Кагарлицкий Ю. Бульвер Литтон - драматург
Бульвер Литтон - драматург
Бібліотека драматурга ГИХЛ "Мистецтво", М., 1960 thelib. ru/books/kagarlickiy_yu/bulver_litton__ dramaturg-read. html
Серед імен англійських драматургів дев'ятнадцятого століття ім'я едварда Джорджа Бульвера Литтона ( 1803-1873) займає саме видне місце. Перегортаючи старі англійські, французькі й російські журнали, важко не напасти на рецензії про його п'єси. Не було англійця або іноземця, що приїхав у Лондон, що не порахував би своїм боргом подивитися нову п'єсу Бульвера. Ним захоплювалися або лаяли його, але він завжди залишався в центрі уваги. Час виявив недоліки драм Бульвера, як і недоліки його романів. Але те ж час народжує до нього новий інтерес. Творчість Бульвера - надбання історії. І нам варто вислухати цього свідка своєї епохи - небезстороннього, але талановитого, що жили інтересами свого дня
* * *
Бульвер належав до однієї з родовитейших сімей Англії. Предки його батька володіли землями в графстві Норфольк із часів нормандського завоювання, і в сім'ї ніколи не забували про цьому
Менш усіх схильний був забувати про своє походження батько едварда. Цей генерал із сільських сквайрів, богатирського додавання, із зичним голосом, що схрип на плацу, мужицькою особою й мужицькими манерами, все життя мучився від незадоволеного честолюбства. У сім'ї не визнавали його розуму, а коли він спробував затвердити свій авторитет перед дружиною тим же випробуваним методом, яким на огляді приводив до слухняності несправного солдата, вона воспилала до нього ненавистю, що перенесла почасти й на двох своїх старших синів. Чин генерал-майора, з яким довелося вийти у відставку, здавався йому жалюгідною подачкою для людини такого походження, таких заслуг і таких особистих достоїнств. До того ж він не мав титулу
Вийшовши у відставку, генерал вирішив зайнятися своїм маєтком. Створивши на своїх землях зразкове господарство, він сподівався розбагатіти й прославитися, а це був прямий шлях до звання пера Англії. Він вклав у господарство всі, чим розташовував. Але витрати не окупилися. Генерал умер, залишивши своїм дітям пачку рахунків і заставних
Мати Бульвера походила із сім'ї менш родовитої, може бути, але зате освіченої й витонченої. Батько її був знаменитий книгар, перший у Лондоні знавець латині, мало кому уступавший також у грецькій і східній мовах, людина неймовірної начитаності й ерудиції
Після того як дочка його овдовіла, старий Литтон купив їй будинок у Лондоні й викликався стежити за утворенням її молодшого сина. Позаняться як треба з онуком він, втім, не встиг. Книгар умер ще до того, як хлопчикові прийшла настав час іти вшколу.
едвард довідався про смерть діда, коли перед їхнім будинком зупинилося трохи підведення із книгами. Полки домашньої бібліотеки заповнилися добутками класиків вісімнадцятого століття, лицарськими романами, ученими працями на грецькій, арабській і давньоєврейській мовах, книгами Вольтера й богословських творів, працями французьких просвітителів і трактатами про способи виявлення відьом. Це було теперішнє багатство для хлопчика, що встиг уже заразитися від діда любов'ю кчтению.
Хлопчик ріс розпещеним сином багатий, владної й гордон удови. Його вона любила. Він не встиг підпасти під вплив батька, він навіть не знав його. едвард більше походив на її сім'ю. У нього були блискучі, що виявилися в самому юному віці здатності до мов, уроджена добірність манер, і якщо він чим і змахував на покійного генерала, так тільки ставною фігурою й дивною легкістю, з якої перейняв мистецтво верхівкової їзди й прийоми кулачного бою. Хлопчик і сам розумів, що обдаровано й гарний, що ним пишаються, але знав і те, яким непохитним характером володіє його мати. І він ріс самовпевненим і боязким, переконаним у своїй перевазі й не знаючим, як інших змусити в це повірити. Два рази він тікав зі шкіл і зі слізьми розповідав матері, що інші діти "зовсім інші" і тому не люблять і ображають його. Зрештою готовити його в університет було доручено частці наставникові
Уже в юні роки він був переконаний, що стане письменником. До надходження в університет він написав поему в наслідування Байронові й разом з іншими своїми віршами видав її на засоби матері. В 1823 році, перебуваючи на другому курсі Кембриджського університету, Бульвер видав новий збірник віршів, а в 1825 році одержав університетську нагороду за поему "Скульптура". Він пробував себе й у прозі й ще в університеті зробив багато начерків для своїх майбутніх добутків
Наступили останні університетські канікули Бульвера. Переодягшись у плаття попроще й поклавши в торбинку томик еврипида, він рушив пішки в Шотландію. Передбачалося розширити свої знання про країну, збагатитися внутрішньо спілкуванням з людьми, загартувати своя мужність у небезпечних пригодах. Чи ледве не кожний з героїв роману вісімнадцятого століття зробив таку подорож. Його проробив і Том Джонс, і Джозеф ендрус, і Перегрін Пикль. Правда, вони йшли з порожніми кишенями, і не ледарство, а нестаток гнав їх у шлях. Різниця була й у тім, що за минулі три чверті століття пригоди перестали бути долею всякого подорожуючі по великій дорозі. По шляху до границь Шотландії Бульвер лише один раз мав можливість випробувати свою мужність. На околиці великого села він зустрів людину, що порадив йому зупинитися в його друга-трактирника. У селі, сказав він, є ще одна людина, що здає кімнати, але в того зупинятися не коштує - це відомий грабіжник і вбивця. Бульвер, зрозуміло, негайно відправився до відомого грабіжника й убивці, що зустрів його як рідного й довго проклинав трактирника, що відбиває в нього постояльців
Більше він ніколи не бродяжив по рідній країні - ні для власного задоволення, ні з нестатку. Відтепер тільки карети з гербами - усе більше багаті карети з усе більше знатними гербами - провозили його по селищах і трактам. Навіть у той порівняно недовгий період, коли мати, незадоволена його одруженням зі світською авантюристкою, відмовила йому в підтримці й він змушений був заробляти тільки літературною працею, Бульвер не змінив способу життя, що личить аристократові. І, може бути, тому він так надовго запам'ятав свою юнацьку подорож. Його герої не раз пройдуть той шлях, що ніколи проробив їхній автор. Але запам'ятав він своя подорож таким, яким воно представлялося йому ще до того, як він вийшов за шлагбаум на заставі Кембриджу. Він побачив тільки те, що побачили його літературні попередники. Він не помітив нічого з того, що пізніше побачив Давид Копперфильд, що довелося довідатися крихті Нелл, коли крамниця стародавностей була продана за борги й вони з дідусем пішли по дорогах Англії. Бульвар знав, зрозуміло, і про селянські хвилювання, із працею втихомирених в 1830 році й знову спаленілих у сорокові роки, знав про важке положення робітничого класу й про всі вимогах, що підсилювалися, виборчої реформи. Він усе знав і майже про усім зумів висловити свою думку - іноді в публіцистичній книзі, іноді із трибуни парламенту або на виборчому мітингу, а інший раз навіть вустами своїх героїв. Але більші сфери життя були виключені з його реального людського досвіду. І він занадто часто йшов не від життя до тенденції, а від тенденції, уловленої розумом політика, кжизни.
Література була головною справою Бульвера. Він працював не щадячи себе, забуваючи про відпочинок, зневажаючи здоров'ям. Один раз він занедужав від перевтоми й почав, за порадою лікарів, закордонну поїздку. Цю поїздку Бульвер теж використовував, щоб зібрати матеріал для нового роману. Він дуже ревниво ставився до своєї літературної слави. Ця добра й чуйна людина люто ненавиділа критиків, що відмовляли йому в праві на успіх у спокушеного читача. Але була ще одна сфера, заради успіху в якій він був готовий, у всякому разі на час, відмовитися навіть від письменства
Бульвер мріяв стати політичним діячем. Коли його брат Генрі виставив в 1830 році свою кандидатуру від ліберальної партії на додаткових парламентських виборах, він прийнявся благати його, щоб той поступився йому право балотуватися в парламент. Він адже знав, що Генрі зовсім не тягне політична кар'єра. Так воно й було, але й уступати братові своє місце для Генрі не становило ніякого розрахунку. Він зволів зняти свою кандидатуру за хабар, отриманий від консерваторів. Відбувся скандал. Лорд Гленгол виступив зі статтею, у якій писав, що такого цинізму Англія не знала за всю далеко не бездоганну історію парламентських виборів. Тут продавалися вже не голосу, а сам кандидат
едвард завзято кинувся на захист брата й навіть змусив вибачитися лорда Гленгола. Невідомо, що зіграло тут більшу роль - полемічний дарунок молодшого Бульвера або його слава першокласного боксера й фехтувальника, але, у всякому разі, репутація Генрі була відновлена. Та й сам едвард придбав деяку політичну вагу - він адже захищав не тільки честь сім'ї, але й честь партії, скомпрометованою продажністю свого кандидата. Певне політичне реноме додали Бульверу й опубліковані їм на той час романи, присвячені в значній своїй частині критичному зображенню світських вдач. У найвідомішому з них, "Пелеме", Бульвер різко виступив проти тих, хто затверджував, що "як би страшно не були нещастя народу - ніколи вони не будуть полегшені за рахунок якої-небудь із деспотичних привілеїв аристократії". У період підготовки парламентської реформи, коли суспільна думка була порушена проти аристократії, подібного роду добутки розхапувалися публікою, у них часто вичитували ідеї набагато більше радикальні, чим припускав автор. Тому, виставивши свою кандидатуру на парламентських виборах 1831 року, Бульвер без великої праці ввійшов у палату громад як ліберал і прихильник виборчої реформи. Бульвер був досить активним членом своєї партії. Він виступив із цілим рядом політичних памфлетів, найбільш відомий з яких - "Лист колишньому міністрові відносно сьогодення кризи" (1834) - вийшов двадцятьома виданнями. У цьому памфлеті Бульвер повідомляв антиконституційними дії короля, що розпустив ліберальний кабінет
Значна частина парламентської діяльності Бульвера стосувалася питань літератури й театру. Англійські письменники й драматурги знайшли в особі Бульвера дуже послідовного й наполегливого захисника. Він все життя боровся за прийнятне для письменників авторське право, за зняття податків з літератури й періодичної преси. Коли стало питання про організацію в Англії літературного фонду, він негайно вніс на цю справу значну суму грошей, поступився безоплатно частину своєї землі на будівлю трьох будинків для людей похилого віку літераторів і сам фінансував це будівництво. Разом з Диккенсом він провів і більшу частину організаційної роботи. У середовищі англійських письменників завжди високо цінувалася доброзичливість Бульвера до молодших представників своєї професії, його готовність взяти участь у всякій справі, що допомогло б поліпшити положення літераторів і підняти їхній престиж вобществе.
В 1841 році Бульвер відмовився від свого місця в парламенті, щоб, як він говорив, цілком віддатися літературі. Одинадцять років через, в 1852 році, він, однак, знову ввійшов у палату громад, цього разу від консерваторів. І цієї партії він теж служив вірою й правдою. Він двічі виступав з парламентськими мовленнями проти проектів нових виборчих реформ, заявляючи, що розширення робочого представництва в парламенті підірве існуючі інститути. Він затверджував тепер, що тільки влада аристократії забезпечить розквіт країни, волю й добробут народу. Паризька комуна неймовірно налякала Бульвера. Він негайно прийнявся за величезний роман "Парижане" (роман цей у незакінченому виді був опублікований уже після його смерті), у якому втримувалося, мабуть, не менше прокльонів за адресою англійських робітників, чим за адресою французьких комунарів. Працюючи над цим романом, Бульвер хотів, щоб правлячі класи Англії витягли належний урок зі случившегося в сусідній країні. Буржуа, заявляє він, взяли занадто багато влади. Своєю зарозумілістю й нуворишеством, своїм меркантилізмом вони викликали роздратування народу, а своєю безглуздою тягою до демократичних інститутів привели народ у рух і дали йому можливість організуватися. Коли французькі буржуа зрозуміли, що народ небезпечний для них не менш, ніж для аристократів, було вже пізно. І тому зараз англійської буржуазії варто повернути значну частину влади тому класу, що має спадкоємну звичку до керування, достатніми духовними цінностями й достатнім вихованням, щоб викликати в народі повага й тим самим забезпечити - в інтересах тої ж буржуазії - належний порядок у країні. Нова партія дала Бульверу більше, ніж колишня. Одержавши після смерті матері дідівський маєток і капітал (із цього часу він, відповідно до звичаю, став іменуватися Бульвер Литтон - по батьку й по людині, що залишила йому спадщина), вона був зведений у звання баронета, а в 1858 році, незабаром після повстання сипаїв в Індії, прийняв посаду міністра колоній у консервативному кабінеті лорда Дербі. Одне з міст Британської Колумбії, заснований у період його перебування на міністерському пості, був названий його ім'ям. В 1866 році він став пером Англії - членом палати лордів. Із цього часу він відійшов від активної політичної діяльності
Англійські історики літератури не раз обвинувачували Бульвера в політичному кар'єризмі. За прикладами далеко ходити не доводилося. Бульверу пригадували й те, як він увійшов у парламент, і його зраду своєї партії. Навряд чи можна сперечатися й проти сформовані в сучасників думки про Бульвере. як про людину вкрай марнолюбному, готовому многим пожертвувати заради того, щоб завжди бути в центрі уваги, уважатися "світським левом", завжди бачити своє ім'я на сторінках газет і парламентських звітів, найкраще з додатком слова "сер", а потім "лорд". Подібними особистими якостями Бульвера, говорять історики літератури, і пояснюється швидка трансформація молодого аристократа в радикала, а потім радикала в запеклого консерватора. І все-таки біографія Бульвера не була біографією політичного кар'єриста. Еволюція, пророблена Бульвером, цілком збігалася з еволюцією певної частини правлячих класів країни. До того ж вона не була так велика, як може здатися з першого погляду
Бульвер аж ніяк не був готовий служити кому завгодно. Він завжди - верб якості ліберала і як консерватор - служив інтересам свого класу, як справедливо відзначив відомий історик суспільної думки в Англії Лесли Стивен у своєму нарисі про Бульвере. Але Бульвер був надзвичайно розумним політиком, з більшим кругозором і проникливістю. За деклараціями партій він умів бачити їхні щирі цілі. Він завжди дуже тверезо оцінював положення в країні й діяв по внутрішньому переконанню - відповідно обставинам
Період від закінчення наполеонівських воєн до Паризької Комуни був самим гарячим часом твердження капіталістичного панування в Англії. Промисловий переворот спричинив величезне посилення буржуазії. Новий клас, що так стрімко піднявся в економічному житті країни, вимагав і більшої частки політичного пирога. Його не задовольняло тепер положення, що зложилося у вісімнадцятому столітті, коли буржуазія передоручала своє представництво в парламенті тої частини аристократії, що була в якімсь ступені утягнений у буржуазне підприємництво
Широке невдоволення в країні сильно піднімало шанси буржуазії. Їй було на кого обпертися, щоб вирвати влада з рук аристократів. Гаслом радикалів було "найбільше щастя найбільшої кількості людей". Їх дійсної історичної, завданням - використовувати народ у своїх інтересах. Бульвер. як це виявляється з його переписки й творчості, добре розумів невідворотність суспільних змін. І ще краще розумів він силу народного невдоволення. Він був живим уособленням тої політики компромісу й політичного маневру, що у самі важкі для правлячих класів Англії часи допомагала їм утримувати владу у своїх руках. У період підготовки й здійснення парламентської реформи Бульвер з дивної для його віку прозорливістю зрозумів, у чому полягає найбільш далекоглядна й безпечна політична лінія для правлячих класів. Вона в тім, уважав Бульвер, щоб передати влада тої їхньої частини, що не прийшла ще в конфлікт із народом, а, навпроти, зображує із себе борця за загальнонаціональне діло
Після другого періоду чартизму, що Бульвер опасливо перечекав удалині від парламентської трибуни (обережністю Бульвера-Політика й пояснювалося його бажання цілком присвятити себе літературі), позиція Бульвера змінилася, хоча тактика залишилася колишньою. Тепер уже буржуазія була головним ворогом народних мас, і Бульвер запропонував знову перекинути владу з однієї руки правлячих класів в іншу. Цього разу, однак, Бульвер уже не поспів у ногу згодом. План його був утопичен, і буржуазія зуміла зміцнити своє становище без допомоги аристократів. В Англії була проведена нова парламентська реформа на користь певних шарів дрібної буржуазії й робочої аристократії. Політична лінія Бульвера виявилася битої, і він, як завжди, зберігаючи достоїнство, відійшов від політики
Народна точка зору на події епохи не знайшла відбиття у творчості Бульвера. Він не зумів піднятися до таких вершин реалізму, як його сучасники Диккенс і Теккерей. Але яке в чому він все-таки був відносно близький ім. Бульвер бачив всю широту проблем, що встали перед Англією середніх десятиліть дев'ятнадцятого століття, і по-своєму руйнував те подання про "викторианской Англії", як країні, що не знає соціальних конфліктів, що донині намагаються насадити реакціонери. Бульвер критикував правлячі класи своєї країни з їх же позицій. Це спричинило компромиссность його творчості. Але й у цій критиці було багато розумного, безстороннього, злого
Бульвер пережив і всіх своїх літературних суперників і всіх своихкритиков раннього років. Він був відомий на той час далеко за межами Англії. Перші збори його романів вийшло вже в 1840 році, а в 1854 році закінчилося почате двома роками раніше п'ятитомне видання "Поетичних і драматичних творів". Добутки його перевидавалися в Англії й переводилися на іноземні мови - французький, іспанський, німецький, росіянин. Він мав пошану, положення, великий статок. Це була нічим не затьмарена старість. едвард Джордж Бульвер Литтон, лорд Литтен, баронет Литтон Небуортский умер 18 січня 1873 року
Останнім, опублікованим при його житті добутком був фантастичний роман "Прийдешня раса". Сучасний порядок далекий від досконалості, писав Бульвер. І він не вічний. Людство коли-небудь прийде до ідеального суспільства, у якому не буде протиріч і несправедливості, голоду й страждань. Вдачі й умови життя сучасних людей будуть представлятися теперішнім варварством. Але йому. Бульверу, теперішнє варварське століття все-таки миліше.
Мир чесноти буде століттям посередності: зникнуть пороки, але зникнуть і щиросердечні пориви. Мир перестане бути театром - тим театром, у якому ллються теперішні сльози й теперішня кров. Актори вигадають. Але що вигадає дозвільний глядач? Йому нікуди буде подітися від нудьги!
* * *
В історії англійської драми Бульвер займає значно більше місце, чим в історії англійського роману. Без нього не можна скласти собі подання про англійську драматургію дев'ятнадцятого століття. Не варто, звичайно, порівнювати Бульвера з корифеями англійської драми інших століть, але для свого часу він був єдиним талановитої й близьким до великої літератури письменником, чиї драми регулярно ставилися на професійній сцені й мали тривалий успіх
Англійська драма дев'ятнадцятого століття перебувала у важкому положенні. Аж до театральної реформи 1843 року тільки два театри в Лондоні мали право ставити так звану "правильну драму". Інші повинні були задовольнятися музичними поданнями, пантомімами або фарсами. Але значення одного із двох монопольних театрів, Дрюри-Лейна, дуже впало після відходу едмунда Кина, і його керівництво, ревниво оберігаючи свою монополію й у той же час бажаючи залучити глядача, всі частіше зверталося до репертуару малих розважальних театриков. По суті, поставити нову серйозну п'єсу в тридцяті - початку сорокових років можна було лише на сцені другого монопольного театру - Ковент-Гардена або, коли кінчався його сезон, силами тих же акторів на сцені Хеймаркета.
Положення не покращилося й після скасування театральної монополії. Кадри акторів, що пройшли школу серйозної драми, залишалися невеликі, цензура не була скасована, традиція драми - перервана
До того ж глядач був уже привчений до водевілю, фарсу, видовищам напівциркового характеру, і змінити його смак виявлялися зовсім непросто - адже" малі жанри, нехай дуже пласко, нехай примітивно, нехай зубоскальски, але все-таки досить швидко відгукувалися на події сучасного життя, зображували сучасні типажі, у них раз у раз миготіли всім зрозумілі натяки на те, про що ще вчора говорив весь Лондон. Та й у цьому жанрі були свої досить високі зразки, що відрізнялися непідробленою дотепністю, артистичністю, почуттям сюжету
Зробити сучасну драматургію драматургією більших почуттів і страстей, ставити перед глядачами значні проблеми - це було шляхетне завдання. Її покликана була вирішити сучасна "поетична драма", що всіляко прагнув насаджувати в керованому їм театрі Ковент-Гарден найбільший англійський актор того часу Вільям Макредк. "Поетична драма", шедшая на сцені, однак, виявилася нездатної виконати таке завдання. Це було не випадково. Автори подібних добутків намагалися вирішувати моральні проблеми у відриві від сучасних суспільних питань і сучасного матеріалу, і їхньої п'єси неминуче здобували епігонський характер, виявлялися велемовні, сентиментальні
Бульвер обрав інший шлях. Правда, перша його п'єса була написана в манері "поетичної драми", але її провал дуже швидко протверезив драматурга. Надалі він звернувся до мелодрами - спочатку до "романтичного", а потім і до "реалістичного". В Англії через мелодраму здійснився певною мірою перехід від драматичних форм колишніх століть до драматичної манери двадцятого століття, і Бульвер був один з деяких англійських драматургів, які сприяли такому переходу. Бульвер змусив мелодраматичні ефекти служити цілям характеристики сучасного життя. Його драматургія, по суті, зайняла серединне положення між розважальними жанрами й "поетичною драмою". Сучасна тема, а потім, після переходу Бульвера до "реалістичного" мелодрамі, і матеріал додали життєвість вибраної їм формі. Письменницький досвід Бульвера повідомив її літературні достоїнства, яких не знали, за рідкісним винятком, розважальні жанри
Зрозуміло, мелодрама все-таки залишалася мелодрамою. Виникши з період предромантизма, вона йшла тоді в руслі провідних художніх плинів століття, але в міру формування теперішнього високого романтизму, а потім і вгасання цього напрямку вона усе більше виражала зниження художніх і суспільних завдань, що стояли перед письменником, зниження романтичного пориву. Але ця сторона мелодрами не відштовхувала Бульвера. "Проповідь добрих почуттів", що він обертав до правлячих класів своєї країни, була цілком можлива й у рамках мелодрами. Домагатися ж кардинальних суспільних змін найменше входило в наміри Буль-Віра. Вибраний їм компромісний художній жанр зовсім відповідав його ідеології політичного компромісу
Половинчастими були й результати драматичної діяльності Бульвера. Йому не вдалося до кінця вирішити завдання, що стояло перед серйозною драмою того періоду, але він, у всякому разі, більше інших зумів зробити свою драматургію "співзвучної" сучасності, залучити до неї глядача, завоювати успіх
Драматичні добутки Бульвера були підготовлені його роботою в оповідальному жанрі. Син Бульвера, розбираючи, що залишилися після батька рукопису, виявив, що деякі свої романи той накидав спочатку у формі п'єс. Міцна драматична основа його оповідальних добутків дала згодом можливість переробити інші з них для сцени. У роки, коли молодий радянський театр шукав теми, "співзвучні" революції, був двічі інсценований роман Бульвера "Кола ди Риенци". Ще при житті Бульвера по його романі "Поль Клиффорд" було зроблено у Фракції кілька інсценівок. Існують відомості, що одна з них, за назвою "Злодій Клиффорд", була показана французькою мовою в Петербурзі. Сам Бульвер мріяв працювати для театру. Довгий час ці мрії залишалися для нього настільки ж марними, як і для інших англійських романістів. Наприкінці двадцятих або на самому початку тридцятих років Бульвер написав драму про смерть Кромвеля, але так мало, видно, сподівався побачити неї на сцені, що навіть не зберіг рукописи, від якої в нього до 1834 року залишалися тільки розрізнені шматки. Потрапити на сцену йому допомогла дружба з відомим актором
31 жовтня 1834 року Бульвер зустрів на званому обіді Вільяма Макреди. "Бульвер... мені дуже сподобався... - записав у своєму щоденнику Макреди. - Він виявився в точності таким, яким списував мені його Шейл, - надзвичайно приємним у звертанні й, зрозуміло, дуже розумним... Я переконував його написати п'єсу".
Із цього дня починається довголітня дружба Бульвера й Макрелі, що стільки дала й драматургові й акторові. Макреди дуже допоміг Бульверу своїми радами. Він сам, у свою чергу, був зобов'язаний Бульверу деякими своїми вдалими ролями. Бульвер був головою прощального обіду, улаштованого з нагоди відходу Макреди зі сцени, і після його мовлення на честь Макреди було вимовлене мовлення на честь Бульвера. Про їх звикли говорити разом - і не тільки тому, що часто зустрічали вдвох, але й тому, що їхні імена не раз стояли поруч на театральні афішах
Уже в першу зустріч Бульвер розповів Макреди, що думав зайнятися драматургією, і той попросив його відновити "Кромвеля". 12 серпня 1836 року Бульвер вручив Макреди свою драму. Але вони з Макредя розійшлися в поглядах, і місяць через розмови про можливість поставити "Кромвеля" припинилися. Коли Макреди через багато років знову захотів виступити в ролі Кромвеля, він звернувся до іншого драматургові
Перша невдача не обескуражила Бульвера, тим більше що він міг передбачати неї. Макреди був глибоко переконаний, що "мистецтво й література перебувають поза політикою", а в п'єсі про вождя англійської революції дуже важко було не говорити про політика. Може бути, тому, відновлюючи "Кромвеля", Бульвер одночасно почав трагедію у віршах "Герцогиня де Лавальер". Цей досвід Бульвера в області "поетичної драми" більше відповідав завданню, що ставив перед собою Макреди: "розбудити від сну дух поезії, що своїм впливом підніме, облагородить і прикрасить нашу звироднілу драму". Бульвер зумів, однак, історичний сюжет своєї п'єси використовувати для того, щоб висловитися з питань політики
Для Бульвера, як і для багатьох інших письменників періоду романтизму, представляло чималий самостійний інтерес зобразити іншу країну й епоху. Але справжнє завдання Бульвера полягала в тому, щоб, не погрішивши проти історичної правди, знайти в минулому проблеми, цікаві для сучасності
Дія п'єси відбувається в роки царювання Людовика XIV. Але Бульвер за пишністю двору "короля Сонця" уміє розглянути майбутнє французької монархії. Народ заплатив за перемоги Людовика мільйонами солдат, за його Версаль - роками лихоліття. І герой Бульвера маркіз де Брагелон попереджає придворних, що "народ подібний до повітря - його не зауважуєш, поки не вибухнув ураган".
У цьому був укладений серйозний натяк. У пам'яті автора, як і в пам'яті його глядачів, ще жива була атмосфера двадцятих років, коли Англія, виснажена війнами, стояла на грані економічної катастрофи. Розмови про важке положення країни Бульвер чув тоді в салонах і бальних залах, де дами затьмарювали один одного блиском діамантів і на картковий стіл пачками кидалися банківські квитки. А потім у салонах почали говорити вже про небезпеку народних хвилювань і про те, що аристократам прийде поступитися частиною своїх привілеїв, щоб не втратити все. І Бульвер прикладом іншої країни суворо докоряє своїх сучасників-аристократів, які в погоні за суєтними задоволеннями забули призначення свого класу. Воно складається, по Бульверу, у том. щоб аристократи, як у феодальні часи, були духовними керівниками й благодійниками народу й пам'ятали, що "совість - вищий з духовних пастирів". Цю істину й повинні були ілюструвати доброчесні, але зовсім безликі герої п'єси - де Лавальер і маркіз де Брагелон. Драматичні події розверталися протягом перших трьох дій. Тут Бульвер порию сильний, критикуючи розбещеність двору. Четверта й п'ята дії присвячені славослів'ю чесноти. І чим більше пишні мовлення в славу чесноти вимовляли герої Бульвера, тим більше падав драматичний пафос п'єси
4 січня 1837 року відбулася прем'єра. Вона пройшла з успіхом. Але, коли публіку прем'єри перемінив звичайний глядач, п'єса зійшла зі сцени. Дивуватися цьому не доводилося. "Герцогиню де Лавальер" тільки з дуже великою натяжкою можна було назвати драматичним добутком. Скоріше це була "драма для читання".
Однак уже наступна п'єса Бульвера, "Лионская красуня", належить до кращих зразків англійської драматичної літератури дев'ятнадцятого століття. У репертуарі Макреди вона удержалася з 15 лютого 1838 року до кінця 1841 року, а на англійській сцені - більше сорока років. Ще в 1879 році в ролі Клода Мельнота виступав Генрі Ирвинг.
Успіх п'єси визначився дуже швидко. Бульвер, памятуя невдачу з "Герцогинею де Лавальер", вирішив спочатку сховати своє авторство, але вже тиждень через послу прем'єри заявив Макреди, що надає йому, коли тільки буде зручно, оголосити прізвище автора. Макреди одержував листи від шанувальниць, що загрожували покінчити самогубством, якщо він не воспилает у житті тим почуттям, що так проникливо зобразив на сцені в ролі Клода Мілина-Нота. Два рази приходила на спектаклі королева, оточена сонмом придворних. Це був найбільший успіх Макреди за багато років. Віддав належне виконавцеві головної ролі й драматург. Макреди незадовго перед тим зробився власником Ковент-Гардена, і Бульвер, бажаючи його підтримати, повернув отриманий гонорар, заявивши, що "Лионская красуня" - його подарунок Макреди. Як фабула Бульвер використовував стару казку "Людин, що лагодив ковальські хутра" - про юнака, що полюбив дівчину, що стояла багато вище його по суспільному становищу. Але якщо "Герцогиня де Лавальер", побудована, здавалося б, на дійсних історичних фактах, озивалася на кожному кроці театральною умовністю, умовний сюжет "Лионской красуні" придбав під пером Бульвера багато рис справжнього життя
У передмові, поданій першому виданню, Бульвер писав, що він довго міркував над тим, до якої епохи віднести дію п'єси. Зрештою він зупинився на епосі французької революції. "Я побачив, - пише Бульвер, - що саме в період Республіки події, про які я хотів повідати читачеві, ставали найбільш імовірними, а піднесення мого героя - досить швидким, щоб послужити драматичному ефекту. Зображуючи цю епоху, можна було домогтися того, щоб засобу, необхідні для розгортання сюжету, почали одночасно служити для характеристики часу...".
П'єса Бульвера повинна була, втім, служити для характеристики часу, пережитого Англією, не в меншій мері, чим для характеристики післяреволюційної Франції. Період після парламентської реформи в Англії був якоюсь мірою адекватний періоду, пройденому Францією після 1789 року. І якщо Бульвер вирішує питання, поставлений епохою, на французькому, а не на англійському матеріалі, те тому, що у Франції поворот убік буржуазної демократії був крутіше, наслідку його відчутніше, "порівняння станів", за словами Бульвера, ішло швидше.
Бульвер написав, по суті, мелодраматизированную історію Жюльена Сореля. Його герой, син простого садівника, - один з тисяч талановитих різночинців, що повірили, що зараз всі дороги відкриті для всіх, і відразу ж пересвідчених, як важко безвісному біднякові вийти на кожну з них. У душі героя повинні були відбитися й зросле почуття власного достоїнства, гордість бідняка, що завоював собі право йменувати "громадянином" колишнього маркіза й сьогоднішнього банкіра й нескінченне марнославство міщанина, за всяку ціну рвущегося до успіху. Боротьба між цими двома сторонами характеру Клода Мельнота повинна була, відповідно до задуму автора, обумовити драматичну лінію п'єси
Однак мелодраматична традиція багато в чому підкорила собі реалістичну концепцію п'єси
Не спрага реальних життєвих успіхів, а любов до лионской красуні рухає Клодом Мельнотом. Заради того, щоб бути гідним Полини Дешапель, він прагне опанувати науками, мистецтвами й проникнути в таємниці світського обходження. Заради того, щоб бути гідним її, він відправляється під прапорами генерала Бонапарта в італійський похід і два роки через одержує чин полковника. І, звичайно, лише заради її він ухитряется розбагатіти. Бульвер не тішить себе ілюзіями щодо походження капіталу Мельнота. Але якщо герой і мародерствував, так адже теж заради свого високого й безкорисливого почуття. Тільки ображена гордість, хвилинне сум'яття почуттів змушують його видати себе за італійського аристократа, щоб домогтися руки Полини. Каяття його тим сильніше, що він у глибині душі завжди "пам'ятав своє місце", завжди розумів, що він не ровня багатим і знатним. І якщо на початку п'єси Клод бореться за Полину, те в кульмінаційних сценах вона бореться за нього. Право бути приліченим до влада імущим стільки ж даруется йому, скільки й завойовується имсамим.
У цьому й складалася справжня, що втілилася в образах діючих осіб і в русі сюжету концепція п'єси. "Лионская красуня" була в міру демократична - оскільки простолюдин, на стороні якого явне співчуття автора, пробивається, у силу своїх достоїнств, до верхів суспільства; у міру консервативна - оскільки не останнє із цих достоїнств - його законопослушание. Автор проти аристократів, що не мають нічого сказати у свою користь, але він і проти тих, хто бажав би покінчити із цим класом. Він висуває нову, буржуазну концепцію аристократизму - аристократизму особистих заслуг. "Є щось славне в спадкоємній звичці до влади, - заявляє він вустами свого героя, -... але не в минуле, а в майбутнє дивиться справжня аристократія".
Наступна п'єса Бульвера, "Ришелье, або Змова", - краща з написаних ім. Уперше вона була поставлена 7 березня 1839 року в Ковент-Гардене. Успіх був величезний. Глядачі коштуючи привітали Бульвера, коли він з'явився в ложі. П'ять разів викликали автора й виконавців по закінченні спектаклю. Критика досить стримано зустріла цю п'єсу. Її успіх відносили в значній мірі за рахунок багатства постановки й сильного складу виконавців - Ришелье грав Макреди, батька Жозефа - Фелпс, Юлію - Олена Фо-Сит. Але час підтвердив достоїнство п'єси Бульвера. Роль Ришелье протрималася в репертуарі Макреди до самого його відходу зі сцени в 1851 році й не раз виконувалася їм на гастролях. Надалі в цій ролі мали успіх такі великі актори, як Фелпс. Ирвинг і едвин Бут
В "Ришелье" Бульвер піднімається до справжньої романтичної драми. Образ Ришелье - саме велике досягнення Бульвера-Драматурга. Бульвер, на відміну від Гюго ("Марьон де Лорм"), зумів побачити в Ришелье не тільки тирана, не тільки людини, нещадного до ворогів, підступного й рішучого, але й справжнього борця проти феодалізму, "зодчого французької монархії й батька французької цивілізації". Ришелье підозрілий і марнолюбний. За нього, здавалося б, самими людяними проявами завжди схований політичний розрахунок. Але все це виправдано, оскільки він безсторонній і справедливий, і діями його керує насамперед любов до Франції. Ришелье, по Бульверу, це живе уособлення державності й державного мислення, якого так не вистачає многим сучасним політичним діячам. Бульвер нагадує їм, що "тільки слава й народ безсмертні".
Крок Бульвера від мелодрами, у якій дія ґрунтується, по термінології того часу, головним чином на "домашньому інтересі", до добутку хоча й не далекому слідів мелодрами, але все-таки ставить у прямій формі питання політики й історії, був настільки рішучим, що в успіх "Ришелье" не вірив ні Макреди, ні сам автор. Щоб заповнити пролом, що утвориться в репертуарі театру після очікуваного провалу "Ришелье", Бульвер прийнявся працювати над новою п'єсою "Норман, Родове право, або Морський капітан". Тут "домашній інтерес" повинен був визначити весь сюжет. Але життя зіграло жарт і з Бульвером і з Макреди. "Ришелье" протримався на сцені більше напівстоліття. "Морський капітан", поставлений Макреди на сцені Хеймаркета 31 жовтня 1839 року, ішов тільки два з половиною місяця й ніколи більше не відновлявся
"Морський капітан" - мабуть, сама епігонська й штучна п'єса Бульвера. У ній взяла гору тяга Бульвера до велемовності, до зображення абстрактних конфліктів добра й зла. Не внутрішні завдання, а воля автора рухає її героями, і щораз, коли перед драматургом встає вибір між учинком, психологічно виправданим, і вчинком, ніяк не виправданим, він зупиняється на останньому, тому що так еффектнее. Прагнення бити на ефект, вражати на кожному кроці глядача спричинило й повний набір штампів кривавої мелодрами
Дія п'єси відбувається в єлизаветинській Англії. Старий скнара сер Моріс всіма силами прагне усунути тих, хто коштує між ним і спадщиною леді Арондель. Її старшого сина від першого шлюбу, Нормана, він намагався утопити в море, але той урятувався й повернувся прославленим капітаном військового корабля. Сама леді Арондель бажає сховати від Нормана, що він її син, щоб Норман не став претендувати на спадщину, призначена для улюбленого нею молодшого сина - Перси. Брати виявляються ще й суперниками в любові. Але капітан шляхетний: спочатку він рятує свого порочного брата від бандитів, а потім спалює в нього на очах документ, що підтверджує походження капітана. Перси переможений. "Моя дика воля схилилася перед його світлою душею", - заявляє він. Материнське почуття тріумфує в груди леді Арондель, і щасливе сімейство з'єднується, повідомивши під завісу глядачам, що "справжні скарби" таяться в нашій душі
Глузуванням критики над "Морським капітаном" не було кінця. Невеликий успіх п'єси - і того відносили цілком за рахунок гри акторів. Бульвер заборонив ставити "Морського капітана", призупинив публікацію й негайно прийнявся виправляти п'єсу. Але чим більше він втягувався в роботу, тим більше виявляв, як слабко його добуток. Зрештою Бульвер відклав "Морського капітана" і повернувся до нього лише двадцять дев'ять років через. 3 жовтня 1868 року новий, ґрунтовно перероблений варіант "Морського капітана" був показаний у театрі Ліцей за назвою "Законний спадкоємець". Сюжет п'єси розроблений був цього разу убедительней. І все-таки "Законний спадкоємець", добре зустрінутий на прем'єрі, надалі успіху не мав. Занадто вже старомодна була тепер п'єса Бульвера.
"Морським капітаном" кінчається романтичний цикл п'єс Буль-Віра. Відтепер переважним у його творчості стає реалістичний вплив. Бульвер намагається намацати шляхи до безпосереднього зображення життя. Першої була написана в новій манері комедія "Гроші". Від дня прем'єри, 8 грудня 1840 року, і аж до закінчення свого ангажементу в Хеймаркете, 13 березня 1841 року, Макреди виступав тільки в ролі Ивлина. Хоча Макреди викинув всі політично гострі місця п'єси, комедія однаково завоювала успіх і витиснула всі інші спектаклі сезону
Перед глядачем розгорталися картинки з життя лондонського світла, проходила ціла галлерея світських ледарів, мисливців за багатими нареченими. В "Грошах" виявилася найдужча сторона дарування Бульвера - його дарунок комічної характеристики, що у свій час приніс успіх його роману "Пелем". Але якщо раніше сатира Бульвера виявлялася інший раз трохи безпредметної, те тепер, побудувавши сюжет своєї п'єси на темі грошей, драматург виявив основну силу, що рухає вчинками персонажів. Це й додало комедії закінченість і цілеспрямованість. Це ж допомогло глядачам не помітити відомої штучності сюжету
Макреди дісталася сама невдячна роль у всій п'єсі. Ивлин виявився не тільки спадкоємцем великого стану покійного містера Мордаунта, але й спадкоємцем великої кількості героїв Бульвера, не знаючих життєвих спокус, що живуть лише духовним початком. Всі спроби автора "пристосувати" цей образ до атмосфери комедії повели тільки до того, що характер Ивлина став надзвичайно непослідовним. Цей персонаж висловлює гіркі думки про зіпсованість світла, погрязшего в користолюбстві; він же здійснює інтригу, гідну спокушеного світського пройдисвіта; він же вимовляє заключну репліку, що говорить, що, як не говори, а без грошей немає справжнього щастя
Мораль п'єси компромиссна, слабка, безпомічна. Зло не в грошах - зло в тім, що вони часто дістаються негарним людям. Але талант Бульвера цього разу переміг його концепцію. Намальована ним картина світських вдач говорила сама за себе
Інакше зложилася доля комедії "Ми не так погані, як здаємося, або Різні сторони людського характеру", поставленої 27 травня 1851 року аматорською трупою "Бродячі актори", що очолював Диккенс. Сам Диккенс виконував роль лорда Уилмота, Софтхеда грав один "з популярнейших літераторів того часу, драматург і гуморист Дуглас Джерральд, Хардмана - друг і біограф Диккенса, відомий критик Джон Форстер, Смарта - Уилки Коллинз. Два роки через, 12 лютого 1853 року, ця комедія була поставлена й на професійній сцені - у театрі Хеймаркет.
Комедія "Ми не так погані, як здаємося" була написана спеціально для "Бродячих акторів", для того щоб покрити частина витрат на підставу літературного фонду. Це відбилося почасти на сюжеті комедії. Одним зі своїх героїв Бульвер зробив якогось великого поета, що голодував при житті й похованого після смерті в пантеоні англійських літераторів - Куточку поетів Вестмінстерського абатства. А в епілозі Бульвер призвав глядачів, що заповнювали зал у палаці герцога Девонширского, де вперше була представлена комедія, цінувати письменників, поки вони живі, і робити имподдержку.
Нова п'єса Бульвера сходить до англійської комедії вісімнадцятого століття, причому "традиційність" автора може здатися, мабуть, навіть надмірної. Багато образів цієї п'єси, а те й просто репліки, прямим шляхом перейшли сюди з добутків Фаркера, Гольдсмита, Кольмана-Старшого й іншого драматургів тої пори. Сер Джофри Торнсайд, наприклад, дивно нагадує багато в чому містера Крокера з комедії Гольдсмита "Добрячок", а герцог Мидлсекский безперечно те саме що інші персонажі Конгрива й Фильдинга. Щодо цього комедія Бульвера не відрізнялася від великої кількості комедій сорокових-п'ятидесятих років. У період коли в англійській літературі затверджувалися реалістичні тенденції, драматурги звернулися до найближчого за часом епосі розквіту реалістичної комедії, черпаючи звідти повною рукою. Найвідомішим добутком подібного роду була дуже смішна й талановита комедія Дайона Бусико "Столичні добродії" (1841).
Але Бульвер виявився не тільки інтерпретатором чужих знахідок. Деякими своїми сторонами його п'єса передвіщає пізніші явища англійської драматургії. Не можна, довідавшись історію леді Торнсайд, не подумати про те, що ця сюжетна лінія послужила позначкою для п'єси Оскара Уайльда "Віяло леді Уиндермир". Характер лорда Уилмота міг з'явитися основою для образа головного героя комедії Артура Пинеро "Веселий лорд Квекс". Та й всією своєю атмосферою п'єса Бульвера тяжіє вже скоріше до того напрямку в англійській комедії кінця століття, що було представлено іменами Пинеро, Генрі Артура Джонса й, певною мірою, Уайльда, ніж до драматургії попереднього сторіччя. П'єса Бульвера була одним з явищ того перехідного періоду від драматургії вісімнадцятого століття до драматургії двадцятого століття, про яке говорилося вище. Етапами цього переходу - самими по собі художньо неповноцінними, але сигравшими відому роль в еволюції стилю англійської драматургії - були "романтична" мелодрама, потім "реалістична" мелодрама й часткове повернення до тенденцій просвітительського реалізму
Бульвер пройшов через всі ці етапи. І на кожному з них він вносив щось своє. Спробу подібного роду почав він і цього разу. Друга назва п'єси - "Різні сторони людського характеру" (буквально: "Багато сторін у характері") - найбільше точно виражає естетическую завдання, що ставив собі Бульвер, працюючи над цим добутком. Він намагається піти від відомої однобічності в зображенні людського характеру, що далеко не завжди вдавалося перебороти навіть найбільшим комедіографам вісімнадцятого століття
Кожна дурна властивість того або іншого персонажа спричиняє, по думці Бульвера, і гарне. І якщо зав'язка комедії визначається зіткненням героїв у їх "дурній якості", те комедія приходить до благополучного кінця тому, що в кожному з героїв взяли гору його кращі людські риси. Бульвер явно розраховував додати таким способом психологічну глибину своєї комедії, не погрішивши разом з тим проти гостроти сюжету. Перше Бульверу не вдалося. Образи його героїв виявилися скоріше суперечливими, чим глибокими
Причину своєї невдачі пояснив, по суті, сам автор. "Як погано ми знаємо серце людини, поки воно не зайнялося пристрастю!" - викликує один з героїв комедії. Так, це так. Але там, де немає теперішньої боротьби, немає й теперішніх страстей. А в п'єсі Бульвера немає боротьби
У комедії "Ми не так погані, як здаємося" укладений самий гарячий заклик до єдності правлячих класів, що коли-або виходив з-під пера Бульвера. Ми не так погані, як здаємося, коли ми разом, - ця мораль, висловлена героями на закінчення п'єси, визначає собою весь її сюжет. Смішний герцог Мидлсекский, кичащийся своїм титулом. Але йому як аристократові властив виняткове почуття честі, здатне облагородити суспільне й політичне життя. Комічний купець Гудинаф Изи. Але він чудова людина - добрий, покладливий, прямодушний. І якщо він дарма мріє про місце в парламенті, він зате принесе чимало користі в муніципалітеті лондонського Сіті. Усякому своє...
Один з героїв привертає особливу увагу. Це Хардман, новий варіант образа Клода Мельнота, Але Хардман реалистичнее Клода Мельрота, а тому й неправдоподібніше його в останньому акті, коли заради того, щоб посперечатися в шляхетності з породженими аристократами, відмовляється від руки улюбленої. Куди убедительнее цей образ в інших частинах п'єси. Перед нами закінчений політичний пройдисвіт, один з буржуазних політичних діячів "нової формації". У цьому змісті образ Хардмана належить до числа досягнень Бульвера.
Саме більший, ніж в "Лионской красуні", реалізм у зображенні простолюдина, що виходить у буржуа, змусила Буль-Віра зробити й більший упор на свою сентиментальну філософію наприкінці п'єси. Малюючи " аристократів буржуазних користолюбців, щооблагородилися", під впливом, Бульвер ще раз висловив свою затаєну мрію про внутрішню єдність правлячих класів. Буржуа з мораллю аристократа, аристократ із практичною кмітливістю й почуттям сучасності, властивими буржуа, - такий його ідеал. І цей ідеал Бульвера вимальовується усе чіткіше із плином часу
Особливо показова щодо цього незакінчена мелодрама Бульвера "Дарнлей", написана трохи раніше комедії "Ми не так погані, як здаємося". Поставлено вона була вже після смерті Бульвера в Придворному театрі (прем'єра - 6 жовтня 1877 року), причому останню дію написав маловідомий англійський драматург Чарльз Коглан, що вніс також свої корективи в текст перших чотирьох дій. Широко оголошений, що довго готувався спектакль, однак, провалився, хоча в ньому були зайняті популярний актор Чарльз Келли (Дарнлей) і еллен Терри (леді Дарнлей), визнана згодом найбільшою англійською акторкою кінця дев'ятнадцятого століття. Майже одночасно - і також невдало - "Дарнлей" був поставлений у віденському Бургтеатре.
В "Дарнлее" Бульвер знову спробував втілити на сцені сучасні типи, покритикувати сучасні вдачі. Дивно точними штрихами, без тіні полегкості написав Бульвер образ буржуазного користолюбця Селфби Фиша. Не огортає він романтичним флером і образи аристократів лорда Фицхоллоу й сера Френсиса Марсдена. Вони "так погані, як здаються". Але ближче всього підійшов драматург до життя в образі головного героя своєї п'єси. Дарнлей - великий біржовий ділок, рішучий, тверезий, з величезним розмахом. Сверблячка приобретательства в нього в крові. На відміну від героя "Грошей" він знає не тільки, як витрачати гроші, але і як їх здобувати, і він аж ніяк не виконаний морального обурення проти тої влади над людьми, що дає йому багатство. Дарнлей - теоретик корисливості, переконаний, що гроші - саме гроші, а не людська праця й не людський розум - головний двигун цивілізації, найсильніше знаряддя в боротьбі за прогрес
Бульвер поділяє думку свого героя. Із часів "Герцогині де Лавальер" він став реалистичнее не тільки за формою, але й по погляду на мир. Саме почуття покликане зіграти відтепер прикладну роль - воно повинне облагородити користолюбця, додати його діям якусь духовну мету, направити його по шляху прогресу, тим більше що "усяке вкладення в прогрес доходно в наші дні".
Ця п'єса Бульвера - мабуть, самий буржуазний його добуток. Бульвер виступає тут як типичнейший мораліст-викторианец. Не тільки всі вимоги буржуазної моралі повинні бути дотримані - не менше варто піклуватися й про буржуазні пристойності. Спокійний і забезпечений буржуазний будинок, де не помишляют про світські успіхи, де дітей виховують у свідомості боргу й дружина - помічниця чоловікові, - от за що тепер ратує Бульвер. Його герої ледь не терплять життєвий крах тому, що чоловік, надмірно захоплений погонею за грошима, а дружина - капризами моди, на час забули свій борг. І Бульвер витягає на світло всі аксесуари сімейної мелодрами, щоб злякати героїв, що переступили на полшага границі буржуазної чесноти, - злякати заодно й глядачів
Еволюція, що проходить Бульвер-Драматург, може здатися на перший погляд прямо зворотної еволюції Бульвера-Політика. Уважаючись одним з видних прихильників антидворянської виборчої реформи, Бульвер воскрешає в "Герцогині де Лавальер" образи доблесних аристократів колишніх часів і зітхає про часи, коли "почуття правили миром". Почавши відходити від лібералів і зв'язавши, нарешті, свою долю з консерваторами, Бульвер, навпроти, стає помітно тверезіше й "буржуазнее". На зміну торийским зітханням про зіпсованість суспільства, погубленого користю нових правителів, приходить славослів'я багатства. На зміну пишномовності - ділова простота. На зміну моралі феодальної - мораль буржуазна. Подібна еволюція Бульвера-Художника була, однак, цілком закономірна. У ній по-своєму відбився той дух компромісу, якому все життя служив Бульвер. "Творець "Ришелье", "Нормана" і проч. заслуговує на увагу критиків і в тому випадку, коли він помиляється (що, втім, буває з ним досить часто), тому що взагалі англійська публіка розділяє його омани й бере участь у них", - не без іронії писав один російський журнал дев'ятнадцятого століття. "Омани" Бульвера дійсно завжди були "оманами" англійської історії. У період підготовки й здійснення парламентської реформи Бульвер відбив те старе, що правлячі класи вкладали в це політичне нововведення. У період заспокоєння після бур минулих десятиліть - те нове, буржуазне, що виражала тепер політика консерваторів
З особливою наочністю виявилося це в останній п'єсі Бульвера "Уолпол", "комедії на історичний сюжет", написаної в 1869 році. (На сцені ця п'єса поставлена не була.) Від консерватора лорда Литтона можна було очікувати самого злого викриття найбільшого вигийского прем'єр-міністра минулого століття, що прославилося як найбільший мздоимец. У дійсності трапилося інакше. Мудрий державний чоловік, людина, до кінця відданий інтересам своєї країни, добра, доброзичливий і безсторонній - таким з'являється перед читачем Уолпол у п'єсі Бульвера. Уолпол не тільки бере й роздає хабара. Він підкуповує політичних супротивників своєю щиросердечною широтою й любов'ю кродине.
З добродушною посмішкою згадує Бульвер "своєрідну манеру" Уолпола вести державні справи. Він цілком приєднується до тої оцінки, що у мінуту роздуму дає собі сам Уолпол, Історики, говорить герой Бульвера, чимало, напевно, поиздеваются над моїми промахами й пороками. Вони розкопають всіх пройдисвітів, яких я підкупив, і подивуються цінам, які я їм призначав. Але їм доведеться визнати, що робилося це в благо батьківщини. Я смітив грошима, але не проливав кров, і коли Англії загрожували Франція й Рим, зумів підсилити країну й зробити її більше вільної. Все це змусить забути про мої методи, містить Уолпол. Так Бульвер робить останній штрих у своєму новому кредо. За мрячними словами про "благо батьківщини" ховається цілковите виправдання політичного аморализма. Ціль виправдує засобу - якщо ця мета складається в посиленні буржуазної держави. Це було Висловлено тим самим Бульвером, що затверджував ніколи, що "щастя иль нещастя - лише в наших душах".
Такий шлях, пройдений Бульвером-Драматургом. Його успіхи перемежовувалися із провалами, правда - з неправдою й напівправдою, художні зльоти - зі штучністю й претензійністю: Творчість Бульвера давно перестало бути частиною живої практики театру. І проте для нас тепер цікавий весь його творчий шлях. Драматична спадщина Бульвера не дуже велика, але на ньому можна вивчити чи ледве не всі великі драматичні форми, прийняті в Англії протягом майже напівстоліття
Познайомившись із драматургією Бульвера, ми одержуємо можливість судити про тривалий період історії англійської драматургії. І нехай цей період не залишив драматичних шедеврів. Він випливав за періодом Освіти й передував творчості О. Уайльда й Б. Шоу. Вивчивши цей період, можна краще зрозуміти закономірності розвитку англійського театру, пристальней вдивитися не тільки у свята його, але й у будень, оцінити традицію й новаторство в роботі більших драматургів наступних десятиліть.