Н. М. ХАЧАТРЯНЕГЛУ ім. В. Я. Брюсова<
НЕОРОМАНТИЧЕСКИЕ ТЕНДЕНЦІЇ В ІСТОРИЧНІЙ П'ЄСІ ВИКТОРЬЕНА САРДУ "МАДАМ САН-ДРУЖИН"Актуальні проблеми літератури й культури (Питання філології. Випуск 3.). - Ер. "Лингва", 2008. brusov. am/docs/ Filology-3-2.pdf
28-ого жовтня 1893 року паризька театральна публіка протягом усього дня осаджувала касу театру Водевіль, де напередодні відбулася прем'єра нової п'єси відомого драматурга В. Сарду "Мадам Сан-Дружин". На відміну від багатьох п'єс французьких неоромантиков, пользовавшихся більшим успіхом наприкінці XIX століття, але забутих в XX, цій п'єсі Сарду, як і незабаром після її написаної е. Ростаном драмі "Сирано де Бержерак", була уготована щаслива доля. Обидві п'єси не тільки відразу стали самими популярними в репертуарі паризьких театрів, але й у наші дні до них періодично вертаються театральні й кінорежисери, а головні герої п'єс - Катрин і Сирано, - стали в поданні багатьох поколінь втіленнями французького духу, веселощі й енергії, дотепності й тої особливої бравади, що у французькій критиці називається "панаш".
Щоб зрозуміти причини грандіозного успіху "Мадам Сан-Дружин" (якому, безсумнівно, сприяв талант великої Сари Бернар), треба уявити собі, насамперед, атмосферу того років, коли розорена індустріальною революцією проста публіка покинула театральні зали, залишивши їхніх шукаючих розваг буржуазії. Реалістичний театр Ожье й Дюма-Сина, з його проблемами адюльтеру, спадщини, кар'єри, незаконних дітей, шлюбів з розрахунку й по любові, поступається місцем мелодрамі, що обговорювала ті ж проблеми, однак із благополучним їхнім дозволом. Незабаром, однак, мелодрама також зживає себе. Провідними жанрами на якийсь час стають водевіль і оперета. Водевіль, представлений творчістю Мейака, Галеви й, звичайно, Лабиша ("Капелюшок з італійської соломки") і що продовжує розробляти мелодраматичні сюжети більшою мірою дотичних проблем сім'ї, а не індивіда, ще довго протримається на сцені завдяки музиці й танцям. Одночасно все більшим успіхом починає користуватися оперета (Оффенбах), що, навіть із обліком переважаючої в ній музики, усе більше асоціюється із драмою, тому що лібретисти оперет були в основному драматургами
На тлі цієї театральної ситуації драми Сарду, у яких сполучалися елементи мелодрами й комедії, але при цьому зачіпалися забуті із часів романтизму проблеми патріотизму й національної гордості - виявилися дуже затребуваними
Шлях В. Сарду до успіху був довгий і важкий. Він народився в 1831р., недалеко від Канн, де його батьки володіли маслиновими плантаціями, але один раз, у дуже сувору зиму, усе дерева загинули й сім'я, що розорилася, переїхала в Париж. Через недолік засобів Сарду довелося кинути заняття на медичному факультеті й викладати латинь, історію й математику, давати уроки французької мови іноземцям, писати статті для різних популярних довідників
Перші літературні досвіди Сарду були невдалі й всі театри відмовлялися ставити його п'єси. Одна його п'єса -"Студентська таверна", все-таки була поставлена, але пронісся слух, що автора підкупило уряд, щоб спровокувати студентів і, після п'яти спектаклів, неї зняли. Інша п'єса - "Бернар Палисси" була прийнята в Одеоні, але змінилася дирекція й п'єсу повернули авторові. "Квітка ліани" - прийняли в Амбигю, але директор умер, не встигши підписати контракт. Драма "Горбань", написана для відомого актора Шарля Фештера, йому не сподобалася й, хоча п'єсу з успіхом зіграв інший актор, на афіші помилково виявилося прізвище іншого автора. П'єса "Виворіт Парижа", що прийняв директор Жимназ, була їм же відкинута за порадою ежена Скриба, що порахував непристойної любовну сцену. (Відзначимо, що пізніше Сарду переніс цю сцену в п'єсу "Наші близькі", де вона мала більший успіх).
Незважаючи на невдачі Сарду був невтомний, він продовжував писати й носити свої п'єси в усі театри, показував їхнім відомим акторам, наприклад намагався привернути увагу великої акторки Рашель написаної для неї п'єсою "Корольова Ульфра" за мотивами стародавньої шведської хроніки. Те, що молодий драматург не отчаялся й продовжував боротися з убогістю, завзято вірячи у своє призначення, сам він пояснював повідомленням понад1. Удача прийшла зненацька: Сарду занедужав тифом і вмер би у своїй злиденній комірці, оточений відкинутими рукописами, але його виходила сусідка по будинку - м-ль де Брекур, на якій він згодом женився й прожив з нею вісім років до її смерті. Вона мала знайомства в театральному світі й представила його акторці Виржини Дезаже, що сподобалися п'єси молодого драматурга. Вона купила для нього театр на бульварі Тампль, що назвала Les Folies Desage, пізніше перейменований Theatre Desage. Акторка навіть поїхала в турне по Європі, щоб заробити гроші на зміст театру. Перша п'єса, написана для неї Сарду -"Кандид" - була заборонена, але наступні принесли успіх
Дуже незабаром Сарду став так само популярний як метри французького театру 70-х рр. - емиль Ожье й Дюма-Син. Він не мав емоційність і особливе почуття комічного першого з них і пристрасністю й морализаторскои переконливістю другого, але він був чудовим майстром діалогу й використання театрального прийому suspens (затримки, підвішування). Він багато в чому наслідував Скрибу, його п'єси були так само "добре зроблені", але з більшою часткою соціальної сатири. Він висміював егоїзм і вульгарність буржуа в "Наших близьких" (1861), вдачі старих холостяків в однойменній п'єсі (1865), сучасних тартюфів в "Серафине" (1968), що застаріли звичаї й вийшли з моди політичні принципи в "Старих шкарбунах" (1862), патріархальний спосіб життя селян в "Наших добрих селянах" (1866), революційний фанатизм в "Рабага" (1872) і феєрії "Король Морква" (1872), бюрократичні закони - в "Давай розведемося" (1880).
Значна кількість п'єс написані на історичні сюжети, це "Теодора" - на основі епізоду з візантійських хронік, "Ненависть" (1874) - з італійських хронік, "Герцогиня Афінська", у якій з'являється середньовічна Греція, "Батьківщина" оповідає про повстання голландських селян наприкінці XVI століття, дія драми "Чаклунка" перенесене в Іспанію XVI століття. Французька революція стала темою трьох п'єс: "Чудесници", "Термідор" (1891) і "Робеспьер" (1902), написаної спеціально для актора сера Генрі Ирвинга. Епізоди з історії Імперії оживають у двох шедеврах Сарду -"Тузі" (1887), що стала драматургічною основою опери Пуччини, і "Мадам Сан-Дружин" (1893).
П'єси Сарду ставили кращі театри Парижа - Водевіль, Жимназ, Порт Сен-Мартен, Пале-Руаялъ, Ґете, Комеди Франсез. До 1882 р. на головні ролі в багато театрів запрошувалася м-ль Сулье, на якій 50-літній Сарду женився після смерті першої дружини, але справжній успіх йому принесли п'єси, написані в співробітництві із Сарой Бернар, у яких вона виконувала заголовні ролі. Для неї написані "Федора" (1882), "Теодора" (1884), "Туга" (1887) у театрі Порт-Сен-Мартен, де Сара Бернар стала директором, пізніше - "Чаклунка" і "Клеопатра". Останні п'єси Сарду - "Данте" (1903), "Тропа" (1905) і "Драма отрут" (1907).
Сарду часто обвинувачували у використанні чужих сюжетів, і він змушений був написати в захист своїх авторських прав брошуру "Мої плагіати". В 1877 р., після двох невдалих спроб, Сарду все-таки пройшов у Французьку Академію й умер, увінчаний славою, в 1908 г.
Секрет успіху п'єс Сарду і його безсумнівно значна роль у розвитку французької літератури й культури полягає в тім, що наприкінці XIX століття він одним з перших відчув, що французька публіка знову має потребу в прекрасному, винятковому герої, великих страстях, вигнаних реалістами й натуралістами не тільки з театру, але й взагалі з літератури. У пошуках цього героя драматург неоромантик, дотримуючись традицій великих романтиків, звернувся до історії й воскресив, зокрема, жанр історичної драми, що, багато в чому завдяки Викторьену Сарду, став найпоширенішим у літературі французького неоромантизму. Історичні драми Ф. Коппе, В. Сарду, А. де Борнье, е. Ростана в основному закінчуються трагічною смертю головних героїв, іноді ж (як у випадку "Мадам Сан-Дружин") написані в жанрі комедії
Французький неоромантический театр, що формувався через майже піввіку після появи драм Гюго, Мюссе, Дюма, тобто в інших історичних і політичних умовах, не має многими риси романтизму: філософською глибиною, поривом до нескінченного, універсалізмом. У драмах неоромантиков не зустрічається прийом гротеску, але багато чого вони все-таки успадкували від романтизму - це індивідуалізм, історизм, психологізм, "місцевий колорит", звертання до міфів і казок, і нарешті, кистории.
Проблема дефініції історичного театру дотепер не дозволена в літературознавстві, інтерес до нього був дотепер скоріше історичний, чим теоретичний. Однак багато вчених давали свої визначення цього жанру. Так, Ролан Барт писав, що "це театр, що виводить на сцену великі події й великі персонажі минулого часу; це театр шляхетний, задрапірований у старі спогади про римську чесноту латинських зразків"2 . На думку Жака Лафея "під історичним театром найчастіше розуміють театр однієї епохи, що черпає свої теми в епосі попередньої"3. Для Отто фон дер Пфордтена "історична драма - це драма, де поруч із історичними фактами перебуває поетичний дух"4. ЧЕРВОНИЙ. Брейтхольц пише: "Історична п'єса: ми дозволимо собі вжити це вираження через брак кращого, щоб позначити сюжет, узятий з європейської історії, що випливає після Античності й застосовуване так само добре до Сиду як до Генріха IV, наприклад"5 .
Ми дозволимо собі не погодитися з останньою думкою, що виключає античнось, що протягом багатьох епох, наприклад класицизму, мала майже монополію на історичні теми й дала величезну кількість персонажів і подій. Не треба виключати й міфологічні сюжети в історичній драмі, хоча мовлення, звичайно, іде не про історичну вірогідність, підтвердженої документами, а про багатовікову традицію - едип, Антигонів, Медея, електра, Ифигения й т.д. Питання - чи вважати ці п'єси історичними - залишається відкритим, але ясно одне, що джерелом використаних тим у значній мірі є історія
Для визначення жанру історичної драми нам представляється найбільш точної наведена вище лаконічна формула Ж. Лафея: "театр однієї епохи, що черпає свої теми в епосі попередньої", до якої ми додали б: "і отражающий проблеми сучасності". Звернувшись до вивчення особливостей французької неоромантической драми, ми спробували виявити ряд її характерних рис які представимо на прикладі історичної п'єси Сарду "Мадам Сан-Дружин". Це:
1. історична вірогідність або
2. історична правдоподібність
3. лінгвістична відповідність сучасній епосі (за винятком іноді використовуваної свідомої стилізації)
4. організація дії з певним ступенем нормативності
5. сучасна інтерпретація історичних фактів (художнє й поетична), тобто відбиття минулого для рішення проблем сьогодення
6. прагнення до відтворення історичної епохи (наприклад боїв, військових походів, подорожей і т.д.) в умовах обмеженості театральних технічних можливостей
7. обмежені сценічні можливості для створення образів і ситуацій (діалоги й монологи)
Дія п'єси "Мадам Сан-Дружин" розділено на два періоди: перша дія відбувається в 1792р., у період Революції, наступні три - в 1811 г, в епоху Імперії. У першій дії відбувається подання головних персонажів. Це насамперед головна героїня - власниця пральні Катрин Юбше, що за веселу відчайдушність і зухвалість прозвали Сан-Дружин ("без стиснення"), її улюблений сержант Лефевр, що самовіддано бореться за Революцію, поранений австрієць Нейпер, якого Катрин рятує, сховавши у своїй кімнаті, якийсь Фуше, що відсиджується в пральні поки на вулиці йдуть бої, але, дочекавшись узяття Тюильри, викликує " Нарешті-Те, перемога за мною!" і відправляється пожинати плоди цієї перемоги. У першій же дії стає відомо, що послугами пральні користується молодий капрал, ім'я якого "неможливо запам'ятати" - "Бона... Бонна... Буонапарте Тимолеон, ні, начебто Наполеон"6.
У наступних діях Катрин - уже дружина Лефевра, якому Наполеон подарували звання маршала й титул герцога Данцигского, Фуше - міністр поліції, Нейпер - генерал при імператриці. З'являються й нові персонажі, зокрема, Наполеон і його сестри. Сарду, як і романтики, не дуже піклувався про історичну вірогідність, його цікавила не властиво історія, а ті конфлікти - політичні, релігійні й, головне, - сімейні й любовні, з яких він створював трагічні або комедійні ситуації. В "Мадам Сан Дружин" основою комізму є невідповідність характеру головної героїні нової для неї соціальній обстановці. В II дії Сарду будує зовсім мольеровскую сцену: до маршалипе Катрин є танцмейстер, кравець і башмачник, з якими, на відміну від мольеровского Журдена, вона поводиться просто й сама жартує над "мавпячими кривляннями" і реверансами, які роблять її "схожої на індичку"7. Незважаючи на нове положення у світлі, Катрин залишається вірна собі, вона відверта й чесна, хоча її манери й обурюють сестер імператора, "цих двох гусок, які, не будь імператора, штопали б панчохи на своєму острові"8.
Цікаве відношення Сарду до образа Наполеона. На відміну від добутків романтиків, для яких імператор був фігурою трагічної, у п'єсі "Мадам Сан-Дружин" він з'являється особистістю безсумнівно видатної (підкреслюється, що він уміє цінувати героїв і нагороджує їх незалежно від соціального стану), однак підданої людським слабостям. Так, під впливом сестер, він пропонує маршалові Лефевру розвестися з Катрин, що шокує нове світське суспільство своїми манерами, ревнує Марію-Луїзу до Нейперу, перехоплює й читає її лист, що, звичайно, принижує образ великого імператора. При цьому, коли Катрин повідомляє його, що була маркітанткою в армії й перевела всі свої спідниці на перев'язки пораненим і що генерал Ожеро наказом оголосив їй подяка, після чого пред'являє імператорові рахунок: будучи солдатом він залишився їй повинен 60 франків за прання сорочок - Наполеон виконується до неї поваги й цілує їй руку, оцінивши її самовідданий героїзм у роки Революції
Історичний елемент у п'єсі поверхневий, можна говорити лише про історичну правдоподібність, що досягається участю в дії реально існуючих персонажів. Навіть образ Катрин має історичний прототип: дочка понтуазского мірошника Катрин Юбшер, на прізвисько Санів-Дружин
Мова персонажів відповідає стилю сучасної Сарду епосі. На відміну від деяких інших п'єс, дія яких відбувається в інших країнах або в більше ранні епохи, в "Мадам Сан-Дружин" автор не використовує лінгвістичну стилізацію
Чітка композиція "добре зробленої" п'єси свідчить про прекрасне знання автором традицій французького театру. Мовлення, зрозуміло, не йде про классицистических єдності, однак подання головних персонажів, розвиток сюжету, кульмінація й розв'язка побудовані з певним ступенем нормативності. Є й традиційна для французької драми "затримка" (suspens) у третій дії, коли Нейпер підозрюється у зв'язку симператрицей.
Що стосується відбиття минулого для рішення проблем сьогодення, то в епоху "медиократии", після потрясінь, викликаних поразкою у франко-прусской війні й придушенням Паризької комуни, нагадування про велич наполеонівської Франції, коли рядовий солдат міг бути зроблений у маршали за виявлений героїзм, коли навіть до ворогів проявлялася великодушність, коли патріотизм був достоїнством, п'єса Сарду здобувала особливо актуальне звучання
Слід зазначити також, що, відтворюючи історичну ситуацію початку століття, Сарду не ставив метою зображувати великі політичні події, навіть узяття революційними загонами палацу Тюильри в першій дії відбувається за сценою, і про хід його глядач довідається з повідомлень праль або солдатів, що пробігають. Правда, в оригіналі п'єса тривала 4 години й припускала участь 56 артистів, не вважаючи мімансу, але першої ж постановки виявили обмеженість сценічних можливостей і змусили автора зробити значні купюри й скоротити число діючих осіб до 26.
Сарду вміло комбінує елементи традиційних для його часу жанрів мелодрами, комедії характерів, комедії вдач і комедії інтриги. Ця "добре зроблена" п'єса насичена витонченими, дотепними діалогами, у яких обмін репліками нагадує фехтувальний двобій. Разом з тим Сарду саме за допомогою діалогів (і рідких у даній п'єсі монологів) майстерно створює насичені, яскраві, що запам'ятовуються образи
"Мадам Сан-Дружин" - яскрава п'єса, повна гумору й щирих веселощів, але установка на театральність не виключає серйозності проблем, що коштують перед авторами неоромантической історичної драми. Звертання до славних сторінок минулого сприяло рішенню головного завдання неоромантиков - побороти песимістичні настрої французів, повернути їм упевненість і надію, розбудити любов кродине.
Примітки1 Сарду професійно займався спіритизмом, був відомим медіумом-малювальником. За свідченням сучасників, він спілкувався, зокрема, з душами Моцарта й Бернара Палисси. Збереглися його офорти із зображенням їхньої обителі в місті Юлиус на Юпітері, із чарівними садами, населеними крилатими чудовиськами. Відомо, що Сарду був почесним головою на конгресі спіритів і спіритуалістів у Парижу в 1900 г.
2 Barthes R. Brecht, Marx et l'histoire. Carriers de la compagnie Madeleine Renaud-Jean Louis Barrault. Théâtre historique. P. dec. 1957. P. 21.
3 Lafaye J. Après le romancero. Op. sit. P. 18.
4 Pfordten O. vonder. Werden und Wesen des historischen Dramas. Heidelberg. 190. P. 4.
5 Breitholtz. Le théâtre historique en France jusqu'à la Révolution. Carriers de la compagnie Madeleine Renaud-Jean Louis Barrault. Theatre historique. P. dec. 1957. P. 5.
6 Sardou V. Madame Sans-Gene. P. 1956. P. 4.
7 Ibid. S. 22.
8 Ibid. S. 27.
Коментарі