, і те полегшало. Тим часом Харлампий Диогенович привітався із класом і сів на стілець. Він злегка підняв рукави піджака, повільно протер ніс і рот носовою хусткою, чомусь подивився після цього в хустку й сунув його вкарман.

Потім він зняв годинники й почав перегортати журнал. Здавалося, готування ката пішли швидше. Але от він відзначив відсутніх і став оглядати клас, вибираючи жертву

Я затамував подих. - Хто черговий? - зненацька запитав він. Я зітхнув, вдячний йому за перепочинок

Чергового не виявилося, і Харлампий Диогенович змусив самого старосту стирати з дошки. Поки він стирав, Харлампий Диогенович вселяв йому, що повинен робити староста, коли немає чергового. Я сподівався, що він розповість із цього приводу яку-небудь притчу зі шкільного життя, або байку езопа, або що-небудь із грецької міфології

Але він нічого по став розповідати, тому що скрип сухої ганчірки об дошку був неприємний, і він чекав, щоб староста скоріше скінчив своє нудотне протирання. Нарешті староста сіл

Клас завмер. Але в цю мить розкрилися двері й у дверях з'явилися доктор з медсестрою. - Вибачите, це п'ятий "А"? - запитав доктор. - Ні, - сказав Харлампий Диогенович із увічливою ворожістю, почуваючи, що якийсь санітарний захід може зірвати йому урок. Хоча наш клас був майже п'ятий "А", тому що він був п'ятий "Б", він так рішуче сказав "ні", начебто між нами нічого загального не було й не могло бути

- Вибачите,- сказав доктор ще раз і, чомусь нерішуче помешкав, закрила двері. Я знав, що вони збираються робити уколи проти тифу, У деяких класах уже робили. Про уколи заздалегідь ніколи не повідомляли, щоб ніхто не міг ушити або, прикинувшись хворим, залишитися будинку. Уколів я не боявся, тому що мені робили масу вколовши від малярії, а це самі противні із всіх існуючих уколів. І от раптова надія, своїм білосніжним халатом озарившая наш клас, зникла. Я цього не міг так залишити

- Можна, я їм покаджу, де п'ятий "А"? - сказав я, знахабнівши від страху

Дві обставини якоюсь мірою виправдували мою зухвалість. Я сидів проти дверей, і мене часто посилали у вчительську за крейдою або ще за чим-небудь. А потім п'ятий "А" був в одному із флігелів при шкільному дворі, і лікарка справді могла заплутатися, тому що вона в нас бувала рідко, постійно вона працювала в першій школі

- Покажіть, - сказав Харлампий Диогенович і злегка підняв брови. Намагаючись стримуватися й не видавати своєї радості, я вискочив із класу. Я наздогнав лікарку й медсестру ще в коридорі нашого поверху й пішов з ними. - Я покаджу вам, де п'ятий "А", - сказав я. Лікарка посміхнулася так, начебто вона не уколи робила, а роздавала цукерки. - А нам що, не будете робити?

- запитав я. - Вам на наступному уроці, - сказала лікарка, всі так само посміхаючись. - А ми йдемо в музей на наступний урок, - сказав я трохи зненацька навіть для себе. Взагалі-Те в нас ішли розмови про те, щоб організовано піти в краєзнавчий музей і оглянути там сліди стоянки первісної людини. Але вчителька історії увесь час відкладала наш похід, тому що директор боявся, що ми не зуміємо піти туди організовано. Справа в тому, що торік один хлопчик з нашої школи стягнув звідти кинджал абхазького феодала, щоб утекти з ним на фронт

Із цього приводу був великий шум, і директор вирішив, що все вийшло так тому, що клас пішов у музей не в шеренгу по двох, а юрбою. Насправді цей хлопчик усе заздалегідь розрахував. Він не відразу взяв кинджал, а спочатку сунув його в солому, який була покрита Хатина Дореволюційного Бідняка

А потім, через кілька місяців, коли все заспокоїлося, він прийшов туди в пальто із прорізаною подкладкой і остаточно відніс кинджал. - А ми вас не пустимо,- сказала лікарка жартівливо. - Що ви, - сказав я, починаючи хвилюватися,- ми збираємося у дворі й організовано підемо в музей. - Виходить, організовано? - Так, організовано, - повторив я серйозно, боячись, що вона, як і директор, не повірить у нашу здатність організовано сходити в музей. - А що, Галочка, підемо в п'ятий "Б", а те й справді підуть, - сказала вона й зупинилася

Мені завжди подобалися такі чистенькі лікарки в біленьких чепчиках і в біленьких халатах. - Але адже нам сказали спочатку в п'ятий "А",- затялася ця Галочка й строго подивилася на мене. Видно було, що вона всіма силами удає із себе дорослу. Я навіть не подивився в її сторону, показуючи, що ніхто й не думає вважати її дорослої. - Яка різниця, - сказала лікарка й рішуче повернулася. - Хлопчикові не терпиться випробувати мужність, так?

- Я малярик, - сказав я, відстороняючи особисту зацікавленість, - мені уколи робили тищу раз. - Ну, малярик, веди нас, - сказала лікарка, і ми пішли. Переконавшись, що вони не передумають, я побіг уперед, щоб усунути зв'язок між собою і їх приходом

Коли я ввійшов у клас, у дошки стояв Шурик Авдеенко, і, хоча рішення завдання в трьох діях було написано на дошці його гарним почерком, пояснити рішення він не міг. От він і стояв у дошки з лютою й похмурою особою, начебто раніше знав, а тепер ніяк не міг пригадати хід своєї думки

"Не бійся, Шурик, - думав я, - ти нічого не знаєш, а я тебе вже врятував". Хотілося бути ласкавим і добрим

- Молодець, Алик, - сказав я тихо Комарову, - таке важке завдання вирішив. Алик у нас уважався здатним трієчником. Його рідко лаяли, зате ще рідше хвалили

Кінчики вух у нього вдячно порозовели. Він знову нахилився над своїм зошитом і акуратно поклав руки на промокашку. Така вуж у нього була звичка. Але от розгорнули двері, і лікарка разом із цією Галочкою ввійшли в клас. Лікарка сказала, що так, мол, і так, треба хлопцям робити уколи. - Якщо це необхідно саме зараз, - сказав Харлампий Диогенович, мигцем глянувши на мене, - я не можу заперечувати

Авдеенко, на місце, - кивнув він Шурику. Шурик поклав крейду й пішов на місце, продовжуючи робити вигляд, що згадує рішення завдання. Клас захвилювався, але Харлампий Диогенович підняв брови, і всі притихли. Він поклав у кишеню свій блокнотик, закрив журнал і поступився місцем лікарці. Сам він присів поруч за парту. Оп здавався смутним і небагато скривдженим. Доктор і дівчисько розкрили свої валізки й стали розкладати на столі баночки, бутилочки й вороже блискаючі інструменти

- Ну, хто з вас самий сміливий? - сказала лікарка, хижо висмоктавши ліки голкою й тепер тримаючи цю голку вістрям догори, щоб ліки не вилилися. Вона це сказала весело, але ніхто не посміхнувся, усі дивилися на голку. - Будемо викликати за списком, - сказав Харлампий Диогенович, - тому що тут суцільні герої. Він розкрив журнал. - Авдеенко, - сказав Харлампий Диогенович і підняв голову

Клас нервово засміявся. Лікарка теж посміхнулася, хоча й не розуміла, чому ми сміємося

Авдеенко підійшов до стола, довгий, нескладний, і по липу його було видно, що він так і не вирішив, що краще, одержати двійку або йти першим на укол. Він заголив сорочку й тепер стояв спиною до лікарки, усе такий же нескладний і не вирішив, що ж краще.

И потім, коли укол зробили, він не зрадів, хоча тепер весь клас йому заздрив. Алик Комарів усе більше й більше бліднув. Підходила його черга. І хоча він продовжував тримати свої руки на промокашке, видно, це йому не допомагало. Я намагався як-небудь його расхрабрить, але нічого не виходило. З кожною мінутою він робився усе суворіше й блідни. Він не відриваючись дивився на докторську голку

- Відвернися й не дивися, - говорив я йому. - Я не можу відвернутися, - відповідав він зацькованим шепотом. - Спочатку буде не так боляче. Головний біль, коли будуть впускати ліки, - підготовляв я його. - Я худий, - шепотів він мені у відповідь, тільки-но ворушачи білими губами, - мені буде дуже боляче. - Нічого, - відповідав я, - аби тільки в кістку не потрапила голка. - У мене одні кості, - запекло шепотів він, - обов'язково потрапляться

- А ти розслабся,- говорив я йому, поплескуючи його по спині, - тоді не потраплять. Спина його від напруги була тверда, як дошка. - Я и так слабкий, - відповідав він, нічого не розуміючи, - я недокрівний. - Худі не бувають недокрівними, - строго заперечив я йому

- Недокрівними бувають малярики, тому що малярія ссе кров. У мене була хронічна малярія, і, скільки доктори не лікували, нічого не могли поробити з нею. Я небагато пишався своєю невиліковною малярією. На той час, як Алика викликали, він був зовсім готів

Я думаю, він навіть не міркував, куди йде й навіщо. Тепер він стояв спиною до лікарки, блідий, з осклянілими очами, і, коли йому зробили укол, він раптово побіліла як смерть, хоча, здавалося, далі бліднути нікуди. Він так сполотнів, що на особі його виступили ластовиння, начебто звідкись вистрибнули. Раніше ніхто й не думав, що він веснянкуватий

Про всякий випадок я вирішив запам'ятати, що в нього є сховані ластовиння. Це могло придатися, хоча я й не знав поки, для чого

Після уколу він ледве не звалився, але лікарка його удержала й посадила на стілець. Ока в нього закотилися, ми все злякалися, що він умирає. - "Швидку допомогу"! - закричав я

- Побіжу подзвоню! Харлампий Диогенович гнівно подивився на мене, а лікарка спритно підсунула йому під ніс флакончик.

Звичайно, не Харлампию Диогеновичу, а Алику. Він спочатку не відкривав очі, а потім раптом підхопився й діловито пішов на своє місце, начебто не він тільки що вмирав. - Навіть не відчув, - сказав я, коли мені зробили укол, хоча прекрасно все відчув. - Молодець, малярик, - сказала лікарка. Помічниця її швидко й недбало протерла мені спину після уколу. Видно було, що вона усе ще злиться на мене за те, що я їх не пустив у п'ятий "А".

- Ще потріть, - сказав я, - треба, щоб ліки розійшлися. Вона з ненавистю дотерла мені спину

Холодний дотик проспиртованої вати був приємно, а те, що вона злиться на мене й все-таки змушена протирати мені спину, було ще приятней. Нарешті все скінчилося

Лікарка зі своєю Галочкою зібрали валізки й пішли. Після них у класі залишився приємний захід спирту й неприємний ліки. Учні сиділи, поеживаясь, обережно пробуючи лопатками місце уколу й переговорюючись на правах потерпілих. - Відкрийте вікно, - сказав Харлампий Диогенович, займаючи своє місце. Він хотів, щоб із заходом ліків із класу вийшов дух лікарняної волі. Він вийняв чіткий і задумливо перебирав жовті бусини

До кінця уроку залишалося небагато часу. У такі проміжки він звичайно розповідав нам що-небудь повчальне й давньогрецьке

- Як відомо з давньогрецької міфології, Геракл зробив дванадцять подвигів, - сказав він і зупинився. Щелк, щелк - перебрав він дві бусини праворуч ліворуч. - Один парубок захотів виправити грецьку міфологію, - додав він і знову зупинився. Щелк, щелк.

"Дивися, чого захотів", - подумав я про цього парубка, розуміючи, що грецьку міфологію виправляти нікому не дозволяється. Яку-небудь іншу, завалящу міфологію, може бути, і можна підправити, але тільки не грецьку, тому що там уже давно все виправлено й ніяких помилок бути не може. - Він вирішив зробити тринадцятий подвиг Геракла, - продовжував Харлампий Диогенович, - і це йому почасти вдалося. Ми відразу по його голосі зрозуміли, до чого це був фальшивий і никудишний подвиг, тому що, якби Гераклові знадобилося зробити тринадцять подвигів, він би сам їх зробив, а раз він зупинився на дванадцяти, виходить, так воно й треба було й нема чого було лізти зі своїми виправленнями. - Геракл робив свої подвиги як хоробрий. А цей парубок зробив свій подвиг з боягузтва...

- Харлампий Диогенович задумався й додав: - Ми зараз довідаємося, в ім'я чого він зробив свій подвиг... Щелк.

Цього разу тільки одна бусина впала із правої сторони на ліву. Він її різко підштовхнув пальцем. Вона якось недобре впала. Краще б упали дві, як раніше, ніж одна така. Я відчув, що в повітрі запахло якоюсь небезпекою. Начебто не бусина клацнула, а захлопнувся маленький капканчик у руках Харлампия Диогеновича. - ...Мені здається, я догадуюся, - проговорив він і подивився на мене

Я відчув, як від його погляду серце моє з розмаху влепилось у спину. - Прошу вас, - сказав він і жестом запросив мене до дошки. - Мене? - перепитав я, почуваючи, що голос мій піднімається прямо з живота

- Так, саме вас, безстрашний малярик, - сказав він. Я поплівся до дошки. - Розповідайте, як ви вирішили завдання, - запитав він спокійно й, - щелк, щелк - дві бусини перекотилися із правої сторони на ліву

Я був у його руках. Клас дивився на мене й чекав. Він чекав, що я буду провалюватися, і хотів, щоб я провалився як можна медленней і интересней.

Я дивився краєм ока на дошку, намагаючись по записаних діях відновити причину цих дій. Але мені це не вдалося

Тоді я став сердито стирати з дошки, начебто написане Шуриком плутало мене й заважало зосередитися. Я ще сподівався, що от-от продзвенить дзвінок і страта прийде скасувати. Але дзвінок не дзенькав, а нескінченно стирати з дошки було неможливо. Я поклав ганчірку, щоб завчасно не робитися смішним. - Ми вас слухаємо, - сказав Харлампий Диогенович, не дивлячись на мене

- Артилерійський снаряд, - сказав я бадьоро в радісній тиші класу й замовк. - Далі, - проговорив Харлампий Диогенович, чемно виждавши. - Артилерійський снаряд, - повторив я вперто, сподіваючись по інерції цих слів пробитися до інших таких же правильних слів. Але щось міцно тримало мене на прив'язі, що натягалася, як тільки я вимовляв ці слова. Я зосередився щосили, намагаючись представити хід завдання, і ще раз рвонувся, щоб обірвати цю невидиму прив'язь

- Артилерійський снаряд, - повторив я, содрогаясь від жаху й відрази. У класі пролунали стримані хихикання

Я відчув, що наступив критичний момент, і вирішив нізащо не робитися смішним, краще просто одержати двійку. - Ви що, проковтнули артилерійський снаряд? - запитав Харлампий Диогенович із доброзичливою цікавістю

Він це запитав так просто, начебто справлявся, чи не проковтнув я сливову кісточку. - Так, - швидко сказав я, відчувши пастку й вирішивши несподіваною відповіддю поплутати його розрахунки. - Тоді попросите военрука, щоб він вас розмінував, - сказав Харлампий Диогенович, але клас уже й так сміявся. Сміявся Цукрів, намагаючись під час сміху не переставати бути відмінником. Сміявся навіть Шурик Авдеенко, сама похмура людина нашого класу, який я ж урятував від неминучої двійки. Сміявся Комарів, що, хоч і зветься тепер Аликом, а як був, так і залишився Адольфом. Дивлячись на нього, я подумав, що, якби в нас у класі не було теперішнього рудого, він зійшов би за нього, тому що волосся в нього світлі, а ластовиння, які він приховував так само, як своє теперішнє ім'я, виявилися під час уколу

Але в нас був теперішній рудий, і рудуватість Комарова ніхто не зауважував. І ще я подумав, що, якби ми днями не здерли з наших дверей табличку з позначенням класу, може бути, лікарка до нас не зайшла й нічого б не трапилося. Я смутно починав догадуватися про зв'язок, що існує між речами й подіями. Дзвінок, як похоронний дзвін, продерся крізь регіт класу

Харлампий Диогенович поставив мені оцінку в журнал і ще щось записав у свій блокнотик. З тих пор я став серьезней ставитися до домашніх завдань і з невирішеними завданнями ніколи не сунувся до футболістів. Кожному своє. Пізніше я помітив, що майже всі люди бояться здатися смішними. Особливо бояться здатися смішними жінки й поети. Мабуть, вони занадто бояться й тому іноді виглядають смішними

Зате ніхто не може так спритно виставити людини смішним, як гарний поет або гарна жінка. Звичайно, занадто боятися виглядати смішним не дуже розумно, але куди гірше зовсім не боятися цього. Мені здається, що Древній Рим загинув тому, що його імператори у своїй бронзовій писі перестали зауважувати, що вони смішні. Обзаведися вони вчасно блазнями (треба хоча б від дурня чути правду), може бути, їм удалося б протриматися ще якесь час

А так вони сподівалися, що на випадок чого гусаки врятують Рим. Але наскочили варвари й знищили Древній Рим разом з його імператорами й гусаками