Безкоштовні шкільні твори українською мовою для 5–11 класів

Леся Українка понад тридцять рокiв вiддала творчостi. На цi ж роки припадає безупинне змагання з туберкульозом. Безперечно, i тяжка хвороба, i тривалi болi, i хвилиннi радощi впливали на твори Лесi Українки, але нiколи вони не були виявом вузько особистого. Героїзм, з яким поетеса переборювала свої муки, непримиреннiсть компромiсiв робили Лесю Українку наймужнiшою серед численних тогочасних поетiв. Її поетичне слово служило визвольним iдеям народу i залишилося взiрцем для поетичних поколiнь. Простежуючи її творчiсть, ми розумiємо, що вона черпала сили, припадаючи до джерел народного життя та героїзму. Близька до визвольного руху Леся Українка вiддавала йому всi сили i це, як вiдзначила ще дожовтнева «Рабо-чая правда», зробило її поетесою — другом робiтникiв, поставило її в лави борцiв за повалення самодержавства i встановлення справедливого ладу.

Утверджено державу. Україна здолала перехрестя епох, твердо стала на широку дорогу цивілізованого розвитку, планомірно і неухильно переходить до нових форм суспільного життя. Послідовно і мужньо крізь віки йшов до цієї славної події український народ. В ім’я волі і свободи він жертвував усім — шматком важко заробленого хліба, родинним спокоєм і своїм життям. В ім’я незалежності єднався і збройно ставав на захист своєї землі від численних поневолювачів. Але до цього моменту — моменту утворення держави — Україна йшла дуже важким і довгим шляхом.

Жінці-матері присвячено багато літературних творів різних жанрів, і не буде помилковою думка, що цей образ є наскрізним. Еволюція образу відтворює ті соціально-політичні зміни, що відбуваються у світі, надає йому філософського звучання. Нелегкі випробування випали на долю матері в роки революції й громадської війни: її сини, потрапили у витворену революційними ідеями пастку, творили насильство, «набухали кров’ю невинних», а згодом і зовсім вичерпувалися морально. Безіменний чекіст-фанат — син матері, що (він про це згадує), уособлювала любов і доброту. її образ в уяві юнака асоціюється з образом Матері Божої, що стоїть на «гранях невідомих» і хоче застерегти людство від тих бід, що наближаються.

Некрасов изображает в поэме формы и методы социального и материального порабощения, на основе которых активизируется политическое сознание народа. Достигается это, в частности, Зарисовкой галереи типов дворянства. Писатель в основу характеристики этих типов кладет точку зрения мужика. Что увидели и как пытливые, дотошные мужики оценили дворянство, знакомясь с помещиками? Крестьяне встретили Оболт-Оболдуева. Уже имя помещика привлекает наше внимание своей заостренностью. Во премена Некрасова орловское слово оболдуй (обалдуй), как свидетельствует В. И. Даль, значило: «невежа, неотесанный, болван» 15. Но фамилию эту Некрасов не выдумал. Ею была «окрещена» в какие-то далекие времена семья помещиков. По свидетельству «Нового энциклопедического словаря» Брокгауза и Ефрона, это был «древний русский дворянский род... записанный в V часть родословной книги Владимирской губернии». Рукописные варианты поэмы показывают, что Некрасов стремится приблизиться к народным кличкам и усиливает иронический...

В силу цензурных условий в образе Ермила многое не завершено, немало скрыто. Ермил служил народу, а это очень хлопотливо, Ермил боролся с купцом, а это нелегко, Ермил ввел строгий порядок на мельнице, а это рискованно. Затем Ермил от экономических форм борьбы перешел к политическим, возглавил бунтующих и был посажен в острог. Мужики, способные завидовать такому «спокойствию», — грозная сила. Следует иметь в виду, что Некрасов в создании образа Гирина воспользовался реальным фактом, который был описан в 1853 г. Мельниковым-Печерским в «Отчете о современном положении раскола» 14. Наличие реальных фактов, послуживших материалом для художественного обобщения, — важное свидетельство объективности процесса, раскрываемого художником. Каков же идейный смысл образа? В литературе было высказано несколько суждений. В лице Гирина усматривали «выразителя общинно-патриархальной жизни». С именем его связывали воспоминания о счастливой поре жизни крестьян, выступавших дружно, целенаправленно.

Нам кажется, что влияние Некрасова на общественную русскую мысль менее всего может быть названо непрочным и в этом отношении его историческое значение едва-ли не более ценно, чем значение тех двух крупных величин, с которыми его сравнивали, как на могиле в похоронных словах, так и в появившихся после того печатных отзывах. Когда один из ораторов, говоря над могилой Некрасова прощальные слова, выразился, что он может быть поставлен наравне с такими крупными поэтами, как Пушкин и Лермонтов, окружавшая могилу непроницаемою стеною толпа, наэлектризованная торжественностью минуты, величавостью и внушительностью всей обстановки и чувством свежей, горькой утраты, громко закричала: «нет — выше! выше!». Пишущий это, находясь там же в толпе, не мог не присоединить своего голоса к страстному взрыву тысячи голосов и также закричал: «выше! выше!».

Представляя собой совершенно оригинальное явление в русской литературе XIX в., выражение смелого новаторства Некрасова как революционно-демократического поэта, поэма «Кому на Руси жить хорошо» стала предметом самого горячего обсуждения и объектом ожесточенной борьбы. Среди великих русских поэтов XIX в., пожалуй, не было ни одного, кто бы подвергался такой бешеной травле, как Некрасов. Резкие нападки консервативной и либеральной буржуазно-дворянской критики обусловливались прежде всего той ролью, которую играл Некрасов в истории литературного и общественного движения. Его революционные идеологические позиции и эстетические принципы воспринимались многими критиками как опасная новизна, свержение устоев, как сознательное отрицание установившихся в литературе эстетических канонов.

В последнем примере внутренняя рифма «одним» — «другим» дополняется анафорическим созвучием в начале первых двух строк — «порвалась». Широко представлены в поэме и внутренние рифмы. Ритмическую созвучность внутри стиха зачастую образуют типичные для фольклорных жанров анафорические или эпифорические конструкции и повторы разного рода. Что касается собственно внутренних рифм, то поэт обычно прибегает к ним в тех случаях, где отсутствуют созвучия в конце строк. Иногда можно наблюдать сочетание рифм, внутренних и концевых, создающее параллельную рифмовку целых строк, например: Бедами упиваемся, Слезами умываемся, Куда нам бунтовать? Верченый, крученый, Сеченый, мученый Еле Калина бредет.

Такой метод творческой переработки фольклорного материала нашел свое выражение и в следующих отрывках части «Крестьянка», а именно: причитание по Демушке «Ой, плотнички-работнички», портрет Демушки, легенда «Бабья притча», причитание солдатки в главе «Трудный год» («Голодные стоят сиротки-деточки»), «Спи, милая касатушка», «Пора вставать, вставать», «Ты стань-ка, добрый молодец» и др. Сравнительно небольшое количество песен из фольклора переносит Некрасов в поэму почти без изменений, сохраняя и содержание, и семантику, и ритмику оригинала. Таковы песни «Спится мне, младенькой, дремлется», «Мой постылый муж», «На горе стоит елочка».

Хореический размер отличает песни «Веселая» и «Солдатская», хотя в границах его в обеих песнях поэт допускает и другие ритмические вариации. Для «Веселой» характерен куплетный частушечный ритм. Следует иметь в виду, что частушка, как фольклорный жанр более позднего происхождения, испытавший на себе влияние литературного стиха, имеет симметрически расположенные рифмы. «Солдатская», как большинство песен части «Пир на весь мир», характеризуется сочетанием приемов фольклорного и литературного стиха. О близости к фольклорному стиху говорит народная метрика в отдельных частях песни, короткая строка, повторения разного рода. Влияние принципов литературного стихосложения сказывается в строфическом построении, в соблюдении метрики литературного стиха и в наличии конечной рифмы, причем преимущественно парной и с разнообразными окончаниями — мужскими, женскими и дактилическими. Так как песню выполняет солдат под аккомпанемент самодельного инструмента («ложечки»), то этим в известной степени объя...

Такая же короткая экспрессивная двухстопная строка использована Некрасовым в песнях Гриши «Доля народа» и «Русь». Они имеют типичное для фольклорных песен кольцевое графическое построение (в песне «Русь» с незначительными вариациями). В идейно-тематическом плане эта строфа представляет собой обобщение. Дактило-хореический размер песни «Доля народа», чередование в стихе женских и мужских окончаний, короткая двухстопная строка, риторические восклицания и вопросы создают впечатление ударности и энергичности, вполне соответствующих агитационному характеру стиха. Аналогичные ритмические приемы поэт применил и при создании песни «Русь», являющейся своего рода идейным итогом не только части «Пир на весь мир», но и всей поэмы в целом. Некоторое ритмическое своеобразие этой песни обусловливает строго выдержанная метрическая система двухстопного дактиля с дактилическими окончаниями стихов.

Значительно отличается в ритмическом отношении четвертая часть поэмы — «Пир на весь на мир». Доминирующий и здесь белый четырехстопный ямб часто прерывается стихами иного размера — дактилем, хореем, амфибрахием. Эти метрические переходы всегда обусловливаются изменениями содержания, требующими и соответствующего ритми-ко-синтаксического выделения. Так, вставляя в повествовательную ткань поэмы новеллу «Про холопа примерного — Якова верного», Некрасов сразу же выделяет ее ритмически: она написана четырехстопным дактилем и дана в форме рассказа действующего лица. Был господин невысокого рода, Он деревнишку на взятки купил

Широкий социальный охват жизненных явлений, глубина идейного содержания и жанровое своеобразие поэмы обусловили богатство и оригинальность ее ритмического склада. Представляя собой сложное сочетание народно-поэтических жанров со свойственными им ритмическими приемами, поэма «Кому на Руси жить хорошо» сохраняет художественную цельность. Полемически настроенный по отношению к установившимся в литературе жанрам и стиховым формам, поэт-новатор обращается и в области ритмики к действенному средству обогащения художественных приемов — к народному творчеству. Многие современники Некрасова, обладавшие устаревшими эстетическими вкусами, не раз обвиняли поэта в «прозаизации» стиха. Один из эстетов писал о том, что в то время как Тургенев целым рядом своих творений довел прозу до поэзии,— Некрасов работал над тем, чтобы «опросить» стих.

Некрасов широко использовал в поэме постоянные эпитеты, взятые из народной поэзии и широко вошедшие в обиходный язык крестьянства. В поэме мы найдем множество ходких в фольклоре постоянных эпитетов, прикрепленных к людям, животным, предметам, явлениям природы, психологическим состояниям, социально-бытовым фактам. Приведем некоторые: волки серые, солнце красное, звезды частые, тени черные, гадами ползучими, зверями быстроногими, зайка серенький, лисица хитрая, воску ярого, дорогу дальнюю, эхо гулкое, сыра земля-кормилица, тело белое, море синее, ветры буйные, борзый конь, удаль молодецкую, змеями подколодными, писаная, кралечка, наливная ягодка, леса дремучие, лето красное, горькой доле, туча черная, горе лютое, с ясным месяцем, водой студеною, буйную голову, думы черные, белым лебедем, лютый зверь, сизым голубем, речку быструю, черные вороны, очи-то ясные, широкий путь, булатным ножом, богатырским сном и др.

Народность языка поэмы ярко и многообразно проявляется и в синтаксисе. В основе его лежат особенности синтаксиса живой разговорной речи, отличающейся более частым употреблением настоящего времени, преимущественным употреблением прямой речи, обогащающейся путем сравнений, повторов, нагнетаний, перечислений и пр. Часты синтаксические конструкции, свойстнице похаживал, как зверь в лесу покрикивал,,.»; «как вихорь налетал — рвал бороды начальничек, как лютый зверь наскакивал — ломал персты злаченые». Наибольшей оригинальности достигает Некрасов в сравнениях, выраженных средствами обиходной крестьянской речи. В них мы не найдем ничего вычурного, нереального, натянутого или нарочито стилизованного. Поэт полностью переключается в мир представлений и ассоциаций крестьянства. Редко Некрасов допускает сравнения, не свойственные крестьянской речи.

Раскрывая историко-литературное значение романа «Мать», его действенное влияние на революционное воспитание масс, поможем учащимся увидеть непреходящую идейно-эстетическую ценность книги, созданной на заре возникновения новой литературы, созвучность ее нашей современности. Постановка в ходе анализа таких вопросов, как выбор жизненного пути, важность идейно-теоретической подготовки и обогащения личности знаниями, проблема духовного единства поколений, и других, актуальных и для нашего времени, приблизит книгу к интересам нас, поможет прочесть ее с современных позиций. Безусловно, план изучения романа строится с учетом читательского восприятия читателей. Хорошо, если Читатель расскажет и о своем отношении к произведению, прочитает в классе любимые страницы, найдет место для прослушивания революционных песен («Смело, товарищи, в ногу», «Вихри враждебные...»), что поможет эмоционально шире войти в историческую эпоху, ощутить истоки оптимизма в романе.

Війна. Коли чуєш це слово, то одразу уявляєш собі щось велике і страшне. Навіть не страшне — жахливе. Якось само собою спадає на думку все те, що бачив у хроніках війни, про що читав. Іноді навіть думаєш, як же пощастило, що твоє покоління не бачило жахів війни, не чуло ні шуму боїв, ні розривів бомб та снарядів, ні плачу солдатських матерів та жінок. Про ті тяжкі часи, що випали на долю нашого народу, ти можеш почути від свого діда чи прадіда. Адже немає жодної родини, якої не торкнулася та війна. Війна, в якій народ відстоював незалежність своєї Батьківщини, своє право на свободу.

При помощи вульгаризмов, острых народных словечек Некрасов реалистически показывает здоровый крестьянский юмор, непринужденное веселье, широкую народную удаль, а также народный гнев, протест, презрение к помещикам и пр. Народность языка поэмы проявляется также в обилии уменьшительных, ласкательных и увеличительных слов. Известно, что и для поэтической и для обиходной крестьянской речи характерна тенденция к употреблению существительных, прилагательных и наречий в уменьшительной и сравнительной форме, что служит выражением ласковости, нежности, сочувствия. Этими формами особенно пестрят такие фольклорные жанры, как песня и причитания, отличающиеся подчеркнутым лиризмом и эмоциональной насыщенностью. Эту общую тенденцию народного языка в области форм словообразования Некрасов широко использовал в своей поэме.

Поэтический язык поэмы имеет три основных источника: материал фольклорного происхождения, народно-разговорную практику крестьянства, литературную речь интеллигента-разночинца. Первые два источника использованы преимущественно в I, II, Ш частях поэмы, последний — в IV части «Пир на весь мир» и в авторских лирических отступлениях (хотя следует отметить, что вообще речь автора почти не отличается от речи героев из крестьянской среды). В «Кому на Руси жить хорошо» повествование ведется от лица рассказчика, говорящего почти так же, как главный герой поэмы — крестьянство. Ни в фразеологическом, ни в лексическом, ни в синтаксическом отношениях разницы почти никакой нет. Достаточно, например, сравнить язык «Пролога» с речью крестьянских персонажей, чтобы убедиться в этом.

Эпоха Некрасова характеризовалась широкой и углубленной постановкой проблемы народности и дальнейшим развитием в этом плане теоретических и творческих традиций Пушкина, Гоголя, Белинского. В области литературной этот процесс выразился в общей демократизации стиля, предопределившей и демократизацию поэтического языка. Писатели той поры, в зависимости от своих социальных устремлений и индивидуальных творческих особенностей, по-разному понимали задачу демократизации стиля, как по-разному мыслили и конкретизацию принципа народности литературы. Стремление к народности в языке выразили по-своему Тургенев, Л. Толстой, Лесков; иначе оно осуществилось у Островского.

Войдя в историю русской литературы как глаза нового направления в поэзии, Некрасов сыграл такую же роль и в истории литературного языка. Новаторство поэта в области литературного языка выразилось прежде всего в глубоком разрешении проблемы народности. Живую народную речь он сделал органической особенностью своего стиля и был в этом отношении гораздо последовательнее предшественников, так как стремление к народности и освоение народной речи было тесно связано с его революционно-демократическим мировоззрением и эстетическими принципами, У народа Некрасов черпал не только идеи и настроения, темы и сюжеты, образы и приемы художественного выражения. Поэт широко пользовался также неиссякаемыми источниками народной речи, делая это с исключительным умением и необычайным поэтическим эффектом.

Війна. Коли чуєш це слово, то одразу уявляєш собі щось велике і страшне. Навіть не страшне — жахливе. Якось само собою спадає на думку все те, що бачив у хроніках війни, про що читав. Іноді навіть думаєш, як же пощастило, що твоє покоління не бачило жахів війни, не чуло ні шуму боїв, ні розривів бомб та снарядів, ні плачу солдатських матерів та жінок. Про ті тяжкі часи, що випали на долю нашого народу, ти можеш почути від свого діда чи прадіда. Адже немає жодної родини, якої не торкнулася та війна. Війна, в якій народ відстоював незалежність своєї Батьківщини, своє право на свободу.

Усі ми: квіти, трави, дерева, люди — діти великої, могутньої Природи. Дихаємо одним повітрям, гріємося під одним сонцем, пускаємо коріння в одну землю. І все життя тягнемось до висот небесних — гілками-руками, думами-мріями, душами-квітами. Приходимо ненадовго в цей світ, прокладаємо в ньому свою стежку і назавжди відходимо в інший, неземний. Який же сенс у цьому вічному круговороті життя? Чи не в тому, щоб, пройшовши складний шлях пізнання, стати на вищий щабель духовності, відчути свою єдність з усіма формами космічного буття, свою спорідненість з билинкою, пташкою, сонячним променем, краплинкою вранішньої роси? І тоді світ теж стане мудрішим, покращає, бо все в ньому взаємопов’язано і взаємозумовлене. Чи зуміє людина своїм життям органічно влитися в цю світову гармонію, чи порушить її, не знайшовши свого місця в ній? Філософські роздуми над цією та іншими загальнолюдськими проблемами завжди хвилювали видатну дочку нашого народу Лесю Українку. Створюючи свій шедевр — драму-феєрію «Лі...

Люди повинні пам’ятати, що природа — це не просто дім, в якому ти живеш, це те, що живе поряд з тобою, можливо, не схожим на людське, але повнокровним життям. Геніальна поетеса Леся Українка зрозуміла цю істину — і перед очима живими картинами постали чудові місячні ночі, лісові хащі, глибини прозорої води, лугові тумани. І вся ця лісова, водяна, польова сила прийшла до неї, щоб письменниця увіковічила їх, дала безсмертя. Як удова мережка, заткана зірками на срібній основі, з’явилась «Лісова пісня» — твір, що викликав подив і зачудування сучасників, що зачаровує і хвилює нащадків. Особливо яскраво постає в драмі-феєрії образ природи як супутника людського життя. Поява людини викликає тривогу серед мешканців лісу й озера.: Русалка, почувши, що «тута мають хижку будувати», висловлює свій гнів і погрожує:

Роман О. Гончара «Собор» — гостропроблематичний, він торкається багатьох болючих питань таких, як екологія, історичний зв’язок поколінь, кар’єризм, — але з особливою силою звучить тема збереження духовних святинь, без яких людина просто вироджується, нікчемніє, стає безбатченком. Роман пройнятий прагненням уловити і викрити найменші симптоми духовного неблагополуччя, що почало загрожувати суспільству. Назва твору досить символічна: це і реальна архітектурна споруда, окраса робітничого селища Зачіплянки, і символ моральної чистоти та краси людини. Саме в ставленні до собору розкриваються душі головних героїв, їх внутрішня сутність. Ось, наприклад, Микола Баглай — «чистий думками і непорочний діями юнак». З його погляду собор — це сама душа славних предків, що знайшла своє увічнення в цій споруді. Тому й сприймається собор, ця «горда поема козацького зодчества», як увиразнення генетичної естафети поколінь, розумінням якої зобов’язаний пройнятися кожний сучасник. Заповідане та збудоване н...

Роман М. П. Стельмаха «Правда і кривда» сповнений великої любові до свого народу, до рідної землі, до простої людини. Його герої — це колгоспники одного із подільських сіл, які вижили в роки окупації, захищали рідну землю на фронтах Вітчизняної війни, які вірили у краще майбутнє. Роман має другу назву за прізвищем головного героя «Марко Безсмертний». Уже в самому прізвищі є своя символічність: у ньому втілено безсмертя народу. Головним героєм роману є Марко Безсмертний, який тяжко поранений, на милицях повертається в рідне село. Роман починається картиною бою: «Бій гримів спереду, з боків і позаду. Божеволіло залізо, божеволіли коні, шаленіли люди». У цьому бою Марко, вже не вперше, був тяжко поранений. І ось сама смерть стоїть перед ним (в непритомному маренні після тяжкого поранення). Коли смерть каже, що час вже вмирати Маркові, він з обуренням кидає їй: «Брешеш, Костомахо!.. Час мій не вийшов, бо я ще не наорався, не насіявся, не налюбувався землею, не нажився». Орати, сіяти, борот...

Михайло Стельмах! Цікавий, самобутній талант. Один із видатних і вдумливих художників слова. Водночас поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і кіносценарист. Він — співець народу, який запалив казковий вогонь Прометея і передав той незгасний факел молодому поколінню з однією метою: возвеличити свій народ, свою Вітчизну, зробити все для того, щоб у житті людей ніде в сутінках не причаїлась кривда і всі бачили тільки правду. Одним з кращих творів письменника є його роман «Правда і кривда». Згадуючи про час написання роману, М. Стельмах говорив: «Я почав свою роботу над романом про нашого сучасника, про людину, яка вирубувала вікна нової історії, потім ламала залізний карк фашизму, а зараз щовесни та щоосені засіває землю житом і пшеницею на щастя, на здоров’я і на добрий розум».

Новела «Intermezzo» — один із кращих творів М. Коцюбинського — написана в добу найбільшого розгулу реакції. Кожен день приносив письменникові сумні вісті. Все це разом з тяжкою працею на службі, постійними матеріальними нестатками підривало здоров’я Коцюбинського. 18 червня 1908 року Коцюбинський поїхав у село Кононівку, щоб відпочити. В своїх листах він розповідає, як гарно на нього впливає природа, самотність. Цей період життя письменника, враження, винесені з Кононівки, лягли в основу написання твору. Цьому творові передувала філософсько-психологічна новела «Цвіт яблуні» та цикл поезій у прозі «З глибини», присвячений темі покликання митця, його обов’язку перед народом.

Образ «сонячних кларнетів» — це не тільки символ краси вічно юної, сповненої барв і музики природи, а й втілення прагнень до сього сонячного, радісного, життєдайного, овіяного молодістю. Образ сонця, як джерела життя на землі, сили, що дарує людям радість, виражає мрію поета про щасливе життя. А коли співець бачив людське лихо, коли сум огортав його серце, він не падав у розпач. Не вгасала його мрія в перемогу світлого, гуманістичного над темрявою. Ліричний герой збірки — юнак, який багатий і щедрий душею, це романтик, закоханий в красу світу, в природу, в життя. Це уособлення самої молодості, що лиш ступила на життєвий поріг і чарує свіжістю та чистотою почуттів, благородними поривами.

У шлюбі розбійника і повії народилась дівчинка — чиста, незаймана. Як втілення народних уявлень про красу, душевне здоров’я, моральну чистоту змальована Галя в романі. «Польовою царівною» названо її в романі, і читач одразу уявляє всю чарівність дівчини. Письменник її порівнює з перепілкою, білочкою, причудою, що заворожила парубка. Щира, весела усмішка на устах, добрі оксамитові очі, вся невеличка, в’юнка постать «польової царівни», мов у дзеркалі, відбивають її внутрішні якості, основні риси характеру дівчини. Схематичність образу проявляється у її портретній характеристиці. Автор зображає її такою красунею, яка виглядає інородцем у злодійському середовищі. В образі Галі авторові найбільш пощастило відобразити людську сторону людини: високі моральні якості, благородні людські почуття.

Олесь Терентійович Гончар — автор багатьох прозових творів. Його майстерність вражає людей різних поколінь, проте широкому читацькому колу він відомий як автор великих прозових полотен і майже зовсім незнаний як новеліст. На мою думку, це не виправдано. Адже в малому жанрі письменник має бути більш конкретним і лаконічним і при цьому повно розкрити і тему твору, і образи. Олесь Гончар саме і є тим письменником, який зміг у невеликому за обсягом творі вмістити і глибину людських почуттів, і розповідь. У цьому гармонійному поєднанні розкривається увесь Гончар. Він ніби присутній на місці кожної дії.

Поема Шота Руставелі «Витязь в тигровій шкурі» — найвидатніша пам’ятка грузинської літератури доби Середньовіччя. Учені вважають, що вона була створена наприкінці ХІІ — початку ХІІІ століття за часів правління цариці Тамари, «золотого періоду» в історії Грузії. Поема відбиває типові риси середньовічного епосу, але й відзначається глибоким гуманістичним пафосом. Гуманізм поеми проявляється уже в обраному сюжеті. Цар Аравії Ростеван — у похилому віці, та він не має спадкоємця. На престол він ставить свою дочку, розумну і гарну Тінатін, яка кохає славного лицаря-полководця Автанділа. Одного разу Автанділ і Ростеван під час полювання зустріли витязя у тигровій шкурі, вони спробували заговорити з ним, та даремно, витязь безслідно зник. Смуток таємничого лицаря не дає спокою Ростевану, і Тінатін, щоб заспокоїти батька, доручає своєму обранцю Автанділу розкрити таємницю витязя. Автанділ охоче погоджується виконати доручення цариці. Пошуки тривають довго, і нарешті у гірській печері він знаход...

Позиція автора розкривається читачем поступово. Композиція оповідання досить складна, а його назва має символічний характер. Дія оповідання починається з загадкового випадку: на день народження княгині Вірі невідомий прихильник дарує браслет із гранатами, один з яких незвичайного зеленого кольору. Навколо подарунка точаться суперечки. Брат Віри наполягає на тому, щоб знайти невідомого дарителя й повернути подарунок, він вважає, що цей дарунок шкодить честі його сестри, і безжалісно висміює сам подарунок і почуття, що спонукали невідомого надіслати його Вірі. Брат і чоловік княгині знаходять її таємничого прихильника, молодого службовця Желткова. Вони повертають йому дарунок і вимагають, щоб він більше ніколи не турбував княгиню Віру. Желтков намагається пояснити, що його кохання самовіддане, яке не потребує для себе нічого, та його не розуміють. Він просить дозволу подзвонити княгині Вірі, щоб переконатися, що вона не потребує його кохання. Віра просить його «закінчити цю історію» яком...

Епоха Відродження дала світові безліч славних імен: письменників, скульпторів, художників, музикантів. Митці-гуманісти вбачали об’єкт своєї творчості в зображенні людини, її почуттів, розумових здібностей і якостей, бо і самі митці цієї видатної епохи теж були неординарними особистостями. Можна навіть сказати, що епоха створювала людину нового часу, а людина створювала епоху. Франсуа Рабле — представник французького Ренесансу, хоча найвизначнішим представником цієї епохи його зробив один-єдиний художній твір. Роман «Гаргантюа і Пантагрюель» став саме тим твором, завдяки якому ім’я відомого французького лікаря і вченого-енциклопедиста увійшло у світову історію літератури шістнадцятого століття.

Раскрывая историко-литературное значение романа «Мать», его действенное влияние на революционное воспитание масс, поможем учащимся увидеть непреходящую идейно-эстетическую ценность книги, созданной на заре возникновения новой литературы, созвучность ее нашей современности. Постановка в ходе анализа таких вопросов, как выбор жизненного пути, важность идейно-теоретической подготовки и обогащения личности знаниями, проблема духовного единства поколений, и других, актуальных и для нашего времени, приблизит книгу к интересам нас, поможет прочесть ее с современных позиций. Безусловно, план изучения романа строится с учетом читательского восприятия читателей. Хорошо, если Читатель расскажет и о своем отношении к произведению, прочитает в классе любимые страницы, найдет место для прослушивания революционных песен («Смело, товарищи, в ногу», «Вихри враждебные...»), что поможет эмоционально шире войти в историческую эпоху, ощутить истоки оптимизма в романе.

Завязка пьесы — появление Луки. Какие же события «завязываются» в этот момент? Какие струны души героев затрагивает странник своими неожиданными, так человечно звучащими в ночлежке словами? Какие события и реплики персонажей вызывают у Луки ответный отклик? Вопросы, которые Читатель задает уже на этапе осмысления экспозиции, помогают осознать им один из важнейших вопросов, предложенных в учебнике, и начать накопление материалов для характеристики гуманистических идеалов Горького, утверждаемых в пьесе «На дне». Наблюдения нас помогают им сделать вывод о философском характере пьесы, увидеть в пьесе социальную направленность. Пьеса обличает и пьеса формирует у зрителя гуманистические идеалы. Появление у героев надежды, нарастающее ощущение у каждого из обитателей дна невозможности жить так, как жили до сих пор, более активное стремление вырваться из пут дна — вот те очевидные изменения в сознании и поведении обитателей ночлежки, которые отмечают Читатели, наблюдая за событиями I акта.

Завязка пьесы — появление Луки. Какие же события «завязываются» в этот момент? Какие струны души героев затрагивает странник своими неожиданными, так человечно звучащими в ночлежке словами? Какие события и реплики персонажей вызывают у Луки ответный отклик? Вопросы, которые Читатель задает уже на этапе осмысления экспозиции, помогают осознать им один из важнейших вопросов, предложенных в учебнике, и начать накопление материалов для характеристики гуманистических идеалов Горького, утверждаемых в пьесе «На дне». Наблюдения нас помогают им сделать вывод о философском характере пьесы, увидеть в пьесе социальную направленность. Пьеса обличает и пьеса формирует у зрителя гуманистические идеалы. Появление у героев надежды, нарастающее ощущение у каждого из обитателей дна невозможности жить так, как жили до сих пор, более активное стремление вырваться из пут дна — вот те очевидные изменения в сознании и поведении обитателей ночлежки, которые отмечают Читатели, наблюдая за событиями I акта.

Изучение рассказа «Старуха Изергиль» обогащает представление школьников о романтизме и помогает им овладеть умениями, которые необходимы при анализе произведений такого рода. Прежде всего, приемами анализа образов романтических героев. Романтические герои особенно близки юному читателю. В процессе анализа рассказа «Старуха Изергиль» мы обращаем внимание на личность героев. С какой легкостью обращаются Читатели к многочисленным достоинствам трех героев повествования! Они как будто вполне точно характеризуют каждое из них, называя красоту, молодость, силу, энергию, талантливость, любовь к свободе, независимость поведения и Данко, и Ларры, и самой Изергиль.

Основное значение комедии «Ревизор» — в беспощадном разоблачении строя жизни, порядков и злоупотреблений чиновников николаевской России, что достигается путем тонкого и глубокого высмеивания персонажей комедии. . Сатирический смех Гоголя разит выведенных в комедии чиновников, городских помещиков, купцов, мешан, полицейских и приехавшего в этот захолустный город Хлестакова Высмеиванию подвергает Гоголь дела, поступки и взаимоотношения персонажей своей комедии. Сатирическому разоблачению способствует и характер самой речи действующих лиц комедии. Смех Гоголя беспощадный, он связан с размышлениями автора нал жизнью и людьми и толкает читателя на глубокое и горестное раздумье. Смех Гоголя находит разнообразные средства для своего выражения.

Изучение стихотворения «Узник» лучше начать со вступительного слова о Пушкине, затем Читатель читает стихотворение. Можно использовать в этом случае и фонохрестоматию, которая имеется почти в каждой школе. Однако не следует слишком увлекаться ею. Для читателей гораздо важнее в данном случае чтение учителя, его понимание и его трактовка стихотворения «Узник». Читатель должен заразить их своей любовью к поэзии, должен научить читать стихи. После чтения текста следует анализ стихотворения, неразрывно связанный с подготовкой нас к выразительному чтению его. Разрабатывая во время анализа стихотворения партитуру чтения, Читатель поставит вопросы о настроении стихотворения и в связи с этим о тоне чтения, о паузе после первой строчки и эпитетах, создающих мрачный колорит первого четверостишия.

Русские поэты давно заметили и выразили в своих произведениях умелое и хозяйское отношение мужика к земле, его сметливость, ловкость и сноровку в работе. Сами эти качества родились в труде. И хотя труд далеко не всегда приносил удовлетворение и радость, наши поэты оценили... волевой напор, задорное веселье, какое невольно проявлялось в дни сенокоса или когда крестьяне сообща убирали урожай. Природа, в сравнении с жестокими официальными и неправедными устоями, выступала искусным «врачом», укрепляющим дух, исцеляющим от душевных недугов и вносящим в него успокоение и гармонию.

Основное значение комедии «Ревизор» — в беспощадном разоблачении строя жизни, порядков и злоупотреблений чиновников николаевской России, что достигается путем тонкого и глубокого высмеивания персонажей комедии. . Сатирический смех Гоголя разит выведенных в комедии чиновников, городских помещиков, купцов, мешан, полицейских и приехавшего в этот захолустный город Хлестакова Высмеиванию подвергает Гоголь дела, поступки и взаимоотношения персонажей своей комедии. Сатирическому разоблачению способствует и характер самой речи действующих лиц комедии. Смех Гоголя беспощадный, он связан с размышлениями автора нал жизнью и людьми и толкает читателя на глубокое и горестное раздумье. Смех Гоголя находит разнообразные средства для своего выражения.

Гоголь вывел в комедии галерею бессмертных образов, придав каждому из них типические черты и наделив каждый из них яркой индивидуализированной речевой характеристикой. Язык комедии Гоголя — это в основном язык действующих лиц ее, а язык действующих лиц, органически связанный с внутренним обликом того или иного персонажа, является главным средством раскрытия характера т. е. той формой, в которой выражается его внутреннее со держание. Не только центральные герои, но даже эпизодические персонажи, промелькнувшие лишь в одном явлении имеют ярко индивидуализированную речь. В непревзойденном умении придать каждому образу выпуклую, отчетливо индивидуализированную речевую характеристику и в самой этой характеристике заключить элементы сатирического саморазоблачения состоит удивительное по своей тонкости и эстетической ценности мастерство Гоголя-реалиста.

Образы двух мещанок (слесарши и унтер-офицерши) интереснее всего раскрыть через сопоставление их речи по следующему плану. Речь двух мещанок представляет замечательные образцы их индивидуализации средствами языковой характеристики. Каждая из них появляется в одном лишь явлении и произносит несколько реплик (по 6 реплик). Но как рельефно обрисованы характеры! С одной стороны, многословная, бранчливая, шумная, грубая, одновременно крайне неконкретная в выражении своих мыслей, своей просьбы слесарша; с другой стороны, более скромная, тихая, сдержанная, менее говорливая, конкретно выражающая свои мысли унтер-офицерша.

Купцам отведено в комедии очень мало места они появляются всего-навсего в двух сиенах (действие IV, явл. 10, и действие V, явл 2), произносят лишь несколько реплик, Но Гоголю этого было достаточно, чтобы показать типичные черты купцов николаевской эпохи. Важно отметить, что Гоголь один из первых в русской литературе создал образы купцов, показав их взаимоотношения с городской властью, некультурность. Купцы притесняются городничим. Поэтому, как „только услышали они о приезде какого-то петербургского начальника, они добиваются встречи с ним, чтобы подать ему свою жалобу на городничего. Мы слышим голоса купцов в IV действии еще до того момента, как они появляются на сцене (явл 9). Они просят Осипа: «Допустите, батюшка», и настоятельно объясняют, что тяжелые обстоятельства жизни вынудили их добиваться этой встречи: «Вы не можете не допустить. Мы за делом пришли».

Из вставных новелл этой части поэмы особый интерес представляет легенда «О двух великих грешниках». В ней Некрасов широко использовал фольклорный сказочный сюжет. Легенда, которая легла в основу этой вставной новеллы, насчитывает около шести десятков различных вариантов, Искря сов использовал наиболее социально заостренный вариант, раскрывающий крепостнические отношения. Наиболее близка (с некрасовскому тексту редакция под заглавием «Великий грешник». Приводим ее подлинный текст: «Жил на свете большой грешник, что не было того греха, чтоб он не согрешил. Такой был злодей, какого и свет не видел, он и крал, и разбои чинил, губил людей без покаяния. Совсем бога забыл, черту душу продал: колдовал, когда крал, оборачивался волколаком, пущал моровые поветрия, и не было числа его грехам. Пришлось ему помирать. Тут такой страх его охватил, что не могла его душа покинуть тела. Нет ему смерти, да и все тут. Вспомнил он бога — захотел поведываться, душу очистить.

Приводим выдержку из воспоминаний А. Ф. Кони: «Старик рассказал мне с большими подробностями историю другого местного помещика, который зверски обращался со своими крепостными, находя усердного исполнителя своих велений в своем любимом кучере — человеке жестоком и беспощадном. У помещика, ведшего весьма разгульную жизнь, отнялись ноги, и силач-кучер на руках вносил его в коляску и вынимал из нее. У сельского Малюты Скуратова был, однако, сын, на котором отец сосредоточил всю нежность и сострадание, не находимые им в себе для других. Этот сын задумал жениться и пришел вместе с предполагаемой невестой просить разрешения на брак. Но последняя, к несчастью, так приглянулась помещику, что он согласия не дал. Молодой парень затосковал и однажды, встретив помещика, упал ему в ноги с мольбою, но, увидя его непреклонность, поднялся на ноги с угрозами. Тогда он был сдан не в зачет в солдаты, и никакие просьбы отца о пощаде не помогли. Последний запил, но недели через две снова оказался на своем ...

У творчості Т. Г. Шевченка значне місце посідає поезія, яка за змістом, проблематикою і мистецькою вартістю є важливою часткою його поетичного доробку. Це твори, в яких так чи інакше наявна історична тема. Серед них історичні поеми і вірші, сюжети яких відтворюють реальні події минулого України або героями яких є історичні діячі («Трасова ніч», «Іван Підкова», «Гамалія», «Гайдамаки», «Єретик», «Чигрине, Чигрине» таін.). У поемі «Іван Підкова» у романтичних образах відтворено боротьбу українського народу проти султанської Туреччини, яка намагалася загарбати українські землі. Т. Шевченко уславлює мужність і сміливість запорожців, які героїчно боронили свою вітчизну, визволяли полонених із турецької неволі. Було колись — запорожці

«Палеоазиатские» — значит «древнейшие азиатские», то есть языки первых жителей Азии. Термин этот предложил русский исследователь народов Дальнего Востока академик Л. И. Шренк. В 1883 году в монографии «О инородцах Амурского края» Шренк изложил интересную гипотезу: когда-то в древности почти вся Азия была населена народами, отличающимися от представителей монголоидной расы (тюрков, монголов и т. д.) и говорящими на своих особых языках. Затем эти древнейшие обитатели Азиатского материка, палеоазиаты, были почти повсеместно вытеснены монголоидами. И только на Крайнем Востоке и Северо-Востоке Азии остались небольшие народности, потомки палеоазиатов: юкагиры на Колыме, чукчи на Чукотке, коряки и ительмены на Камчатке, нивхи в устье Амура и на острове Сахалин, айны на севере Японии и на Сахалине, и, наконец, эскимосы и алеуты, населяющие Командорские и Алеутские острова и многие области Арктики (сюда относят и кетов, живущих в низовьях Енисея, но о них разговор пойдет в конце нашей книги).

Эскимосская проблема интересна и важна не только потому, что с нею связан вопрос о происхождении народа, заселившего самую северную часть нашей Ойкумены, самого северного из гиперборейцев. Эскимосы населяют два континента — Азию и Америку. И, решив эскимосскую проблему, мы, возможно, приблизим решение еще более важной проблемы — заселения Нового Света. О том, когда и откуда пришли люди в Америку, ученые начали спорить чуть ли не сразу после путешествий Колумба, когда стало ясно, что он открыл не путь в Индию, а совершенно особый мир, по праву названный Новым Светом. В наши дни считается доказанным, что предки американских индейцев пришли из Азии.

Глава «Крестьянка» не фигурировала в первоначальном замысле поэмы. В «Прологе» не предусмотрена возможность найти счастливого среди крестьян, а тем более крестьянок. Некоторая композиционная неподготовленность главы «Крестьянка» обусловлена, возможно, причинами цензурного порядка, не позволившими развивать ответы на все возникшие в прологе вопросы (в частности, о счастье, вельможи, министра государева, царя). Причиной появления главы «Крестьянка» было и то обстоятельство, что проблема крестьянского счастья приобретала для Некрасова первостепенное значение (как и вопрос о судьбе русской женщины-труженицы).

Среди разнообразных крестьянских образов возвышается над всеми монументальная фигура столетнего Савелия — богатыря святорусского. Все творчество Некрасова является ярким выражением героических традиций русского народа, веры в его огромные и далеко еще не раскрытые возможности. В одном из ранних произведений «Школьник» (1856 г.) поэт с гордостью за свой народ говорит: Столько добрых, благородных. Сильных любящей душой, Посреди тупых, холодных И напыщенных собой! Осознание разительных социальных контрастов большого города и печальная участь обитателей трущоб не заглушают веры поэта в лучшее будущее русского трудового народа.

Художественно воспроизводя образ собирательного героя — народа, Некрасов в то же время проявляет исключительное мастерство в создании индивидуализированных народных типов. Нередко поэт двумя-тремя резкими и выразительными приемами со, скульптурной четкостью воссоздает характерный образ. Одним из наиболее ярко индивидуализированных является образ Якима Нагого из деревни Босово, который «до смерти работает, до полусмерти пьет». О его бедности говорит и фамилия — Нагой, и название деревни, в которой он живет. Показательна и его предистория, переданная автором в восьми строках, позволяющих судить о Якиме, как о человеке, видавшем виды и жизни, непокорном, склонном к сопротивлению, к борьбе:

государственной власти угнетать народ и держать его в невежестве и темноте. Не прошел Некрасов в поэме и мимо других притеснителей народа — купцов, прасолов, подрядчиков, торгашей и прочих представителей буржуазии. Они выступают в большинстве как эпизодические персонажи, но образы их предстают перед нами во всей художественной выразительности. Поэт подчеркивает, что народ относится к буржуазии враждебно и презрительно, так как ему приходилось терпеть от купцов, торгашей, прасолов немало несправедливостей и притеснений. С купцом Алтынниковым ведет борьбу Ермил Гирин, и только дружная поддержка крестьянского мира помогает ему выйти победителем; из-за купца попал в тюрьму Яким Нагой; силача-богатыря Трофима погубила жадность подрядчика, заставившего его носить непосильную тяжесть; с прасолом Ереминым вступает в драку оскорбленный им Клим.

Картины страшного обнищания крестьян, почувствовавших всю призрачность долгожданного «освобождения». Тоном сочувствия бедственному положению крестьян поп рисует такую безотрадную картину: Деревни наши бедные, А в них крестьяне хворые Да женщины печальницы, Кормилицы, поилицы. Рабыни, богомолицы И труженицы вечные. Господь прибавь им сил! С таких трудов копейками Живиться тяжело!

В главе «Савелий, богатырь святорусский» описан помещик Шалашников, который «отменно драл крестьян», за что они иронически прозвали его «бойцом». О применявшихся им методах выжимания недоимок можно судить по цинически откровенной угрозе Шалашникова крестьянам: Содрать с вас шкуру начисто... И подарил полку! В этой же главе дан образ немца-управителя Фогеля, который создал «каторгу корёжскому крестьянину — до нитки разорил». Как ни жесток был в издевательствах над крестьянами Шалашников, но немец-управитель во многом превзошел его, прибегая к изощренным методам опутывания и обирания корежинцев. У Фогеля «хватка мертвая: пока не пустит по миру, не отойдя сосет». В этом эпизодическом образе, зарисованном поэтом бегло, но весьма выразительно, отражено и обобщено типическое явление эпохи. Помещики, особенно те, кто прожигал жизнь в столице или за границей, обычно выжимали недоимки та крестьян не сами, а через своих бурмистров или управителей.

А. М. Горький охарактеризовал русскую классическую литературу дооктябрьской эпохи как литературу вопросов. Где лучше? Что делать? Как жить? Каковы пути к лучшей, счастливой, правильной жизни? — вот вопросы, которые постоянно волновали передовых людей России, вставших на защиту угнетенного народа и видевших свой патриотический долг в том чтобы помочь народу найти верные пути к правде и счастью. Создавая свою поэму, Некрасов задался целью поставить поэзию на службу этой великой задаче. Взгляд на литературу как на действенный фактор в решении жизненно важных вопросов и обусловил проблематику и систему типических образов поэмы «Кому на Руси жить хорошо»? Экономическую сущность реформы и нищенское положение крестьянства после осуществления ее Некрасов понимал достаточно ясно. В «Притче о Ермолае трудящемся» поэт говорил о крестьянине: «Тужит, землицы ему недостаточно», указывая этим как на причины, препятствующие крестьянскому счастью, так и на основной источник развития революционных настр...

Эскимосская проблема интересна и важна не только потому, что с нею связан вопрос о происхождении народа, заселившего самую северную часть нашей Ойкумены, самого северного из гиперборейцев. Эскимосы населяют два континента — Азию и Америку. И, решив эскимосскую проблему, мы, возможно, приблизим решение еще более важной проблемы — заселения Нового Света. О том, когда и откуда пришли люди в Америку, ученые начали спорить чуть ли не сразу после путешествий Колумба, когда стало ясно, что он открыл не путь в Индию, а совершенно особый мир, по праву названный Новым Светом. В наши дни считается доказанным, что предки американских индейцев пришли из Азии.

«Палеоазиатские» — значит «древнейшие азиатские», то есть языки первых жителей Азии. Термин этот предложил русский исследователь народов Дальнего Востока академик Л. И. Шренк. В 1883 году в монографии «О инородцах Амурского края» Шренк изложил интересную гипотезу: когда-то в древности почти вся Азия была населена народами, отличающимися от представителей монголоидной расы (тюрков, монголов и т. д.) и говорящими на своих особых языках. Затем эти древнейшие обитатели Азиатского материка, палеоазиаты, были почти повсеместно вытеснены монголоидами. И только на Крайнем Востоке и Северо-Востоке Азии остались небольшие народности, потомки палеоазиатов: юкагиры на Колыме, чукчи на Чукотке, коряки и ительмены на Камчатке, нивхи в устье Амура и на острове Сахалин, айны на севере Японии и на Сахалине, и, наконец, эскимосы и алеуты, населяющие Командорские и Алеутские острова и многие области Арктики (сюда относят и кетов, живущих в низовьях Енисея, но о них разговор пойдет в конце нашей книги).

Еще в середине прошлого столетия финский ученый Матиас-Александр Кастрен первым привел убедительные доказательства урало-алтайского родства, общего происхождения тюркских, монгольских, тунгусо-маньчжурских, угорских, прибалтийско-финских, пермских, волжских, самодийских народов. Кроме своего родного, финского, языка, Кастрен знал еще ряд уральских и алтайских языков. Он совершал длительные путешествия по Сибири и Забайкалью, чтобы лучше изучить обычаи, наречия, древние предания сибирских народов. Богатейший материал, собранный ученым, привел Кастрена к выводу: уральцы и алтайцы когда-то находились в родстве, а языки их — ветви одной семьи. Сходство уральских и алтайских языков было отмечено и до Кастрена. Но только Кастрен смог обосновать его, подтвердить факты лингвистики фактами других наук. Он показал, что в организации рода и в нормах брака, в мифологии и эпосе, в основной линии хозяйственного строя и в характерных приемах поэзии уральцы и алтайцы близки друг другу.

Якось П. Г. Тичина сказав про Т. Шевченка та I. Франка: «…цiлий всесвiт їхнi душi творчо поглинали — i водночас на всесвiт свiтили самi…» Подiбне можна сказати i про самого П. Тичину. Видатний поет ХХ століття, талановитий, тонкий, оригiнальний та, на жаль, майже зовсiм неоцiнений прозаїк i публiцист, цiкавий критик та лiтературознавець — таким був Павло Тичина. Поступово, але неухильно, поет знаходив свою, тiльки йому притаманну, манеру письма. Кожний вiрш П. Тичини — це особлива картина, яку читач уявляє собi. Усе передається за допомогою слiв, але результат не можна описати словами:

Творчість Василя Стефаника — оригінальне явище світового рівня. За словами Франка, Стефаник — «може, найбільший артист, який появився у нас від часів Шевченка». Друг і земляк Василя Стефаника Марко Черемшина, називаючи його «поетом мужицької розпуки», точно визначив основне тематичне зацікавлення В.Стефаника — українське, а точніше, галицьке селянство. Глибинний реалізм і психологічна заглибленість, виняткова чесність і мистецька довершеність — такі основні риси творчого доробку цього прозаїка. Усвідомлюючі потребу в найчеснішому письменницькому слові, достойному тих, що «кров червону лиють у чорну землю» покладаючись передусім на життєву правду і силу факту, письменник цілком входив у чуже життя, роз’ятрюючи своє серце чужим болем. Можливо, в цьому секрет численності новел письменника, лаконізму і точності його слова.

Для українців «Енеїда» І. П. Котляревського — високопатріотична епопея України, незважаючи на її бурлескно-травестійний стиль. Письменник зображує Енея і троянців, скріплених міцною дружбою. Вони люблять бенкетувати, але ніколи не забувають про лицарську честь воїна, вміють захистити батьківщину. Уцьому нас переконує подвиг двох героїв поеми — Низа та Евріала. Низ і Евріал — земляки, обоє завербувались до війська Енея і присягнули йому на вірність, вірні дружбі: Від тебе не одстану зроду. З тобою рад в огонь і в воду. На сто смертей піду з тобой.

У творчості Т. Г. Шевченка значне місце посідає поезія, яка за змістом, проблематикою і мистецькою вартістю є важливою часткою його поетичного доробку. Це твори, в яких так чи інакше наявна історична тема. Серед них історичні поеми і вірші, сюжети яких відтворюють реальні події минулого України або героями яких є історичні діячі («Трасова ніч», «Іван Підкова», «Гамалія», «Гайдамаки», «Єретик», «Чигрине, Чигрине» таін.). У поемі «Іван Підкова» у романтичних образах відтворено боротьбу українського народу проти султанської Туреччини, яка намагалася загарбати українські землі. Т. Шевченко уславлює мужність і сміливість запорожців, які героїчно боронили свою вітчизну, визволяли полонених із турецької неволі. Було колись — запорожці

Одне з найпочесніших місць в українській літературі належить Іванові Семеновичу Нечую-Левицькому. Зі сторінок його творів ми дізнаємось про життя тогочасного села, про звичаї народу, про безліч людських характерів, сплетіння яких і породжує живу тканину його романів і повістей. В повісті «Кайдашеза сім’я» розповідається про родину Омелька Кайдаша та звичаї і порядки порефор-меного села. Два сина було у Омелька — Карпо і Лаврін. Вони дуже різні. І коли Лаврін — весела і добра людина, то Карпо — його пряма протилежність. Щоб краще познайомитись зі старшим сином, відкриємо сторінки повісті. «Карпо був широкий у плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті».

Основною темою творів Генріха Белля стала війна. Трагічні фронтові надії, які випали на долю письменника за шість років участі у Другій світовій війні, багато у чому визначили сенс життя і творчості Белля. Тема війни лежить і в основі одного з шедеврів письменника — оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…». Незвичайна назва твору взята з давньогрецького двовірша-епіграфа про битву у Фермопольській ущелині, де, захищаючи батьківщину, загинули спартанські воїни царя Леоніда. Автором епітафії був Сінонід Кеоський. У Німеччині вірш став відомим у перекладі Фрідріха Шиллера: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай там, що ми всі полягли тут, бо так звелів нам закон».

Під осінніми туманними зорями, коли земля ще спросоння І вбирає в себе шелест пташиних крил, проста українська селянка Ївга Остапівна подарувала світу ще одну дитину (їх в сім’ї всього було одинадцятеро), яку охрестили Андрієм. З дитячих літ потяглася рука хлопчика до письма, душа — до краси, а серце — до людини Цей початок став тим продовженням, який не має кінця, не має краю і наколихане вітром зерно, і довершений сонцем погляд творця, і велич людського духу. Закоханий в людину, у працю, у творчість, народжений для прекрасного, Андрій Малишко усюди ніс це прекрасне і чиюсь радість, і чиєсь весілля зустрічав як своє. Але й чиєсь лихо він теж сприймав як своє, і тоді в його лабораторії з’являлися вірші, неспівзвучні з епохою. Тому нічого дивного немає в тому, що з деякими віршами сучасники знайомляться тільки сьогодні. Для Малишка характерне тематичне і жанрове розмаїття. Багато в його доробку пейзажно-філософської лірики, в якій вимальовується гармонія людини і природи.

Перед нами пройшло все життя Гамлета. Хоча трагедія охоплює декілька місяців, але це був період справжнього перетворення героя з хлопчика, який ніколи не стикався з буденною чорнотою життя, на мислителя, філософа, готового до дій юнака. Декілька штрихів Шекспір подає для змалювання того, яким Гамлет був до того, як виникли у його житті складні питання. Гамлет був принцем Датським, спадкоємцем королівського трону. Мав нічим не затьмарене життя, навчався у найкращому Віттенберзькому університеті, який був символом вільної думки, «синонімом духовної реформації ХVI століття». Гамлет не тільки був знайомий із науковою думкою свого часу, він добре знав літературу, мистецтво, сам писав вірші, знав правила сценічного дійства. Як справжня людина свого часу, Гамлет володіє і мечем.

Одним із самих грандіозних пам’ятників грецької архітектури пізньої класики була велична гробниця в Малої Азії, у столиці невеличкої Карійської держави – Галікарнасі Галікарнас мав зручне географічне розташування. Тут був гарний порт, укріплений самою природою, зручний у торговому відношенні. Уздовж гавані знаходилася ринкова площа, далі нагору через центр була прокладена широко розгорнута вулиця, “посередині якої був, споруджений Мавзолей, споруджений у такому грандіозному масштабі, що він значився серед семи чудес світу”, - записав Вітрувій.

Хто може однозначно розрізнити, де закінчується абсурд реальності, а де починається фантазія будь-якого письменника? З одного боку, життя настільки різноманітне, що в ньому можуть бути надзвичайні збіги обставин чи просто ситуації, що не вкладаються у звичні рамки, а з іншого, — хіба свідомі письменники-реалісти завжди дотримувалися лише фактів? Художнє слово тим і відрізняється від документа, що там завжди можна знайти певне узагальнення, реалістичні твори спокійно можуть містити в Собі символічний зміст, але є ще питання, що саме вважає реальністю митець. Для атеїста Бог — вигадка, для віруючого — частина дійсності. Крім того, не слід плутати реалізм зображуваного факту з реалізмом ідеї: вони часто-густо не співпадають. Стовідсотково символічні твори можуть напрочуд влучно відобразити реальні тенденції та сутність явищ, або навпаки: зовні реалістичні можуть виявитися відвертою брехнею.

Головними роздумами Г.Сковороди як творчої особистості були роздуми про щастя людини і шляхи його досягнення. Ними сповнена вся його творчість. «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями… не мандруй по Єрусалимах», бо, як вважав Г. Сковорода, воно не тільки поруч з тобою, воно «всередині тебе»: «У твоєму чистому серці, у твоїй чесній душі, що живе за законами Божими і велінням Божим». Ця думка повторюється у найрізноманітніших варіаціях, сентенціях, біблійних тезах, але найлаконічніше вона передана в формулі: «Щастие твоє, и мир твой, и рай твой, и Бог твой внутрь тебе єсть». Досягти щастя — означає прислухатися до свого внутрішнього голосу, вислухати себе, тобто сповна увійти «в храм свій», жити в гармонії з природою, з Богом, бо тільки це приносить щастя, це передбачено тобі «блаженною натурою».

Філософська драма-феєрія «Синій птах» бельгійського письменника-символіста Моріса Метерлінка створена у 1908 році. У цей період у автора з’являються нові погляди на життя і творчість. Естетичні пошуки Метерлінка знаходились під впливом філософії ідеалістичної, в якій стверджується, що люди повинні шукати ідеальний світ крізь підсвідомість. Світ має таємничу сутність, але зрозуміти її можуть лише чисті душею люди. У драмі «Синій птах» розповідається про те, як головні герої, брат і сестра Тільтіль і Мітіль, вирушають на пошуки щастя, яке врешті здобувають у боротьбі з силами зла. Автор вважав, що діти, символічно чисті та безгріховні, гостро відчувають добро і тягнуться до нього. Дія п’єси починається напередодні Різдва, свята, яке символізує злагоду, народження нового, прекрасного життя.

Микола Васильович Гоголь - видатний письменник XIX ст., який народився та виріс в Україні, а жив та писав у Росії. Більшість своїх творів він присвятив рідній українській землі, її мужньому та веселому народові. Один з таких творів - повість «Страшна помста». Нашу увагу привертає вже сама назва. Але це не просто опис подій, у творі наявна повчальна філософія. Після прочитання повісті постають питання: чому страждає Катерина; чому Іван - вершник - повинен весь час сидіти на коні; звідки взявся чаклун? Відповідаючи на них, можна зрозуміти філософський зміст повісті.

Роман Уласа Самчука «Марія» — книга про людське життя, про долю. Це твір глибоко гуманістичний, твір, що розглядає найважливіші моральні проблеми. Серед них одна з найголовніших — роль сімейних традицій у житті людини, у житті нації. На історії будь-якого народу згубно відбивається втрата родовідних людей. Влада більшовиків була особливо зацікавлена в докорінному винищенні родин. Діти «відповідали» за батьків, змушені привселюдно зрікатися їх, як це зробив Максим Перепутька із братом Лавріном і з рідними батьком та матір’ю. Влада боялася, що генетична програма роду відновиться, а відтак історична пам’ять теж воскресне у якомусь поколінні. Чим густіше перехрещення родів, тим міцніше нація, тим стійкіша її мораль, глибша свідомість. Але новій владі потрібні були такі люди, щоб спустошені поневолені душі їх легко було заповнити своєю мораллю, своєю ідеологією. Виховувалося покоління, що мусило усе «забути».

Г. С. Сковорода був оригінальним і самобутнім мислителем, він був добре обізнаний з ученням найвидатніших філософів античності, середньовіччя і нового часу. Філософська концепція Г. Сковороди має багато спільного з концепцією просвітителів XVIII ст. Опанувавши досягнення світової філософської думки, Г. Сковорода став одним із зачинателів нової філософії на Україні. В основу філософських поглядів Г. С. Сковороди лягло вчення про три світи (макрокосм (всесвіт), мікрокосм (людина), символічний світ — Біблія). Кожний з цих світів має дві натури: внутрішню (духовну) та зовнішню (матеріальну). Особливо виділяється у його філософії теорія пізнання. Він вважав, що людський розум може пізнати світ, зрозуміти обидві його натури — зовнішню і внутрішню, адже пізнання розвивається в тісному зв’язку з людськими знаннями, воно нескінченне так само, як і світ, що є об’єктом пізнання.

Дослідники творчості Шекспіра стверджують, що в історії мистецтва немає іншого прикладу такої стійкої і тривалої популярності п’єси, ніж популярність шекспірівського «Гамлета». Майже триста років ця трагедія ставиться на сценах театрів усього світу. І кожне покоління, люди різних національностей шукають у ній відповіді на питання, що їх турбують. Секрет такого постійного інтересу до трагедії — у філософській глибині і гуманістичній насназі цього твору, в майстерності Шекспіра-драматурга, який втілив загальнолюдські проблеми в художні образи. Образ Гамлета — центральний у трагедії Шекспіра. Вже на початку п’єси визначається головна мета цього героя — помста за вбивство батька. Відповідно середньовічним уявленням — це його обов’язок, але Гамлет — людина нового часу, він гуманіст, і жорстока помста суперечить його натурі. Щоб прийняти рішення, йому треба добре зважити, чи змінить що-небудь у світі смерть Клавдія. Навколо себе він бачить лише зраду і підступність (мати зрадила батька і в...

Василь Стус — поет лірико-філософського складу. Філософічність його поезії виявляється не на рівні теоретизування, а є властивістю світовідчування, світобачення. «Один з найкращих друзів — Сковорода»,— так напівжартома написав він у 1969 році. Якщо на початку у віршах часто зустрічається ім’я філософа — поет намагається відтворити якісь біографічні моменти («Вмовкали голоси до безгоміння», «Блакитний світ — як блекота»), то пізніше сковородинівське «пізнай самого себе і через себе — світ» глибоко й органічно увійде в Стусову поезію, визначивши певною мірою сенс його «самособоюнаповнення». Дедалі частішими стають роздуми над власною долею, над своїм покликанням бути «співцем Всесвіту», над долею свого покоління: Ми не перші і не останні Під розгойданим небом стали… Ми добою до бурі поставлені Лицями славними. «Ми не перші і не останні…»

Понад двісті літ минуло від народження І.П.Котляревського, а його творчість і нині захоплює серця читачів. Незабутні «Енеїда», «Наталка—Полтавка», «Москаль—чарівник» і досі відзиваються у серцях читачів і глядачів, захоплюючи неповторним колоритом і цікавим сюжетом. Твори письменника не раз екранізувалися, а за «Енеїдою» навіть був нещодавно поставлений чудовий мультфільм. У чому ж причина невмирущої привабливості творів письменника, зокрема його поеми «Енеїда»? Тема і фабула поеми І. Котляревського були запозичені у античного поета Вергілія — мандри Енея після зруйнування Трої до далекої Латинської землі. Однак, зберігши класичний «маршрут», І. Котляревський вкладає в поему свої власні думки, переінакшує ідею, зміщує акценти.

Всеволод Нестайко народився в місті Бердичеві на Житомирщині в родині службовців. Він закінчив філологічний факультет Київського державного університету. Потім працював у редакціях журналів «Дніпро», «Барвінок», у видавництві «Молодь», де було надруковано його першу книгу «Шурка і Шурко». Він писав кіносценарії, твори для дітей, найвідоміші з яких: «В країні сонячних зайчиків», «Пригоди Грицька Половинки», «Незвичайні пригоди у лісовій школі», «П’ятірка з хвостиком» та інші. Рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури книжку «Тореадори з Васюківки» включено до особливого Почесного списку Г.-Х. Андерсена, а фільм за цим твором одержав Гран-Прі на Міжнародному фестивалі в Мюнхені. Повісті й оповідання В. Нестайка перекладені багатьма мовами світу.

«Лариса Петрівна Косач. Леся Українка. Окраса і гордість української нації, одна із фундаторів нової української літератури. Одержима. Волинська Мавка українського мистецького слова. Славна драгоманівка, борець за емансипацію жінки. Наш патент на благородство перед Європою і світом. Класик української, всеслов’янської, європейської та світової літератури, геніальна поетеса і драматург, талановитий прозаїк і перекладач, учений — літературознавець і фольклорист — етнограф, публіцист, педагог, видавець, журналіст, поліглот, громадський діяч». Звідки береться ця сила й наснага в душі слабосилої, хворої дівчини?

Тільки вийшовши з друку, роман Селінджера завоював свого читача, і вже через кілька місяців займав перше місце у списку американських бестселерів. «Над прірвою в житі» — центральний твір Селікджера. Автор вибирає форму романа-сповіді, найбільш експресивну з можливих романних форм. Сімнадцятирічний Холден Колфілд, головний герой твору, знаходячись на лікуванні у санаторії для нервовохворих, розповідає про те, що сталося майже рік назад, коли йому було шістнадцять років. Автор знайомить нас з героєм в хвилину гострої моральної кризи, коли зіткнення з навколишнім світом стало для Холдена незносимим. По-перше, після багатьох нагадувань і попереджень Холдена виключають за неуспішність із Пенсі, привілейованої школи, — попереду у нього нерадісний шлях додому в Нью-Йорк, тим більше, що його вже виключали з тої ж причини з трьох інших коледжів. По-друге, Холден не зміг справитися з роллю капітана шкільної команди: по неуважності він залишив в метро все спортивне спорядження своїх товаришів, і ...

Смисл духовних пошуків героїв роману «Війна і мир» полягає в тому, що герої здатні до духовної еволюції, що, за Толстим, є важливішим критерієм моральної оцінки особистості. Герої шукають сенс життя, духовні зв’язки з іншими людьми, особисте щастя. Толстой показує цей процес в діалектичному протиріччі (розчарування, пошук щастя і його втрата). Головне, що об’єднує героїв Толстого в їх духовних пошуках, це те, що вони наближаються до народу. На початку роману князь Андрій орієнтується на ідеї Наполеона й мріє про славу, яка дасть йому любов усіх людей. Із цією метою він іде на війну 1805—1807 років. Але його чекають розчарування: у бою під Шенграбеном він бачить справжній героїзм капітана Тушина і його батареї, але подвиг солдатів залишився непоміченим; князь Андрій переконується у простоті, скромності справжнього героїзму. Коли він лежить на бойовищі Аустерліцу з прапором у руках, він бачить вічне небо, яке байдуже до того, що роблять ці люди, і герой розуміє, що всі його прагнення по...

В полном соответствии с романтической традицией Гринев накануне сражения с пугачевцами мечтал о героическом военном подвиге: «С грустью разлуки сливались во мне и неясные, но сладостные надежды, и нетерпеливое ожидание опасностей, и чувства благородного честолюбия». И несколько далее: «Я невольно стиснул рукоять моей шпаги, вспомни, что накануне получил ее из ее рук, как бы на защиту моей любезной. Сердце мое горело. Я воображал себя ее рыцарем. Я жаждал доказать, что был достоин ее доверенности, и с нетерпением стал ожидать решительной минуты». Но жизнь опять преподала Гриневу суровый урок. Все вышло проще и гораздо менее эффектно, чем рисовало воображение. Комендант, Иван Игнатьич и Гринев выбежали за крепостной вал, но «обробелый гарнизон не тронулся». Гринёва сбили с ног, и ему ничего не оставалось как вместе с мятежниками войти в крепость. Он бросился было на помощь коменданту, но несколько дюжих казаков схватили и связали его кушаками. Он готовился повторить перед Пугачевым ответ...

В полном соответствии с романтической традицией Гринев накануне сражения с пугачевцами мечтал о героическом военном подвиге: «С грустью разлуки сливались во мне и неясные, но сладостные надежды, и нетерпеливое ожидание опасностей, и чувства благородного честолюбия». И несколько далее: «Я невольно стиснул рукоять моей шпаги, вспомни, что накануне получил ее из ее рук, как бы на защиту моей любезной. Сердце мое горело. Я воображал себя ее рыцарем. Я жаждал доказать, что был достоин ее доверенности, и с нетерпением стал ожидать решительной минуты». Но жизнь опять преподала Гриневу суровый урок. Все вышло проще и гораздо менее эффектно, чем рисовало воображение. Комендант, Иван Игнатьич и Гринев выбежали за крепостной вал, но «обробелый гарнизон не тронулся». Гринёва сбили с ног, и ему ничего не оставалось как вместе с мятежниками войти в крепость. Он бросился было на помощь коменданту, но несколько дюжих казаков схватили и связали его кушаками. Он готовился повторить перед Пугачевым ответ...

Ставится в этом случае такой вопрос: «Как вы думаете, почему Сервантес называет Дон Кихота «хитроумным идальго», «славным идальго», «доблестным и добрым рыцарем»?» Особенно емкое слово в вопросе — «хитроумный». Читая о приключениях Одиссея, Читатели знакомятся с эпитетом «хитроумный», характеризующим ум героя, его хитрость, предприимчивость, находчивость. Применительно к Дон Кихоту этот эпитет приобретает иногда иронический смысл, характеризуя наивную доверчивость Дон Кихота, склонность его к фантазированию и выдумке. Слово «хитроумный» обозначает творческий ум, дарование, изобретательность, способность к выдумке.

Какие чувства у нас вызывают духовник герцога и Дон Кихот. Кто из них прав? Почему? Какую позицию в этом споре занимает Санчо Панса? Именно в этих главах автор заставляет и читателей взглянуть на Дон Кихота глазами Саичо Пансы, выражающего свое отношение к Дон Кихоту мудрыми словами народной пословицы: «К добрым людям пристанешь — сам добрым станешь». Понимает Дон Кихота и разделяет его стремления только один Санчо Панса. Им руководит не погоня за выгодой, а сочувствие Дон Кихоту, искреннее восхищение его душевными качествами. Эти чувства не разделяют ни герцог, ни его придворные, главное для которых — богатство и знатность, а не поиски правды и справедливости на земле. Поэтому по-разному и относятся они к Дон Кихоту и его верному оруженосцу. В большинстве случаев, как мы убедились, Дон Кихот находится во враждебном окружении. Каждая встреча для него — новое столкновение.

Изучение романа «Дон Кихот» целесообразнее всего начинать с комментированного чтения в классе: читая вслух первые главы, Читатель поможет освоить стиль Сервантеса, раскроет своеобразный юмор романа, его подтекст и авторское отношение к Дон Кихоту: тонкую иронию в рассказе об увлечении Дон Кихота рыцарскими романами и сочувствие его мечтам о справедливости и защите угнетенных. И еще. Сервантес выступает в роли рассказчика, создавая особое настроение, своеобразный стиль повествования: он как бы видит Дон Кихота и рассказывает о нем своим слушателям. Не случайно, что начало романа напоминает по стилю изложения сказку, устный рассказ. Напомним начало романа: «В некоем селе Ламанчском, название которого у меня нет охоты припоминать, не так давно жил-был один из тех идальго...» И далее: «Надобно знать, что вышеупомянутый идальго в часы досуга,— а досуг длился у него чуть ли не весь год...», «одним словом, идальго наш с головой ушел в чтение...».

Е. И. Носов — один из талантливых и самобытных писателей нашего времени, гуманист и романтик по складу личности и отношению к жизни. Вера в человека, в его талантливость и нравственную чистоту помогает писателю быть предельно правдивым в изображении жизни своих современников, увидеть темные и светлые стороны нашей действительности. Характеризуя стиль произведений Е. Носова, Ал. Михайлов писал, что «всех героев Носова роднит одно прекрасное светлое чувство полноты бытия, счастья жить и трудиться на своей земле». Это чувство присуще и героям выбранного для изучения рассказа Е. Носова «В чистом поле за проселком», значительного по теме, содержанию, нравственному пафосу.

Роман Сервантеса — величайшее произведение мировой литературы, которое не забывается и не стареет. Каждое новое поколение находит в книге о Дон Кихоте важное и нужное для себя и своего времени. Бессмертие книги Сервантеса создают ее герои, ставшие нарицательными, обогатившие своим рождением литературу и жизнь, помогающие взрослым и юным читателям глубже и точнее воспринимать и оценивать события окружающего мира. В центре анализа глав романа должны быть поэтому его герои. Следя за развитием событий в романе, мы помогаем учащимся постичь душевное величие Дон Кихота, его мужество и стойкость, его благородное стремление защитить униженных и угнетенных, его человечность и преданность идее, ради которой «он готов подвергаться всевозможным лишениям, жертвовать жизнью...».

Иное дело — Аполошка и Митька. Как у них родилась любовь к родной земле, как зародилось уважение к труду, стремление быть рядом с кузнецом Захаром Панковым? Отвечая на возникшие вопросы, обратимся к строкам, посвященным Захару Панкову, оказавшему на нас огромное влияние. Привлекателен он не только внешней красотой («волосы подвязывал тесьмой по лбу, борода смоляная на полфартука, точь-в-точь как старинный оружейник...»), но и своим мастерством, знанием современной техники, что и увлекло нас. Для активизации впечатлений предложим учащимся представить, а потом и рассказать, как возникла дружба нас с кузнецом Захаром Панковым и какие чувства у них и у нас, читателей, вызывает этот мастер. Рассказы нас явятся ответом на поставленные выше вопросы, помогут осознать и свое, личностное мнение о героях Е. Носова. Большую роль в обобщении читательских впечатлений играют, как известно, устные иллюстрации к произведению.

Е. И. Носов — один из талантливых и самобытных писателей нашего времени, гуманист и романтик по складу личности и отношению к жизни. Вера в человека, в его талантливость и нравственную чистоту помогает писателю быть предельно правдивым в изображении жизни своих современников, увидеть темные и светлые стороны нашей действительности. Характеризуя стиль произведений Е. Носова, Ал. Михайлов писал, что «всех героев Носова роднит одно прекрасное светлое чувство полноты бытия, счастья жить и трудиться на своей земле». Это чувство присуще и героям выбранного для изучения рассказа Е. Носова «В чистом поле за проселком», значительного по теме, содержанию, нравственному пафосу.

Иван Сударев не только рассказчик, но и действующее лицо произведения со своим отношением к происходящим событиям. Человек он наблюдательный, отзывчивый, с большим жизненным опытом. Сударев хорошо понимает людей, умеет в них видеть главное, на него во всем можно положиться. Он опытнее многих других героев рассказа, взгляды его шире. Иван Сударев склонен даже к известным обобщениям (см., например, его рассуждения о русском характере, о поведении человека на войне). И в житейском плане он человек бывалый, может и совет хороший дать (например, Егору Дремову Сударев советует скорее написать письмо матери и рассказать всю правду о себе), и поддержать товарища в трудную минуту. Иван Сударев интересен еще и тем, что все события в рассказе «Русский характер» даны через его восприятие, его глазами, хотя, как уже отмечалось, многие его мысли и суждения очень близки А. Н. Толстому.

«Русский характер» — удивительно эмоциональное произведение. Писатель стремится в нем прежде всего воздействовать на наши чувства, заставить нас не только проникнуться горячей любовью и симпатией к героям рассказа, но и пережить вместе с ними все то, что выпало на их долю. Это особенно важно иметь в виду при чтении произведения в классе. Необходимо передать тот глубокий эмоциональный настрой, который заложен в произведении, сделать так, чтобы Читатели не только почувствовали его, но и прониклись им, чтобы перед ними во всей своей глубине раскрылись чувства и переживания героев. Сделать это можно только в том случае, если Читатель серьезно и тщательно подготовит чтение рассказа. Надо помнить, что нарочитое выделение голосом отдельных частей произведения или стремление передать «особую» эмоциональную взволнованность некоторых фраз не только не поможет, а, наоборот, помешает восприятию рассказа. Ведь повествование в нем ведет простой русский солдат Иван Сударев, человек сдержанный и поро...

1901 року Ольга Кобилянська завершує роботу над повістю «Земля», що стала вершиною творчості письменниці, викликала захоплення як в Україні, так і за кордоном. У ній гармонійно переплелося суспільне й особисте, вічні проблеми любові й страждання, добра і зла. Відчуваєш, з якою емоційністю і теплотою О. Кобилянська переймається долею кожного героя, разом з ним страждає і сподівається. Думаю, що саме тому в читачів виникає глибока довіра до всього, що так майстерно змальовано у творі. Повість «Земля» розкриває для нас, сьогоднішніх читачів, складний і суперечливий образ українського села з його одвічними проблемами, моральними засадами, етичними нормами. Саме показом життя малоземельного і безземельного селянина Буковини кінця ХІХ — початку ХХ століття досягає Кобилянська розкриття теми влади землі над людиною.

Григір Тютюнник — талановитий український новеліст. Із його ім’ям пов’язана ціла епоха в літературі. Письменник звертався здебільшого до дитячої та юнацької тематики, але проблеми порушував цілком «дорослі». Та це й не дивно, адже сам він із покоління воєнних та повоєнних дітей, ще й син «ворога народу», з тих сільських хлопців, які поповнювали «пролетаріат» і на своїх худеньких плечах винесли тягар відбудови після страшного фашистського лихоліття. Про Григора Михайловича і його твори написано вже багато досліджень, та, мабуть, ще нікому не вдалося розгадати Тютюнників феномен: як на кількох сторінках умістити думки та образи цілого роману, як у краплині відобразити світ. Подумаймо над цією загадкою й ми. Герої новели «Три зозулі з поклоном» — прості сільські люди. Щоправда, сам оповідач — уже студент, хоч душа його й коріння тут, у рідному селі.

Дитячі мрії… серйозні й несерйозні, реальні й нереальні. Дуже добре, коли у маленької людини є мрія, до якої вона прагне. «Людина без мрії, що птах без крила», — говорить народна мудрість. Улас Самчук, як і його герої, умів радіти світові й будувати у собі власний, заснований на добрі. Письменник у творі показує два світи: дорослий — серйозний, заклопотаний, і світ дитинства — фантазій і мрій. Вони тісно переплітаються між собою. Події, зображені у творі, відбуваються в короткому часі: початок XX ст. і до 30-х років. У центрі — панорама селянського життя, побуту, тяжкої праці біля землі, показана через долю великої родини Довбенків: Матвія і Насті, синів Василя, Володька, Хведота, дочок Катерини і Василини. У праці на землі все життя родини Довбенків, бо праця — основа життя людини. Працюючи, людина виконує Божу заповідь, забезпечує своє матеріальне існування, утверджує себе як особистість.

Іноді стає важко зрозуміти, здавалося б, прості слова, неначебто їх сенс сягає за межі досяжного. І не треба навіть напружувати свій мозок, намагаючись второпати, яке призначення вони несуть у собі чи спробувати відкрити для себе щось нове зі сказаного. І саме в тому й полягає безмежна сила цих слів, бо вони назавжди залишатимуться вічними. Вже, познайомившись з поезією Райнер Марією Рільке, було б, мабуть, трохи дивно, якби з такою міцною й глибокою вірою у вічні поняття його вірші не мали б філософського спрямування: По всьому — це. І це кінець надходить. Та я повинен і осліпши йти.

П’єса І. Котляревського «Наталка Полтавка» — це надзвичайно красивий, багатий твір. Створюючи цю п’єсу, автор намагався показати дійсну картину побуту українських селян, їх взаємин. Котляревський із захопленням подає образ чесної, доброї людини і жорстоко засуджує негативні риси панівного класу: жадібність, хабарництво, обмеженість. Микола, Петро, Наталка — герої, які приваблюють душевною красою, щирістю, добрим, палким серцем. У зовсім іншому плані постають перед нами виборний і возний — представники панівного класу. Але, знайомлячись із ними, не можна сказати, що це якісь схематичні образи. Одним із головних образів п’єси є Наталка — проста селянська дівчина. Але щось у ній є незвичайне, дуже красиве. Це багатство душі, скромність, працьовитість, повага до старших. Дуже приваблює те, що у Наталки немає жодної негативної риси. Вона — приклад для всіх українських дівчат. З перших рядків п’єси ми дізнаємося, що вона — «золото — не дівка!» Так її характеризує виборний Макогоненко. Від ...

Джерела свідчать, що за часів Київської Русі існували співці, які виконували твори на історичні теми, «співали славу» воїнам-князям. Кобзарі, нащадки леґендарного Бояна, й були охоронцями бойової слави народу. Багатьох із них віддавали у навчання до старих кобзарів ще хлопцями. Засвоївши науку, вони перебували на Січі як звичайні козаки. У вільний час вони співали для своїх побратимів. Дехто приходив до кобзи, підірвавши здоров’я, а найчастіше — втративши зір під час військових походів. Мандруючи містами і селами усієї української землі, кобзарі своїми піснями розпалювали праведний гнів проти поневолювачів, закликали молодь вступати до війська, прославляли гетьмана Богдана— «батька козаків». Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Наскільки творчість кобзарів насичена конкретним історичним матеріалом і вірно передає характер подій, можна переконатися, порівнюючи їхні твори з історичними драмами, що виникли саме...

Почався навчальний рік. Разом з цим почалися і польові роботи — збір урожаю не тільки на колгоспних полях, а й на присадибних ділянках. Багато людей уже вправилися біля городу. Дітвора мала час погуляти на вулиці, сходити на рибалку. Але одного разу ми поверталися з рибалки, йшли дорогою повз городи. Анатолій звернув нашу увагу на те, що лише на городі Олексія не викопана картопля. Олексій учився з нами, але нічого нікому не говорив. Та ми всі помітили, що він сумний, не гуляє з нами, поспішає додому після уроків. Ми не придавали цьому ніякого значення. А від мами Анатолій та Данило чули, що Олексієва мама хвора, лежить у лікарні, батько у відрядженні, повернеться не скоро. У Олексія є ще молодший братик, який ходить в дитсадок. А осінь наступає з вранішніми прохолодами, а незабаром почнуться дощі та заморозки.