Безкоштовні шкільні твори українською мовою для 5–11 класів

Боротьба за збереження культурної самобутності давно стала однією з провідних тем в історії України. Постійно перебуваючи під владою чужоземних держав, вони неодноразово зазнавали спроб асиміляції панівною культурою У XVI столітті поляки, підтримувані більшістю українців, у союзі з угорцями билися з литовцями за Галичину й Волинь. На відміну від княжих чвар, що для населення Давньої Русі були вже чимось звичним, ця боротьба набула нового тривожного виміру. Проголосивши себе «щитом християнства», поляки, частково з переконання, а частково з метою заручитися підтримкою Папи Римського, зображували своє просування на Схід як хрестовий похід проти язичників-литовців та схизматиків — православних українців. Ставлення до некатоликів, на їхній погляд — людей морально і культурно неповноцінних, характеризувало майбутні польсько-українських відносини як напружені. Підпорядкування полякам земель і населення України було більш ніж просто заміною своїх правителів чужими: воно означало підпорядкув...

Г. С. Сковорода був оригінальним і самобутнім мислителем, він був доб-ю обізнаний з ученням найвидатніших філософів античності, середньовіччя І нового часу. Філософська концепція Г. Сковороди має багато спільного з кон-цтщією просвітителів XVIII ст. Опанувавши досягнення світової філософської думки, Г. Сковорода став одним із зачинателів нової філософії на Україні. В основу філософських поглядів Г. С. Сковороди лягло вчення про три світи (мпкрокосм (всесвіт), мікрокосм (людина), символічний світ — Біблія). Кожний її цих світів має дві натури: внутрішню (духовну) та зовнішню (матеріальну). Особливо виділяється у його філософії теорія пізнання. Він вважав, що людський розум може пізнати світ, зрозуміти обидві його натури — зовнішню І внутрішню, адже пізнання розвивається в тісному зв'язку з людськими знаннями, воно нескінченне так само, як і світ, що є об'єктом пізнання.

Прямі й опосередковані поняття дуже широко використовує Григорій ('коворода, взявши їх із Закону Божого, тобто Біблії, або світу символів, як їх класне називає сам автор. Існує одне велике коло (макрокосм), всесвіт, що не-йііинно рухається за своєю траєкторію, в ньому вкинуте коло мале — людина, яки теж мусить рухатись не зупиняючись, разом зі всесвітом, якщо одне коло зупиниться бодай хоч на мить, то це й буде кінець всьому існуванню, кінець буттю. Ми зустрічаємо коло в образі змія в кільці, де голова йому початок, а хвіст кінець. Скручуючись в кільце, він і становить поєднання цих двох антиномі початку і кінця, або початкову і кінцеву літери грецької абетки: альфи і омег

Визначне місце в історії української літератури від давнини до сьогодв посідає письменництво ХУІІ-ХУШ ст. Для характеристики літературної спад щини ХУІІ-ХУШ ст. історики літератури вживають поняття «стиль бнрокоіі Перші риси барокового стилю в українській літературі почали з'являтися : наприкінці XVI ст. Тривалий час вважалося, що риси барокового стилю хараИ теризували лише мистецтво і літературу Західної Європи. Перегодом почали говорити й про українське бароко. Втім, досить тривалий час це поняття прийня то було застосовувати лише у сферах пластичних мистецтв, тобто в архітектурі;! скульптурі, малярстві.

Людина завжди у всі часи прагнула до свободи. Тільки розуміння свободи у всіх різне. Я думаю, що свобода — це, в першу чергу, свобода від забобонів. Забобони "бмежують здібності людини, оскільки в більшості випадків засновані на помилкових знаннях і виводах. Свобода — це свобода вибору. Людина винна сама иибирати, де йому вчитися і працювати, де йому жити. Свобода — це розумні .шкояи і розумне підпорядкування ним. Закони повинні ґрунтуватися на пошані до особи. Справедливі закони забезпечують людині свободу. Свобода — це івобода Слова, друку, думки. Людина повинна мати право думати і говорити те, що думає. Всяка думка, навіть помилкова, заслуговує пошани. Немає поганих думок, поганих смаків. Є різні. Свобода — це можливість самому ухвалювати рішення і нести за них відповідальність. Заборона чого-небудь ми, підлітки, сприймаємо як обмеження свободи. Сьогодні я маю право вибирати місце навчання, улюблене заняття, друзів. Я можу вибирати, яку книгу прочитати, яку Музику слухати. Я н...

Я зараз знаходжуся в тому віці, коли мені ще важко назвати себе дорослим, але я вже і не дитина. Мене ще не торкнулися дорослі проблеми, хоча п чисто замислююся, ким буду, як складеться моє життя, але і у футбол, і в баскетбол я із задоволенням пограю, забуваючи, що зростом майже наздогнав батьки. Іноді мені сташенно не хочеться дорослішати. Я розумію, що поки батьки піклуються про мене, я — вільний. Моя претензія на самостійність все ж таки більше дитяча. Мені жахливо шкода бачити утомлену маму і отця, що постіймо затримується на роботі. І я думаю: невже для цього я росту, для втоми, вічної гонки за кимось і чимось. І у мене колись буде сім'я, і я так само, як і мої Лптьки, з легкою приреченістю виконуватиму свій обов'язок перед близькими. II розумію, що це неминуче, я — створення природи зі своєю біологічною програмою. Моє завдання — рости і вчитися. Потім навчати і вирощувати своїх ді-тий. Я поки не знаю, ким я буду! Принаймні мама іноді називає мене телепнем І шибеником. А...

Вибір професії — це важливо. Адже це твоя майбутня робота, праця. І якою вона буде (не лише в матеріальному плані), залежить від правильно ти обереш свою стежину чи ні. Я хочу стати юристом. Не знаю, як складеться моя подальша доля — чи зможу вступити до юридичної академії... Але прагнути буду. Бо у мене є друг Антон, котрий тричі складав іспити, і йому нарешті пощастило — він став студентом Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого. Зараз вчиться на адвоката. Антонів вибір і приклад — то не єдине, що вплинуло на моє рішення у виборі професії. Ще — повість І. Франка «Перехресні стежки». Дуже люблю цей твір. Коли прочитав, зрозумів: це — моє. Я теж хочу займатись юриспруденцією, вивчати і знати закони, роз'яснювати їх і допомагати людям. Тобто моя мета — бути освіченою людиною, мати престижну і корисну роботу. Звичайно ж — і нормальну зарплату, якої б вистачило на життя: сьогодні це питання особливо гостро постає перед випускниками. Тому говорити вголос про зарплату ще в школ...

Одна з найважчих проблем, перед якою виявляється молода людина, — це вибір кар'єри. Звичайно, є люди, які з шести років «знають», що вони хочуть бути докторами, або льотчиками, або пожежниками, але більшість з нас не знаходять часу для ухвалення рішення про вибір професії. Вибір професії займає час, і ви багато про що повинні подумати, оскільки намагаєтеся вирішити, чим би ви хотіли займатися. Ви можете виявити, що повинні будете ходити на спеціальні курси, щоб придбати кваліфікацію по певному виду роботи, або можете дізнатися, що ви повинні будете отримати деякий досвід роботи, отримати достатньо знань, щоб підготуватися до якої-небудщ діяльності.

Колись російський письменник М. Горький писав: «Людина — це звучить гордо». Так, якщо людина — принципова, має свої цінності, розуміється в чеснотах, обраною стежкою по безмежних просторах землі. Тому-то земля й поме-режена стежками людських доль, що тягнуться до обрію й зливаються з небом. Згадаймо народу мудрість: Людина — коваль свого щастя. Звідси — зміст життя й обрані шляхи — це результат вибору?! Вольова, цілеспрямована постать упевненою ходою йде до визначеної мети, досягає успіхів у житті, придбаває визнання — і в цьому її щастя.

У начерку до літературного автопортрету В. Дрозд згадує рідне село, босоноге дитинство, в якому були і болі, і радощі, важку працю батьків, сільську вчительку, що «забралася до них чи то з Харкова, чи з Києва», безмежні луки, «каламутні» дороги, різні перипетії, що випали на його долю. Чарівний світ села полонив його душу й серце, викликав потік думок, згодом став тією безмежною криницею, з якої він черпав свої творчі сили; тим корінням, яке живило душу, давало натхнення, поглиблювало наснагу... З-під пера письменника виходять твори різних жанрів: оповідання, повісті, новели, романи, які отримують полярні оцінки: хтось критикує їх, хтось благає «кинути написане в темний куток», хтось знаходить в них щось оригінальне й неповторне а сам письменник наголошує: «Не хочу бути таким, як усі», бо для нього — перш за все правда й лише правда. Позиція В. Дрозда відповідає тому стилеві, який входить у нашу літературу останнім часом і активно проявляється і в доробку деяких сучасних письменників....

У творчому доробку В. Дрозда чимало яскравих прозових творів: повість «Ирій», романи «Катастрофа», «Самотній вовк», «Спектакль», «Листя землі» та інші; оповідання «Шгмаліон», притча «Сонце» тощо. У 1965 році з'явилося оповідання «Білий кінь Шептало». Тогочасні критики дали несхвальний відгук на нього, бо у творі письменник зачіпав важливу вселюдську проблему особистості в суспільстві. Але, незважаючи на все ці «критичні зауваження», В. Дрозд написав продовження — оповідання «Кінь Шептало на молочарні», надруковане у 1967 році. Нині обидва твори добре відомі читачам і перекладені багатьма мовами.

Володимир Сосюра віддано любить Україну, народ свій, якому впродовж його тернистого шляху випало зазнати стільки кривд і поневірянь. Згадаймо Тараса Григоровича, який усе своє полум'яне життя поклав на ол-тир Вітчизни України, матері, неньки єдиної, найдорожчої. Про палку любов до миї вій з далекої Орської фортеці посилав свій голос: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що прокляну святого Бога, За неї душу погублю. Крізь віки з глухого царського каземату чуємо його напуття: Свою Україну любіть, Любіть її... За неї Кобзар наш карався, мучився, страждав, але не каявся. Майже така сама доля спіткала вже в радянський час і Володимира Сосю-ру --- автора чудової поезії «Любіть Україну».

Ось перед нами яскрави представник славного лицарства — козак Голота. Зневаживши «шати дорогії»; байдужий до всякого зовнішнього блиску, він сповнений гідності захисника Вітчизни. Сам-один розгулює полем килиїмським і «не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота», бо певний своєї козацької відваги. Хіба під силу здолати та-, кого хвалькуватому татарину? Жоден ворог не міг зрівнятися з козаком могутньою силою духу та безмежною волелюбністю. Тривалий час пробув у турецькій неволі Самійло Кішка, але зберіг відданість рідній землі й вірі християнській. Даремно лукавий Лях Бутурляк намовляє його поламати на собі хрест, щоб заслужити милість Алкана-паші:

Це війни і повстання, цесльози і перемоги, це «тихі води, ясні зорі» і буруни біля Дніпрових порогів, це незламнісь Байди і крилаті козацькі «чайки» серед хвиль розбурханого моря, буйні веселощі на Січі після перемог і плач полонянок у неволі, це ненависть і любов, вірність і зрада — це все, чим живе людина, чим живе народ, живе весь світ. Слухаю дзвін бандури чи кобзи, слухаю пісні-думи моєї України — і перед очима постають картини. Спокійно коливається ковила у степу, та раптом — пил, крики, свист тг тарського аркана. Палають хати, чути стогін, зойки... Не раз таке траплялося в Україні. Тоді на захист свого краю виступали к-ки. Про це — у піснях і думах: Бились з ранку козаченьки До ночі глухої. Козаків лягло чимало, А татар — утроє... («Ой, Морозе, Морозенку»)

Кожен народ із давніх-давен прагнув до поетичного осмислення власної історії — минулого і сучасного, зазирнути у майбутнє. Це осмислення і відтворила усна народна творчість, що зберегла для нащадків дух і події далеких епох, г її краса і художня довершеність захоплює і дивує, викликає повагу і гордість за український народ, його славетну історію. Не можна без хвилювання читати на-! родні балади, легенди, перекази, поринати у світ казок, слухати героїчні думи та чарівні пісні. До кращих із них належать історичні пісні «Зажурилась Україна, що нічим прожити», «Гей, не дивуйтесь, добрії люди», «Чи не той-то хміль». Не можна без гордості й захвату читати рядки: Од нас, козаків, од нас, юнаків, Ні один панок не вкрився Ой чи бач, ляше, як козак пляше На сивім коні горою. З мушкетом стане, аж серце в'яне,

Телебачення грає дуже важливу роль в наший життя. Це постійне джерело розваги і інформації, двері, через які до наших будинків може увійти весь світ. Деякі люди вважають за краще проводити свій вільний час, за прогляданням розважальних телепередач, тоді як інші вважають за краще дивитися політичні й освітні програми. Ми можемо подивитися багато дійсно цікавих програм: інформаційних, музичних, спортивних, для дітей і для дорослих. Але що ми робили раніше, до появиления телебачення? Перш, ніж ми впустили «одноокого монстра» в наші будинки, нам ніколи не складало труднощів зайняти свій вільний час. Ми мали звичай насолоджуватися задоволеннями цивілізації. Наприклад, для нас було в порядку речей мати хобі, розважати наших друзів і розважатися самим, ходити в театри, ресторани і на спортивні змагання. Ми навіть мали звичай читати книги і слухати музику. Все це належить нашому минулому. Тепер весь наш вільний час регулюється «ящиком чудес». Ми мчимося додому і похапцем поглинаємо їжу, щоб в...

Ми не можемо жити без музики. Нам подобається слухати музику, ми любимо танцювати під музику, ми уміємо граємо на музичних інструментах. Музика — поєднання багатьох звуків. Вони короткі і довгі, слабкі і сильні. Музика відображає настрій і емоції людей. Деякі люди люблять народну музику. У наший країні є численні фольклорні групи. Цікаво слухати їх музику і пісні. Минулого тижня ми з друзями відвідали концерт народної музики. Цей концерт справив на нас велике враження. Деякі люди люблять класику, але молодь віддає перевагу сучасній музиці: реп, долю і поп-музмку. Якщо ви хочете послухати сучасну музику, ви можете відвідати мюзик-холи і концерти популярних груп і співаків. Або купити квіток і завітати до «Євробачення». Мені подобається слухати пісні у виконанні наших українських популярних співаків. Це талановиті співаки і композитори, і мені подобається ходити на їх концерти. Ми з друзями купуємо квитки заздалегідь і часто дарили нашим улюбленим виконавцям квітів. І класична, і су...

Я живу тобою і для тебе. Вийшов з тебе, в тебе перейду, під твоїм високочолим небом гартував я душу молоду. Василь Симоненко — великий син українського народу, геніальна! поет. Його світлій пам'яті, його палкому і ніжному слову я хочу присвятити сзЦ] твір. В оточенні дідуся і матері промайнуло дитинство майбутнього генія. Вігі ріс, мужнів, як молодий дубок. Любив матір, любив дідуся, який замінив іїчм( батька і став найпершим і наймудрішим порадником у житті. Дідусь розпов ід§ онукові не тільки казки, він наставляв його у житті: Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя — єдина, Очі твої — одні.

Вірш «Ти знаєш, що ти — людина» входить до останньої прижиттєвої збірки поета «Земне тяжіння» (1964). До неї увійшли такі досягнення поетово го таланту, як «Задивляюсь у твої зіниці», «Лебеді материнства», «Розвели нас дороги похмурі», «Земле рідна! Мозок мій світліє...», «Ну скажи — хіба не фан тастично...». Ти знаєш, що ти — людина. Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні. Як багато вкладає Симоненко в слово «людина»! Це не біологічне поняття, а високий обов'язок і мета. Не кожен усвідомлює це. Між «просто життям» і життям свідомим — велика різниця. Подвиг, якість життя, внутрішня гли бина, краса душі не виникають у людині автоматично. Не залежать вони й від випадку. Це — результат цілеспрямованих зусиль.

Як багато почуттів вкладено у це слово. Яка вона гарна, велич» І неповторна. А чого тільки не винесла вона на своїх плечах! Скільки років1 ніш народ не знав своє: історії, не знав багатьох талановитих письменників, які пожертвували собою через любов до рідного народу. До таких поетів належить Симоненко. Неповних двадцять дев'ять років прожив поет, але зали-1 і нив у спадок стільки, що вистачить на життя багатьох поколінь. Творчість Василя Симоненка виділяється яскравим променем на фоні поезії ПО х років. За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули пос; Микити нашу літературу на рівень світової літератури. Ми сьогодні на повний її і лос заговорили про екологію, а поет ще чверть віку тому вбачав провину людп у тому, що міліють ріки і лисинами світять береги. Він любив рідну землю, Україну свою безталанну, невмирущу українську пісню, чарівну мову народу.

Для Бориса Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою — виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу — народом. Не визнавав ні детективної белетристики, ні поезії задля по-ишії — справжньою вважав лише літературу, яка виправдовує своє існування і контексті історичної долі народу, а що народ наш заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Літературу, на його думку, творить народ. У цій свідомій заанґажованості виявляється традиціоналізм Бориса Харчука. Одначе висновок щодо традиціоналізму важко потвердити творчістю письменника, якщо, ясна річ, розглядати її як щось цілісне, а не обмежуватися одним чи кількома творами, взятими «задля прикладу». Бо літературний доробок прозаїка не просто великий за обсягом — він ще й навдивовижу розмаїтий, його ш< зведеш до вичерпної «спільно-знаменникової» характеристики.

Олекса Стороженко народився 1805 року в селищі Лисогорах на Чернігівщині в родині офіцера, нащадка давнього козацького роду. Потім він навчався я губернській гімназії міста Харкова. Олекса також служив у війську, брав участь у російсько-турецькій війні. Після відставки він став чиновником. Спочатку Олекса писав російською мовою, зокрема це роман «Брати-близня-га» і різні оповідання. Друкував він твори у журналі «Основа». Окреме місце її доробку українською мовою займають його гумористичні оповідання «Скарб», «Вуси», «Голка», «Закоханийчорт». Твори Стороженка засновані на використанні українського фольклору, демонології. Фантастичні елементи в них поєднуються із зображенням селянського побуту, народних звичаїв. Присутній в оповіданнях образ оповідача, що робить морально-етичні акценти в зображуваних ситуаціях, спонукає читача до роздумів і оцінок.

Доля в українського письменника Григора Тютюнника була складною і навіть трагічною з дитинства, на яке припали роки воєнного лихоліття, повоєнної розрухи й голоду. Дітям у той час доводилося дуже рано дорослішати, заміняти батьків, що пішли на фронт. А свого тата Григір не бачив із шести років, бо той був репресований і не повернувся із заслання. Читаючи малу прозу та повісті Тютюнника, поринаєш у трепетний, вразливий, проте такий мудрий світ дитячої та юнацької душі.

Повість Григора Тютюнника «Климко» переносить читача у тяжкі часи фашистської окупації України, відкриваючи дещо призабуту сторінку нашої" історії. Головний герой твору Климко-це хлопчик, що йде за багато кілометрів про сіль, щоб потім продати її та врятувати від голоду улюблену вчительку з донькою-немовлям і себе з другом. Климко відважно йде дорогами війни, сповненими небезпек, перемагаюча в собі страх, перемагаючи інколи фізичне бевсилля та хворобу. За віком він бу, нашим однолітком, тому так боляче відчуваєш серцем усі його страждання, вжаєшся його витримці і недитячій мудрості. А ще, здається, неначе приміряє на себе ту важку подорож Климка і вчишся у нього рішучості та милосердю

Роман М. П. Стельмаха «Правда і кривда» сповнений великої любові до свого народу, до рідної землі, до простої людини. Його герої — це колгоспники одного із подільських сіл, які вижили в роки окупації, захищали рідну землю на фронтах Вітчизняної війни, які вірили у краще майбутнє. Роман має другу назву за прізвищем головного героя «Марко Безсмертний». Уже в самому прізвищі є своя символічність: у ньому втілено безсмертя народу. Головним героєм роману є Марко Безсмертний, який тяжко поранений, на милицях повертається в рідне село. Роман починається картиною бою: «Бій гримів спереду, з боків і позаду. Божеволіло залізо, божеволіли коні, шаленіі «іди». У цьому бою Марко, вже не вперше, був тяжко поранений. І ось сама ть стоїть перед ним: (в непритомному маренні після тяжкого поранення). И11 їй смерть каже, що час вже вмирати Маркові, він з обуренням кидає їй: «Бреши ні, Костомахо!.. Час мій. пе вийшов, бо я ще не наорався, не насіявся, не на-«тПувався землею, не наживсл». Орати, сіяти, бо...

Михайло Стельмах! Цікавий, самобутній талант. Один із видатних і вдумливих художників слова. Водночас поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і кіносценарист. Він — співець народу, який запалив казковий погонь Прометея і передав той незгасний факел молодому поколінню з однією метою: возвеличити свій народ, свою Вітчизну, зробити все для того, щоб у житті людей ніде в сутінках не причаїлась кривда і всі бачили тільки правду. Одним з кращих творів письменника є його роман «Правда і кривда». Згадуючи про час написання роману, М. Стельмах говорив: «Я почав свою роботу над ; романом про нашого сучасника, про людину, яка вирубувала вікна нової історії, потім ламала залізний карк фашизму, а зараз щовесни та щоосені засіває землю , житом і пшеницею на щастя, на здоров'я і на добрий розум». У романі вирішується ряд проблем, зокрема таких, як боротьба правди \ І кривди з давніх часів і до наших днів; безсмертя трудового народу як творця і матеріальних і духовних цінностей; взаєми...

Коли видатний письменник дивиться на небо, він, мабуть щось хоче побачити там? Ні, він згадує своє дитинство, і вже перед нами стоїть маленький хлопчик Михайлик, який народився в мальовничій місцевості на Вінниччині. Згадується матуся, Ганна Іванівна, така добра, ласкава, невтомна трудівниця. Саме вона навчила свого сина любити кожну травиночку, милуватися ррсою вранці та заходом сонця ввечері, вслухатися в «бентежні звуки далеких звоніва, що їх струшують на землю з високого піднебесся оті казкові гуси-лебеді, повертаючись весною з далекого вирію.

Безперечно, одна з найгірших людських вад — це заздрість, тобто ревносте ставлення до надбань і досягнень інших. Саме через заздрість у цьому пиїті коїться найбільша кількість злочинів, відомі навіть випадки, коли через еяадрістьбрат вбивав брата. Чому це так? Спробуємо з'ясувати. Почуття заздрості виникає у людини, коли хтось із її знайомих здобуває собі тг, про що вона давно мріяла, аби ж коли хтось виявляється кращим, успішні шим. Людину одразу починає щось «гризти», примушуючи робити необдумані Іічинки. Той, хто заздріть, не може контролювати свої дії, бо весь час думасіпро переваги і здобутки інших, забуваючи про власні.

А чи и звертаємо увагу нате, як вітаємося? Бо з привітання починається культура спілкування. Часто при зустрічі щось буркнемо на зразок «доброго дня» та й годі. Адже за словами, жестами та інтонацією привітань можна судити про культуру людини і народу в цілому, можна по привітанню визначити почуття людини, його мораль, гідність. Щоденний ритуал вітання — це автоматична фраза, це частина багатовікового культурного і морального досвіду народу. За своїм походженням привітання — це сигнал миролюбності, знак відмови від «нападу», у формі привітання відчувається приязнь чи не приязнь того, хто вітається, до того, з ким вітається.

Як ви думаєте, що таке добро? А що таке зло? Упродовж всієї своєї історії людство намагається відповісти на ці вічні питаний. Давайте поміркуємо разом. Мені здається, що добро в першу чергу пов'язане і умінням радіти і співчувати, співпереживати, відгукуватися на відчуття інших і тримати свою душу відкритою.

Знаменитий філософ Е. Кант сказав: «Діти повинні виховуватися не для сьогодення, а для майбутнього, можливо кращого стану роду людського». Кожен з батьків бажає виростити свою дитину щасливою, здоровою, успішною, розумною. Щоб вона вибрала правильну дорогу, мала змогу самореалізу, створила потім щасливу сім'ю і гідно виховувала своїх дітей. Про це думають всі батьки, незалежно від того в якій країні вони живуть, на якій мові говорять, якій існує економічний і політичний лад. Кожен з батьків для своєї дитини бажає кращої долі. І хочеться вірити, що діти завжди йдуть далі за своїх (штьків. Хоча є і якості, які простежуються з покоління в покоління.

У тлумачлому словнику є таке визначення слова «милосердя»: добре, мііичутливе ставлення до хого-небудь. Вияв жалості; помилування. Добре ставлення — що ж це означає? Як кожен з нас це розуміє? Звичайно, залежно від того, наскільки миле його власне серце. У староіндійському афоризмі мовиться: «Співчуття править світом». Тобто шіжливо, щоб серця наші не зачерствіли, і ми відчували біль ближніх, особливо м к іцо вони від нас залежать. Конфуцій же говорив: «Хто сповнений милосердя, неодмінно володіє муж-м Істюк Що означає готовність і рішучість милосердної людини допомогти і утішити тих, хто цього потребує, а не боязко спостерігати за чужим горем з боку.

Вважаю, ніщо не може замінити людині щасливих хвилин спілкування з книгою — ні телевізор, ні комп'ютер, ні сучасні розваги. Коли береш до рук книгу, одразу поринаєш у чарівний і незнаний світ. Одним із найулюбленіших моїх творів є невеличке оповідання М. Коцюбинського «Intermezzo». Спершу мою увагу привернула його дивна назва. Що спонукало письменника так назвати цей твір? Про що в ньому може йтися? Що означає це слово? Ті, хто розуміється на музиці, знають, що «Іпіегтегго» — це невеликий музичний твір довільної будови, що виконується оркестром між частинами опери. В перекладі з італійської означає «перерва».

Починаючи від присвяти до останнього рядка твір Коцюбинського «Intermezzo» сприймається як щось нове, ще не бачене в літературі. Свою новелу автору присвятив Кононівським полям. Очевидно для нього це було особливе місце, місце справжнього відпочинку, своєрідного життєвого антракту; місце де, ін одержав заряд енергій, залишивши свою втому. Саме втома виступає першою дійовою особою у незвичайній виставі, де крім неї задіяні «Ниви у червні». «Сонце», «Три білих вівчарки», «Зозуля», «Жайворонки», «Залізна рука горо-да» і «Людське горе».

Знайомлячись із творчістю того чи іншого письменника, ми пізнаємо характер автора, його світобачення, світорозуміння, вникаємо в індивідуальний стиль. Щодо постаті М. Коцюбинського, то значення творчості письменника в тому, що він чітко ставив мету в житті, свій погляд звертав на сутність праці, багато уваги приділяв питанню любові людини до рідної землі. В одному з своїх листів Коцюбинський писав: «Я весь серед своїх героїв, живу їх життям, поділяю їх горе і радощі, говорю їх мовою і відданий їх інтересам». Людина і земля... Споконвічна проблема, яка, на мій погляд, має два рішення: філософське (людина, за Біблією, вийшла із землі і піде в землю) і суспільно-побутове. Цій темі присвячено багато літературних творів, чільне місце серед яких займає повість М. М. Коцюбинського «Fata morgana», що в перекладі на країнську мову означає «марево».

Людську любов і радість, і жалі, І совість, що губилась на землі, — У серце взяв, у світ поніс з собою. А. Малишко. «Коцюбинський» Письменник — громадянин, великий гуманіст і правдолюбець Михайло Коцюбинський — подарував нашому народові неоціненну художню спадщину — сповнені світлих ідей, мистецьки неперевершені твори. Читаючи сторінки незабутнього творця краси і добра, мислителя, шукача правди, ми схиляємося перед його громадською мужністю і щедрістю серця, що розкриваються для людського горя, «як квіта для роси». Незабутні дні, проведені серед смерекових лісів і гомінливих річок Гуцульщини, спонукають письменника створити прекрасну пісню про кохання — повість «Тіні забутих предків». Ця перлина української літератури пропонує заглибитись у чарівний світ величезної й таємничої природи Карпат, допомагає збагнути своєрідний характер гуцулів — цього оригінального народу з багатою фантазією, що створив безліч прекрасних казок, зберіг перекази та легенди, витворив цілий світ символів, як...

«Тіні забутих предків», правдиву казку Гуцульщини, М.М. Коцюбинський закінчив у 1911 році, а вперше надрукував в 1912 році. Написанню твору передувала велика, напружена робота: письменник вивчав фольклорно-етнографічні матеріали про Гуцульщину, наукові статті, монографії, особисто, поїхавши до Криворівні, ознайомився з місцевою природою тощо. І тільки після цього почав писати. У листі до Гнатюка повідомляв: «Боюсь, хвилююсь, але пишу». У повісті Гуцульщина вимальовується перед нами такою, якою сприймали і бачили її самі гуцули, котрі глибоко вірили в те, що природа одухотворена, жива, діюча, заселена добрими та злими духами.

«Тіні забутих предків», правдиву казку Гуцульщини М. М. Коцюбинський закінчив у 1919, а вперше надрукував у 1912 році. Написанню твору передувала велика і напружена робота: письменник вивчав фольклорно-етнографічні матеріали про Гуцульщину (звички, побут, фольклор гуцулів), збирав наукові статті монографії: особисто, поїхавши до Криворівні, ознайомився з місцевою природою. Коцюбинський не просто хотів змалювати та описати життя казкового народу, він прагнув зазирнути в душу людини, показати її світосприйняття і внутрішній світ. Коцюбинський — художник-психолог хотів зрозуміти саме психіку гуцулів, адже амяючи величезну фантазію, вони вірять в перекази і легенди, надзвичайні сили природи і ворожіння. Глибокі язичники, вони все життя проводять у боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори, води. Вірять, що є люди, які знають мову духів, вірять в силу слова, в чародіїв, що супроводжують бурю, град і грім. Саме тому не останнє місце в повісті належить нявкам і Чугайстру, градівнику...

Новела М. Коцюбинського посідає особливе місце не тільки у творчості видатного письменника, айв українській прозі загалом. Це водночас і соціально-психологічний, політичний твір, і лірична симфонія, і лірична драма в прозі, і пейзажна новела, і естетичний, філософсько-політичний трак-тпт. У новелі гармонійно переплелись філософські мотиви і ліризм, і це переплетіння розкрило нам ліричного героя, світ його почувань і настроїв. Це через його оповідь визначає Коцюбинський дві суперечливі дійсності — життя на лоні природи, взаємини людини з природою і соціальні обставини, людське горе. Ми бачимо степове українське село, його прекрасну природу і складні, нерозв'язані соціальні проблеми у час революції 1905-1907 років.

«Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім»...поет сучасний — Він тим сучасний, що нещасний, Поет — значить: вродився хорим, Болить чужим і власним горем. Герой і громада... Поет і суспільство... Література і життя... Думаю, що цей ряд слів синонімічний. Всі вони продиктовані життям. Роль митця і призначення мистецтва — проблеми віковічні. Передові мужі українського народу не відокремлювали мистецтво від суспільних проблем. Великий Кобзар свою Музу присвятив «отим малим рабам німим» і на сторожі коло їх поставив слово; І. Франко підкреслював, що він — син народу і його поклик — праця, щастя і свобода, відірваний від рідного краю Павло Грабовський, заперечуючи чисте мистецтво, проголосив, що він не співець байдужої природи і всі чуття свої віддає рідному народові, Леся Українка жадала, щоб її слово було гострим, як криця, і зривало вражі голови з плеч.

Задум повісті «Fata morgana»» у М. Коцюбинського виник ще в 1903 році. 1 І в цьому ж таки році він написав І частину, пізніше — другу і визначив жанр — повість. Тема твору — життя українського села. До цієї теми письменник звертався не раз у своїх творах «Ціпов'яз», «Дорогою ціною», «Лялечка». «Fata morgana» — це історія духу людського, який, наче туман, піднімається з надр землі, коли вона парує під променями сонця. Звідси й підзаголовок твору — «З сільських настроїв». Основний художній конфлікт твору — це суперечність між духом людським і дійсністю. Повість починається розповіддю про Андрія Волика, тобто вже з першої сторінки читач попадає в світ селяни-на-бідняка. Закінчується твір героїчною загибеллю Андрія, і може здатись, що він головний герой. Проте багато уваги автор приділяє і образу Меланки. З нею читач теж знайомиться на початку твору, її доля нерозривно пов'язана з усім, що відбувається на селі. Вона залишається жити, її думки, переживання продовжують тривожити серц...

Михайло Коцюбинський — один з найвидатніших українських письменників дожовтневого періоду. Він написав багато чудових творів, але повість У центрі твору історія людської душі з її драмами і катастрофами, людського духу, який, наче туман, піднімається з надр землі, коли вона парує, піднімається і пливе в повітрі, наче хліборобські думи, сподівання і мрії. Ось чому повість має підзаголовок «Із сільських настроїв». Це настрій Маланки, яка сподівається на землю, настрій Андрія Волика, який чекає відкриття фабрики, настрій Ґудзя, Гущі, Гафійки...

Повість О.Кобилянської «Царівна» — це багатопроблемний твір, де письменниця ставить нові проблеми — формування демократичної інтелігенції, її місце в суспільному житті та обов'язки перед народом, доля таланту в умовах буржуазного суспільства. У повісті чітко проводиться думка про потребу знищити всякий духовний гніт і насильство над людиною. Мою увагу в повісті «Царівна» привертають у першу чергу головні персонажі — Наталка Веркович і Василь Орядин, що допомагають розкрити основні проблеми твору. І якщо жіночий образ постає спочатку у площині психологічно-побутовій, а потім уже через проекцію на соціальні відносини, то образ Орядина цікавий у плані реалізації прагнення до ідеалів майбутнього. Орядин з'являється у той час, коли Наталка усвідомила себе незахищеною, морально приниженою, «зайвим рогом» у сім'ї дядька, але водночас вона розуміє, що немає права, як людина, погоджуватись із відведеною їй пасивною роллю — члена родини, якого хочуть позбутися, видавши заміж за нелю...

Доля Ольги Кобилянської — незвичайна. Не маючи змоги одержати офіційну освіту, вона осягла самотужки багатства світової культури, щоб служити словом своєму знедоленому народові. Письменниця ніколи не втрачала сили духу і завжди вірила в перемогу людини над царством темряви і насилля. Доля її була незвичайною і ще в одному. Буржуазні ідеологи намагалися її переманити на свій бік, але Ольга Кобилянська гордо йшла прямим шляхом, котрий вибрала сама, хоч шлях той був дуже нелегкий. І все тому, що вона дуже любила людей, любила свій народ і дивилася на нього «...тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу участь природи...». Оглядаючи пройдений шлях, 1921 році Ольга Кобилянська писала: «Де є народ, там і культура й сила буде».

У застосуванні контрасту О. Кобилянська не йде шляхом найменшого опору, а намагається однаково чітко висвітлити обидві сторони. Внаслідок цього люди, що оточують Наталку, не зливаються в сіру одноманітну масу. Образ кожного з сім'ї Івановичів, Лордена та інших має своє значення насамперед, для розв'язання однієї з важливих проблем твору— показати те середовище, з якого хоче вирватися головна героїня. Найповніше воно уособлюється в образі Пав-линки, котра допікає небогу на кожному кроці, бо вона — «зайвий рот у сім'ї». Від Павлинчиного практицизму недалеко до справжнього хижацтва. Чого варті її міркування про доцільність вийти заміж за старого деспота Лордена «Він має гарну платню, Наталочко, а дитина, малий, слабий хробачок, має осібний маєток по матері. Коли би вмерло — чую, що дуже мізерне, — то маєток припав би на батька, бо у матері, окрім старих родичів, не було ніяких ні братів, ні сестер. Ну, а він, звісно, не взяв би маєтку до гробу.

Творчість Ольги Кобилянської — окраса нашої літератури. "У своїх творах письменниця звертає увагу не тільки на показ тогочасного життя, його проблем, а більше досліджує психологію людської душі, торкається проблем вічних і робить це у довершеній художній формі. Уже в повісті-дебюті «Людина» Ольга Кобилянська зуміла показати себе як тонкий знавець людської душі, через образ головної героїні Олени Ляуфер вивела свій жіночій ідеал. У повісті поставлено проблему емансипації жінки. Героїнею твору є молода дівчина, дочка австрійського чиновника. Виховуючись у родичів, Олена не знала родинного тепла. Вона чужа в чужій сім'ї. Але життя не зламало її, бо вона була сильна духом. Заглиблена у себе вона багато читала, самостійно вивчила суспільні і природні науки, навчилась любити музику, тонко відчувати красу природи, мала нахил до рефлексії, роздумів. Але чарівний світ її дівочих мрій і уподобань зіткнувся з отруйним міщанством провінційного міста і тупою обмеженістю оточення.

Повість «Царівна» викликала значний громадський інтерес. Вона будила громадську думку серед української інтелігенції того часу феміністичною проблематикою. Варто підкреслити, що хоч письменниця виховувалась на німецькій літературі й зросла у найглухіших закутках відсталої Австро-Угорської імперії, вона все ж знайшла дорогу до українського письменства і дала зразки прози, що художньо реалізувала ідею емансипації жінки в умовах експлуататорського суспільства. О. Кобилянська якось написала у щоденнику: «Все, що я пишу, належить тільки українським жінкам». Ці слова — ключ до розуміння творів, у яких письменниця звертається до проблем української жінки кінця XIX століття.

Люди, что с нами происходит? Надо человеком быть... В. Шукшин В рассказе Василия Макаровича Шукшина «Обида» речь идет о& обыкновенном житейском случае, свидетелем или участником которого может оказаться каждый из нас в любую минуту: в транспорте, в магазине, в любом учреждении. Это, к сожалению, стало обыденной реальностью. Речь идет об обыкновенном хамстве. Сашке Ермолаеву нахамила продавщица, ее поддержала очередь. И все это в присутствии крохотули-дочки, которая еще в силу своего возраста не может понять, что случилось, но сердцем чувствует, что эти тети и дяди «плохие», они обидели ее папу. И Сашке стыдно перед дочерью за этих людей. Как поступить ему? Может, промолчать, повернуться и уйти? Как говорится, лбом стену не прошибешь, только шишки себе набьешь.

Изучение творчества В. Шукшина - задача сложная и актуальная. Ее решение необходимо с. точки зрения научно-познавательной и нравственно-эстетической. Не оставляя ни-кого равнодушным, искусство В. Шукшина постоянно рождает споры, научные дискуссии, которые далеко еще не закончены. Герои В. Шукшина откровенно, независимо, горячо спорят о вечном и сиюминутном, о добре и зле, о смысле жизни, о призвании человека. Многие из них, как, например, Саша Ермолаев, Колька Пиратов, Иван Дегтярев, Князев, — максималисты, не склонные к компромиссам, покорности или невмешательству. Они готовы исправить всех и вся, предлагая собственные конструктивные программы, поправки, усовершенствования. Шукшинские мыслители живут в реальной обстановке, отнюдь не тяготясь повседневностью. Многие из них, любя жизнь, ценя ее радости, в самой реальности открывают нечто новое, не замечаемое другими, как, например, художник Саня Неверов («Залетный»), священник («Верую!»), Матвей Рязанцёв («Думы»)

В. М. Шукшин явился продолжателем лучших традиций классической русской литературы. Он всегда считал, что главное в жизни русской интеллигенции — стремление помочь людям. И он хотел помочь людям найти правду, сохранить истинные духовные ценности. Герои Василия Шукшина, подобно героям Льва Толстого, проходят путь духовных исканий. Писатель стремится раскрыть суть своих героев в кризисные моменты их жизни, в моменты выбора, разочарования, открытия и самопознания. Нравственные идеалы В. Шукшина воплощаются в характерах героев, унаследовавших все лучшее, что было свойственно русскому человеку. Все они стремятся обрести свое место в жизни страны, найти приложение своим силам.

Немногим более десяти лет продолжалась творческая деятельность В.Шукшина, но сделанного им хватило бы иному на целую жизнь. Он начал с рассказов о земляках. Бесхитростных и безыскусственных. Он чутко уловил социальные перемены в современной действительности, духовные настроения своего времени. Глубинной напряженностью отличается рассказ «В профиль и анфас». Терзают сомнения Ивана, недоволен он своей жизнью и собой, хочет понять, для чего живет и работает: «А я не знаю, для чего я работаю...» Вера в гуманные начала жизни, вера в силы человека, возможность одержать победу над злом побудила В. Шукшина написать такие рассказы, как «Калуза» и «Обида». В основе сюжетов до боли узнаваемая ситуация. В «Калузе» — не пожелала дать пропуск, не пропустила к больному, обошлась грубо с человеком немолодая уже женщина-вахтерша. Между тем на глазах у него были пропущены те, кто сунул рублевку или плитку шоколада в карман ее грязноватого халата. Явная несправедливость, и реакция на нее остра. В конц...

Деревенская проза занимает одно из ведущих мест в русской литературе. Основные темы, которые затрагиваются в романах такого жанра, можно назвать вечными. Это вопросы нравственности, любви к природе, доброго отношения к людям и другие проблемы, актуальные в любое время. Ведущее место среди писателей второй половины XX столетия занимают Виктор Петрович Астафьев («Царь-рыба», «Пастух и пастушка»), Валентин Григорьевич Распутин («Живи и помни», «Прощание с Матерой»), Василий Макарович Шукшин («Сельские жители», «Любавины», «Я пришел дать вам волю») и другие. Особое место в этом ряду занимает творчество мастера народного слова, искреннего певца родной земли Василия Шукшина. Писатель родился в 1929 году, в селе Сростки Алтайского края. Благодаря своей малой родине, Шукшин научился ценить землю, труд человека на ней, научился понимать и чувствовать сельскую жизнь. С самого начала творческого пути Василий Шукшин находит новые пути в изображении человека. Его герои непривычны и по своему соци...

Россия богата не только безграничными просторами, плодородными землями, фруктовыми садами, но и незаурядными людьми, праведниками, одаренными чистой, божественной энергией. Они смотрят на нас ясными проницательными глазами, будто заглядывают в душу, да так, что ничего от них не скроешь. Праведники жертвуют многими жизненными благами ради чистоты души, с радостью помогают окружающим достойно преодолеть все невзгоды, выйти победителем из борьбы с самим собой, духовно очиститься. И что бы о них ни говорили, сколько бы ни удивлялись их неприхотливости, на русской земле всегда найдется место таким людям, ибо они проповедуют правду. Железная дорога черной змейкой убегает за горизонт, по ней все так же проносятся поезда, где-то быстрее, где-то медленнее. Но «на сто восемьдесят четвертом километре от Москвы по ветке, что идет к Мурому и Казани, еще с добрых полгода после того все поезда замедляли свой ход». Нет, пути уже давно починили, и, пройдя переезд, поезд опять набирал скорость. Толь...

«Архипелаг ГУЛАГ» был написан А, И. Солженицыным между 1958 и 1967 годом и стал составной частью потока документальной литературы в послесталинскую эпоху. В «Послесловии» к этому произведению автор признал: «Эту книгу писать бы не мне одному, а раздать бы главы знающим людям... Уж я начинал эту книгу, я и бросал ее... Но когда вдобавок к уже собранному скрестились на мне еще многие арестантские письма со всей страны — понял я, что раз дано все это мне, значит я и должен». Сам автор «Архипелага» определил его жанр и способ изображения в нем истории как «опыт художественного исследования». Солженицын предлагает нам воспринимать эту книгу скорее как «художественный», чем как исторический текст. При этом он рассматривает правду с точки зрения нравственного выбора.

Великая Отечественная война - это огромная душевная рана в человеческих сердцах. Началась эта страшная трагедия двадцать второго июня тысяча девятьсот сорок первого года, а закончилась только через четыре года, через четыре тяжелых года — девятого мая тысяча девятьсот сорок пятого года. Это была самая величайшая война за всю историю человечества, Огромное количество людей погибло в этой войне. Ужасно подумать, что в этой трагедии принимали участие наши сверстники и даже дети тринадцати-четырнадцати лет. Люди отдавали свои жизни за свою Родину, за своих товарищей. Даже городам, которые выстояли весь напор гитлеровской армии, присвоили звание героев. Очень много вытерпел российский народ в эти четыре года. Вспомните героический подвиг Ленинграда: девятьсот дней держались люди в окруженном городе и не отдали его! Люди выдерживали мороз, холод, голод, вражеские бомбардировки, не спали, ночевали на улице. Вспомните Сталинград! Вспомните другие города! Перед этими подвигами мы должны, обя...

В годы Великой Отечественной войны писатель в качестве артиллериста прошел длинный путь от Сталинграда до Чехословакии. Среди книг Юрия Бондарева о войне «Горячий снег» занимает особое место, открывая новые подходы к решению нравственных и психологических задач, поставленных еще в его первых повестях — «Батальоны просят огня» и «Последние залпы». Эти три книги о войне — целостный и развивающийся мир, достигший в «Горячем снеге» наибольшей полноты и образной силы. События романа «Горячий снег» разворачиваются под Сталинградом, южнее блокированной советскими войсками б-й армии генерала Паулюса, в холодном декабре 1942 года, когда одна из наших армий сдерживала в приволжской степи удар танковых дивизий фельдмаршала Манштейна, который стремился пробить коридор к армии Паулюса и вывести ее из окружения. От успеха или неуспеха этой операции в значительной степени зависел исход битвы на Волге и, может, даже сроки окончания самой войны. Время действия романа ограничено всего несколькими днями...

Константина Симонова считают основателем «панорамного» романа о Великой Отечественной войне. Теме Отечественной войны посвятили свои произведения такие известные авторы, как Ю. Бондарев, В. Быков, А. Ананьев, Г. Бакланов, В. Богомолов и другие, выступавшие в традиционных жанрах. Однако трилогия Симонова «Живые и мертвые», благодаря широте охвата событий и отражения судеб людей на войне, получила особое название — «панорамного» романа или романа-события. В один ряд с симоновской трилогией ставятся «Война» и «Москва, 41-й» И. Стаднюка, «Блокада» А. Чаковского.

Война есть убийство. И сколько бы людей пи собралось вместе, чтобы совершить убийство, и как бы они себя ни называли, убийство все же самый худший грех в мире. Л. Н.Толстой О Великой Отечественной войне написано очень много. Первые произведения о войне начали появляться уже в середине сороковых годов, и с тех пор романы, рассказы, стихи издавались сплошным потоком. И многие среди них были, к сожалению, совершенно бездарны. Сегодня, находясь на более чем полувековой дистанции войны, читатель может подвести своеобразный итог развития «военной» литературы. Среди произведений советских писателей, освещающих период Великой Отечественной войны, особняком стоит роман Василия Гроссмана «Жизнь и судьба». На долю этого произведения выпало много испытаний: роман запрещали, арестовывали, пытались уничтожить. Однако роман «Жизнь и судьба» не просто выжил, но и приобрел всемирную славу. С момента написания этого произведения до его первой публикации в полном варианте прошло около тридцати лет. Чт...

В романе Василия Гроссмана «Жизнь и судьба» конфликт личности и государства показан во всей его глубине. Не случайно для раскрытия этой темы автором выбран такой исторический период в жизни нашей страны, как Великая Отечественная война. Писатель считал, что война со всей остротой выявила проблемы современности, обнажила основные противоречия эпохи, писатель видит в войне не только столкновение армий, а столкновение различных взглядов на жизнь, на судьбу человека и народа. Основные проблемы, затронутые Гроссманом в романе, — это жизнь и судьба, свобода и насилие, законы войны и жизни народа. Писатель не случайно дал такое название роману. Жизнь — символ свободы, неповторимости, индивидуальности человеческого пути, а судьба выступает в романе как символ необходимости, силы, стоящей над человеком. Такой силой являются в романе Василия Гроссмана в первую очередь тоталитарное государство, неограниченная власть диктатора и порожденные ими социальные обстоятельства.

Василий Семенович Гроссман изобразил в романе «Жизнь и судьба» Великую Отечественную войну как событие истории, решающее судьбу не только России, но и всего мира. Писатель сумел отразить в этом произведении героизм людей на войне, борьбу с преступлениями фашистов, а также полную правду о происходивших тогда событиях внутри страны: ссылке в сталинские лагеря, арестах и всем связанным с этим. В судьбах основных героев произведения Василий Гроссман запечатлевает неизбежные во время войны страдания, утраты, смерти. . Трагические события этой эпохи рождают в человеке внутренние противоречия, нарушают его гармонию с внешним миром. Это видно на примере судеб героев романа «Жизнь и судьба» - Крымова, Штрума, Новикова, Грекова, Евгении Николаевны Шапошниковой.

Чем дальше от нас война, тем больше осознаем мы величие народного подвига. И тем больше — цену победы. Вспоминается первое сообщение об итогах войны: семь миллионов погибших. Потом надолго войдет в оборот другая цифра: двадцать миллионов погибших. Совсем недавно названо уже двадцать семь миллионов. А сколько искалеченных, изломанных жизней! Сколько несостоявшихся счастий, сколько нерожденных детей, сколько слез материнских, отцовских, вдовьих, детских было пролито! Особо следует сказать о жизни на войне. Жизни, которая, естественно, включает в себя бои, но только к боям не сводится.

Но покуда вздох в запасе, Толку нет о смертном часе. В муках тверд и в горе горд, Теркин жив и весел, черт! А. Твардовский Александр Трифонович Твардовский пришел в большую литературу в тридцатые годы. Сложные и судьбоносные для России, они явились годами становления поэта. Александр Трифонович всегда был плоть от плоти своего народа, жил его интересами. Во время Великой Отечественной войны поэт создает произведение «Василий Теркин» («книгу про бойца») — правдивую поэтическую летопись войны. Эта гениальная поэма полностью учитывала специфику читателей - бойцов Красной Армии. Каждая глава, из которых состоит поэма, является законченным эпизодом войны. Как лоскутное одеяло, соткано произведение из ярких и запоминающихся рассказов: о переправе через реку, уничтожении самолета, привале на дороге, встрече двух солдат разных поколений. И везде Теркин оказывается героем, выручающим своих товарищей, берущим на себя самое сложное и опасное задание.

Кто же он такой? Василий Теркин -«тертый калач», прошедший финскую войну, умело и задорно воюющий на фронтах Великой Отечественной. Типичный представитель поколения, вынесшего на плечах все тяготы лихолетий. «Просто парень сам собой он обыкновенный». Теркин ответственно относится к своему делу, не прячась за спины товарищей. «Если не я, то кто же?» — принцип его жизни. Отправляясь вплавь по ледяной реке, Теркин выполняет ответственное задание: Дали стопку — начал жить, Приподнялся на кровати: — Разрешите доложить... Взвод на правом берегу Жив-здоров назло врагу! Доложил по форме, словно Тотчас плыть ему назад. — Молодец, — сказал полковник, — Молодец! Спасибо, брат... Везде герой среди солдат: балагурит или ведет «политбеседу», поддерживает дух воинов. Теркин, Теркин, добрый малый, Что тут смех, а что печаль. Загадал ты, друг, немало.

Твардовского всегда интересовала судьба своей страны в переломные моменты истории. Еще в начале 30-х годов он создал поэтическую картину сложной эпохи коллективизации в поэме «Страна Муравия». Во время Великой Отечественной войны, когда решалась судьба народа, А. Т. Твардовский пишет поэму «Василий Теркин». Поэма посвящена жизни народа на войне. В центре образ Теркина, объединяющий части произведения в единое целое. Теркин Василий Иванович - рядовой пехотинец из смоленских крестьян. «Просто парень сам собой он обыкновенный», Теркин воплощает лучшие черты русского солдата и народа в целом. Герой по имени Василий Теркин сначала фигурирует в стихотворных фельетонах Твардовского периода советско-финской войны (1939—1940), что отражено в словах героя поэмы: «Я вторую, брат, войну на веку воюю».

Художественная литература периода Великой Отечественной войны имеет ряд характерных черт. Главные ее особенности — патриотический пафос и установка на всеобщую. доступность. Ярким примером такого художественного произведения по праву считается поэма Александра Трифоновича Твардовского «Василий Теркин». Первые главы поэмы были опубликованы во фронтовой печати в 1942 году. Автор удачно назвал свое произведение «книгой про бойца, без начала, без конца». Каждая следующая глава поэмы представляла собой описание одного фронтового эпизода. Художественная задача, которую поставил перед собой Твардовский, была очень сложная, ведь исход войны в 1942 году был далеко не очевиден. Главный герой поэмы - солдат Василий Теркин. Недаром его фамилия созвучна слову «тереть»: Теркин бывалый солдат, участник войны с Финляндией. В Великой Отечественной он участвует с первых дней — «в строй с июня, в бой с июля». Теркин — воплощение русского характера. Он не выделяется ни значительными умственными способно...

Великого русского поэта А. Т. Твардовского всегда интересовала судьба своей страны в переломные моменты истории. Еще в начале 30-х годов он создал поэтическую картину сложной эпохи коллективизации в поэме «Страна Муравия». Во время Великой Отечественной войны А. Т. Твардовский пишет поэму «Василий Теркин». Поэма посвящена жизни народа на войне. В центре поэмы образ Василия Терки на, объединяющий композицию произведения в единое целое. Теркин Василий Иванович - главный герой поэмы, рядовой пехотинец из смоленских крестьян. Просто парень сам собой Он обыкновенный.

А. Т.Твардовский — ярчайший поэтический талант. Доминирующая черта его творчества — высочайший уровень гражданского беспокойства во всех без исключения жизненных ситуациях. Счастлив тот, кто «посетил сей мир в его минуты роковые». Чем-чем, а «роковыми минутами» наша эпоха не обделена. Твардовский убедился в этом на собственном жизненном опыте. Родом он из смоленской деревни, из семьи, пережившей драму раскулачивания и ссылки. О коллективизации он знал не понаслышке. Картины новой колхозной жизни, сразу якобы ставшей счастливой, в литературе и искусстве принято было приукрашивать. Невольно вспоминается муляжное изобилие в знаменитой кинокомедии «Кубанские казаки», которая вышла тоже в довольно суровые послевоенные годы, но показала крестьянскую жизнь сплошным праздником — и праздник получился на славу. Так было и в раннем стихотворении Твардовского «Гость», где к колхознику приезжает единоличник (на своей телеге со своим конем!), чтобы посмотреть: а стоит ли вступать в колхоз? (Можно п...

А. Т.Твардовский — ярчайший поэтический талант. Доминирующая черта его творчества — высочайший уровень гражданского беспокойства во всех без исключения жизненных ситуациях. Счастлив тот, кто «посетил сей мир в его минуты роковые». Чем-чем, а «роковыми минутами» наша эпоха не обделена. Твардовский убедился в этом на собственном жизненном опыте. Родом он из смоленской деревни, из семьи, пережившей драму раскулачивания и ссылки. О коллективизации он знал не понаслышке. Картины новой колхозной жизни, сразу якобы ставшей счастливой, в литературе и искусстве принято было приукрашивать. Невольно вспоминается муляжное изобилие в знаменитой кинокомедии «Кубанские казаки», которая вышла тоже в довольно суровые послевоенные годы, но показала крестьянскую жизнь сплошным праздником — и праздник получился на славу. Так было и в раннем стихотворении Твардовского «Гость», где к колхознику приезжает единоличник (на своей телеге со своим конем!), чтобы посмотреть: а стоит ли вступать в колхоз? (Можно п...

Поэзия Александра Твардовского стала одной из ярких страниц истории русской литературы XX века, сама судьба этого человека и поэта глубоко символична. А. Твардовский вошел в литературу в середине 20-х годов. В своем раннем творчестве поэт воспевал новую деревенскую жизнь, колхозное строительство, одну из своих ранних поэм он назвал «Путь к социализму». В его стихах тех лет явно звучит отказ от вековых традиций: Вместо этой дедовской плесени Из угла будет Ленин глядеть. Итогом этого раннего периода стала поэма «Страна Муравия». Ее герой, Никита Моргу-нок, мечтавший о счастье и свободном труде на своей земле, понял и осознал, что счастье может быть только в колхозной жизни. Читать эти стихи сегодня, когда открылось столько жестокой правды о коллективизации, уничтожении целых семей, истреблении лучших, самых умных и трудолюбивых хозяев, страшновато. Особенно если учесть, что сам Твардовский — сын деревенского кузнеца, родившийся в смоленском хуторе Загорье тогда, когда на отца его, ум...

Булгаков с подчеркнутой определенностью и открытостью объяснял в письме младшему брату: «Теперь сообщаю тебе, брат мой: положение мое неблагополучно. Все мои пьесы запрещены к представлению в СССР, и беллетристической ни одной строки моей не напечатают. В 1929 году свершилось мое писательское уничтожение. Я сделал последнее усилие и подал Правительству СССР заявление, в котором прошу меня с женой моей выпустить за границу на любой срок... В случае, если мое заявление будет отклонено, игру можно считать оконченной, колоду складывать, свечи тушить... Без всякого малодушия сообщаю тебе, мой брат, что вопрос моей гибели — лишь вопрос срока, если, конечно, не произойдет чуда. Но чудеса случаются редко».

И судимы были мертвые по написанному в книгах, сообразно с делами своими... М. Булгаков Роман М. Булгакова «Мастер и Маргарита» — сложное, многоплановое произведение. Автор затрагивает в нем коренные проблемы человеческого бытия: добра и зла, жизни и смерти. Кроме того, писатель не мог оставить без внимания проблемы своего времени, когда ломалась сама человеческая природа. Насущной была проблема человеческой трусости. Автор считает трусость одним из самых больших грехов в жизни. Эта позиция выражается через образ Понтия Пилата. Прокуратор распоряжался судьбами многих людей. Иешуа Га-Ноцри тронул прокуратора искренностью и добротой. Однако Пилат не послушался голоса совести, а пошел на поводу у толпы и казнил Иешуа. Прокуратор струсил и за это был наказан. Ему не стало покоя ни днем ни ночью. Вот что сказал о Пилате Воланд: «Он говорит, - раздался голос Воланда, — одно и то же, он говорит, что и при луне ему нет покоя и что у него плохая должность. Так говорит он всегда, когда не спи...

Роман «Мастер и Маргарита» Михаил Булгаков писал, с перерывами, с конца 1928 года до самой своей смерти в 1940 году. Ни малейшей надежды на его издание у автора, естественно, не было — он писал потому, что этого требовала его душа, и если и рассчитывал на читателей, то только в будущем. Для грядущих поколений оттачивалась каждая строчка. Предчувствуя, что эта вещь — последняя, «закатная», и, вероятнее всего, следующей не будет, Булгаков вложил в роман всего себя, все, что пережил и передумал за годы жизни, все свои чувства, весь талант, все свои мысли — о любви, свободе, творчестве, добре и зле, о нравственном долге, об ответственности перед своей совестью. И получилось произведение абсолютно гениальное, во всей великой русской литературе нет такого блистательного сплава лирики, сатиры и философии, как в этой поэме в прозе. Роман завораживает с первой страницы, перечитывать его можно бесконечно — и целиком, и кусками, выбранными наугад.

Михаил Булгаков писал свою главную книгу «Мастер и Маргарита» в общей сложности более 10 лет. Одновременно с написанием романа шла работа над пьесами, инсце- нировками, либретто, но этот роман был книгой, с которой он не в силах был расстаться, — роман-судьба, роман-завещание. Роман вобрал в себя почти весь опыт Булгакова, накопленный в процессе творчества. В него вошли мотивы, знакомые по прежним произведениям. Это и московский быт, запечатленный в очерках «Накануне», и сатирическая мистика, опробованная в повестях 20-х годов, и тема неспокойной совести, отраженная в романе «Белая гвардия», и драма гонимого художника, развернутая в «Мольере», пьесе о Пушкине и «Театральном романе»... Картина жизни незнакомого восточного города, запечатленного в «Беге», подготовила описание Ершалаима. А сам способ перемещения во времени назад — к первому веку истории христианства и вперед — к утопической грезе «покоя» напоминал о сюжетах «Блаженства» и «Ивана Васильевича»... О романе Булгакова иссле...

Кто бросает камень вверх, бросает его на свою голову, и коварный удар разделит раны. Кто роет яму, сам упадет в нее, и кто ставит сеть, сам будет уловлен ею. Кто делает зло, на того обратитъсяоно, и он не узнает, откуда оно пришло к нему. Ветхий Завет. Сирах Добро и зло... Понятия вечные и неразделимые. И пока жив человек, они будут бороться друг с другом. Добро будет «открываться» человеку, освещая ему путь к истине. Не всегда носителями добра и зла бывают разные люди, особой трагичности достигает эта борьба, когда она происходит в душе одного человека. В центре романа М. Булгакова «Мастер и Маргарита» проблема борьбы добра и зла. Автор описывает события двадцатых годов двадцатого века и события библейских времен. Действия, происходящие в разное время, объединены одной идеей — поисками истины и борьбы за нее. Перенесемся в далекий Ершалаим во дворец прокуратора Иудеи Понтия Пилата. «В белом плаще с кровавым подбоем» появляется он перед человеком лет двадцати семи, у которого «руки ...

Пока молоды, сильны, бодры, не уставайте делать добро... Если в жизни есть смысл и цель, то смысл этот и цель вовсе не в нашем счастье, а в чем-то более разумном и великом. Делайте добро. А. П. Чехов Тема добра и зла волновала многих замечательных писателей во все времена. Неда- ром Ф. М. Достоевский писал в романе «Преступление и наказание» о том, что мы перестаем видеть грань между хорошим и плохим. Как же относился к этой теме М. Булгаков? Спустя двадцать пять лет после его смерти, где-то с середины шестидесятых годов, началась бурная публикация произведений ЭТОГО писателя. В течение всего нескольких лет одно за другим в свет выходят такие произведения, как «Записки юного врача» (1963 год), «Белая гвардия» (1966 год), «Мастер и Маргарита» (1966—1967 годы). Романами Булгакова зачитывались пенсионеры и студенты, ученые и рабочие, многие цитировали отрывки его произведений наизусть. Судьба Булгакова подтвердила неожиданный афоризм предсказания Воланда о том, что «рукописи не горят»....

В 1934 году в связи с пятисотым спектаклем «Дней Турбиных» друг М. Булгакова П. С. Попов писал: «"Дни Турбиных" - одна из тех вещей, которые как-то входят в собственную жизнь и становятся эпохой для самого себя». Ощущение, выраженное Поповым, испытали едва ли не все люди, которые имели счастье видеть спектакль, шедший в Художественном театре с 1926 по 1941 год. Ведущей темой этого произведения стала судьба интеллигенции в обстановке гражданской войны и всеобщего одичания. Окружающему хаосу здесь, в этой пьесе, противопоставлялось упорное стремление сохранить нормальный быт, «бронзовую лампу под абажуром», «белизну скатерти», «кремовые шторы». Остановимся подробнее на героях этой бессмертной пьесы. Семья Турбиных, типичная интеллигентная семья военных, где старший брат — полковник, младший — юнкер, сестра — замужем за полковником Тальбергом. И все друзья — военные. Большая квартира, где есть библиотека, где за ужином пьют вино, где играют на рояле, и, подвыпив, нестройно пою...

Действие романа разворачивается на необозримом географическом пространстве: от Черного моря до Архангельска, от Балтийского моря до Урала; из России оно переносится в европейские столицы и города. Читатель побывает при дворе шведского короля Карла XII и польского короля Августа, курфюрста Саксонского, турецкого султана, увидит поля сражений и морские походы, военные лагеря и неприступные крепости, крестьянскую избу, топящуюся по-черному, раскольничий скит, роскошный менши-ковский дворец и богатое купеческое подворье. Романное время охватывает целую эпоху, ограниченную, однако, рамками деятельности центрального героя — Петра I, которого писатель показывает на протяжении 25 лет. «Первое десятилетие XVIII века являет собой удивительную картину взрыва творческих сил, энергии, предприимчивости. Трещит и рушится старый мир. Европа, ждавшая совсем не того, в изумлении и страхе глядит на возникающую Россию...» - такой видится писателю эпоха, изображаемая в «Петре Первом». Первоначально Алек...

А. Н. Толстой работал над увлекавшей его темой эпохи Петра I более двух десятилетий. Задолго до создания романа «Петр Первый» он написал рассказы «Наваждение» и «День Петра», очерк «Первые террористы», рассказывавший на основании подлинных документов о покушении на жизнь царя Петра. Это были первые «наброски» будущего эпического романа Толстого. Уже тогда он много работал над историческими источниками, чтобы наиболее полно передать события Петровской эпохи. Близкое знакомство автора с этим историческим периодом позволило ему во всей полноте передать колорит эпохи. Писатель воссоздает политическую и культурную жизнь, быт и национальные традиции, нравы, обычаи, социальные и религиозные конфликты этого переломного в жизни России времени.

Исторический роман «Петр Первый» это неисчерпаемый источник подробных и очень интересных сведений о петровском времени, о социальных конфликтах, государственных и культурных реформах, о быте, нравах и людях той бурной эпохи. И что важнее всего — это источник образных представлении о давно ушедшей жизни, оживленной щедрым и жизнерадостным талантом. Печать неповторимого таланта писателя лежит на всем повествовании об эпохе Петра, поэтому вместе с историческими знаниями и непосредственно художественными впечатлениями от романа у нас складывается яркое представление о самом писателе, его творческой личности, об особенностях его подхода к жизни.

Дж. Оруэлл сказал в 1932 году о романе Е.Замятина «Мы»: «...Этот роман — сигнал об опасности, угрожающей человеку, человечеству от гипертрофированной власти машин и власти государства — все равно какого». Эта оценка идейного содержания романа до-. статочно правдива. Но все-таки его смысл не сводится только к критике машинной цивилизации и отрицанию какой бы то ни было власти. В антиутопии Замятина, написанной в 1920 году, содержится явный намек на реалии революционных преобразований в России. Со свойственным ему даром предвидения Замятин говорит своим романом, что выбранный новым руководством страны путь уводит от светлых идей социализма. Писатель уже в первые послереволюционные годы стал замечать в «новой» жизни настораживающие тенденции: излишнюю жестокость власти, разрушение классической культуры и других традиций в жизни общества, например, в области семейных отношений. Время доказало обоснованность полемики Замятина с политической практикой первых лет Советской власти — именно та...

Читая эту повесть, каждый, я думаю, размышляет над тем, что хотел сказать автор, а не над сюжетом или композицией, так как для самого Платонова важна была суть. Лично я в его повести нашла многое, над чем можно подумать, но больше всего меня поразили люди. Да, мы знаем, что тогда они свято верили в то, что строили, они бодро шли в будущую светлую жизнь, к коммунизму. Они трудились, жили не только ради себя, но и ради окружающих, общественное должно было быть более важным, чем личное. И так было. Но в «Котловане» Платонова все выглядит не так уж прекрасно. Может, я рассуждаю так спустя много лет, поэтому мне легче, но ведь Платонов писал эту книгу в те далекие времена и уже тогда все видел. Я удивляюсь тому, что сделали с людьми идеи коммунизма и люди, находившиеся во главе этого «строительства» уже тогда, когда, казалось бы, все стремились к равноправию. Конечно, главное было убить в человеке мысли, любые сомнения. Ты должен свято верить, а если... то на любого найдется управа, отсюд...

Творчество Андрея Платонова помогает современному читателю разобраться в событиях, происходивших в России в 20—30-е годы XX века, в период укрепления в нашей стране Советской власти. К числу произведений, правдиво отразивших события этого времени, относится его известная повесть «Котлован». Платонов начал писать ее в декабре 1929 года, в самый пик «великого перелома», или, как говорится в самой повести, в «светлый момент обобществления имущества». Работа писателя над «Котлованом» была закончена в первой половине 1930 года. Эта своеобразная повесть — и социальная притча, и философский гротеск.

Тему человека и тоталитарного государства, подавляющего в нем личность, можно назвать центральной в творчестве Андрея Платонова. Писатель выступал против объединения отдельных людей, индивидуальностей в безликие «массы», покорные режиму. Этот протест звучит во многих произведениях Платонова, ярких символичностью образов и своеобразием авторского языка. Эта тема косвенно затронута в рассказе «Усомнившийся Макар», написанном Платоновым в 1929 году. В нем автор показывает зарождение бюрократизма - машины, стоящей над человеком и обезличивающей всех, кто приобщается к труду в учреждениях. «Нормальный мужик» Макар Ганушкин отправился в Москву, «чтобы добывать себе жизнь под золотыми головами храмов и вождей». Он задается вопросом: «Что мне делать в жизни, чтоб я себе и другим был нужен?» Ответа нет ни в жизни, ни во сне, где ему приснился мертвый идол верховной власти. Уже в этом рассказе Платонов ставит вопрос о ценности идеи, оторванной от интересов человека, его гармоничного развития. И...

Неисправимый идеалист и романтик, А. П. Платонов верил в «жизненное творчество добра», в «мир и свет», хранящиеся в человеческой душе, в занимающуюся на горизонте истории «зарю прогресса человечества». Писатель-реалист А. П. Платонов видел причины, заставляющие людей «экономить свою природу», «выключать сознание», переходить «изнутри вовне», не оставляя в душе ни единого «личного чувства», «терять ощущение самого себя». Он понимал, почему «жизнь на время оставляет» того или иного человека, подчиняя его без остатка ожесточенной борьбе, почему «неугасимая жизнь» то и дело гаснет в людях, порождая вокруг мрак и войну. А. П.Платонов принадлежит к тем немногочисленным авторам, кто услышал в революции не только «музыку», но и отчаянный крик. Он увидел, что добрым желаниям иногда соответствуют злые дела, а в замыслах добра кто-то предусмотрел для усиления своей власти уничтожение многих ни в чем не повинных людей, якобы мешающих общему благу. А. П. Платонов ни на кого не похож. Каждый, ...

Основную идею романа «Разгром» А. Фадеев определил так: «В гражданской войне происходит отбор человеческого материала... Все неспособное бороться отсеивается... Происходит переделка людей». Насколько бы противоречивой ни была оценка событий гражданской войны с позиций сегодняшнего дня, несомненной заслугой Фадеева является то, что он показал гражданскую войну изнутри. Автор выдвигает на первый план не военные действия, а человека. Фадеев не случайно выбирает для описания в романе время, когда отряд уже разгромлен. Он хочет показать не только успехи Красной Армии, но и ее неудачи. В драматических событиях этого времени глубоко раскрываются характеры людей. Центральное место в романе занимают образы командира отряда Левинсона, Морозки и Мечика. Все они связаны одинаковыми условиями жизни, и это помогает читателю судить о характерах этих героев.

Роман И.Акулова «Касьян Остудный» рассказывает нам о судьбе российской деревни накануне коллективизации. Автор показывает социальную неоднородность деревни конца 20-х годов. Образ Федота Федотыча Кадушкина считается открытием автора, сумевшего показать, как бедняк благодаря усердному труду превращается в зажиточного крестьянина, готового «за каждое зернышко, за всякую соломинку... заложить свою душу». Однако Федот Федотыч оказывается заложником времени, наказавшего героя романа за то, что он живет «своим умом», как говорит о нем Семен Григорьевич Оглоблин.

Роман И.Акулова «Касьян Остудный» рассказывает нам о судьбе российской деревни накануне коллективизации. Автор показывает социальную неоднородность деревни конца 20-х годов. Образ Федота Федотыча Кадушкина считается открытием автора, сумевшего показать, как бедняк благодаря усердному труду превращается в зажиточного крестьянина, готового «за каждое зернышко, за всякую соломинку... заложить свою душу». Однако Федот Федотыч оказывается заложником времени, наказавшего героя романа за то, что он живет «своим умом», как говорит о нем Семен Григорьевич Оглоблин.

Юмору и комическому началу вообще в романе М. Шолохова отводится особая роль. Несомненно остроумный и как человек, и как писатель, автор не жалеет комических черт, описывая героев, которые ему симпатичны. Смешные сцены романа не только развлекают читателя, делая сам процесс чтения более интересным и занимательным, но и позволяют глубже проникнуть во внутренний мир его персонажей. Можно сказать, что ключевым словом к пониманию характеров героев является то самое слово «чудинка», которое прозвучало в разговоре Давыдова с возницей Иваном Аржановым. Иван тогда показал Давыдову кнутовище, которое он вырезал из ветви вишневого деревца. Росло деревце, стройное и красивое, пришел человек и сделал из него кнутовище — то есть палку, прямую, голую и негнущуюся. Так и сам человек: если есть в нем чудинка — тогда он живое деревце, а нет чудинки — тогда и не человек это вовсе, а мертвая палка.

Семен Давыдов, бывший моряк и слесарь путиловского завода, приезжает в хутор Гре-мячий Лог для организации колхоза. Задача перед ним стоит непростая, ведь казаки издавна считали себя привилегированным сословием, покорность им вовсе не свойственна, как, впрочем, и революционный энтузиазм. Но уже первая встреча Давыдова с казаками свидетельствует о том, что он способен найти с ними общий язык. Семен не отправился сразу же в сельсовет, мимо людей, как это делали в основном все приезжавшие до него представители «начальства», а принялся помогать кучеру распрягать коней, разговорился с собравшимися неподалеку казаками, шутил и угощал их папиросами. И казаки приняли приезжего. При этом Давыдов не пытался заигрывать с «народом», просто он говорил понятным людям языком; к тому же он не только не обиделся, когда дед-балагур посмеялся над его щербатыми зубами, но и сам отпустил шутку по этому поводу. А умение посмеяться над собой — качество, которое вызывает у людей особую симпатию. Давыдов, на...

Одним из наиболее колоритных и запоминающихся образов, описанных в романе М. Шолохова «Поднятая целина», является образ Макара Нагульнова, бывшего красного партизана, секретаря гремяченской партячейки. Единственной целью его, Нагульнова, существования является «мировая революция», Многие жители Гремячего Лога не любят и даже побаиваются Макара, который весьма невоздержан на язык и при случае вполне может пустить в ход кулак, а то и наган. Получив во время войны контузию, Нагульнов подвержен нервным припадкам — что и говорить, с таким и в самом деле лучше держаться настороже. Но в то же время натуре Макара Нагульнова присущ и какой-то специфический идеализм, который не сразу удается.разглядеть за его мрачной внешностью, резкими высказываниями и порой непредсказуемым поведением. Он весь словно создан из противоре- . чий... «из острых углов».

Вряд ли в то время могло быть написано и напечатано такое произведение, как «Поднятая целина» М. Шолохова, рисующее происходящее так неоднозначно, если бы не имя писателя, не подверженное критике и не вызывающее сомнений. Коллективизация начинается в хуторе Гремячий Лог не столько потому, что для этого созданы хоть какие-нибудь условия в «данном месте в данное время», сколько от рево-люционного романтически-героического поры-ва уполномоченного Давыдова. А он по сути прислан из города, от станка, незнаком с местными условиями, чужак, не знающий, а значит, не жалеющий людей, с которыми ему пришлось работать. Романтически-героический порыв этот спровоцирован распоряжением «с самого верха» о стопроцентной коллективизации и ликвидации кулачества как класса. Надо заметить, что Давыдов приезжает в хутор не один. Вместе с ним, хотя и тайно от него', приезжает туда, есаул Половцев, и -тоже в связи с постановлением о сплошной коллективизации. Есаул понимает, что если у мужика, у казака вс...

Коллективизация - один из самых трагических и исторически важных периодов советской эпохи, являющийся логическим продолжением периода «военного коммуниз- ма». В те годы считалось, что для того чтобы выпрямить, нужно перегнуть. И перегибали, отбирая на продразверстках последний хлеб у крестьян. Итогом такой политики явился голод в начале двадцатых годов. В период нэпа крестьяне начали собираться в артели — своего рода кооперативы, в которых урожай каждый выращивал сам по себе, а продавали вместе и необязательно государству. Власти делают вывод — свобода продажи, свобода торговли есть развитие капитализма. Противовесом свободной кооперации явилась государственная политика коллективизации: объединение крестьян в колхозы, не имеющие самостоятельности в вопросах ведения хозяйства и распределения. Именно о периоде возникновения и развития первых колхозов пишет Михаил Шолохов в романе «Поднятая целина». Надо отдать должное автору: несмотря на то, что роман писался с тридцать второго по пя...

Роман М. Шолохова «Поднятая целина» можно назвать спорным. Несмотря на то, что автор пытается утвердить жизнеспособность идеи колхозного уклада крестьянской жизни, он, как талантливый художник, отражает глубокие противоречия, обнаружившиеся в процессе «сплошной коллективизации». Внешне конфликт романа разворачивается вокруг борьбы коммунистов с контрреволюционерами. В более широком смысле основной конфликт произведения состоит в борьбе нового и старого в сознании людей. Новым в жизни хуторян было то, что они должнй были оставить свои личные хозяйства и сообща пойти в колхоз. В отношении к коллективизации и раскрываются характеры героев, их жизненные принципы. Именно коллективизация становится тем «переломом», который нередко называют «великим» и который наверняка и был таковым по силе влияния на судьбы людей.

...И безвинная корчилась Русь... Анна Ахматова Роман М. А. Шолохова «Поднятая целина» сегодня вызывает много споров. Оно и понятно. Если писатель не только оправдывает, но и прославляет беззаконие и насилие, объявляет врагами тех, кто честно и много трудился, то это вызывает протест у читателя. Но уж никто не скажет, что Михаил Александрович не показал правдиво, насколько тяжел труд земледельца. Один из героев книги образно говорил об этой доле, что «до ночи сорок потов с тебя сойдут, на ногах кровяные волдыри с куриное яйцо, а ночью паси, не спи: не нажрется бык — не потянет плуг».

В рассказе М. А. Шолохова «Судьба человека» перед читателем предстает не просто история, а действительно судьба человека, воплотившего в себе типические черты национального русского характера. Андрей Соколов, скромный труженик, отец семейства, жил и по-своему был счастлив. Но вдруг война... Соколов ушел на фронт защищать Родину. Как и тысячи других, таких же, как он, на войне Андрей столкнулся с неотвратимыми и неизбежными ужасами. Она оторвала его от родного дома, от семьи, от труда. Бытие Андрея Соколова как бы опрокинулось, еще недавно такая счастливая жизнь вдруг ни за что начала бить и хлестать его изо всех сил. За что же этот человек так наказан? Страдания Соколова - это не эпизод, связанный с частной судьбой человека. Русскому человеку были навязаны ужасы второй мировой войны, и ценой громадных жертв и личных утрат, трагических потрясений и лишений он отстоял свою Родину. В этом и заключается смысл рассказа «Судьба человека». В рассказе Шолохова подвиг человека предстал в о...

Рассказ М. Шолохова «Судьба человека» — это рассказ о простом человеке на войне. Русский человек вынес все ужасы войны и ценой личных утрат завоевал победу, независимость своей родины. Лучшие черты русского характера, благодаря силе которого была одержана победа в Великой Отечественной войне, М.Шолохов воплотил в главном герое рассказа - Андрее Соколове. Это такие черты, как стойкость, терпение, скромность, чувство человеческого достоинства. В начале рассказа автор спокойно повествует о приметах первой послевоенной весны, он как бы подготавливает нас к встрече с главным героем, Андреем Соколовым, глаза которого «словно присыпанные пеплом, наполненные неизбывной смертной тоской». Шолоховский герой вспоминает о прошлом сдержанно, устало, перед исповедью он «сгорбился», положил на колени большие, темные руки. Все это дает нам почувствовать, насколько трагична судьба этого человека.

Автор повествует о сложнейшем времени в истории России на переломе эпох. Множество страданий пришло на Донскую землю. Рушился привычный уклад жизни, ломались судьбы, гибли целые семьи в горниле гражданской войны. В романе нет ни одной семьи, в которую война и революция не принесла бы горя. Свою долю тягот гражданской войны стойко несли женщины, жены и матери, сестры и любимые казаков. Тяжелый, переломный момент в жизни донских казаков показан автором сквозь призму жизни членов семьи Мелеховых, жителей хутора Татарского. Оплотом этой семьи является мать Григория, Петра и Дуняшки Мелеховых -Ильинична. Читатель знакомится уже с пожилой казачкой, когда выросли сыновья, а младшая, Дуняшка, уже подросток. Спокойная мудрость — одна из главных черт характера этой женщины. Да иначе она просто не смогла бы жить со своим импульсивным и эмоциональным мужем. Без лишнего шума

Где они, слова, когда говорим о человеческом горе? Почему всегда так трудно "писать об этом и вдвое труднее, когда горе это, страдание эти неоправданны, не озарены стремлением к этой великой цели, для которой и жизнь отдать можно не задумываясь? Трудно писать, невозможно и забыть горе, как бы далеко ни отодвинуло время те дни. Это долг наш, крест наш, как бы ни старались мы забыть о нем. Коллективизация - слово это, бывшее когда-то символом чего-то грандиозно-радостного, символом перехода к новой лучшей жизни, для наших современников звучит зловеще. Оправданны ли жертвы тех лет? Уместно ли здесь сухое слово «перегибы»? Как это было, знают те, кого смела или коснулась эта беспощадная волна, те, кто был свидетелем великого и жестокого перелома. Поздно узнавая правду о сталинской эпохе, мы привыкаем считать многие произведения, написанные в то время, приспособленческими. И не всегда замечаем среди них те, что правдиво отразили эпоху.

Один из решающих рубежей в истории нашей Родины, так называемое социалистическое преобразование деревни, начало 30-х годов нашло отражение в романе М. А. Шолохова «Поднятая целина». Судьбу коллективизации решал середняк. Взбаламученные пропагандой, бедняки охотно шли в колхоз, видя в нем свое спасение. Середняки колебались, за них боролись коммунисты и сельский актив. Путь трудового крестьянина к новой жизни был путем ожесточенной классовой борьбы, открытого насилия, ломкой судеб, жизней, традиционного быта. Беднейшее крестьянство в основном поддерживало политику Советской власти, а в душе середняка происходила внутренняя борьба: стремление к новой .жизни боролось с чувством собственности.

Четыре подпорки у человека в жизни: дом с семьей, работа, люди, с кем вместе правишь праздники и будни, и земля, на которой стоит твой дом. И все четыре - одна важнее другой... В. Распутин Появление гениального романа-эпопеи Михаила Шолохова «Тихий Дон» равносиль- но чуду. Этот роман поистине стал шедевром XX века благодаря могучему таланту писателя. «Тихий Дон» — народная эпопея, в ко-торой автор совершенно по-новому, опираясь на строго выверенный материал истории, воспроизвел истинную картину донской жизни, ее эволюцию. Действительность России предоставила в распоряжение автора конфликты, которых еще не знало человечество. Старый мир до основания разрушен революцией, ему на смену идет новая социальная система. Все это и обусловило качественно новое решение таких «вечных» вопросов, как человек и история, война и мир, личность и массы. «Тихий Дон» называют трагедией-эпопеей. И не только потому, что в центре поставлен трагедийный характер — Григорий Мелехов, но и потому, что роман от...