П. Р. Заборів. Гюго й Карамзин Інститут російської літератури (Пушкінський Будинок) РАН / / lib. pushkinskijdom. ru/Default. aspx? tabid=6935
У квітні 1864 р., коли мир відзначав тривіковий ювілей Шекспіра, у Парижу з'явилася книга про великого драматурга, що належав перу Віктора Гюго. Самого поета в той час у Франції не був: політичний вигнанець, він перебував на англійському острові Гернсей, недалеко від французького берега, але поза досяжністю для французьких влад
Сучасники зустріли нову книгу Гюго з неприхованим роздратуванням. "Изумительно дивна", виткана із протиріч книга, де "гранично зближаються геніальність і божевілля";1 праця, для характеристики якого "знадобився б цілий тім, що містить у собі всесвітню історію"; 2 твір, автор якого "занадто вуж зайнятий собою",3 - подібні судження досить чітко виявляють відношення до цього добутку в англійському й французькому суспільно-літературному колах
Подібним образом звучав і найбільш значний російський відгук на книгу, що належав Аполлонові Григор'єву. При всьому співчутті французькому поетові - "найбільшому виразникові сучасного західного людства" - А. Григор'єв кидав йому аналогічний докір: "Книга сама по собі - геніальне каліцтво, у якому про самого Шекспіра навряд чи найдеться аркуша два друкованих".4
Тим часом, хоча первісним поштовхом до створення книги й послужив початий в 1853 р. сином поета Франсуа-Віктором переклад творів "британського есхила" на французьку мову,5 своє завдання Гюго бачив аж ніяк не тільки в підготовці читацького сприйняття. "William Shakespeare" з'явився підсумком його довгих, висхідних ще до епохи "романтичних битв" роздумів над творчістю геніального драматурга і його життям у століттях, але також і над долями мистецтва й людської цивілізації взагалі.6 "По-справжньому, - писав Гюго в передмові, - нарис цей варто було б назвати „Із приводу Шекспіра". Прагнення, як говорять в Англії, представити публіці новий переклад Шекспіра було для автора лише першою спонукальною причиною. Глибока зацікавленість в успіху перекладача не повинна була позбавити його права рекомендувати переклад. З іншого боку, у ще більшому ступені думка його хвилював самий предмет. У зв'язку із Шекспіром перед ним устали всі питання, що стосуються мистецтва. Обговорювати їх - це значить роз'ясняти завдання мистецтва, обговорювати їх ---іце значить роз'ясняти обов'язку людської думки стосовно людини. Виникає настільки очевидна можливість висловити цілий ряд істин, що неприпустимо, особливо в такий час, як наше, нею зневажити. Автор зрозумів це. Він без коливань приступився до розгляду складних питань мистецтва й цивілізації в їхніх різних проявах, розширюючи обрій щораз, коли зміщалася перспектива, і приймаючи все те, що від нього настійно вимагав об'єкт".7
Серед цих "настійних вимог об'єкта" був і питання про характер сучасних історичних штудий. Присвячений йому розділ називалася: "Справжня історія - кожний оселений на своє місце" (L'histoire réelle - chacun remis à sa place).
З тих пор як існує людство, думає Гюго, на передньому плані історії завжди були "люди сили" - королі, імператори, князі, вожді, воєначальники; їм незмінно супроводжувала слава, мир плескав їхнім блискучим перемогам, але сяйво, що вони випромінювали, не висвітлювало небо, а запалювало, немов вони хотіли опанувати нескінченністю. Однак часи перемінилися. Людський рід переситився стражданнями й не бажає більше прямувати по цьому скорботному шляху. Епоха "людей сили" минула. Війна, деспотизм, теократія, рабство - всьому цьому наступає кінець. На авансцену історії виходить народ і справді великі люди - "династія геніїв", покликана вести його вперед.
У світлі цих грандіозних змін повинна бути написана заново вся багатовікова історія людства, в історії, як і в житті, повинна восторжествувати істина й справедливість. Із суцільного прославляння монархів і полководців вона повинна стати історією народів, вдач, законів, мистецтва й науки, іншими словами - на зміну історії царювань і воєн повинна, нарешті, прийти історія цивілізації й прогресу
Як і все це побудова Гюго, оновлена історіографія, за якої він ратує з таким пафосом, позбавлена в його викладі скільки-небудь ясних обрисів. Він не називає жодного історика, що хоч почасти відповідає його ідеалу; цей мудрий і безсторонній історик - весь у його мріях. Зате історіографія "старого типу" позначена їм цілком чітко. До неї, по думці поета, належать Боссюе, Флери й абат Плюш, до неї належать Дмитро Кантемир і Карамзин
Про Кантемира Гюго міг довідатися з історичних творів Вольтера, що був знаком з "Історією піднесення й падіння Оттоманської імперії" ( 1714-1716) і широко використовував неї у своїх працях.8 Втім, не виключена можливість, що Гюго читав або принаймні переглядав її французький переклад (1743). Наведені ним факти надзвичайної жорстокості турецьких султанів дійсно сходять до Кантемира, хоча Амурат IV помилково їм названий Селимом,9 а Мухамед III-Умовним ім'ям Тигр.10 Невірно була витлумачена й сама манера історика: об'єктивність і деяка сухість його оповідання Гюго порахував свідченням його протурецких настроїв і беззастережної прихильності деспотизму.11 Прихильність деспотизму інкримінував він і Карамзину.
Поява на сторінках книги Гюго ім'я Карамзина не означало, однак, що поет знав "Історію держави Російського", хоча переклад її на французьку мову існував уже більше трьох десятиліть: у Гюго Карамзин фігурує як історик Петра. Правда, про вбивство царевича Олексія Карамзин не писав, але факт цей був віддавна відомий на Заході; 12 до того ж в 1860 р. у Лейпцизі вийшло спеціальний твір про процес царевича - французький переклад шостого тому "Історії царювання Петра Великого" Н. Г. Устрялова (1859).13 Що ж стосується самого Петра, то йому Карамзин присвятив не одну сторінку у своїй "Записці про древню й нову Росію".
Знайомство В. Гюго з повним виданням "Записки" в оригіналі (Берлін, 1861) неправдоподібно. Але один її фрагмент, що містив коротку характеристику діяльності Петра, поет міг довідатися у французькому перекладі задовго до того, як приступився до роботи над "Шекспіром". Фрагмент цей був наведений у книзі Миколи Івановича Тургенєва "La Russie et les Russes", що побачила світло ще в 1847 р. Втім, швидше за все ця чудова книга могла потрапити до Гюго в період гернсейского вигнання, коли підсилилися його зв'язки з міжнародною політичною еміграцією.14 Не виключено, що його увагу звернув на неї Герцен, з яким він перебував тоді в переписці, або ж хто-небудь із загальних друзів. Між іншим, у настільки, що захопив його першому томі, "Колишнього й дум" ім'я Карамзина згадувалося двічі.15 Однак це були тільки згадування, хоча й досить виразні; Тургенєв же присвятив Карамзину особливий етюд, або, як він сам його називав, "нотис".
Ніякі особисті заслуги й людські достоїнства Карамзина не перешкодили Тургенєву засудити його суспільну позицію: "історіограф імперії" був переконаний у необхідності для Росії самодержавства. При цьому він не схвалював дуже багато чого, часом насмілювався навіть говорити правду самому цареві, але в основі всіх його (без винятку) виступів незмінно лежали повага й любов до самодержавної влади, свого роду культ, що зложився в нього в процесі довгих роздумів над історичними долями російського народу й держави.16
Відзвук цих міркувань Н. И. Тургенєва й чується в книзі Гюго. Поет з осудом говорить про монархізм історика, про його захоплено-любовне відношення до царів. Але разом з тим відзначає, що славословить він царів перепрошуючим тоном: "Карамзин позбавлений усякого запалу, якого б те не було наснаги, його ентузіазм охолоджений, його захвати сумовиті, його запопадливість скована, він пестить покляклими пальцями".17
От чому праця Карамзина-Історика здається Вікторові Гюго знаменням часу. Діяльністю Карамзина, думає він, завершується лінія європейської історіографії, "заснованої на покорі". Діяльність Карамзина передбачає настання нової епохи, коли історія з мальовничого полотна стане дзеркалом і відблиск минулі опромінить майбутнє, що - зрештою - принесе людству жадану перемогу світла й добра
Безсумнівно, у книзі Гюго про Шекспіра й тим більше в його творчості взагалі "карамзинский епізод" не займає скільки-небудь істотного місця. Це всього лише факт, що підтверджує його оптимістичну концепцію, усього лише приклад - і притім один з багатьох. Але саме звертання французького поета до Карамзину досить цікаво й показово, будучи проявом всі возраставшего тоді в Західній Європі уваги до російської літератури й культури в їхньому сьогоденні й минулому
Примітки1 Blackwood's Edinburgh Magazine, 1864, v. XCVI, N 585, p. 180.
2 Revue du monde catholique, 1864, t. 9, pp. 201-202.
3 Revue contemporaine, 1864, t. 39, pp. 396-404.
4 Епоха, 1864, № 6, стор. 265-266.
5 Про це див.: F. - V. G u il le. Franç ois-Victor Hugo et son oeuvre. Paris, 1950, pp. 171-199.
6 Див.: F. Gregh. L'oeuvre de Victor Hugo. Paris, 1933, pp. 388-391; P. Souchon. Victor Hugo, l'homme et l'oeuvre. Paris, 1949, pp. 218-22Q,
7 [V. Hugo]. William Shakespeare. Paris, 1864, pp. 3-4.
8 Див.: Ф. Я. Прийма. Антіох Кантемир і його французькі літературні зв'язки. У кн.: Російська література. Тр. Відділу нової російської літератури Інституту російської літератури. Изд. АН СРСР, М.-Л., 1957, стор. 27-29.
9 [V. Hugo]. William Shakespeare, p. 544. Порівн.: D. Сanti mi м. Histoire de l'empire ottoman où se voyent les causes de son agrandissement et de sa décadence, t. II. Paris, 1743, p. 37.
10 [V. Hugo]. William Shakespeare, p. 545. Порівн.: D. Cantimir. Histoire de l'empire ottoman, t. II, p. 22,
11 ПРО Д. Кантемира див.: В. H. Ермуратский. Суспільно-політичні погляди Дмитра Кантемира. Кишинів, 1956; С. Каллимаки, Дмитро Кантемир. Бухарест, 1966.
12 Див.: Г. Линсцер. Петро Великий і Олексій Петрович. Епізод російської історії у висвітленні західноєвропейської літератури. У сб.: Петро
Великий. Спб., 1903, стор. 260-294.
13 Le procès du tsarévitch Alexis Pétrowitch traduit du Russe par Constantin de White. Leipzig, 1860.
14 Про це див.: M. П. Алексєєв. Віктор Гюго і його російські знайомства. Літературна спадщина, т. 31-32. М., 1937, стор. 823-841.
15 Le Monde Russe et la Révolution. Mémoires de A. Hertzen. 1812- 1835. Paris, 1860, pp. 139, 165. Відкликання Гюго див. у кн.: V. Hugo. Correspondance, t. II. Paris, 1950, pp. 340-341; см. також: Correspondance, t. IV. Paris, 1952, p. 327.
16 Див.: N. Tourguéneff. La Russie et les Russes, t. I. Paris, 1847, pp. 87-89. См. також: В. M. Тарасова. Росія й росіяни (H. И. Тургенєв про Росію 50-х років XIX в.). Уч. зап. Марійського пед. инст. ім. Н. К. Крупской, 1965, т. XXVII, стор. 119-233.
17 [V. Hugo]. William Shakespeare, p. 545.
Коментарі