Толмачев М. В. Про роман Віктора Гюго "Дев'яносто третій рік"
Про роман Віктора Гюго "Дев'яносто третій рік"
tverlib. ru/gugo/93god. htm
Роман "Дев'яносто третій рік" є останнім, великим добутком патріарха французького романтизму Віктора Гюго ( 1802-1885). У ньому, як і в інших своїх історичних романах, він торкнув самих животрепетних питань свого часу, поставивши їх, як це було властиво його художньому мисленню, під кутом вічності, у якості світових, неминущих проблем
Прийнято вважати, що "Дев'яносто третій рік" - безпосередній відгук найстаршого французького письменника на події франко-прусской війни 1870 р. і Паризької комуни 1871 р. Це вірно в тому розумінні, що історичні потрясіння 1870-1871 гг. сприяли остаточному проясненню задуму письменника і його реалізацій. Однак думка про роман иа історії Великої Французької революції виникла в нього давно. З переписки Гюго з його учнем Полем Мерисом видно, що він задумав його, тільки-но закінчивши роман "Знедолені" (1862).
"Ви сто разів праві відносно Дев'яносто третього,- пише Гюго Мерису 18 жовтня 1862 р.,-треба почекати, потрібно відстань між цими брилами..." Однак угке в наступному році письменник починає збирати матеріал і веде підготовчу роботу, результатом якої стали дев'ятнадцять папок з матеріалами, виписками, документами
Історію контрреволюційного руху шуанів Гюго вивчав по записках одного з його керівників, графа Жозефа де Пю:'зе, що явились прототипом маркіза Лантенака. Письменником були простудійовані також "Французька революція" Луи Блаиз. "Історія жирондистів" Ламартина, "Історія Робеспьера" ернеста Амеля, праці Мишле, Гара, Ф. Пиа й др.
Основа роману визначилася в Гюго до початку 1866 р. 27 лютого 1866 р. у листі директорові газети "Голуа" де Піну Гюго говорить про роман "Дев'яносто третій рік": "... книга, над якою я в цей час працюю". На початку 1867 р. він повідомляє одному зі своїх кореспондентів, що його "головним починанням" є роман про терор. Але остаточно зложився в Гюго задум його нового роману після франко-прусской війни й Паризької комуни. Особливо завзято Гюго працював над книгою взимку й навесні 1872/73 р. Роман був закінчений 9 червня 1873 року на Гернсее, вийшов у світло в трьох томах у видавництві Мішеля Леви 20 лютого 1874 р. і мав великий успіх. До виходу окремою книгою він публікувався фейлетонами в газеті "Раппель".
Характеризуючи останній роман Гюго, треба насамперед мати на увазі, що в задум письменника входило прославити "велич і людяність революції" (так він сам визначав свій намір). В обстановці реакції після розгрому Комуни це мало особливе значення. Симпатія Гюго до розгромлених комунарів була щирої, непідробленої, хоча метод їхньої боротьби - революційний терор-був для нього неприйнятний. Це суперечливе відношення до революції відбилося й у романі "Дев'яносто третій рік".
З одного боку, з перших сторінок добутку ми поринаємо в епічно-величну атмосферу 1793 г., часу вищого розжарення революційної боротьби. Республіка в крайній, граничній напрузі своїх сил бореться із внутрішніми й зовнішніми ворогами. На півночі країни, у Вандее, палає полум'я контрреволюційного заколоту. Один з епізодів боротьби революційного Парижа із цим повстанням і бере Гюго в основу сюжету роману. "Велич і людяність" революції втілюють собою солдати батальйону "Червона шапка", ведучі нещадну боротьбу з контрреволюцією, але в той же час здатні на справжню щиросердечну чуйність і жаль, отечески селянки, що піклуються про дітей, Флешар. Сміливою, натхненною кистю художника Гюго створює картину революційного Парижа з його серцем - Конвентом, що, за його словами, "був першим втіленням народу".
"Виплавляючи революцію,- із властивим йому пафосом пише Гюго,- Конвент одночасно виковував цивілізацію. Так, горно, але також і горн. У тім самому казані, де кипів терор, міцніло бродило прогресу. З мороку, зі стрімко, що несуться хмар, виривалися потужні промені світла, рапние силою споконвічним законам природи. Промені, і понині висвітлюють обрій, що не гасне на небозводі народів, і один такий промінь зветься справедливістю, а інші-терпимістю, добром, розумом, істиною, любов'ю". Гюго підкреслює, що великі, історичні заходи, спрямовані до твердження прогресу й цивілізації. Конвент проводить у той час, коли йому доводиться напружувати всі сили на боротьбу сконтрреволюцией.
Однак прийняти революцію до кінця Гюго не може. Від нього вислизають її реальні передумови, він багато в чому сприймає її в абстрактно-емоційному плані, а боротьбу плинів пояснює суперництвом революційних вождів. Тому й протистояння революції й контрреволюції в остаточному підсумку зводиться їм до моральної проблеми, що вирішується в зіткненні трьох основних персонажів роману-керівника контрреволюційного Вандейского повстання маркіза Де Лантенака, його племінника Говена, що очолює революційні війська, і представника Конвенту Снмурдена, що контролює діяльність Говена.
Лантенак показаний як фанатик контрреволюції, жорстокий, нещадний, що ненавидить і нехтує народ, Що Робить усе для того, щоб повернути історію назад, повернути "старий порядок". Його девіз-"бути нещадним!", "нікого не щадити!", "убивати, убивати й убивати!".
Лантенаку протипоставлений, як фанатик революції, Симурден. На відміну від Лантенака, що захищає свої феодальні права й привілеї, Симурден не переслідує ніякого особистого інтересу. Він віддав все своє життя революції, воно безкомпромісно, не здатний ні на які поступки. Єдина його прихильність у житті - його колишній вихованець Говен, якого він любить, як рідного сина
И Симурден і Говен віддані революції, але в той же час віддані їй по-різному; по думці Гюго, це дві сторони революції, "два полюси правди". У зіставленні їхніх ідейних позицій письменник намагається доглянути трагічне протиріччя між насильницькими методами й гуманними цілями революції. Якщо Симурден нещадний до ворогів революції, не знає милосердя, не знає жалості, то Говен, будучи жагучим поборником революційних ідей, готовим віддати за них життя, не визнає терору. Республіці терору він протиставляє "республіку духу". На цьому ґрунті між учителем і учнем відбуваються постійні суперечки, що як би випереджають трагічний фінал роману
Симурден попереджає Говена, що його ідеї помилкові, що вони можуть привести до зради, тому що, коли йде боротьба не на життя, а на смерть, неможливо бути гуманним стосовно ворога:
"Бережися!.. У революції є ворог-віджилий мир, і вона безжалісна до нього, як хірург безжалісний до свого ворога - гангрені... У такий час, як наше, жалість може виявитися однієї з форм зради..." І дійсно, об'єктивно Говен змінить революції, коли виявить великодушність і відпустить на волю її лютого ворога - Лантенака, уважаючи, що той гідний милосердя за порятунок дітей з палаючої вежі. За цю зраду його засудить його вчитель Симурден, домігшись на засіданні революційний трибунал" смертного вироку Говену. Але коли ніж гільйотини опуститься над головою Говена, пролунає постріл. Симурден покінчить ссобой.
Цьому самогубству, звичайно, повинна передувати складна щиросердечна драма. Якщо жорстокий Лантенак під впливом раптового, майже неймовірного просвітління не коливаючись рятує дітей, якщо Говен, теж не коливаючись, рятує Лантенака, то в душі Симурдена відбувається жорстока боротьба; він любить Говена, не приховуючи свого замилування перед ним під час бесіди в підземелля напередодні страти, але він до кінця залишається вірний революції. У той же час самогубство Симурдена, по думці Гюго, долгкн& свідчити про те, що людське в ньому восторжествувало над фанатичним, вічне-над тимчасовим, минущим. Кожний із трьох основних героїв своїм шляхом приходить до цього людського, вічному, тому, що, по думці Гюго, коштує вище суспільних антагонізмів: Лантенак - рятуючи дітей, Говен - відпускаючи на волю Лантенака, Симурден - кінчаючи із собою. У цьому искуп ление їхньої трагічної провини перед тією ідеєю добра, який відкритий більше прямий шлях до серця сина народу, сержанта Радуба, сра зу розуміючого, що після порятунку дітей і Лантенак і Говек перебувають поза звичайною юрисдикцією
"Дев'яносто третій рік" свідчить про значні протиріччя Гюго в його відношенні до Французької революції кінця" XVIII століття й ширше-до революційного насильства, тому що роман, як було сказано, не міг не з'явитися відгуком на події Паризької комуни. З одного боку, в обстановці гнітючої реакції початку 1870-х років Гюго оспівав неминуще значення революції, очисний вихор якої пронісся не тільки над Францією, але й над усім миром. Об'єктивно це пролунало як вираження співчуття інший, тільки що потопленої в крові народної революції. Але одночасно Гюго продовжував розділяти свої колишні романтичні подання про те, що кінцева зміна людського суспільства може відбутися тільки одним шляхом - шляхом переродження людини зсередини. Звідси - протиставлення "республіки терору" "республіці духу" в особі Симурдена й Говена, надуманість ряду сцен і ситуацій (раптове переродження Лантенака й т.п.).
Проте добуток одушевлений непідробленою захопленістю Гюго - проповідника, мораліста, учителі. І в цьому романі письменник залишається вірний принципам, висловленим їм в 1843 р. у передмові до драми "Бургграфи": "Ніколи не пропонувати масам видовища, що не було б ідеєю... Театр повинен перетворювати думка в хліб юрби". Гюго як би прагне опанувати увагою величезної аудиторії, підвести її до певного висновку. Звідси - специфічно ораторські прийоми, усякого роду історичні, філософські екскурси й т.п. Яке в чому ця романтична риторика вже належить минулому
Однак не може не захопити й донині те оптимістичне звучання, що ми знаходимо в романі "Дев'яносто третій рік", як і в іншій творчості Гюго, віра письменника в поступальний рух людства, незважаючи на ті трагічні протиріччя, якими цей шлях відзначений.