"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" і в культурно-антропологічній. Далеко не усе ще вивчено у вітчизняній історіографії, принаймні, у додатку до епохи Відродження, хоча у відношенні Петрарки нові підходи блискуче останнім часом демонструє Л. М. Баткин1. Вибраної нами проблеми він спеціально не розглядає, але крізь призму аналізу особистих спонукань по-ця й гуманіста стосується
"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження"&"Цитування тексту узяте із книги: століття й Відродження" гуманіста, його презирстві до народу, елітарності, егоїзмі, політичному неуцтві, фразерстві, безпринципності, сервілізмі, космополітизмі, байдужності до справ Італії, консервативному романтизмі
"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" Подібним питанням, наскільки вдалося виявити, дослідники поки не задавалися
"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" політичного вигнанця, першу половину життя (до 1353 р.) провів за межами Італії, в Авиньоне, папській столиці ХІ в., щоправда, наезжая в Італію нерідко й залишаючись там довгими місяцями, порию перераставшими в рік^-іншій. частину, Що Залишилася, життя поет провів в Італії, у різних її містах-державах північної й середньої частини країни, закінчивши свої дні під Падуей (1374). У результаті він особисто стикнувся з усіма існуючими тоді політичними режимами: синьориально-тиранічною владою Висконти в Милане, пополанско-купецькою республікою у Венеції, спадкоємною синьйорією в Падуе. Він був знаком з першими персонами Європи: німецьким імператором Карлом ІV, французьким королем Іоанном ІІ, неаполітанським королем Робертом, римськими татами епохи "Авиньонского полону", а крім того"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження""Цитування тексту узяте із книги: століття й Відродження" політичних порядків необхідні законність, справедливість, забезпечення й захист цивільних прав і воль,&"Цитування тексту узяте із книги: століття й Відродження" його подання про "добро", "найкращому" правителі. Він знаходить багато способів і випадків виразити ці подання: у трактатах і поемах, присвячених знаменитим чоловікам античності, серед яких виявлялися відзначеними уваги й кращих правителів, листах про політичну ситуацію його часу, де досить чітко оцінюються правителі й римські тати з погляду їхні політики й способів правління, у наставляннях і радах, касаемих государів (наприклад, у згаданому вище листі-трактаті "Про найкраще керування державою" або написаному 20-ю роками раніше листі до флорентийцу Никколо Аччаюоли, що били в той момент радником і сенешалем молодого неаполітанського короля). Навіть в інвективах, гостро полемічних творах, написаних по сугубо конкретному приводі у зв'язку з тим або іншим обвинуваченням на адресу Петрарки як особистості або поета, він звертається до теми справедливості й закону
Але отут-те й виявляється інтрига, що дає аргументи в руки прихильників погляду на сутнісне роздвоєння Петрарки як особистості. Чи можна, викликують вони, з'єднати міркування Петрарки з його особистим поводженням, у цьому випадку, з поселенням його в Милане в тиранів Висконти (мова йде про так званій "стоянку" Петрарки в Милане, де він прийняв рішення тимчасово оселитися після повернення в Італію з Авиньона після заальпійського изгнанничества й де в результаті прожив з 1353 по 1361 р.). Треба сказати, що таке поселення шокувало у свій час і флорентійських друзів Петрарки"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" Більше того, мав місце цікавий для розуміння його позиції перед особою влади інцидент із Лукино Висконти, братом правителя, що згодом також став сеньйором Милана. Лукино Висконти написав інвективу проти Петрарки, доводячи незаслуженность його слави. Петрарка, природно, і цього разу відповів, захистивши себе й свою честь яскравою мовою гуманіста й поета. В іншій інвективі, саме проти авиньонского кардинала, що була вище згадана, він знову дасть убивчу характеристику Висконти як особі "посередньої вченості й красномовства", як дурневі й спесивцу5. Він нагадує, за що можна було дуже боятися цю персону: у його руках величезна влада, йому властива схильність до помсти, вона болісно ставиться до будь-якої критики, швидкий на розправу "за допомогою кайданів і меча", тобто вбивства або в'язниці
Отже, чітко усвідомлюючи тім, що може відбутися, Петрарка привселюдно двічі словом висікає правителя. При цьому він привселюдно ж заявляє, що завжди вільно душею й нікого не боїться, "якщо тільки того, кого почитає"6"Цитування тексту взято із книги: століття й Відродження" "нічиє високе положення". Важко не повірити заявам Петрарки, тим більше, що вони висловлені не у вигляді відверненого судження в якімсь трактаті, не перед особою теоретичного, умоглядного тирана або правителя, а у творі полемічному, адресованому цілком певній особі, хоча, у традиціях Петрарки, і не названому по ім'ю, але, мабуть, угадува_ легко сучасниками
Написана інвектива саме в той час, коли Петрарка жив у Милане. Більше того, саме в миланские роки пишуться діалоги про тиранію в трактаті "Про засоби проти превратностей долі" з різкою критикою методів правління, подібних використовуваним Висконти.
Отже, відносини ренесансного поета із владою не завжди складалися просто, не були безконфліктними, але навіть у випадку перебування при тім або іншому дворі не ставили Петрарку під правителів. До речі, і саме визначення "при дворі" у додатку до Петрарки не дуже точно: він прагнув навіть гостем жити від двору на відстані, начебто Амвросиевского монастиря в Милане або містечка Аркуа під Падуей.
Справедливий інше, широке питання: а яким взагалі стає відношення влади до ренесансної творчої особистості? І як воно, це відношення сприймається й витлумачується? Якщо почати з тих же Висконти, то синьйор Джованни, спадкоємний правитель Милана, той, хто запрошував Петрарку оселитися, проявляв постійну щедрість, робив благодіяння, обсипав почестями, "нічого не вимагав, крім гостевания", і забезпечував безпеку й волю7. Висконти прагнули бути освіченими правителями, що не дозволяло стискувати творчі пошуки поета, обмежувати його можливості впливу на суспільство. Поет надавав влади й державі престиж. Ренесансна епоха, таким чином, породила нестаток влади в поетах і нових інтелектуалах. Поети ж при їх безмежно гуманістичній вірі в слово й можливість впливати словом на правителів, суспільство, вдачі, у можливість морального вдосконалювання особистості рішуче перетворюються внаставников.
Що стосується Петрарки, то він виявлявся якщо не наставником, то порадником влади не один раз. Серед його адресатів, як уже говорилося, минулого й імператори, і королі, і тата, і синьйори-правителі італійських міст-держав. А серед листів"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" "Про найкраще керування державою". Воно дуже велике, на декількох десятках сторінок. На всьому його протязі Петрарка звертається до синьйора Падуи на "ти", і не просто звертається, а ще й міркує, як добре й демократично надходить сам Франческо Каррара, не говорячи про себе в множині й не дозволяючи звертатися до себе зі словом "пан"11. За цими похвалами коштує впевненість у рівності його, поета (а на соціальних сходах"Цитування тексту узяте із книги: століття й Відродження" М., 1998. С. 310.
6 Там же. С. 307&"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" "Про найкраще керування державою") // Середньовічне місто. Саратов, 1991. Вип. 10. С. 62&
Коментарі