"Пан із Сан-Франциско - ім'я його ні в Неаполе, ні на Капрі ніхто не запам'ятав - їхав у Старе Світло на цілих два роки, із дружиною й дочкою, єдино для розваги". Ця людина була твердо впевнена, що має право на всі, тому що, по-перше, був багатий, а по-друге, мав намір присвятити роки, що залишилися йому, (йому здійснилося п'ятдесят вісім) відпочинку й розвагам. Він працював не покладаючи рук (не своїх, а тих китайців, яких він виписував до себе на роботи цілими тисячами) і от тепер вирішив передохнути. Люди його рівня звичайно починали відпочинок з поїздки в Європу, в Індію, у Єгипет. Так вирішив надійти й пан із Сан-Франциско
Дружина його, як всі літні американки, любила подорожі, а дочка, не дуже юна й здорова, під час подорожі могла, хто знає, знайти собі пару. Маршрут подорожі був дуже великий, включаючи й Південну Італію, де вони збиралися провести грудень і січень, потім Ніццу, Монте-Карло, Флоренцію, Рим, Париж, Севілью, потім Англію, Грецію й навіть Японію... Життя на знаменитому пароплаві "Атлантида" ішла розмірено: вставали, пили шоколад, кава, какао, приймали ванни, робили гімнастику для порушення апетиту і йшли до першого сніданку. До одинадцяти годин гуляли по палубах, грали в різні ігри для нового порушення апетиту; в одинадцять підкріплювалися бутербродами з бульйоном і спокійно чекали другого сніданку, ще більш рясного, чим перший; потім друга година відпочивали, лежачи на шезлонгах під пледами; о п'ятій годині пили чай із запашним печивом. Наближалася головна подія дня, і пан із Сан-Франциско поспішав у свою багату каюту - одягатися. "Океан, що ходив за стінами, був страшний, але про нього не думали, твердо вірячи у владу над ним командира...
на баку поминутно взвивала з пекельною похмурістю й взвизгивала із шаленою злістю сирена, але деякі із що обідають чули сирену - неї заглушали звуки прекрасного струнного оркестру, вишукано й невпинно грав у двусветной залі, святково залитої вогнями, переповненої декольтованими дамами й чоловіками у фраках... Смокінг і крохмальна білизна дуже молодили пана із Сан-Франциско. Сухий, невисокий, негаразд скроєний, але міцно зшитий, він сидів у золотаво-перловому сяйві цього чертога за пляшкою вина, за келихами й келишками найтоншого скла, за кучерявим букетом гіацинтів... Обід тривав більше години, а після обіду відкривалися в бальної залі танці... Океан з гулом ходив за стіною чорними горами, хуртовина міцно свистала в обважнілих снастях, пароплав весь тремтів, долаючи і її, і ці гори, - точно плугом розвалюючи на сторони їх хиткі, раз у раз що скипали й високо взвивавшиеся пінистими хвостами громади, - у смертній тузі стенала удушаемая туманом сирена, мерзнули від холоднечі й чманіли від непосильної напруги уваги вахтові на своїй вишці, похмурим і пекучим надрам пекла, її останньому, дев'ятому колу була подібна підводна утроба пароплава, - та, де глухо гоготали велетенські топлення, що пожирали своїми розпеченими зевами купи кам'яного вугілля, з гуркотом увергається в них облитими їдким, брудним потом і по пояс голими людьми, багряними від полум'я; а отут, у барі, безтурботно закидали ноги на ручки крісел...
у танцювальної залі все сіяло й виливало світло... була витончена закохана пара, за якого все із цікавістю стежили і яка не приховувала свого щастя... один командир знав, що ця пара найнята Ллойдом грати в любов за гарні гроші й уже давно плаває те на одному, то на іншому кораблі". У Гибралтарі, де всіх обрадувало сонце, на пароплав сіл новий пасажир - наследний принц однієї азіатської держави, маленький, широковидий, узкоглазий, у золотих окулярах
"У Середземне море йшла великий і квітчаста, як хвіст павича, хвиля, що, при яскравому блиску й зовсім чистому небі, розвела весело й скажено, що летіла назустріч трамонтана..." Учора завдяки щасливому випадку принц був представлений дочки пана із Сан-Франциско, і зараз вони стояли на палубі поруч і він кудись їй указував, щось пояснював, а вона слухала й від хвилювання не розуміла, що він їй говорить; "серце її билося від незрозумілого захвату перед ним". Пан із Сан-Франциско був досить щедрий, а тому вважав природним виконання людьми будь-якого його бажання
Життя в Неаполе негайно ж потекла за заведеним порядком: рано ранком - сніданок, хмарне небо і юрба гідів у дверей вестибюля, потім повільний рух на автомобілі по вузьких і сирих коридорах вулиць, огляд мертвотно-чистих музеїв і церков, що пахнуть воском,; у п'ять - чаїв в ошатному салоні готелю, ну, а потім - готування до обіду. Погода підвела. Портье говорили, що такого року вони просто не пам'ятають. "Ранкове сонце щодня обманювало: з полудня незмінно сіріло й починав сіяти дощ, так всі густіше й холодніше; тоді пальми біля під'їзду готелю блищали жерстю, місто здавався особливо брудної й тісним... а жінки, що шльопають по бруду, під дощем із чорними розкритими головами, - бридко коротконогими; про вогкість же й сморід гнилою рибою від пінливі в набережній моря й говорити нема чого...
Усі запевняли, що зовсім не те в Сорренто, на Капрі..." Море неспокійно, маленький пароходик, що везе сімейство на Капрі, "так валяло з боку убік", що всі були ледве живі. "Містер, що лежав на спині, у широкому пальто й великому картузі, не розтискав щелеп всю дорогу; особа його стало темним, вуси білими, голова важко боліла: останні дні, завдяки дурній погоді, він пив по вечорах занадто багато й занадто багато любувався "живими картинами" у деяких кублах". На зупинках було небагато легше; пронизливо волав з барки, що гойдалася, під прапором готелю "Коуа!" гаркавий хлопчисько, що заманював мандрівників
"И пан із Сан-Франциско, почуваючи себе так, як і личило йому, - зовсім старим, - уже з тугою й злістю думав про всіх цих жадібний, воняющих часником людишках, називаних італійцями". Нарешті вони добралися
"Острів Капрі був сирий і темний у цей вечір... На верху гори, на площадці фунікулера, уже знову стояла юрба тих, на обов'язку яких лежало гідно прийняти пана із Сан-Франциско. Минулого й інші приїжджі, але не заслуговують уваги, - трохи росіян... і компанія... німецьких юнаків у тирольских костюмах...
совеем не щедрих на витрати. Пан із Сан-Франциско, сторонившийся й від тих, і від інших, був відразу замічений". У вестибюлі їх зустрічає вишуканий хазяїн готелю, і пан із Сан-Франциско раптом згадує, що бачив саме його в сні. Дочка подивилася на нього із тривогою: "...серце її раптом стисла туга, почуття страшної самітності на цьому чужому, темному острові..." Підлога ще гойдалася під ногами пана із Сан-Франциско, але він ретельно замовив обід і "потім стала точно до вінця готуватися". Що почував, що думав пан із Сан-Франциско в цей настільки знаменний для нього вечір?
Йому просто дуже хотілося їсти, і він перебував навіть у деякому порушенні, що не залишало часі для почуттів і міркувань. Він поголився, вимився, добре вставив кілька зубів, змочив і прибрав щітками в срібній оправі залишки перлових волось навколо смугляво-жовтого черепа, натягнув кремове шовкове трико, а на сухі ноги - чорні шовкові носки й бальні туфлі, упорядкував чорні штани й білосніжну, із грудьми, що випнулися, сорочку, вправив у блискучі манжети запонки й став мучитися з ловом під твердим комірцем запонки шийної. "Підлога ще гойдалася під ним, кінчикам пальців було дуже боляче, запонка часом міцно кусала в'ялу шкірочку в поглибленні під кадиком, але він був наполегливий і нарешті, із сяючими від напруги очами, весь сизий від сдавившего йому горло, над міру тугого комірця, таки доробив справу - верб знемозі присів..." От він іде по коридорі в читальню, зустрічні слуги тиснуться від нього до стіни, а він іде, як би не зауважуючи їх. У читальні пан із Сан-Франциско взяв газету, швидко пробіг заголовка деяких статей, - "як раптом рядка спалахнули перед ним скляним блиском, шия його напружинилась, очі витріщили, пенсне злетіло з носа... Він рвонувся вперед, хотів ковтнути повітря - і дико захрипів; нижня щелепа його відпала, освітивши весь рот золотом пломб, голова завалилася на плече й замоталася, груди сорочки випнулася коробом - і все тіло, ізвиваючись, задираючи килим каблуками, поповзло на підлогу, запекло борючись із кимсь". Всі всполошились, тому що люди й дотепер ще найбільше дивуються й нізащо не хочуть вірити смерті
"А на світанку, коли... піднялося й розкинулося над островом Капрі блакитне ранкове небо...
принесли до сорока третього номера довгий ящик з-під содової води" і поклали в нього тіло. Незабаром його швидко повезли на однокінному візнику по білому шосе всі долілиць і долілиць, до самого моря. Візник, що програвся вчора до останнього гроша, був радий несподіваному заробітку, що дав йому якийсь пан із Сан-Франциско, "мотавший своєю мертвою головою в ящику за його спиною... *. На острові починалося звичайне щоденне життя. Тіло ж мертвого старого із Сан-Франциско верталося додому, у могилу, на береги Нового Світла
Випробувавши багато принижень, багато людської неуважності, з тиждень промандрувавши з одного портового сараю в іншій, воно знову потрапило нарешті на той же самий знаменитий корабель, на якому так ще недавно, з такою пошаною його везли в Старе Світло. Але тепер уже приховували його від живих - глибоко спустили в просмоленій труні в чорний трюм
А нагорі, як звичайно, був бал. "І ніхто не знав... що коштує глибоко, глибоко під ними, на дні темного трюму, у сусідстві з похмурими й пекучими надрами корабля, що важко одолевали морок, океан, хуртовину..."
Коментарі