Луків Вл. А. Мериме. Дослідження персональної моделі літературної творчості Введення
Мериме: вихідні відомості
Проспер Мериме ( 1803-1870) - видатний французький письменник, один з основоположників критичного реалізму. Замолоду Мериме був одним з радикальних представників романтичного руху, думки про волю літературної творчості він сполучив з гаслом політичної волі. Дружба зв'язувала його зі Стендалем і іншими прогресивними діячами мистецтва XIX століття. Перша ж книга Мериме - "Театр Клари Гасуль" - у яскравій художній формі сатирично висміювала релігійний фанатизм, порочність "сильних миру цього", прославляла земні почуття, волелюбність і патріотизм простих людей. Мериме протягом всього випробовував життя особливий інтерес до слов'янської культури, фольклору. У збірнику "Гузла" він точно відтворив риси народної поезії, і А. С. Пушкін і А. Міцкевич прийняли "Гузлу" за збори справжніх добутків фольклору (Пушкін переклали кілька пісень із "Гузли" у своїх "Піснях західних слов'ян"). Мериме одним з перших переходить на позиції нового художнього методу - критичного реалізму. У романі "Хроніка царювання Карла IX" і драмі "Жакерия" він розвиває принцип історизму. Згідно Мериме, не окремі великі особистості, а народ робить історію
В 1840-е роки творчі сили письменника досягають вищої крапки розвитку. Мериме створює жанр реалістичної новели. Його стиль скоряє лаконізмом, ясністю й одночасно надзвичайною різноманітністю. Мериме - не тільки об'єктивний спостерігач, але й строгий суддя навколишнього його життя. У новелі "етрусская ваза" він показав всю міру аморальності буржуазної моралі, у новелі "Арсена Гийо" протиставив лицемірству світської дами просту й щиру мораль дівчини з низів суспільства. Нарешті, з'являється "Кармен", новела, що прославила ім'я Мериме у всім світі
Після 1848 р. Мериме майже залишає літературну творчість, вона багато часу віддає роботі зі збереження пам'ятників французької старовини, які в умовах буржуазного підприємництва виявилися приреченими на руйнування
У ці роки глибоких протиріч, внутрішнього неприйняття дійсності Другої імперії Мериме відкриває нове джерело духовних насолод - російську літературу. Мериме був першим французьким письменником, що познайомив французів, а виходить, і всю читаючу Європу з майже невідомої тоді російською літературою. Він переклав на французьку мову "Пікову даму" Пушкіна, комедію Гоголя "Ревізор", твору Тургенєва, з яким перебував у дружніх відносинах. У своїх статтях про Гоголя, Тургенєва, Пушкіні Мериме протиставляв російську літературу збіднілої в епоху Другої імперії літературі Франції. У свою чергу, російська публіка добре знала й любила твору Мериме по перекладах В. А. Жуковського, Д. В. Григоровича, В. М. Гаршина й інших
Мериме став одним з улюблених французьких письменників у радянський час. Про нього писав А. В. Луначарский[1]. В 1963 р. вийшло зібрання творів Мериме в шести томах[2].
У художній творчості П. Мериме можна виділити три етапи розвитку жанрової системи: I етап - 1822-1833 гг. (від перших досвідів до виходу книги "Мозаїка"); II етап - 1833-1846 гг. (від "Подвійної помилки" до "Абата Обена"); III етап - 1846-1869 гг. (від "Il vicolo di madama Lucrezia" до "Локиса").
На стику етапів з'являються добутки перехідного характеру (до них ми відносимо публікації 1830 р.: "етрусская ваза", "Історія Рондино", "Партія в триктрак", "Листа з Іспанії", а також добутку, написані в 1846 р.: "Абат Обен", "Il vicolo di madama Lucrezia").
Дати 1833 р. і 1846 р. носять умовний характер, але одне безумовно: зміна поглядів Мериме відбувається в періоди революційних підйомів 1830-1832 гг. і 1848 р. Традиційна думка про те, що Мериме - "єдиний з великих письменників Франції XIX століття, воздержавшийся від якого-небудь прямого відгуку на політичну боротьбу свого часу"[3], виявиться досить спірним, якщо проаналізувати його переписку, статті, художні твори. Разом з тим показові й структурні зміни, у тому числі в області жанру, які виникають у його творчості в роки революційних підйомів. Мериме постійно розпитує своїх кореспондентів про політичні рухи, революції в Іспанії, Італії. Про революцію 1830 р., що вибухнула, коли Мериме подорожував по Іспанії, він пише Альберу Стапферу: "Я не можу заспокоїтися, що пропустив видовище, що буває раз у тисячу років.. Я пропустив у житті два видовища: перше - через те, що народився небагато пізно [мова йде про Велику французьку революцію. - В. Л.], а друге - спектакль приголомшливий, наш бенефіс - через цю нещасну поїздку по Іспанії" (А. Стапферу, 4 вересня 1830 р. - т. 6, с. 19). Характерно й лист Мериме до Марії-Мануеле де Монтихо про події лютневої революції 1848 р.: "У такі дні цей страшний народ проявляє властиве йому одна велич. Робітники принесли в музей знайдені ними в Тюильри камеї вартістю більш ніж у сто тисяч франків. <...> Під час такої величезної катастрофи ніколи думати про свої особисті справи" ( Г-Же де Монтихо, 25 лютого 1848 р. - т. 6, с. 83). Правда, у червні того ж року письменник бере участь у придушенні повстання робітників військами Другої республіки. У роки Другої імперії Мериме потрапив у фальшиве становище: Наполеон III женився на дочці г-жи де Монтихо Євгенії, і Мериме зненацька виявився в найближчих відносинах з імператорською сім'єю. Ставши сенатором, він не втратив критичного відношення до Наполеона III.
Таким чином, світогляд Проспера Мериме при всій його суперечливості носить риси опозиційності. Критичний реаліст не може перебувати в рядах творців охоронної літератури. Критичний реалізм XIX століття, як і романтизм, - явища опозиційні стосовно пануючої ідеології
У той час як е. Скриб склав на своїх п'єсах мільйонний стан і був вибраний у Французьку Академію, серед реалістів прижиттєве офіційне визнання одержав, мабуть, тільки Мериме, вибраний, однак, в Академію не за літературну творчість, а за дослідження в області середньовічної культури. Більше того, коли 15 березня 1844 р., наступного дня після обрання письменника в Академію, в "Revue des Deux Mondes" була опублікована новела "Арсена Гийо", вона "викликала грандіозний скандал. Знайшли, що вона богохульна й аморальна" (лист г-же де Монтихо, 23 березня 1844 р. - т. 6, с. 67), багато хто пошкодували про те, що подали голосу за Мериме.
Особливості художнього методу Мериме, його ідеологічних орієнтації й естетических пристрастей у тім або іншому ступені вплинули на становлення й подальшу еволюцію жанрової системи його творчості. При всій неповторності шляху Мериме в літературі в ньому відбилися загальні закономірності, що характеризують процес перебудови жанрів і жанрових систем на рубежі XVIII-XIX століть
Отже, попередню точку зору найбільш загального характеру можна коротко сформулювати в такий спосіб. Творчість Мериме варто розглядати цілісно, а не як сукупність окремих шедеврів. Потрібен історичний підхід, що диктує необхідність виявити періодизацію творчості Мериме, поставити у зв'язок еволюцію його методу й системи жанрів з розвитком французької і європейської культури XIX століття
Дана монографія задумана як перша в серії книг про письменників у рамках проекту "Історія літератури: персональні моделі в літературних портретах". Логічно було б вибрати для неї зовсім не Мериме, а, найімовірніше, Гомера, на тлі якого масштаб Мериме помітно знижується. Але основою для вибору досліджуваного автора й тут, і в наступних випусках є не хронологія й не масштаб письменника, а тільки лише готовність дослідника до того, щоб досить повно освітити ту або іншу фігуру за підсумками проведеного аналізу
Таким чином, книги серії - свого роду фрагменти мозаїки, з яких згодом почне складатися більш-менш цільна картина літературного розвитку, коли ці фрагменти будуть об'єднані в цикли по певних принципах
Опорою на даному етапі дослідження світового літературного процесу може стати традиція видання "літературних портретів" - особливого різновиду "біографічного жанру" (як жанрової генералізації, характерної для літератури XIX-XX століть). Від класичного "літературного портрета" даний тип дослідження відрізняється насамперед метою - виявити основні персональні моделі в літературній творчості, що розуміються як структури, що становлять особливим образом представлену історію літератури, що визначає способи висвітлення аналізованого матеріалу
Примітки
[1] Луначарский А. В. Геній безвременья Мериме П. Избр. добутку. М.; Л., 1930. С. 3-7; і ін. роботи
[2] Мериме П. Собр. соч.: В 6 т. М., 1963. Надалі при цитуванні цього видання в дужках вказується номер тому й сторінки
[3] Динник В. А. Проспер Мериме Мериме П. Собр. соч.: В 6 т. Т. 1. С. 4.