Переказ сюжету еда Баратинський Е. А
еда Дія поеми відбувається у Фінляндії приблизно в 1807 - 1808 р. Навесні, коли заходило сонце, перед хатиною розмовляють двоє: молода фінка, «добренька еда» з «златими власами» і «блідо-голубими очами» і росіянин, «молодий гусар», постоялець у її будинку. Їх оточують величні картини: гори, водоспади, сосновий ліс: «Не миру ль давнього лежать/ [...] руїни похмурі?» Гусар запевняє дівчину, що вона схожа на його любу сестру, залишену на батьківщині, і просить від еди сестриної любові. еда слухає його довірливо; коли гусар притискає її руку до свого серця, вона намагається розсердитися, але не може: «Веселість ясна сіяла/ У її дитячих очах». еда відповідає гусарові, що бачить його любов і давно відповідає йому любов'ю: « чине завжди/ Я догоджати тобі поспішаю?
» - нагадує, що подарувала йому кільце, що щоранку приносить квіти, що розділяє його радість і смуток. еде говорили, що чоловіки віроломні: «Ти, може бути, мене погубиш».
Отут гусар, разуверяя еду, уперше цілує її з вивченим мистецтвом: «Як він самим собою володів!» Цей поцілунок позбавляє еду звичайної безтурботності. Звертаючись до своєї героїні, поет говорить: «На каменях рожевих твоїх/ Весна грайливо засвітліла,/ И яскраво-зелена мохи на них [...] Своею негою страшна/ Тобі чарівна весна...» Колишні прості й дружні відносини з гусаром, коли вона грала з ним і радувалася дешевим подарункам, більше неможлива: дівчина майже не розмовляє з ним на людях, зате й не зводить із його око, а наодинці «страсті згубної повне,/ Самі вуста свої вона/ До його лобзаньям обертає», а потім мучиться раскаяньем і плаче. Суворий батько еди, боячись, що гусар спокусить і кине неї, попереджає: «Шльондра мені не дочка». На наступний вечір еда у своєї комнатке читає Біблію, з «привичною тоскою» згадуючи про загублену «серцевій чистоті».
З'являється гусар-«хитрун» з похмурою особою, сідає, схрестивши руки на груди, і говорить, що він готовий розстатися з едой, корячись боргу й не бажаючи викликати на дочку батьківський гнів. Розлука, звичайно, уб'є його. Напоследок гусар просить про одне нічне побачення в її кімнаті. еда смутно почуває нещирість звабника й, пригорнувши до грудей Біблію, викликує спочатку: «Залиш мене, лукавий дух!» - однак незабаром уступає: «Володію ль я сама собою!/ І що я знаю!» Увечері дівчина коливається й все-таки замикає двері
Завивши волосся й роздягнувшись, вона думає заснути, але не може, дорікає себе за «норовливість» і нарешті відмикає двері; за дверима вже чекає гусарів. «На жаль! дісталася в цю ніч/ Йому бажана перемога...» Ранком героїня, уражена що свершились, плаче й не слухає клятв гусара. Незабаром, однак, вона прощає спокусника й уже не розстається з ним: «за ним вона, як лань ручна,/Усюди ходить». Під час мирних побачень героїню переслідують передчуття: вона розуміє, що гусар незабаром кине неї. еда намагається не досаждати гусарові своєї тоскою, але її «тужлива любов» і ніжність уже обтяжує його.
На радість гусара, починається російсько-шведська війна, і полк виступає в похід. Розстаючись із едой, гусарові совісно дивитися на неї; вона ж мовчить, не плаче, «мертва особою, мертва душею».
У Фінляндії зима. Зів'яла від горя еда чекає смерті: «Коли, коли зметеш ти, хуртовина,/ З особи землі мій легкий слід?» Поема закінчується описом занедбаної могили еди.